пошук  
версія для друку
02.02.2012 | Денис Кобзін, Андрій Черноусов
джерело: www.khisr.kharkov.ua

Додаткове розслідування як фактор, що сприяє існуванню незаконного насильства в Україні

   

Дослідження поширеності катувань і незаконного насильства в органах внутрішніх справ було б неповним без розгляду такої важливої сторони, як робота суду.

Формально суд в українському карному процесі «здійснює судову владу шляхом кримінального судочинства на основі змагальності сторін і рівності їхніх прав, при провадженні». Однак розглядати формально — значить уникати чесного погляду на проблему. Як уже було зазначено в наших більш ранніх публікаціях, незаконне насильство є жахливим, але логічним наслідком дисфункціональної роботи багатьох інститутів, що так чи інакше мають стосунок до карного процесу, а саме — несумлінної роботи органів внутрішніх справ; неякісного або формального нагляду органів прокуратури; слабкої роботи адвокатури; залежної і слабкої роботи медицини. Однак якою би поганою, несумлінною або неякісної не була робота всіх перелічених інститутів, останнє слово завжди залишається за судом. Саме ця інстанція покликана неупереджено, об’єктивно й професійно розглянути все, що відбувалося в ході карного процесу й дати цьому оцінку. Із цією метою діяльність суддів забезпечена гарантіями незалежності, широкими повноваженнями, високим статусом.

Водночас, виявлюваний масштаб незаконного насильства в країні показує, що суд не став тим самим бар’єром на шляху зізнань, добутих незаконними методами. Причин цього системного порушення права на захист кілька, однак очевидно, що найголовнішою серед них є залежність суддівського корпусу. Український суд є доволі залежним від багатьох факторів, серед яких виділяють фінансування, політичний і адміністративний вплив, а також вплив посадових осіб на процес призначення, вибору й звільнення суддів. Так, згідно з даними соціологічного опитування (опитано 579 суддів, опитування проведене Радою суддів України й Центром суддівських студій улітку 2011 року), кожний п’ятий суддя відзначив, що стикався з тиском із боку представників виконавчої влади (20, 8 %). Тих, хто відчув на собі тиск прокурорів, — 18, 5 %; тиск законодавців —17, 3 %; тиск керівників своїх судів — 11, 9 %; тиск вищих інстанцій — 11 % (у ході анкетування суддя міг обрати кілька варіантів відповідей) . Таким чином, уся діяльність судді від моменту призначення є доволі залежною.

Слід також відзначити, що з набранням чинності нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» змінився механізм управління суддівської системою. Одним із наслідків цього стало те, що суди втратили значну частину своєї незалежності й стали ще більш керованими. Так, загрозливі з точки зору незалежності суддів аспекти нового закону дуже детально проаналізовані І. Каліушко й Р. Куйбідою:

«Закон вперше визначив чіткий перелік підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Цікаво, що деякі підстави для звільнення судді з посади у зв’язку з порушенням присяги за чинним Законом “Про Вищу раду юстиції” (у редакції від 13 травня 2010 р.) повністю охоплюють, а подекуди є навіть ширшими, ніж підстави для дисциплінарної відповідальності, сформульовані у Законі “Про судоустрій і статус суддів”. Тобто за деякі більш серйозні проступки передбачено догану, а за дрібніші — звільнення. Віднедавна Закон “Про Вищу раду юстиції” дає можливість утримувати кожного суддю під постійною загрозою звільнення (наприклад, через порушення термінів розгляду справ). Новий Закон ще посилив цю можливість… Крім цього, Вища кваліфікаційна комісія суддів отримала широкі повноваження щодо формування суддівського корпусу та притягнення суддів до відповідальності».

Підтвердження широких повноважень Вищої заради юстиції стосовно роботи суддів після цілого року імплементації нового Закону ми можемо з легкістю відшукати в мережі . Намагання тотально контролювати роботу судів з боку Вищої ради юстиції, де ключову роль відіграє прокуратура, робить постановлення судами незадовільних, з точки зору прокуратури, рішень практично неможливим. Прискіплива увага з боку прокуратури до роботи судів, а особливо до виправдувальних вироків, стає поширеним явищем . Підтвердження цього факту ми також отримали під час проведення фокус-групи із суддями, яку мі проводили в рамках дослідження «Моніторинг незаконного насильства в міліції — 2011». Так, на запитання модератора дискусії «Чи зміниться ситуація з направленням справ на додаткове розслідування, якщо в новому КПК не буде інституту додаткового розслідування?» судді відповіли, що виправдувальних вироків більше не стане, навіть за умов скасування додаткових розслідувань, бо просто зміняться вимоги прокуратури, яка відіграє ключову роль у системі кримінальної юстиції.

Наслідком такої залежної ролі суду в Україні є робота правоохоронних органів і суду як єдиної системи. Кримінальний процес в України має вертикальну структуру, де кожна кримінальна справа поступово рухається з одного щабля на інший. Дізнання, слідство поступово збирають інформацію, під пильним наглядом прокуратури. На жаль, останньою ланкою в цьому ланцюжку є суд, який за буквою закону повинен бути «над процесом» та виконувати свою роль об’єктивно, заохочуючи змагальність сторін у процесі. Таким чином формується певна «вертикаль», у якій кожен, хто став підозрюваним на першому етапі розслідування, практично приречений виявитись засудженим у суді.

На жаль, ще із часів появи Радянської держави суд перестав бути незалежним органом, що допомагає знайти істину в ході змагального процесу між обвинуваченням і виправданням. Представляючи інтереси держави, суддя займав своє місце в строю, поруч із працівником міліції й прокуратури. 1930-ті рр. тільки підсилили цю «вертикаль правосуддя», де найчастіше обвинувачуваному в злочині часто доводилося всього лише додержуватися формальних процедур карного процесу. Надалі, спільне навчання суддів, прокурорів і міліціонерів, рекрутинг суддів із правоохоронних органів — все це тільки зміцнювало «взаємодію», що певним чином впливала на об’єктивність і неупередженість. Така ситуація оберігала працівників правоохоронних органів від обвинувачення в помилкових або неправильних діях — їхні дії підтримували або приховували колеги на наступних етапах карного процесу.

Саме ця система взаємодії, зміцнюючись з року в рік, сприяла постійному зменшенню кількості виправдувальних вироків. Сьогодні виправдувальний вирок розглядається як поразка правоохоронної системи, тоді як у неї є важелі тиску на суд і на суддю особисто. Підсумком цього стало винесення виключно обвинувальних вироків у карному процесі. Відповідно до досліджень, кількість виправдувальних вироків у сучасній Україні істотно нижча, ніж в СРСР у період розпалу репресій і тим більше в царській Росії.

Крім того, слід враховувати, що постановлення виправдувального вироку також гальмується необхідністю відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Згідно з відповідним Законом, у якому в ст. 1 йдеться про те, що «підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок його незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого», а згідно з вимогами ст. 3 цього ж Закону, «громадянинові відшкодовується і моральна шкода». Логіка законодавця в цьому випадку дуже проста: держава в особі її органів, а тим більше правоохоронних, завжди чинить правильно, а коли вона [держава] припускається помилок, то автоматично визнає увесь процес незаконним, що змушує всіх учасників процесу діяти завжди «правильно». Так, згідно із відповіддю на наш інформаційний запитий Державної казначейської служби України, держава виплатила з бюджету в порядку відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна, стягнутого в дохід держави, становила в 2009 році — 7 704 829, 36 грн, в 2010 році — 6 797 397, 49 грн, а за 6 міс. 2011 року — 8 055 045, 06 грн.

Що ж може зробити окремо взятий суддя, який зіштовхнувся зі справою, що побудована на визнаннях, добутих незаконним насильством або катуваннями, й відверто «розвалюється» у суді? Як показує аналіз, варіантів небагато.

Так, суддя може, незважаючи ні на що, чесно й об’єктивно виконати свою роль. Це було б професійно й чесно, і цілком збігалося б із призначенням і соціальною роллю судді в суспільстві. Однак далеко не кожний суддя готовий так зробити, тому що прийняття такого рішення створить масу проблем для працівників правоохоронних органів (як внутрішніх справ, так і прокуратури), що, відповідно, спричинить тиск на суддю.

В іншому випадку, суддя може піти на поводу в органів внутрішніх справ і прокуратури й прийняти рішення, що підтримує позицію обвинувачення. Це є найпоширенішим варіантом розвитку подій, тому що для будь-якого судді це є найбільш простим варіантом поводження. Цей варіант може мати певні наслідки — наприклад, безліч апеляцій з боку адвоката, подальший розгляд справи в інших судах, а можливо, навіть прийняття по цій конкретній справі рішення в Європейському суді прав людини. Однак такі наслідки хоч і можуть бути неприємними, не є настільки безпосередніми й болісними, як погрози з боку керівництва суду, прокуратури або прискіплива увага з боку Вищої ради юстиції.

Однак залишається ще один варіант, що має місце у випадку, якщо суддя з тих чи інших причин не зважується прийняти рішення на користь підозрюваного, але при цьому й не бажає загострювати відносини із прокуратурою й іншими правоохоронними органами. У цьому випадку суддя направляє справу на додаткове розслідування. І хоча формально це пояснюється «неповнотою дізнання чи досудового слідства, яка не може бути усунена в судовому засіданні», однак насправді є звичайним небажанням брати на себе відповідальність ані за неправосудне рішення, ані за виправдувальний вирок. Фактично суддя робить висновок про «неможливість постановлення обвинувального вироку на основі тихнув доказів, які у відповідності із законом зібрані у справі», і відповідно зобов’язаний постановити виправдувальний вирок (ст. 327 КПК)», але замість цього направляє справу на додаткове розслідування. Таким чином, суддя рятує себе від проблемної справи, побічно підтримуючи позицію обвинувачення — адже справа залишається, а в більшості випадків і обвинувачуваний залишається в попередньому ув’язненні. Працівники міліції й прокуратури дістають «другий шанс», а підозрюваний іде на «друге коло».

Саме тому додаткове розслідування вимагає уваги під час розгляду матеріалів судових справ. Керівник Секретаріату Урядового уповноваженого по справах Європейського суду з прав людини Н. Кульчицький зазначає, що скарги на тяганину під час здійснення судочинства становлять 20 % від усіх звернень українців до Європейського суду . Причому в розгляді кримінальних справ основною причиною порушень є саме кількаразові направлення справ на додаткове розслідування. При цьому навіть якщо органи внутрішніх справ і прокуратури не прагнуть усунути недоліки, на які вказує суддя, то найстрашніше, що їм загрожує — чергове направлення справи на додаткове розслідування.

Саме у зв’язку із цим системним порушенням Європейський суд у своїх рішеннях постійно вказує на проблему тривалого необґрунтованого тримання громадян під вартою. Адже в більшості випадків людина, чию справу направлено на додаткове розслідування, продовжує залишатися під вартою. Причому, якщо при першому рішенні про обрання запобіжного заходу суддя вивчав підстави для поміщення під варту (наприклад, органи слідства обґрунтовують це небезпекою знищення доказів або тиску на свідків), то будь-яке продовження цього терміну відбувається формально — найчастіше жоден зі слідчих органів не звітує про виконану роботу. Суд просто відповідає на клопотання прокуратури — «підстав для зміни запобіжного заходу немає».

Експерти правники наголошують, що повернення справи судом на додаткове розслідування з’явилось в українському судочинстві нещодавно . Так, наголошується, що, «відповідно до ст. 13 Статуту кримінального судочинства Російської імперії, затвердженого 20 листопада 1864 р., заборонялось зупиняти вирішення справи під приводом неповноти, неясності або протиріччя законів». Додаткового розслідування не існувало й у першому радянському Кримінально-процесуальному кодексі. Уперше воно з’явилось у КПК 1927 р. й розвивалось як інститут протягом усього радянського періоду.

В Україні цей інститут продовжував своє існування практично без змін. Лише в 2001 році було змінено порядок направлення справи на додаткове розслідування. Так, було дозволено повертати справу «у випадках, коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог цього Кодексу, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду». Але чинна на сьогодні практика така, що якщо суддя направляє справу на додаткове розслідування, в більшості випадків це призводить до «погіршення становища підсудного чи притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб за клопотанням відповідних учасників процесу». Крім того, суддя своєю постановою може повернути справу не тільки працівникам органів внутрішніх справ, а й прокуророві, якщо за її розглядом було виявлено «недобросовісність або некомпетентність прокурора, проявлені при виконанні тих функцій, які покладені на нього КПК».

Саме тому Європейський суд із прав людини у своїй практиці приділяє дедалі більше уваги дотриманню «розумного терміну». Так, у групі справ проти України Європейський Суд визнав порушення «розумного терміну» саме у зв’язку з направленням справи на додаткове розслідування. Це сталося по справах «Айбабін проти України», «Лопатін та Медведський проти України», «Білий проти України» та інших. Цікавими, на нашу думку, є оцінки системи кримінальної юстиції, що їх Суд виклав у справі «Айбабін проти України». У цій справі Суд визнав порушення статті 6 § 1 Конвенції та зауважив, що повторне направлення справи в межах одного розгляду викриває серйозні недоліки національної судової системи.

Але водночас прямої згадки про додаткове розслідування як про головну причину порушення розумного терміну в рішеннях Суду немає. Більше того, у нещодавніх рішеннях Суду (таких як у справі «Харченко проти України») Суд, незважаючи на кількаразове повернення справи на додаткове розслідування, не визнав порушення «розумного терміну», зазначивши, «що в ході даного кримінального розгляду справа декілька разів направлялася на додаткове розслідування. Але при цьому всі національні суди розглядали справу, а також клопотання заявника без будь-яких затримок, які б порушували вимогу «розумного терміну», викладену в статті 6 § 1 Конвенції». Суд постійно згадує про складність кожної конкретної справи та інших обставин, які супроводжують вирішення справи. До таких обставин Суд відносить: поведінку самого заявника, дії компетентних органів, перебування заявника під вартою, порушення його права на захист і заяви про застосування тортур чи неналежного поводження під час ведення досудового слідства.

Таким чином, ми бачимо, що Суд у своїх рішеннях вкрай обережно та детально обґрунтовує порушення вимог «розумного терміну» і не завжди визнає таке порушення, ґрунтуючись на доводах заявника про кількаразове направлення справи на додаткове розслідування. Вирішуючи, чи мало місце порушення, Суд виходить із того, чи було додаткове розслідування саме по собі загрозою розгляду справи в «розумний термін».

Підсумовуючи, можемо констатувати, що, попри зміну соціально-політичного устрою України, кримінальне судочинство зберігає рудименти радянського минулого, одним із яких є інститут додаткового розслідування. Й хоча в основі формулювання цієї процедури лежала добра мета — заповнення прогалин у досудовому розслідуванні, в українській правозастосовній практиці цей інститут трансформувався в такий собі «чорний вихід», особливо коли доведення вини особи базується на вибитому зізнанні, а ході судового розгляду стає непідсильним тягарем для органів слідства та прокуратури.

Розглядаючи проблему незаконного насильства в міліції крізь призму особливостей кримінального процесу в Україні, ми, констатуємо той факт, що існування інституту додаткового розслідування опосередковано сприяє існуванню такого ганебного явища, як тортури та жорстоке поводження в органах міліції. Бо якщо припустити його відсутність та проаналізувати практику систем кримінального судочинства країн, де відсутній такий інститут, виявиться, що в органів дізнання та розслідування є єдина можлива «спроба» довести провину обвинуваченої особи в скоєнні злочину.

Звичайно, існування цієї практики можливе лише в умовах відсутності справжньої змагальності сторін у кримінальному процесі. На жаль, навіть набрання чинності нового КПК, який передбачає більшу змагальність та наділяє захист більшими повноваженнями, не змінить ситуацію з балансом обвинувальні — виправдувальні вироки. Сама лише ліквідація інституту додаткового розслідування не призведе до різкого зростання виправдувальних вироків. Яскравим прикладом цього є Російська Федерація, у якій додаткове розслідування було скасоване, але статистика виправдувальних вироків так і не вийшла за межі 1 %. Ми пов’язуємо це з тим, що докорінно не була модернізована роль прокуратури в кримінальному процесі, яка залишила по собі значну кількість наглядово-контрольних повноважень. Це відбуватиметься доти, доки докорінно не буде змінено роль прокуратури в кримінальній юстиції, яка контролює всіх учасників та на усіх стадіях кримінального процесу і є зацікавленим органом. Прокуратуру потрібно позбавити не тільки слідчих функцій, але й функцій нагляду за законністю під час розслідування кримінальних справ, зменшити її вплив на адміністрування судової системи (Вища рада юстиції). Ідеальним було б залишення функції підтримання державного обвинувачення в суді, для чого в принципі й було створено інститут прокуратури.

Але водночас скасування інституту додаткового розслідування є необхідною складовою реформування системи кримінальної юстиції, яка має докорінно змінити функції прокуратури, адвокатури, слідчих органів, зміцнити роль судів. Система судочинства, незважаючи на її реформування, що триває й досі, так і не змогла набути тієї ваги, яка необхідна для прийняття правосудних, об’єктивних, зважених рішень. Наразі суд (суддя) не в змозі здійснювати повноцінне судове слідство, яке б розставляло крапки над «і», а вимушений звертатися до прокурора, який підтримує державне обвинувачення в суді, аби той зробив це. І в цій ситуації нам зрозуміло, на чию користь це буде робити прокурор.

Саме тому можемо тільки привітати намагання реформувати систему кримінальної юстиції комплексно й докорінно й наводимо цитату з інтерв’ю з Андрієм Портновим, керівником Головного управління з питань судочинства Адміністрації Президента України:

«Ми прогнозуємо різке зростання кількості виправдувальних вироків в Україні у зв’язку із скасуванням можливості відправлення справи судом на додаткове розслідування. Тобто, якщо справа потрапила до суду, можуть бути лише 2 варіанти: або виправдувальний вирок, або обвинувальний. Третій виключено. Слідчому й прокурору на стадії досудового слідства доведеться працювати більш ретельно, доводячи вину, бо будь-яке недопрацювання призведе автоматично до виправдувального вироку».

   

Уголовно-процессуальный кодекс Украины. — Х.: Изд-во Одиссей, 2005. — 264 с.

КОЛИШНИЙ В. Независимость под углом зрения людей в мантиях // Закон і бізнес. — №47 (1034). // http://zib.com.ua/ru/6297lish_kazhdiy_desyatiy_sudya_uveren_chto_obschestvo_verit_sud.html

Коліушко І., Куйбіда Р. Новий закон про судоустрій: швидке і неякісне правосуддя від розумних, але залежних суддів // Українська правда.— 15 липня 2010. // http://www.pravda.com.ua/articles/2010/07/15/5222168/

http://www.pravda.com.ua/news/2011/11/16/6759259/

http://hr-lawyers.org/index.php?id=1321538484

«Страсбургские претензии» // Законотворчество.— №13 (1000) 26.03—01.04.2011. // http://zib.com.ua/ru/1794-strasburgskie_pretenzii.html

Маляренко В. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору. — //http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=13&d=385

http://www.segodnya.ua/interview/14312358.html

02.02.12

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори