пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201207
01.03.2012 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Політико-правовий коментар до «Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України» від 20 жовтня 2011 року

   

Причиною подання Служби безпеки України, як зазначив Конституційний Суд (далі – також Суд), було прагнення одержати офіційне тлумачення частини третьої статті 62 Конституції України 1996 року про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом».

Практичну необхідність в офіційному тлумаченні зазначеного положення суб’єкт права на конституційне подання обґрунтовував неоднозначною судовою практикою щодо оцінки допустимості доказів у кримінальних справах. На його думку, подані будь-якою особою відповідно до частини другої статті 66 Кримінально-процесуального кодексу докази не відповідають вимогам допустимості, якщо вони одержані з порушеннями, які є пов’язаними з незаконним обмеженням основоположних прав і свобод людини, а також з порушеннями, які настали внаслідок діяльності, що має формальні ознаки оперативно-розшукових дій, але здійснювалась особами, які не були на це офіційно уповноважені. На думку суб’єкту подання, органи дізнання, досудового слідства та суду, а також їх посадові особи не мають права визнавати фактичні дані доказами у кримінальній справі, якщо вони були одержані незаконним шляхом в розумінні положень частини третьої статті 62 Конституції України.

Розглянувши подання, Конституційний Суд України дійшов висновку про те, що збирання, перевірка та оцінка доказів можливі лише в порядку, детально передбаченому законом. Відповідно до статті 65 Кримінально-процесуального кодексу доказами в кримінальній справі є фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлює наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння та інші обставини, що мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів та іншими документами. При цьому перелік суб’єктів, які можуть подавати докази, має визначатися у спеціальному законодавстві.

Крім того, як зазначив Суд, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки ті фактичні дані, які було одержано у відповідності до вимог кримінально-процесуального закону. Тому перевірку доказів на їх допустимість слід вважати гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі, а також засобом, що сприяє ухваленню законного і справедливого рішення у справі. Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дав підстави Судові для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: 1) з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) з порушенням встановлених законом норм щодо порядку, засобів та джерел отримання фактичних даних спеціально не уповноваженою на оперативно розшукові дії особою.

Суд наголосив на тому, що оперативно-розшукові заходи можуть проводитися виключно визначеними в законі державними органами та їх посадовими особами, які зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Основного Закону України). Тобто проведення оперативно-розшукових заходів або використання засобів для отримання фактичних даних повинно відбуватися виключно з дотриманням прав і свобод людини і громадянина, у прямо передбачених законом випадках, а також у відповідному процесуальному порядку й лише тими особами чи підрозділами, які спеціально уповноважені здійснювати оперативно-розшукову діяльність. Порушення особами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, вимог законів України при одержанні фактичних даних, слід вважати підставою для визнання зібраних у такий спосіб доказів недопустимими. З останньою констатацією важко не погодитись.

З іншого боку, Конституційний Суд зазначив, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не лише в результаті оперативно-розшукової діяльності спеціально уповноважених на неї осіб, але й випадково чи цілеспрямовано зафіксовані фізичними особами, які здійснювали приватні фото-, кіно-, відео-, звукозаписи. При цьому, як підкреслив Суд, при оцінюванні в якості доказів у кримінальній справі фактичних даних, що містять в собі інформацію про скоєння злочину чи підготовку до нього, необхідно враховувати ініціативний або ситуативний (випадковий) характер дій приватних фізичних чи юридичних осіб, а також мету фіксування ними зазначених даних.

У результаті Суд дійшов принципового висновку про те, що подані будь-якою фізичною чи юридичною особою речі або документи (фактичні дані) не відповідають вимогам допустимості доказів, якщо вони були одержані з порушенням прав і основоположних свобод людини і громадянина або якщо вони були одержані внаслідок цілеспрямованих оперативно-розшукових дій, на які дані особи не були офіційно уповноважені. Тобто Конституційний Суд висловив своє переконання в тому, що положення статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом» слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних: 1) в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених осіб, але з порушенням ними конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина; 2) з порушенням процесуального порядку їх збирання, встановленого законом); 3) шляхом вчинення цілеспрямованих оперативно-розшукових заходів приватними (не уповноваженими на подібні дії) особами.

В резолютивній частині Рішення Суд, керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 63, 65, 67, 69, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України» повторив, що одержання доказів у кримінальній справі в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності не може бути вчинене незаконним шляхом, а обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання нею конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом. Крім того, не можуть вважатися доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Останні слова в Рішенні Суду правозахисна спільнота розцінила як безпосередньо присвячені майорові держбезпеки М.Мельниченкові, оскільки саме його дії відповідають поняттю аматорських оперативно-розшукових заходів (таємна фіксація розмов на електронний записувач, несанкціоноване встановлення апаратури звукозапису в кабінеті Президента України тощо), вчинених технічно компетентною, але спеціально не уповноваженою на це законом особою.

У результаті, Конституційний Суд створив юридичний механізм боротьби з усіма – реальними й лише потенційно можливими «мельниченками». Він суттєво полегшив роботу адвокатів на процесах, де у ролі звинувачених могли б виступати високопосадові особи, яких і без того «голими руками не візьмеш». Думається, однак, що суворо обстоюючи законність, Суд став на захист більшою мірою абстрактного принципу, ніж реальних інтересів громадянського суспільства. Уявімо собі на мить ситуацію: порядна людина сидить у сквері й бачить, як жінка залишає біля входу в банк, установу чи офіс коляску з немовлям. Потім ця ж людина бачить, що до коляски підходить чоловік, який намагається витягнути з неї дитину, щоб перекласти її в багажник свого авто… Якщо при цьому наш спостерігач почне записувати побачене на відео (телефон тощо), то він (за визначенням Конституційного Суду) цілеспрямовано вчинятиме оперативно розшукові дії, на які не був уповноважений. Тому його запис не буде долучений в якості доказу по страві...

Тобто Суд виписав надто «ідеальну», доведену до «логічного абсурду», «клінічно чисту» й тому нереалістичну модель аматорської боротьби із злочинністю в Україні: щойно особа побачить чи почує, що якийсь VIP вчиняє злочин, вона повинна припинити слухати (дивитися в бік) злочинця, подзвонити до прокуратури, СБУ чи міліції, назвати себе і свою адресу, а потім викласти суть справи… В подальшому ситуативний (бо цілеспрямованість, на думку Суду, лише шкодить) борець-волонтер із злочинністю має мирно чекати повістки в райвідділ МВС, прокуратуру чи суд. Що ж, корисне Рішення для країни, в якій сотні тисяч громадян були винищені представниками державної влади взагалі без слідства і суду.

З процесуальної точки зору рішення Конституційного Суду є приблизно таким: переслідувати злочинність необхідно у настільки суворій відповідності до закону, що це робить дане правило «злочинним». Невипадково філософ Г.Спенсер вважав злочинним будь-який закон, що перевищує моральні вимоги до пересічного індивіда. З політичної точки зору Рішення Суду є компліментарним до Л.Кучми. В етичному сенсі воно є інфантильним, чорно-білим, утопічним і погано узгодженим з вимогами здорового глузду…

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори