пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201202
25.01.2012 | Андрій Портнов, «Критика»
джерело: krytyka.com

Мученицька смерть мільйонів і перспективи теоретичної рефлексії

   

Українська версія статті, опублікованої у серпневому числі «Journal of Genocide Studies».

Timothy Snyder, Bloodlands. Europe Between Hitler and Stalin, New York: Basic Books, 2010.
 
Сказане тут неминуче перегукуватиметься з уже численними рецензіями на книжку Тимоті Снайдера, зокрема з відгуками на неї Володимира Рижковського та Івана Химки у «Критиці»1, а почасти, можливо, і дублюватиме їхні міркування, але, зрештою, я свідомо ознайомився з ними вже по тому, як виклав свої власні. Мені тяжко судити про слушність такого рішення, але хочу наголосити на ньому.

Книжка Тимоті Снайдера оповідає історію зумисного вбивства чотирнадцятьох мільйонів людей у серці Европи, вчиненого нацистським і совєтським режимами. Назва праці пропонує нову метафору на позначення реґіону, де ті вбивства скоєно: «Bloodlands» (кривава земля), за аналогією до поширеного і надалі модного концепту borderlands (пограниччя) – терену «від центральної Польщі до заходу Росії, що повністю охоплює Україну, Білорусь і балтійські держави». Снайдер наголошує, що оцей простір не є «реальною чи уявленою політичною територією, але просто місцем, де найкривавіші европейські режими здійснювали свою найкривавішу роботу» [с. xviii].

Снайдер нагадує, що Голокост євреїв, інші нацистські масові вбивства та злочини сталінізму стали трьома різними історіями, хоча вони сталися на тій самій території у той самий час. Він намагається скориґувати цей погляд, інтеґрувати східноевропейський досвід до загальноевропейської історії. Власне, його книжка повсякчас прагне демонструвати особливу чутливість та навіть емпатію до східноевропейського досвіду: подвійної окупації, спочатку совєтської, потім німецької, що створювала ризики та спокуси, незнані на Заході [с. 190], й уможливила такі парадоксальні ситуації, як прийняття до білоруських партизанських загонів на чолі з єврейськими командирами близько дванадцяти тисяч колишніх поліцаїв, які мусили брати участь у винищенні євреїв, але полишили німецьку службу після вісток про Сталінградську битву [243].
Автор декларує свою відданість трьом дослідницьким імперативам: жодна історична подія не є непізнаваною; міркування про можливість альтернатив і коректна хронологічна увага до всіх елементів сталінської та нацистської політики є доконечні; дослідницька увага не може зосереджуватися тільки на одній переслідуваній групі, навпаки, різні історії та пам’яті варто зводити докупи [xix]. Тому перше ніж звернутися до історії совєтського голоду, класового та національного терору, «Европи Молотова–Рибентропа», «остаточного розв’язання єврейського питання» та фабрик смерти, Снайдер описує міжвоєнний політичний лад в Европі та наявні геополітичні баланси.

Снайдерова книжка – більше ніж наукова монографія; це спроба масштабної синтези, зіпертої на солідне знання багатомовної літератури предмету. А ще – це зразок стилістично захопливого й неприховано заанґажованого історичного письма, що тримається на кількох наративних стратегіях. Однією із цих стратегій є використання чисел із метою підважити усталене стереотипне бачення історії (зрозуміло, йдеться передусім про стереотипи західної культури). Наприклад, автор повідомляє, що у пізні 1930-ті роки совєтська система концентраційних таборів була приблизно в 25 разів більша за німецьку і жодна з репресивних операцій гітлерівської Німеччини і близько не дорівнялася до совєтської страти за наказом №00447 майже сорока тисяч людей упродовж вісімнадцяти місяців 1937–1938 років [86]. Так само, оповідаючи історію Варшавського повстання у серпні 1944 року, Снайдер наголошує, що тоді поляків загинуло більше, ніж японців під час атомного бомбардування Хіросими і Наґасакі [406], а в лавах повстанців було більше євреїв, аніж у повстанні в Варшавському ґеті у квітні 1943 року [302].

Другою стратегією є яскраві й детальні описи самої «технології» убивств. Снайдер пише про квоти на кількість «ворогів народу», що їх реґіональні відділки НКВД мали викрити на підпорядкованій території, та про німецькі квоти для єврейської поліції щодо кількости євреїв, яких вона мала доставити на відправні пункти до фабрик смерти. І також описує, як у Куропатах під Мінськом виконавці розстрілу з НКВД змушували своїх жертв сідати у лінії так, щоб одна куля пробила одразу кілька черепів; або оповідає про облаштування найстрашнішої фабрики смерти в Треблінці з фіктивним вокзалом та «лікарнею».

А головна Снайдерова стратегія – викликати в читача емоційний зв’язок з описуваними подіями. Пишучи про штучний голод 1932–1933 років у Совєтській Україні, він послуговується стилем, що нагадує «Сіру зону» Примо Леві: «Добрі люди помирали першими. Ті, що відмовлялися красти або торгувати собою, померли. Ті, що ділилися їжею з іншими, померли. Ті, що не могли їсти трупи, померли. Ті, що не згодилися убивати своїх сусідів, померли. Батьки, що опиралися канібалізмові, помирали раніше за своїх дітей» [50]. Снайдер послідовно залучає індивідуальні історії, аби відкрити читачеві віконце до реалій минулого. Він оповідає історію журналіста «Правди», який заперечував голод, а потім одного дня 1933 року дістав від батька листа з повідомленням про те, що його мати померла через брак харчів [55]. Він цитує напис на стіні Ковельської синагоги, у якій євреїв замкнули перед розстрілом: «Я напрочуд спокійна, хоча так тяжко помирати у двадцять» [223]. Оповідаючи історію депортацій із Варшавського ґета до Треблінки, Снайдер наводить останні слова маленької дівчинки, сказані до поліцая, що прийшов по неї: «Я знаю, що Ви хороша людина. Будьте ласкаві не забирати мене. Мама залишила мене саму тільки на хвильку...» [265].

Анґажоване письмо має на меті увиразнити індивідуальний вимір горя, що охопило мільйони людей, розвинути в читача розуміння індивідуальности кожної жертви. І ми читаємо у «Кривавій землі» останні слова зі щоденника польського офіцера Адама Сольського, розстріляного НКВД у Катині: «Вони запитали мене про обручку, яку я...» [137]. Німецьку блокаду Лєнінграда змальовано з перспективи одинадцятирічної Тані Савічевої та її щоденника. Жах Треблінки проілюстровано історією Чила Райхмана, якого відібрали до допоміжного персоналу фабрики смерти. Розбираючи одяг задушених газом людей, він натрапив на сукню своєї сестри [271].

Ще однією наративною стратегією автора є звернення до історій інтелектуалів, які зуміли (зазвичай усупереч думці більшости своїх колеґ) розпізнати злочинність комуністичного режиму і прагнули (зазвичай із малим успіхом) привернути увагу суспільства до масових убивств. Однією такою постаттю був Джордж Орвел. Він наводив голод в Україні як головний приклад чорної правди про комунізм, якої не хотіли чути західні інтелектуали; а в лютому 1945 року, дізнавшись про плановане виселення зі Східної Европи німців, він, хоч і не вірив у можливість такого, назвав це «величезним злочином» [315]. Друга така постать – Артур Кестлер, який бачив голод 1932–1933 років на власні очі і спочатку вірив, що голодують «вороги народу, які вважають за краще не працювати». Після укладення пакту Сталіна з Гітлером Кестлер упевнився, що Совєтський Союз перестав бути ідеологічною державою. Під час війни вони обоє, Кестлер із Орвелом, протестували проти настанови британської преси слідом за сталінською пропаґандою зображати поляків нерозважними й упертими авантюристами [306]. Третя постать – Васілій Ґроссман, якому випало побачити і Великий голод 1932–1933 років, і нацистські фабрики смерти. Ґроссманів літературний герой твердив, що ключем до розуміння і націонал-соціялізму, і сталінізму була здатність цих режимів позбавити групи людей права на людське трактування [387].

Снайдер переконливо показує труднощі оповіді неприємної правди про історичні події. Чи то у міжвоєнній Західній Европі, де «було насправді тяжко критикувати совєтський режим і не викликати підозр у захопленні фашизмом та Гітлером» [74]. Чи то у повоєнному СССР, де пам’ять про убивства євреїв виявилася несумісною зі Сталіновою версією «Великої Вітчизняної війни» [345].

Ті інтелектуали, що наважилися повстати проти змови мовчання чи нерозуміння (окрім уже згаданих особистостей, Снайдер пише про Ганну Арендт і Ґарета Джонса), були в абсолютній меншості, а подеколи навіть ізоляції через висловлення своїх поглядів. Ці люди не побоялися протиставити себе більшості, розширити межі політичної коректности, заризикувати власною інтелектуальною репутацією. Снайдер не приховує свого захоплення такою поставою й у власному тексті також намагається спростувати низку поширених стереотипів. Зокрема у вступі він нагадує, що попри усталене в сучасній масовій свідомості сприйняття Авшвіцу як найкривавішого місця на «кривавій землі», набагато більше євреїв було вбито газом в інших німецьких фабриках смерти, де загинув майже кожен, хто туди потрапив: Треблінка, Хелмно, Собібор, Белжец [viii]. Він також наголошує хибність ототожнення найбільших жорстокостей і совєтського, і нацистського режимів із концентраційним табором як таким – адже «абсолютна більшість жертв обох режимів ніколи не бачила концтабору» [xiii].

Снайдерові міркування на кшталт того, що «найупослідженішою европейською національною меншиною у другій половині 1930-х років» були не німецькі євреї, а совєтські поляки [89], можуть здивувати багатьох читачів «Кривавої землі» і на сході, і на заході Европи – і саме у цьому найбільша вартість його книжки. Цитуючи слова Анни Ахматової про «невинну Росію», автор нагадує нам, що «Невинна Росія була багатонаціональною країною, Лєнінград – космополітичним містом, у якому найбільші ризики чатували на представників національних меншин. Протягом 1937–1938 років арешт поляка, що мешкав у Лєнінграді, був у 34 рази ймовірнішим, аніж його співгромадянина іншої національности» [97].

Пишучи про злочини нацизму, Снайдер указує, що наприкінці 1941 року найбільшу групу смертельних жертв німецького окупаційного режиму в Польщі становили не поляки і не євреї, а совєтські військовополонені, яких морили голодом у спеціяльних концтаборах [180]. І знову наводить жахливу статистику: восени 1941 року совєтських військовополонених щодня помирало більше, ніж американських та британських за всю Другу світову війну [182].

Снайдер послідовно прагне наблизити західному читачеві масштаби страждань Східної Европи та її націй. Він підкреслює, що за роки правління і Сталіна, і Гітлера в Україні «вбито більше людей, ніж деінде на кривавій землі, чи в Европі, чи в світі» [20]; що «етнічні поляки страждали більше за будь-яку іншу групу совєтських громадян під час Великого Терору» [104]; що під кінець війни понад половину населення Білорусі було або знищено, або здепортовано, і «подібного не сталося у жодній іншій европейській країні» [251].

Також автор демонструє взірцеву термінологічну коректність. Він пише про «совєтських», а не «російських» військовополонених (помилка, якої й надалі часто припускаються в західній історіографії), і про Білорусь (Belarus), а не Білорусію (White Russia, Bielorussia). Він також послідовно називає совєтських військовополонених, яких німці вивчили на помічників у своїй екстермінаційній політиці, людьми (або чоловіками) «з табору в Травніках» (Trawniki men), а не «українцями», як це дуже часто роблять ті, хто пережив Голокост.

Засадниче питання, яке постає після прочитання «Кривавої землі», можна сформулювати так: чому саме ці землі у серці Европи перетворилися на арену масових убивств? Що уможливило Гітлерові й Сталіну реалізацію їхньої злочинної політики? Яким був узаємозв’язок нацистського і совєтського терору? Чого ми маємо навчитися, зіставляючи дві політичні системи і два суспільства?

Снайдер сам постулює подібне питання: як могло статися, що стільки людських життів було обірвано так жорстоко? [387]. Він також прямо наголошує на потребі порівнянь: «Нацистську і сталінську системи треба зіставляти, щоб зрозуміти не так їх, як наші часи і нас самих» [380]. Він міркує про це в різних місцях книжки. Зокрема, нагадує, що на початку 1930-х виглядало на те, що і совєтський, і нацистський уряди спроможні протистояти світовій економічній кризі. Обидва режими випромінювали динамічність у часи, коли ліберальна демократія видавалася нездатною захистити громадян від зубожіння [17], й обидва поділяли віру в ефективність прямих і насильницьких втручань держави в економічну сферу, зокрема сільськогосподарський сектор. Автор показує взаємозв’язок між окремими елементами розвитку двох країн – наприклад, як безкомпромісна позиція Сталіна у міжнародній політиці під час колективізації та голоду допомогла Гітлерові виграти вибори і в липні 1932-го, і в березні 1933 року [62], або як піднесення Третього Райху дало Совєтському Союзові нагоду вдавати захисника европейської цивілізації [66].

Снайдер пише про подібності (Сталін використав замах на Кірова у грудні 1934 року у такий самий спосіб, як Гітлер рік перед тим підпалення Райхстаґу), відмінності (німецька операція в Польщі була менше скоординованою і не такою успішною у винищенні освічених верств, як совєтська) та елементи наступництва у політиці терору (спеціяльний заклад НКВД в Тучинці під Мінськом нацисти пізніше використовували як в’язницю та місце розстрілів [230], натомість НКВД пристосував для своїх цілей Концентраційний табір Варшава, облаштований на руїнах ґета [311]). Втім, Снайдер не заглиблюється у напрочуд важливе питання: а чому совєтська репресивна машина виявилася настільки справною? Що дало Сталінові змогу вбивати «власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав громадян інших країн» [x]?

Історик каже, що Сталін «перетворив ринок на план, селян на рабів, а простір Сибіру і Казахстану – на мережу концтаборів [25]. Але не можна не запитати: як йому це вдалося? Як він зумів переконати мільйони людей втілювати його плани? Чому ці мільйони вірили в сталінську пропаґанду? Чому і як усередині совєтського суспільства фактично точилася громадянська війна? У книжці згадано, як під час Великого Голоду в Україні в села відправили двадцять п’ять тисяч робітників і п’ять тисяч комсомольців, аби вони, проінструктовані, що через куркулів містам не вистачає харчів, вибивали з селян хліб. Щоб зрозуміти єство сталінського терору, ми маємо знати: ким були охочі (чи примусові) виконавці Сталінової волі і як «звичайних» совєтських людей було перетворено на виконавців репресивної політики? Ця тема особливо важлива у контексті браку серйозних досліджень проблеми виконавців злочинів комунізму та відсутности книжок, подібних до «Звичайних людей» («Ordinary Men», 1991) Кристофера Бравнінґа2 чи «Виконавців» («Täter», 2005) Гаральда Вельцера3 (ні першу, ані другу досі не перекладено українською, попри те, що Вельцер зосереджується на українському сюжеті – німецьких виконавцях розстрілів євреїв у Бабиному яру).

Снайдер називає і нацистську, і сталінську системи «утопіями перетворення» (transfromative utopias). Але ставлення правлячих еліт цих двох утопій до власного суспільства таки істотно відрізнялося. Нацизм прагнув перетворити Европу на життєвий простір для панівної німецької раси, існування якої для Гітлера не підлягало сумніву. Цю расу належало очистити від психічно хворих, гомосексуалів та інших «асоціяльних елементів», а її життєвий простір – від євреїв. Совєтський режим прагнув витворити «нову совєтську людину» і трактував власне населення як сировину для творчої соціяльної роботи (інструментом якої був терор). Саме тому вийшло так, що нацистська Німеччина здебільшого вбивала людей, які не були німцями, а Совєтський Союз убивав власних громадян [391]. Утім, попри цю принципову відмінність, обидва режими спиралися на масову підтримку в суспільстві й були дуже успішні у перетворенні «звичайних людей» на виконавців масових убивств.

На мою думку, аналіз стосунків між режимом і суспільством має фундаментальне значення для розуміння відмінностей між Гітлером і Сталіним. Роберт Джелатлі, автор терміна «консенсусна диктатура» (consensus dictatorship)4, підкреслює, що, на відміну від Сталіна, Гітлер прагнув вибудувати соціяльний консенсус, на основі якого він міг рухатися далі у втіленні своїх задумів, не всупереч суспільству, а за його підтримки. Цей консенсус був плинний, динамічний і залежав від перебігу воєнних кампаній. Але в кожному разі Гітлер був дуже чутливий до суспільної думки: коли влітку 1941 року його політика знищення психічно хворих під назвою Aktion T4 наразилася на протести і суспільства, і церкви, він наказав зупинити її. До останніх днів війни німці – члени Volksgemeinshaft тішилися небаченим добробутом, найвищим в Европі. У сталінському Совєтському Союзі жодна група (навіть працівники НКВД та їхні родини) ніколи не мала такої безпеки чи соціяльних стандартів. У цьому контексті особливої гостроти набуває питання: як і чому німці повірили у власну расову зверхність? Або, словами польського історика Єжи Борейши, автора праці про Гітлерів «антиславізм»5: як нацизмові вдалося переконати мільйони німців у расистських доктринах? Якою мірою мільйони німців ототожнювали себе з тезою про расову зверхність?

Усі ці проблеми потребують дальшого ґрунтовного вивчення. Розвиток таких досліджень, як і розвиток публічної дискусії, неминуче спиратиметься на такі синтези, як «Криваві землі», що не тільки узагальнює певні масиви знання, а й розширює історичну уяву і чутливість. І заохочує до полеміки.


________________________________________
1.    Володимир Рижковський, «Як зроблено “бладлендс”?»; Іван Химка, «Історія Кривавщини та ліки від “пам’яті”», – Критика, 2011, ч. 5-6 (163-164).
2.    Christopher R. Browning, Ordinary Men. Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland, London, 1991. Відтоді книжка Бравнінґа витримала десятки перевидань, стала справжнім інтелектуальним бестселером. Її польський переклад випущено 2000 року у Варшаві під назвою «Zwykle ludzie». Російською існує тільки детальний реферат книжки, назву якої Вєра Ґіряєва небезпідставно переклала як «Совершенно обычные люди»: Социологическое обозрение, 2010, т. 9, №3, с. 107–128.
3.    Harald Welzer, Täter. Wie aus ganz normalen Menschen Massenmörder werden, Frankfurt am Mein, 2005. Вельцер будує свою нарацію, зокрема, як критику підходу Бравнінґа. Польський переклад: Sprawcy. Dlaczego zwykli ludzie dokonują masowych mordów, Warszawa, 2010.
4.    Robert Gelately, Backing Hitler: Consent and Coersion in Nazi Germany, Oxford, 2001.
5.    Jerzy Borejsza, Śmieszne sto milionów Słowian. Wokół światopoglądu Hitlera, Warszawa, 2006.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори