пошук  
версія для друку
21.03.2012

Права людини в Україні 2011. VI. ПРАВО НА ПРИВАТНІСТЬ

   

[1]

В Україні право на приватність гарантовано статтею 32 Конституції України, яка передбачає наступне: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України».Також на конституційному рівні додатково захищено окремі аспекти права на приватність. Так, захист недоторканності житла передбачено статтею 30 Конституції, статтею 31 Конституції — таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (комунікаційну приватність), статтею 32 Конституції — заборону збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди (інформаційну приватність), а статтею 28 Конституції — заборону піддавати особу без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (захищаючи певні елементи фізичної приватності).

Втручання в право на приватність можливе лише в тому разі, коли воно підпадає під вичерпний перелік законних підстав та умов для такого втручання. Нормативне регулювання права на приватність перебуває в стані формування, внаслідок чого правозастосовній практиці характерні неузгодженості та суперечності і значною мірою не забезпечує повагу до права на приватність.

Усе ще залишається невирішеним[2] питання щодо регулювання на рівні закону порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини та використання добутої інформації. До цього часу така процедура, всупереч вимогам статті 31 Конституції України щодо необхідності передбачати обмеження прав та свобод на рівні закону, врегульована підзаконним актом[3]

Гарантії законності при здійсненні зняття інформації з каналів зв’язку та перехоплення кореспонденції явно недостатні, а законодавство України не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у цій сфері.

До цього часу відсутній належний захист від неправомірного втручання органів державної влади у право на повагу приватного життя та кореспонденції. Зокрема, законодавство все ще не містить чіткої вказівки щодо осіб, до яких можуть застосовуватися такі заходи, обставин, за яких вони можуть вживатися, та строків таких дій, які мають встановлюватись та дотримуватися. В законодавстві відсутня також вимога проведення проміжного перегляду постанови про втручання у право на повагу приватного життя та кореспонденції у розумні проміжки часу або будь-яких строків для такого втручання, не передбачене додаткове залучення судових органів для нагляду за діяльністю правоохоронних органів при здійсненні останніми повноважень щодо втручання в приватне життя. У свою чергу відсутність обов’язку органів державної влади повідомляти особу про заходи спостереження, які було застосовано щодо неї, призводить до обмеження можливостей оскаржити законність рішення про втручання держави у право на приватність[4].

Однією із схем, яка, за повідомленнями ЗМІ, використовується СБУ щодо журналістів, громадських діячів та представників опозиційних сил, однак заперечується СБУ, для перехоплення телефонних розмов певної особи, без порушення кримінальної справи щодо цієї особи, є включення номеру її телефону до переліку номерів телефонів підозрюваного в скоєнні кримінального злочину, щодо якого здійснюється подання на отримання дозволу суду на зняття інформації з каналів зв’язку. Інакше кажучи — у реальну оперативно-розшукову справу, заведену щодо особи, щодо якої існують обґрунтовані підозри в скоєнні злочину, незаконно вписуються телефонні номери, які треба слухати.

13 жовтня 2011 р. екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заявив, що співробітники правоохоронних органів організували спостереження за свідками по його кримінальній справі.[5]

Обшуки у справах, порушених з політичних мотивів набули значного поширення і використовуються для тиску. Так, наприклад, 7 липня 2011 р. проведено обшук в приміщенні Харківської обласної організації партії «Батьківщина», 6 вересня 2011 р. проведено обшук в приміщенні компанії «Prostoprint», як вважають оглядачі, у зв’язку з друком надписів на футболках «Спасибо жителям Донбаса…», хоча МВС стверджувало, що йдеться про порушення авторських прав[6]. 12 жовтня 2011 р. проведено обшук в будинку і офісі народного депутата (фракції БЮТ-Батьківщина) Євгенія Суслова[7], 13 жовтня 2011 р. податкова міліція розпочала обшук громадського об’єднання афганців «Ніхто крім нас», які були одними із співорганізаторів мирних зібрань, спрямованих проти ліквідації соціальних виплат[8]. 19 жовтня 2001 р. проводився обшук в житлі екс-міністра вугільної промисловості Віктора Полтавця[9], 27 жовтня 2011 р. проводився обшук квартири колишнього бухгалтера корпорації Єдині енергетичні системи України (ЄЕСУ) Лідії Сокольченко[10]. За повідомленнями, обшуки відбуваються також і на підприємствах, які належать опозиційним політикам або фінансують діяльність опозиційних сил[11].

4 лютого 2011 р. проти доньки Голови Верховного суду України Василя Онопенка Ірини було порушено кримінальну справу за статтею «шахрайство». Ірина Онопенко і її колишній чоловік підозрювалися в тому, що вони не повернули позичені $300 тисяч. Пізніше слідчі провели обшуки в п’яти будинках, у тому числі в будинку Василя Онопенка, де за наявною інформацією могла перебувати Ірина Онопенко.[12] Оглядачі вважали, що це було одним із способів тиску для контролю за Верховним судом України. Після зустрічі Голови Верховного суду України з Президентом України Віктором Януковичем обвинувачення було знято.

Проблемою залишається порядок проведення обшуків та виїмки, що проводяться не в житлі чи іншому володіння особи, оскільки такі дії можуть здійснюватися без санкції суду, що не відповідає міжнародним стандартам. Окремі проблеми виникають під час обшуку приміщень адвокатів — вони пов’язані з тим, що в цих приміщеннях може міститися інформація, яку особи довірили своєму адвокату і яка повинна мати особливий захист. Однак на практиці такий захист відсутній.

СБУ з метою протидії так званому «комп’ютерному тероризму», здійснює заходи з контролю за користувачами мережі Інтернет, регулювання українського сегменту мережі. Незважаючи на відсутність правового визначення законом повноважень СБУ в цій сфері, вона й надалі впроваджує технічні можливості для контролю за користувачами мережі Інтернет.

Хоча Закон України «Про захист персональних даних» (прийнятий 1 червня 2010 р.) [13], яким врегульовано відносини, пов’язані із захистом персональних даних під час їх обробки, набув чинності з 1 січня 2011 р. багато хто дізнався про його існування лише у грудні 2011 р. у зв’язку з тим, що з 1 січня 2012 р. наступала юридична відповідальність за ненадання інформації про бази даних, які ведуться юридичними та фізичними особами, що підпадають під дію закону, це, в свою чергу, спричинило ажіотаж щодо надання такої інформації. Разом із тим, проблеми, які виникали щодо виконання цього закону пов’язані як з відсутністю широкого інформування про цей закон, так і недоліками, характерними для нього.

Дія Закону поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах за винятком баз персональних даних, створених фізичною особою — виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб; журналістом — у зв’язку з виконанням ним службових чи професійних обов’язків; професійним творчим працівником — для здійснення творчої діяльності.

Цим Законом всі персональні дані, крім знеособлених персональних даних, за режимом доступу віднесено до інформації з обмеженим доступом, за винятком випадків, в яких законом заборонено віднесення до інформації з обмеженим доступом персональних даних певних категорій громадян чи їх вичерпного переліку.

Зокрема, не належать до інформації з обмеженим доступом персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону.

Згідно із законом обробка персональних даних має здійснюватися лише з наперед сформульованою метою, у разі зміни якої має бути отримана згода суб’єкта персональних даних на обробку відповідно до нової мети, а самі персональні дані повинні бути співмірними меті їх обробки.

Не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. А після завершення строку, необхідного для їх призначення, персональні дані повинні бути знеособлені.

Хоча цей Закон приймався для того, щоб забезпечити виконання Україною положень Конвенції Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних»[14], однак його редакція виявилася не дуже вдалою і містить низку хиб та суперечностей. Так, нерозділення загальних (прізвище, ім’я, по-батькові, громадянство, місце та дата народження) та вразливих персональних даних породжує надмірні перешкоди і призводить до химерних ситуацій, в яких фіксація прізвища та імені особи може становити з точки зору відповідних положень Закону його порушення. Так, наприклад, ведення журналу поточної успішності викладачем у ВНЗ є в термінах цього Закону фактично обробкою персональної інформації

Так само, вимога про необхідність оброблення персональних даних з науковою, статистичною та історичною метою у знеособленому вигляді може призвести до абсурдної ситуації, коли вживання прізвища, ім’я, по-батькові в наукових та історичних працях може розглядатися як порушення цього закону, так само як і збирання інформації про відомі історичні постаті, опублікування книг про їхнє життя або мемуарів, у яких міститься перелік осіб, згаданих у них.

Неврегульованим залишається питання щодо поширення персональних даних, якщо вони становлять суспільний інтерес, зокрема в контексті Закону «Про доступ до публічної інформації».

 Слід також визнати, що Закон не дає відповіді на питання щодо персональних даних осіб, які померли.

Залишається незрозумілим, що робити в тому випадку, коли особа відмовляється від обробки персональних даних за умов договірних відносин між сторонами, наприклад, при заміні несправної побутової техніки за гарантією або у випадку трудових відносин, а так само у випадку реалізації права на освіту особою, яка не погоджується з обробкою персональних даних або на передачу персональних даних третім особам.

Законом передбачено обов’язок володільця персональних даних повідомляти виключно в письмовій формі суб’єкта персональних даних про його права у зв’язку із включенням його даних в базу персональних даних протягом 10 робочих днів від дати такого розміщення. Однак незрозуміло, що робити в тому випадку, коли відсутня поштова адреса такої особи.

Нечіткість визначення умов видалення персональних даних може мати своїм наслідком численні конфліктні ситуації, пов’язані з вимогою суб’єктів персональних даних видалити персональні дані, тоді як без таких персональних даних відповідні суспільні відносини взагалі неможливі.

Не передбачається Законом також ситуація у випадку обробки персональних даних, які поширюються у ЗМІ.

Як стверджує президент Imena.UA Олександр Ольшанский, прийняття Закону «Про захист персональних даних» призвело до того, що у зв’язку з нечіткістю формулювань реєстраторам доменних імен довелося відмовитися від публічної доступності даних Whois, незважаючи на той факт, що, строго кажучи, така інформація не є персональними даними[15].

02.06.2011 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення законодавства про захист персональних даних», який мав набути чинності з 01.01.2012, однак згодом дату набуття чинності було перенесено[16].

Закон вносить зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення і передбачає, що за «неповідомлення або несвоєчасне повідомлення суб’єкта персональних даних про його права у зв´язку із включенням його персональних даних до бази персональних даних, мету збору цих даних та осіб, яким ці дані передаються», на винну особу накладатиметься штраф від 200 до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (нмдг), а на посадових осіб, громадян — суб’єктів підприємницької діяльності — від 300 до 400 нмдг. Окрім того, за «неповідомлення або несвоєчасне повідомлення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань захисту персональних даних про зміну відомостей, що подаються для державної реєстрації бази персональних даних» на особу накладатимуть штраф у розмірі від 100 до 200 нмдг, а на посадових осіб, громадян — суб’єктів підприємницької діяльності — від 200 до 400 нмдг. У разі повторного, протягом року, притягнення особи до адміністративної відповідальності на неї буде накладено штраф у розмірі від 300 до 500 нмдг, а на посадових осіб та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності — від 400 до 700 нмдг.

У разі ухилення від державної реєстрації бази персональних даних настає відповідальність у розмірі від 300 до 500 нмдг (посадові особи та громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності — від 500 до 1 000 нмдг). У той же час, недодержання встановленого законодавством про захист персональних даних порядку захисту персональних даних у базі персональних даних, що призвело до незаконного доступу до них, передбачає штраф у розмірі від 300 до 1 000 нмдг.

Також внесено зміну у статтю 182 Кримінального кодексу, новою редакцією якої передбачено, що за «незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації, крім випадків, передбачених іншими статтями цього Кодексу» передбачено штраф від 500 до 1 000 нмдг або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. У тому випадку, якщо такі дії вчинені повторно, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам особи (шкода у вигляді матеріальних збитків вважатиметься істотною, якщо вона в 100 і більше разів перевищуватиме неоподатковуваний мінімум доходів громадян), винна особа каратиметься арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років, або позбавленням волі на той самий строк.[17]

25 травня 2011 р. Кабінет Міністрів України видав Постанову № 616 «Про затвердження Положення про Державний реєстр баз персональних даних та порядок його ведення».[18]

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики у сфері захисту персональних даних є Міністерство юстиції України.

Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 390/2011 затверджено Положення про Державну службу України з питань захисту персональних даних[19], яке визначає завдання та функції Державної служби України з питань захисту персональних даних. На Службу покладаються наступні завдання: 1) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері захисту персональних даних; 2) реалізація державної політики у сфері захисту персональних даних; 3) контроль за додержанням вимог законодавства про захист персональних даних; 4) здійснення міжнародно-правового співробітництва у сфері захисту персональних даних.

Дискреційні повноваження Державної служби України з питань захисту персональних даних надзвичайно широкі. Йдеться зокрема, про занадто широкі межі санкцій, передбачених за порушення відповідних норм, не кажучи про надзвичайні, у співставленні з іншими статтями Кодексу про адміністративні порушення, розміри санкцій. Так само, викликає сумнів доцільність абсолютного права на доступ до приміщень, де здійснюється обробка персональних даних

За повідомленням представників Державної служби України з питань захисту персональних даних, в липні 2011 р. було подано 18 заяв про реєстрацію баз даних, в серпні — 144, у вересні — 248, в жовтні — 452, в листопаді — 12 272, а в грудні 2011 р. — більше 400 тис. заяв. За попередньою оцінкою орієнтовно йдеться про необхідність реєстрації близько 3 млн. баз даних[20]. Така кількість баз даних свідчить про надмірно широкі межі застосування цього Закону.

Втім, існує імовірність того, що положення Закону «Про захист персональних даних» використовуватимуться, зокрема, для того, щоб здійснювати вибірковий тиск на певні підприємства або організації.

18 січня 2011 року на виконання доручення Адміністрації Президента України задля збирання інформації в рамках реалізації програми щодо попередження поширення епідемії СНІДу серед наркозалежних керівникам регіональних управлінь МВС України була спрямована вказівка № 40/2/1-106 МВС України «Про відпрацювання осіб, які приймають участь у програмі замісної підтримувальної терапії».

Вона передбачала наступні завдання: встановити повну юридичну та фактичну адресу медичних закладів, де впроваджена замісна підтримувальна терапія (ЗПТ), кількість осіб у ній задіяних, окремо зазначивши тих, які вживають метадон та бупреморфін; при виконанні вказівки за направленими списками наркозалежних та встановлених осіб, що проходять курс реабілітації в замісній підтримувальній терапії, опитати кожну особу, її родичів за формою розробленого пояснення. Форма розробленого пояснення та додана до вказівки відомість, зокрема, включають: — персональні дані особи; обставини лікування, психологічний та фізичний стан; інформацію про те, чи є особа ВІЛ-інфікованою.

В свою чергу керівництво регіональних УМВС (ГУМВС) спрямувало керівникам наркологічних диспансерів запити на надання списків осіб, які стоять на обліках в якості учасників програми замісної підтримувальної терапії, із зазначенням їх персональних даних.[21]

Слід зазначити, що на сьогодні основним електронним класифікатором, на основі якого відбувається збір та обробка персональних даних громадян України органами державної влади, залишається ідентифікаційний номер, що надається Державною податковою адміністрацією. Сфера його використання виходить далеко за межі тієї мети, з якою він був запроваджений законом — податковий облік. За відсутності ідентифікаційного коду неможливими є легальне працевлаштування, доступ до пенсійного забезпечення, реалізація права на освіту, отримання стипендій та допомоги з безробіття, оформлення субсидій, відкриття банківських рахунків, реєстрації суб’єктом підприємницької діяльності, отримання державних дипломів про освіту тощо. Тому, фактично, склалася адміністративна практика свідомого порушення органами державної влади Закону України про єдиний реєстр фізичних осіб — платників податків і використання податкового номеру для інших цілей, не передбачених цим Законом.

Втім, можна очікувати, що Закон «Про захист персональних даних» надасть можливість для обмеження такого використання.

27 вересня 2011 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України», яким передбачалося запровадження біометричних паспортів у вигляді пластикових карток, які мали б замінити внутрішній паспорт громадянина України. Вона повинна була містити вбудований електронний чип з біометричною інформацією та низку додаткових елементів захисту. В паспортній картці мала міститися наступна інформація: назва країни, назва документу, тип документу, код країни, номер документу, ім’я особи, її громадянство, дата народження, порядковий номер запису в ДІС (Державна інформаційна система реєстрації обліку фізичних осіб та їх документації), стать, місце народження, дата видачі документу, орган, яким видано документ, дата закінчення строку дії документу, «відцифрований образ особи», «відцифрований підпис особи».

Закон зазнав значної критики як з боку журналістів, опозиції та громадських організацій, так і з боку Міністерства юстиції України.[22]

21 жовтня 2011 р. Президент України наклав вето на цей Закон.[23]

Однак, ще 20 жовтня 2011 р. Міністерство внутрішніх справ уклало угоду з консорціумом ЄДАПС на придбання обладнання для реалізації першого етапу робіт з впровадження закордонних паспортів з біометричними даними. Вартість угоди склала 59,93 млн. грн. Торги проведено за неконкурентною процедурою закупівлі «у одного учасника». У зв’язку з накладенням вето В.Грицак, якого вважають причетним до консорціуму ЄДАПС, обвинуватив міністра юстиції в домовленості про виробництво паспортів з німецьким підприємством.[24]

У листопаді 2011 р. Президент України доручив прем’єр-міністру забезпечити друк водійських посвідчень на обладнанні, яке закріплене за МВС.[25] Оглядачі вважають, що такі дії пов’язані з монополізацією ринку виготовлення документів корпорацією ЄДАПС і встановленням нею завищених цін.[26]

31 січня 2011 року НБУ видав Постанову №22, згідно з якою змінив норми положення «Про здійснення банками фінансового моніторингу» і дав банкам строк з 22 квітня до 22 жовтня на збір розширених даних про клієнтів. Йдеться, зокрема не лише про паспортні дані, ідентифікаційний номер, місце роботи, посаду, контактний номер телефону та адресу електронної пошти, але також і про такі вразливі дані як інформація про рухоме і нерухоме майно клієнта, рахунки в цінних паперах, прогноз обсягу операцій по рахунках і джерела походження доходів. Окремі банки відмовлялися обслуговувати клієнтів у разі відмови заповнювати такі анкети.[27]

23 вересня 2011 р. набула чинності постанова НБУ № 278 від 21.09.2011 р., якою внесено зміни до порядку здійснення валюто-обмінних операцій на території України і передбачалося, що при купівлі або продажу валюти (на суму до 50 тис. грн в еквіваленті) необхідно пред’являти паспорт або інший документ, що засвідчує особу, зокрема, резидентність фізичної особи.

НБУ також надіслав лист № 28-211/3760-11058 від 21 вересня, яким зобов’язав банки та обмінні пункти зберігати копії сторінок документа, що посвідчує особу, які містять дані, на основі яких проведена ідентифікація особи, і поширюється на валютообмінні операції, що здійснюються на суму в еквіваленті до 50 тис. гривень.[28] Згодом, НБУ вніс зміни, передбачивши, що в разі, коли особа продає іноземну валюту — копіювання паспорту не потрібно.

До цього часу не врегульовано питання щодо правових засад здійснення відеоспостереження в громадських місцях. Відповідно до європейських стандартів[29] відеоспостереження може відбуватися, проте воно повинно відповідати наступним вимогам: слід систематично позначати зони, в яких ведеться спостереження; слід утворити незалежний орган на національному рівні для незалежного контролю щодо встановлення спостереження, а також зберігання та використання інформації про особу.

Примусові медичні процедури, такі як централізовані щеплення дітей, залишаються предметом для обговорення у ЗМІ.[30] Наприклад, у разі відсутності щеплень, дитину не приймають до школи чи дитячого садочку. Проте сама процедура щеплень не є безспірною.[31] Так, Міністерство юстиції 10 травня 2011 р. скасувало рішення про державну реєстрацію Календаря профілактичних щеплень в Україні, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 3 лютого 2006 року № 48, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 червня 2006 року за № 665/12539.[32]

 Супротивники щеплення посилаються на вітчизняне законодавство, стверджуючи необхідність проведення щеплення лише за згодою особи, а щодо особи, яка не досягла віку 15 років, за згодою її батьків. Щодо заборони відвідувати дитячі заклади дітям, які не мають щеплення, то вони стверджують, що це суперечить передбаченому у Конституції праву на освіту.

Європейський суд з прав людини продовжував виносити нові рішення щодо порушення Україною права на приватність. До цього часу, однак, не змінено законодавство у відповідності до рішення у справі «Волохи проти України» що стосується порядку зняття інформації з каналів зв’язку.

21.07.2011 р. Європейський суд з прав людини визнав у справі «Гримковська проти України»[33] державу винною у порушенні статті 8 Європейської конвенції з прав людини і зобов’язав Україну виплатити заявниці 10 тисяч євро компенсації, за те що у 1998 р. біля будинку, в якому вона проживала, пустили вантажний транспорт, фактично зробивши вулицю, на якій стоять житлові будинки, частиною автомагістралі міжнародного значення. В результаті місцеві жителі потерпали від надмірного шуму, вібрації, пилу. На дорозі, що не була розрахована на таке навантаження, з’явилися вибоїни. За словами заявниці, місцева влада замість того, щоб ремонтувати дорогу, засипала в ями відходи вугільного виробництва. Як повідомляється, санстанція, яка вивчала екологічну ситуацію на вулиці, встановила, що впродовж години там пройшло майже 130 машин. Половина з них забруднювали середовище вище норми, стверджують експерти. Зокрема, вміст міді та свинцю перевищував граничні показники відповідно у 23 та 7,5 разів. Хоча у 2001 р. позивачка звернулася до місцевого суду і вимагала примусити місцеву владу надати родині інше житло та виплатити компенсацію через шкоду, завдану здоров’ю членам сім’ї, однак, суд відхилив клопотання, не надавши достатньо пояснень.

Європейський суд з прав людини врахував, що українські органи влади не провели необхідних досліджень перед тим, як пустити по вулиці вантажний транспорт. Окрім цього, Наталя Гримковська не мала можливості відстояти свою позицію в національному суді, оскільки її позов відхилили в першій же інстанції. Хоча у Суду не було доказів того, що саме автомагістраль спричинила хвороби членів родини Наталі Гримковської та тріщини на її будинку, однак, на думку Суду кумулятивний ефект шуму, вібрації, забруднення повітря й ґрунту мав негативний вплив на родинне життя заявниці.

10 лютого 2011 р. Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною статті 8 Європейської конвенції з прав людини у справі «Дубецька та інші проти України».

Заявники (одинадцять українських громадян) стверджували, що органи влади порушили право на житло, особисте та сімейне життя, не захистивши їх від надмірного забруднення, створюваного двома державними промисловими підприємствами — шахтою «Візейська» та ВАТ «Львівська вугільна компанія». Діяльність цих підприємств призвела до забруднення ґрунтових вод та ґрунту, осідання пилу, пошкодження будинків заявників, які знаходилися в буферній зоні шахти. Питна вода завозилася нерегулярно, а руйнування будинків, викликане просіданням ґрунту, не було відшкодовано. Крім того, важкі екологічні фактори призводили до ускладнення сімейних відносин. Забруднення території призвело до знецінення їхніх будинків і неможливості продати їх для того, щоб переселитися на екологічно чистішу територію.

Незважаючи на те, що органи влади (зокрема, санінспекція) неодноразово вимагали від шахти вжити заходів щодо управління буферною зоною підприємства, в тому числі видаючи приписи щодо його закриття, однак воно все ще продовжувало працювати. Хоча директора шахти було зобов’язано надати житло мешканцям буферної зони, він цього не зробив, посилаючись на відсутність державного фінансування. Звернення за захистом до національних судових органів було безрезультатним.

Суд обов’язав Україну виплатити постраждалим грошову компенсацію в розмірі 65 тис. євро. а також визнав за необхідне виконати рішення національних судів щодо переселення заявників у безпечне місце.

7 липня 2011 р. Європейський суд з прав людини визнав порушення ст.8 Європейської конвенції з прав людини справі «Федоров і Федорова проти України».

15 червня 2001 року психіатр Полтавської центральної районної лікарні Ф. оглянув заявника у дворі його будинку у зв’язку зі скаргами його сусідів. Лікар не попереджав заявника про те, що він здійснює психіатричний огляд. Ця розмова продовжувалася близько 10 хвилин, після чого заявник спробував сфотографувати лікаря і автомобіль швидкої допомоги. Базуючись на цьому огляді, психіатр поставив заявнику діагноз «хронічний маячний розлад». Лист із цим діагнозом та висновком про необхідність проходження заявником судово-медичної експертизи з метою подальшого стаціонарного лікування, підписаний начальником Полтавської центральної районної лікарні, було спрямовано до Полтавського районного суду м. Полтави.

Згодом заявник неодноразово скаржився на те, що він зазнав незаконного обстеження та огляду.

Суд вирішив, що щодо першого заявника мало місце порушення статті 8 Конвенції стосовно проведення його психіатричного обстеження проти його волі 15 червня 2001 року і встановлення йому діагнозу «хронічний маячний розлад». Суд призначив справедливу сатисфакцію першому заявнику в розмірі 15 000 євро, а другому заявнику — 2 000 євро як компенсацію нематеріальної шкоди.

Рекомендації

1. Вдосконалити Закон України «Про захист персональних даних», доопрацювавши його та усунувши наявні прогалини та суперечності, передбачивши, зокрема, втілення наступних принципів:

—  виділити загальні (прізвище, ім’я, по-батькові, громадянство, дата та місце народження) та вразливі персональні дані, передбачивши для них різний режим доступу;

—  різні ідентифікаційні номери (бази даних різних органів влади) повинні використовуватися окремо, не допускається створення єдиного коду для накопичення всієї інформації про особу;

—  обмін зібраною інформацією між органами влади повинен бути чітко регламентований і здійснюватися на основі закону або за санкцією суду з повідомленням особи про це й можливістю нею оскаржити такі дії.

2. Слід припинити адміністративну практику протиправного використання ідентифікаційного номеру (коду) платника податків для інших цілей, не передбачених законом. Також слід припинити застосування поняття «персональний номер», використання якого не передбачено жодним законом.

3. Скасувати Постанову Кабінету Міністрів № 1169 від 26 вересня 2007 р. «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації», прийнявши замість неї відповідний закон, в якому слід чітко визначити процедуру зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів, мобільних телефонів, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет):

—  порядок отримання санкції суду на такі дії та терміни, протягом яких це може здійснюватися;

—  процедуру періодичного перегляду судом наданої санкції;

—  повідомлення особи про факт зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення цієї процедури й відмови від порушення кримінальної справи або закриття кримінальної справи;

—  право особи оскаржити ці дії до суду та вимагати відшкодування в разі необґрунтованих дій органів влади;

—  процедуру зберігання та подальшого використання отриманих даних.

4. Внести зміни до законодавства, передбачивши незалежний контроль за діяльністю Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, СБУ та іншими правоохоронними органами щодо зняття інформації з каналів зв’язку, оприлюднення щорічного звіту зі знеособленими даними відносно зняття інформації з каналів зв’язку в порядку оперативно-розшукової діяльності.

5. Установити процедури в кримінальному процесі, що дозволяли б здійснювати оскарження дій правоохоронних органів щодо обшуку особи, її житла та робочого місця, а також надавали можливість вимагати сплати відповідної компенсації в разі порушення процедури обшуку.

6. Запровадити норму, яка б передбачала щорічне оприлюднення правоохоронними органами загальної кількості дозволів на зняття інформації з каналів зв’язку та дозволів на перехоплення кореспонденції та обшуків.

7. МВС має припинити невмотивований збір вразливих персональних даних про особу (інформація про політичні переконання, релігійні погляди, сексуальну орієнтацію, участь в програмі замісної терапії тощо).

8. Змінити законодавство щодо збереження таємниці усиновлення навіть від самої дитини. Зокрема, слід зробити винятки з положень законодавства, котрими встановлена абсолютна таємниця усиновлення (статті 226, 229, 230 Сімейного кодексу, стаття 168 Кримінального кодексу).

9. Прийняти закон та інші нормативно-правові акти, що захищали би права пацієнтів, зокрема, у частині здійснення примусових медичних процедур і захисту конфіденційної інформації про стан здоров’я.

10. Необхідно внести зміни до законодавствп і юридичної практики з тим, щоб усунути суперечність між обов’язковістю щеплень для відвідування дитячих закладів і правом на освіту для дітей, батьки яких свідомо відмовляються робити такі щеплення, особливо, коли такі щеплення протипоказані для дитини чи наносять їй шкоду.

11. Необхідно внести зміни до законодавства, які б, зокрема, привели українське законодавство у відповідність до практики Європейського суду з прав людини в процедурі зняття інформації з каналів зв’язку (прослуховування телефонів і мобільних телефонів, хронометраж дзвінків, контроль за пересуванням абонента мобільного телефону, відстеження електронних повідомлень, контроль за переглядом інформації в мережі Інтернет тощо):

—  порядок отримання санкції суду на такі дії та терміни, протягом яких це може здійснюватися;

—  чіткий перелік злочинів, здійснення яких може призвести до перехоплення повідомлень;

—  обмеження випадками, коли фактичні підстави підозрювати особу у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину вже виявлені іншими засобами;

—  процедура періодичного перегляду судом наданої санкції;

—  повідомлення особи про факт зняття інформації з каналів зв’язку після закінчення цієї процедури й відмови від порушення кримінальної справи або закриття кримінальної справи;

—  право особи оскаржити ці дії до суду та вимагати відшкодування в разі необґрунтованих дій органів влади;

—  процедура зберігання та подальшого використання отриманих даних;

—  обставини, за якими записи можна чи необхідно знищити;

—  механізм поводження з копіями або переписаними матеріалами, якщо обвинувачену особу буде виправдано.

11. Врегулювати здійснення відеоспостереження в громадських місцях, передбачивши, серед іншого, умови зберігання та видалення записів.

12. Припинити використовувати обшуки як політично вмотивований засіб забезпечення лояльності та переслідування політичних опонентів.

 

 

[1]    Підготовлено Русланом Тополевським, Центр правових та політичних досліджень «СІМ»

[2]    http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1233228499

[3]    Постанова Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2007 рок у № 1169 «Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації» // http://zakon2.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1169-2007-%EF

[4]    Волохи проти України (2006).

[5]    http://korrespondent.net/ukraine/politics/1271707-lucenko-miliciya-sledit-za-svidetelyami-po-moemu-delu

[6]    http://ua.korrespondent.net/ukraine/events/1258967-mvs-kompaniyu-prostoprint-obshukali-ne-cherez-futbolki-spasibi-zhitelyam-donbasu

[7]    http://ua.korrespondent.net/ukraine/events/1271465-mvs-zayavlyae-shcho-soratnik-timoshenko-pidozryuetsya-v-pidrobci-dokumentiv

[8]    http://korrespondent.net/ukraine/politics/1271849-v-mvd-zayavili-chto-obysk-v-ofise-afgancev-provodit-nalogovaya

[9]    http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/1276049-mogilov-nazvav-prichinu-obshukiv-u-ministra-kabminu-timoshenko

[10]   http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/1276957-siloviki-provodyat-obshuk-u-kvartiri-kolishnogo-golovnogo-buhgaltera-kompaniyi-eesu

[11]   http://ua.korrespondent.net/bbc/1239196-ft-ukrayinska-vlada-vzyalasya-za-sponsoriv-opoziciyi

[12]   http://novynar.com.ua/politics/153387

[13]   http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2297-17

[14]   http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_326

[15]   http://www.pcweek.ua/themes/detail.php?ID=132037

[16]   http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3454-17

[17]   До 01.07.2012 чинна наступна редакція Статті 182 Кримінального кодексу: «Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демон­струється, чи в засобах масової інформації, — караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років».

[18]   http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/616-2011-%D0%BF

[19]   http://zpd.gov.ua/R/perelik/perelik/24.htm

[20]   http://biz.liga.net/all/it/intervyu/2108926-gossluzhba-pisma-s-zayavleniyami-po-bazam-dannykh-prikhodyat-meshkami.htm

[21]   http://helsinki.org.ua/index.php?id=1296465225

[22]   http://tyzhden.ua/Politics/31786, http://tyzhden.ua/News/31433, http://helsinki.org.ua/index.php?id=1306315204

[23]   http://news.dt.ua/POLITICS/yanukovich_vetuvav_skandalniy_zakon_pro_biometrichni_pasporti-90007.html

[24]   http://news.dt.ua/POLITICS/za_den_do_veto_yanukovicha_mogilov_zaplativ_edapsu_60_milyoniv-90326.html

[25]   http://news.dt.ua/ECONOMICS/yanukovich_vidibrav_u_edapca_pravo_drukuvati_vodiyski_prava-92628.html

[26]   http://news.dt.ua/POLITICS/brodskiy_upevneniy,_scho_yanukovich_vetue_zakon_pro_pasportni_kartki-88737.html, http://news.dt.ua/ECONOMICS/edaps_prodae_ukrayintsyam_zakordonni_pasporti_na__10_dolariv_dorozhche,_nizh_britaniya-94052.html

[27]   http://tsn.ua/groshi/nacbank-zbiraye-dosye-na-kliyentiv-usih-ukrayinskih-bankiv.html

[28]   http://tyzhden.ua/News/31225

[29]   European commission for democracy through law (Venice commission), Opinion «On video surveillance in public places by public authorities and the protection of human rights», Adopted by the Venice commission at its 70th plenary session (Venice, 16-17 March 2007), http://www.venice.coe.int/docs/2007/CDL-AD(2007)014-e.asp.

[30]   http://podrobnosti.ua/podrobnosti/2011/12/20/810720.html

[31]   http://odessa-daily.com.ua/component/content/article/162/42263-vredonosnaya-datskaya-vakcina.html

[32]   http://www.minjust.gov.ua/0/35059

[33]   http://helsinki.org.ua/index.php?id=1311581724

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори