пошук  
версія для друку
21.03.2012

Права людини в Україні 2011. XV. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

   

[1]

1. Загальний огляд

Важливими елементами здійснення державою права на мирне володіння своїм майном є забезпечення нею умов, за яких можливими є захист, реалізація і повага до права власності кожного. А також правомірність, обґрунтованість і пропорційність обмеження органами державної влади права власності.

У 2011 році Україна, як і в попередні роки, мала достатньо проблем як із встановленням гарантій права власності, так і з неправомірним обмеженням державою цього права. Слід зазначити, що органи влади дуже часто діяли неефективно щодо реагування на різного роду порушення права власності, а з іншого боку люди часто не боролися до кінця за свої права.

Відсутність ефективної системи реєстрації прав власності на нерухоме майно стала однією із найбільших проблем, з якою стикається фактично кожна людина, яка живе в Україні. Незважаючи на певні позитивні кроки, які робилися державою щодо впровадження Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» це поки що не призвело до реальних змін, які б посилювали гарантії захисту прав власності. На сьогодні здійснюється тільки комплекс підготовчих дій, необхідних щоб цей закон запрацював. Крім того, відсутність визначеності щодо відповідального за реєстрацію органу є черговою перешкодою для вдосконалення системи реєстрації власності.

Не менш важливою проблемою залишається невиконання рішень національних судів, що захищають власність. Останніми роками змін не спостерігається: держава нічого не може зробити щоб вирішити цю системну проблему. Кількість рішень, які роками не виконуються, щороку збільшується, а відповідно, борг держави росте. Європейський суд з прав людини підкреслив наявність цієї проблеми прийняттям «пілотного рішення» у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», надавши Україні рік для того, щоб вирішити цю проблему. Але вже наближається до кінця другий рік, як це рішення фактично залишається невиконаним. А отже, практично відсутні гарантії того, що будуть виконані рішення, за якими люди змогли домогтися захисту свого права власності.

У контексті невиконання рішень судів, що захищають власність, важливо зазначити, що існують суттєві проблеми, з якими стикаються тисячі українців у процесі захисту свого права у суді. Не дотримуються строки розгляду, частими є процесуальні порушення, що вчиняються судом щодо незабезпечення позову, також існують проблеми щодо розмежування компетенції судів по розгляду справ, що захищають власність.

Як і раніше, існують проблеми із застосуванням Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». На жаль, дуже часто недоліки цього закону використовуються з метою неправомірного обмеження прав власності. Цьому сприяє розмитість у законі понять суспільної потреби і суспільної необхідності, відсутність ринкових засад у питаннях компенсації за майно, а також існуючі можливості для зловживань з боку державних чиновників.

Проблемними залишаються питання захисту права власності у земельних відносинах. Особливо враховуючи наявність мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, а також існування інших проблем у цій сфері, зокрема, фінансових і процедурних перешкод щодо здійснення права власності людей, які мають державні акти на землю старого зразка. Не менш складними є проблеми, які існують у сфері будівництва і оформлення збудованого.

Ці та багато інших проблем із дотриманням права власності в Україні говорять про те, що люди в нашій країні поки що не можуть розраховувати на те, що їх право на володіння, користування і розпорядження власністю поважається, захищається і реалізується державою на тому рівні, який дозволив би їм відчувати себе повноцінними власниками.

2. Гарантії права власності

2.1. Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно

Створення єдиної системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно (у тому числі і на земельні ділянки) є одним із головних завдань держави в сфері забезпечення права на мирне володіння своїм майном. Створення такої системи має забезпечити належний захист прав фізичних та юридичних осіб на нерухоме майно.

В Україні вже тривалий час існують системні проблеми у цій сфері, про які вже неодноразово йшлося в щорічних доповідях про права людини.[2] До сьогодні система реєстрації речових прав на нерухомість в Україні функціонує у формі реєстрації правовстановлюючих документів і включає реєстрацію або фіксацію документів, які впливають на права щодо нерухомого майна.

Основною вадою такої системи реєстрації правовстановлюючих документів є те, що сама по собі ця система не забезпечує гарантії права власності — система просто запрошує шукачів перевірити копії документів і самостійно зробити висновки щодо законності відповідних прав на власність. Множинність органів, які відповідальні за введення різноманітних реєстрів, де ці права фіксуються, тільки поглиблює проблему фактичної незахищеності права власності в Україні.

Розуміння існування цієї проблеми в Україні підштовхує до пошуків варіантів виходу. Як альтернатива системи реєстрації правовстановлюючих документів про перехід власності сьогодні розглядається система реєстрації права власності. За цією системою кожна ділянка землі або об’єкт нерухомого майна мають бути позначеними на плані, а відповідні права, пов’язані з цією ділянкою або майном, вносяться до реєстру. Крім того, до реєстру вноситься ім’я власника майна. Коли все майно передається новому власникові, то залишається лише змінити ім’я власника.

В абсолютній більшості цивілізованих країн доступ до реєстру нерухомого майна відкритий і надається будь-якому представникові громадськості без жодних обмежень щодо рівня доступу. Інакше кажучи, будь-яка особа може отримати доступ до всієї інформації, що міститься в реєстрі (зазвичай за умови сплати відповідного збору), навіть якщо така інформація стосується майна іншої особи. Навіть у країнах, в котрих є деякі обмеження доступу, інформацію про особу власника можна вільно отримати в будь-якому разі. В Україні ж практично унеможливлюється доступ до інформації про власників нерухомого майна, зокрема, до списку співвласників багатоквартирних будинків, що перешкоджає створенню ОСББ; про майно політиків та чиновників суспільство дізнається лише в результаті журналістських розслідувань тощо. [3]

Потрібно зазначити, що Україна протягом останніх двох років робить певні кроки на шляху до реформування системи реєстрації прав на нерухоме майно, зокрема український парламент у 2010 році прийняв нову редакцію Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», який, згідно з преамбулою до нього,
«...спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна».

«Нерухоме майно» у цьому законі було визначене як «земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення». Тобто «земля» та «будівлі» нарешті стали «нерухомістю», а експерти відзначили, що нарешті в Україні земля і розміщені на ній будівлі реєструватимуться однією організацією, як це й робиться в усьому цивілізованому світі.

Закон загалом спрямований на виправлення практики, що склалася в Україні у сфері регулювання відносин, пов’язаних з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно. Так, законом передбачається створення єдиної системи державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і визначаються нові підходи до державного регулювання цивільних правовідносин у цій сфері. При цьому Закон визначив інший концептуальний підхід як до процедури державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, так і до системи органів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно за цим законом здійснюватиметься за принципом «єдиного вікна», який полягає у тому, що в одному органі будуть реєструватися всі права та обтяження на нерухоме майно, як на земельні ділянки, так і на об’єкти, розташовані на них.

Новий підхід щодо побудови системи органів державної реєстрації ґрунтується на тому, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень — це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Тобто, державна реєстрація прав є виключно функцією держави, яка набуває і здійснює свої права та обов’язки через органи державної влади, і саме тому орган державної влади і має забезпечувати реалізацію такої функції.

Відповідно до закону систему органів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно складатимуть спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної реєстрації прав, який є держателем Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, та його територіальні органи, які є органами державної реєстрації прав.

Водночас, у ході реалізації адміністративної реформи зазнала змін і система органів дер­жавної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Так, відповідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» в Україні розпочато адміністративну реформу, однією із концептуальних засад якої є покладення різного функціонального характеру повноважень на міністерства, служби, агентства та інспекції.

Цим Указом вирішено утворити Державну реєстраційну службу та покласти на неї функції з реалізації державної політики у сфері реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, у сфері реєстрації релігійних організацій, а також функції Міністерства юстиції з реалізації державної політики у сфері реєстрації.

А 6 квітня 2011 року було підписано Указ Президента України №401/2011 «Про затвердження Положення про Державну реєстраційну службу України», згідно з яким Укрдерж­реєстр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується й координується Кабінетом міністрів України через міністра юстиції України і входить до системи органів виконавчої влади. Згідно із зазначеним указом, цей орган, зокрема, здійснює дер­жавну реєстрацію речових прав на нерухоме майно відповідно до закону.

Експерти розцінили цей указ як черговий крок до впровадження системи реєстрації нерухомого майна, хоч скільки-небудь ефективнішої за існуючу.

Але 8 квітня 2011 року було підписано інший Указ Президента України № 445/2011 «Про Державне агентство земельних ресурсів України», яким затверджено Положення про це агентство. В указі зазначається, що Державне агентство земельних ресурсів України є правонаступником Державного комітету України із земельних ресурсів.

І згідно із затвердженим положенням, Держземагентство України є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом міністрів України через міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин.

Саме цей орган, згідно з указом, здійснює ведення і адміністрування державного земельного кадастру та здійснює державну реєстрацію земельних ділянок і державну реєстрацію права власності, права користування земельними ділянками (сервітут), права по­стійного користування земельними ділянками, договорів оренди земельних ділянок, права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), права забудови земельної ділянки (суперфіцій).

І тут потрібно відмітити, що по суті в Україні створено відразу два реєстраційні органи і не зрозуміло як це узгоджується з положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно з яким «Державний реєстр речових прав на нерухоме майно — єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об’єкти та суб’єктів цих прав».[4] А отже, наперед закладаються такі умови за яких ефективно цей закон функціонувати не зможе.

Крім того, експерти вважають, що у чинній редакції закону не обійшлося без недоліків. Приміром, можна взяти статтю 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», де міститься перелік об’єктів нерухомого майна, права стосовно яких підлягають державній реєстрації. Згідно зі статтею, «У Державному реєстрі прав реєструються права на такі об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення: житлові будинки; квартири; будівлі, в яких розташовані приміщення, призначені для перебування людини, розміщення рухомого майна, збереження матеріальних цінностей, здійснення виробництва тощо; споруди (інженерні, гідротехнічні тощо) — земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій; приміщення — частини внутрішнього об’єму житлових будинків, будівель, квартир, обмежені будівельними елементами». Вказаний перелік не містить такий об’єкт як єдиний майновий комплекс.[5]

В свою чергу, Асоціація представників БТІ відзначає, що набрання чинності нового порядку реєстрації прав на нерухоме майно в 2012 році потягне за собою багато негативу для власників нерухомості і для держави в цілому.

Представники Асоціації вважають, що стан речей на сьогоднішній день в Україні такий, що при реєстрації нерухомості ніяк не можна обійтися без постійного звернення до даних багаторічних архівів, так само як без звернення до цих архівів не обходяться судові розгляди спорів про нерухомість і робота державних виконавців. Причина полягає в тотальній відсутності оформлення прав власності (називалася цифра в 40% всього приватного сектора), що тягнеться ще з радянських часів.

Найсуттєвіша з висловлених до Мін’юсту претензій — фактичне збільшення відповідно до нової редакції Закону кількості органів, так чи інакше задіяних в оформленні права власності на нерухомість. Їх кількість збільшується до 4, в ланцюжок оформлювачів потрапляють приватні структури, чия ліцензована державою діяльність буде полягати у складанні «індексних кадастрових карт», і нотаріуси. Відповідно, збільшаться часові і матеріальні витрати власників на оформлення своєї нерухомості, кількість їх обов’язків з оформлення.

Слабким місцем вважаються норми закону, що дають право будь-кому, хто має вищу юридичну освіту, працювати реєстратором майбутнього Державного реєстру прав. На думку представників БТІ, для такої роботи недостатньо пройти співбесіду у «теоретиків» з Міністерства юстиції, а необхідний досвід роботи не одного року.

Працівники БТІ звертають увагу і на збільшення видатків для власників у процесі створення майбутнього Державного реєстру прав. Реєстр з новою назвою, як вони вважають, по суті той же, що і діючий Реєстр, однак за внесення даних туди з чинного Реєстру власники нерухомого майна повинні будуть додатково заплатити певну суму грошей. Так було при переході від реєстрації нерухомості на паперових носіях до реєстрації в електронному Реєстрі, ті ж наслідки в Асоціації БТІ чекають і в зв’язку з новими законодавчими змінами.[6]

Як висновок, можна зазначити, що цей рік, не змінив ситуацію із реєстрацією прав на нерухомість на краще, але став роком певних підготовчих дій, які спрямовані на реформування цієї системи. Водночас наскільки ефективними і правильними виявляться ці дії держави, буде зрозумілим із результатів впровадження реформи.

2.2. Гарантії захисту права власності на корпоративні права

Забезпечення гарантій власності на корпоративні права є важливим елементом захисту права на мирне володіння своїм майном. Правове регулювання у цій сфері має бути чітким і спрямованим на усестороннє забезпечення захисту права власності кожного власника.

В Україні відповідне правове регулювання, зокрема, передбачено у Законі Україні «Про акціонерні товариства». Фактично 2011 рік мав стати першим роком повноцінної роботи правових норм цього закону, оскільки законом встановлювався певний перехідний період, який закінчувався у 2010 році.

Водночас, пристосовування до змін з боку акціонерних товариств через ряд факторів, у тому числі через недосконалість багатьох положень закону, виявилось на практиці надто складним. Велика частина підприємств ігнорувало вимоги Закону, інша — намагалась виконати всі законодавчі приписи протягом встановленого терміну, але через відсутність механізму та виникнення великої кількості проблемних супутніх питань це виявилось у багатьох випадках нездійсненним.

А відповідно, це мало своїм наслідком необхідність внесення численних змін до Закону України «Про акціонерні товариства». І тут виникали значні проблеми як із процедурою внесення таких змін, так і по суті внесених поправок, які значною мірою порушували права власності акціонерів.

Так, щодо процедури, то добрим прикладом є перші зміни, які були внесені 27 квітня 2010 року Законом України «Про державний бюджет України на 2010 рік», але вже 30 листопада 2010 року Конституційний Суд України в Рішенні по справі № 1-47/2010 вказав, що законом про Державний бюджет України не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об’єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і визнав зазначені положення неконституційними.

3 грудня 2010 року Законом України «Про деякі питання організації бюджетного процесу у 2010 році» зміни, які стосувалися порядку затвердження та виплати дивідендів, все ж таки були внесені до Закону. Але важливо зазначити, що цими змінами був видалений порядок сплати дивідендів, зокрема, їх строк, що заплутувало суб’єктів господарювання ще більше. І знову необхідно було вносити зміни до законодавства. Все це не сприяло правовій визначеності, а відповідно послаблювало тим самим гарантії права власності в цій сфері.

У той же час ще більші проблеми виникли у зв’язку із прийняттям проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про акціонерні товариства» щодо вдосконалення механізму діяльності акціонерних товариств».

У цьому проекті Закону, який був прийнятий Верховною Радою 22 грудня 2010 року, пропонувалось запровадити право контролюючого акціонера, що володіє 95% акцій, вимагати від решти акціонерів примусового продажу належних їм акцій.

Потрібно зазначити, що встановлення такої вимоги було б порушенням законодавства, оскільки закладена в прийнятому законі концепція не створювала реального механізму захисту прав приватного власника та не забезпечувала додержання конституційного принципу непорушності права приватної власності, передбаченого Конституцією України.

Згідно із Конституцією України допускається застосування примусового відчуження об`єктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. А у цьому випадку маємо ототожнення корпоративних інтересів щодо зосередження 100% акцій у власності одного акціонера із суспільною необхідністю, що є неприйнятним.

Українська Гельсінська спілка з прав людини заявляла[7] про те, що передбачений законом порядок відчуження акції, що належать іншим дрібним акціонерам, може призвести до порушення:

—  закріплених Конституцією основоположних принципів щодо захисту державою прав усіх суб`єктів права власності (стаття 13 Конституції);

—  права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, непорушності права приватної власності, примусового відчуження об`єктів права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності (стаття 41);

—  конституційних гарантій додержання прав людини і громадянина, визначених статтею 22 Конституції, за якими при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Враховуючи наявність у прийнятому законі цих проблем щодо прав міноритарних акціонерів, Президентом України було накладено вето на цей закон. І як наслідок, така норма не потрапила до остаточної редакції Закону № 2994-VI від 03 лютого 2011.

На прикладі цієї ситуації можна побачити, що великий бізнес прагне зосередити в своїх руках все майно підприємств, і таким чином, щоб у дрібного акціонера не було можливості захистити свою власність. Фактично держава, дуже часто декларуючи підтримку середнього класу, здійснює дії, які, навпаки, ведуть до його знищення, збільшуючи і так доволі велику прірву між багатими і бідними, яка є в Україні.

І в умовах, коли існують певні проблеми у правовому регулюванні діяльності акціонерних товариств, коли існує певний перехідний період, є велика небезпека що будуть порушуватись права власності тих осіб, які найменше можуть себе захистити. А отже, в цьому контексті потребує особливої уваги держави встановлення чітко визначеного і системного законодавства у сфері встановлення гарантій власності на корпоративні права в Україні.

2.3. Гарантії судового захисту права власності

Варто відзначити, що в Україні надзвичайно поширеними є випадки порушення права власності. Так, в єдиному державному реєстрі судових рішень міститься понад 420 000 рішень судів, в яких йдеться про порушення права власності (з них понад 180 000 — це рішення, ухвалені протягом 2010–2011 рр., тобто менш як за півтора роки в єдиний державний реєстр судових рішень було занесено близько 200 тис. справ, пов’язаних з різними порушеннями права власності). І це далеко не повна статистика, оскільки лише частина рішень суду вноситься до реєстру.[8]

 Проте громадяни ще не повною мірою усвідомили, що означає бути власником, і що їхнє право власності — непорушне, тобто ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

На фоні цього всього слід врахувати, що ефективність захисту будь-якого права в Україні є низькою, сьогодні практично не працює система охорони та захисту будь-якого права, в тому числі права власності. Недотримання строків розгляду справи значною мірою перевищує розумні строки розгляду справи, що значною мірою впливає на ефективність та актуальність захисту.

В більшості справ, що стосуються захисту права власності, не дотримуються строки розгляду, більше того, ці строки були перевищені настільки, що інколи втрачалася актуальність цього захисту. Також звертають на себе увагу процесуальні порушення, що вчиняються судом щодо незабезпечення позову, зокрема, у справах, що стосуються захисту права власності. Нерідко позивач просить заборонити відповідачеві чи третім особам вчиняти певні дії щодо його майна, наприклад, будувати будинок (іншу нерухомість) на спірній ділянці, вирубувати дерева, зносити огородження тощо. Проте такі заяви всупереч процесуальному закону залишаються судом без реагування, що спричиняє порушення права власності і неможливість його подальшого захисту навіть у разі позитивного рішення для особи.

Крім того, на ефективність судового захисту значною мірою впливають і внутрішні судові суперечки щодо розмежування компетенції по розгляду справ, часто такими стають майново-грошові справи, пов’язані з правом власності. Яскравим прикладом є кількаразова зміна тлумачення юрисдикції щодо розгляду земельних спорів між громадянами та органами влади. Наприклад, в результаті такого частого тлумачення громадяни змушені вже вчетверте переподавати заяву до суду (спочатку було подано позов згідно з вимогами цивільного судочинства, його повернули, роз’яснивши, що слід звертатися відповідно до вимог, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України. Після початку розгляду в порядку КАСу України справа знову ж таки була закрита, бо справу слід слухати по ЦПК України, а зараз після рішення Конституційного Суду України, яке поставило крапку в цьому протистоянні, слід вже вчетверте звертатися до суду знову ж таки згідно з вимогами, встановленими Кодексом адміністративного судочинства України).[9]

Дещо інша, але багато в чому подібна ситуація мала місце із підвідомчістю справ по соціальних виплатах, які необґрунтовано перенесли із адміністративного провадження до цивільного судочинства, що знову ж таки Конституційний Суд України визнав неконституційним. І цим самим було значно ускладнено захист права власності.

2.4. Невиконання рішень суддів, що захищають власність

Величезною проблемою в Україні є невиконання вже прийнятих рішень національних судів, які спрямовані на захист права власності. Відсутність ефективного виконання таких рішень веде до неспроможності держави забезпечити захист права власності, можливості кожного власника захистити своє право на володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Незважаючи на широку нормативно-правову базу для завершення процесу захисту порушеного права, на сьогодні це питання залишається відкритим та болючим, адже, як свідчить статистика не виконується близько 60-70% рішень національних судів.[10]

Проблему невиконання рішень національних судів було визнано і Європейським судом з прав людини. І це було зроблено не тільки шляхом ухвалення рішень про порушення права на справедливий суд у випадку невиконання рішень судів, але також застосуванням щодо держави процедури пілотного рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України». Цим рішенням державу було зобов’язано протягом року запровадити ефективний засіб юридичного захисту (або комплекс таких засобів), який би забезпечив адекватний та достатній захист від невиконання або затримки у виконанні рішення національного суду, за виконання якого вона несе відповідальність відповідно до принципів, встановлених практикою Європейського суду з прав людини.

Проте у 2010 році фактично нічого не було зроблено для виконання державою пілотного рішення Європейського суду з прав людини.[11] А отже, нічого не було зроблено для того, щоб посилити захист прав власників.

У 2011 році сплив строк, який був наданий країні на те, щоб вирішити проблему, або принаймні зробити суттєві позитивні зрушення у сфері виконання рішень національного суду. У той же час Україні було надано ще один шанс вирішити проблему, і, відповідно, було продовжено строк реалізації «пілотного рішення» у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» на шість місяців (а саме, до липня 2011 року).

Одним із аргументів Уряду щодо подовження строку виконання цього рішення було подання до Верховної Ради України у січні 2011 року проекту Закону України № 7562 «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду». Але цей проект містив суттєві недоліки, які могли стати на заваді виконанню пілотного рішення. Також проти прийняття цього законопроекту виступили і багато громадських організацій, зокрема, і Українська Гельсінська спілка з прав людини.

Цей законопроект був відхилений парламентом. А отже, до закінчення вже продовженого строку виконання пілотного рішення Україною в черговий раз майже нічого не було зроблено для вирішення системних проблем невиконання рішень національних судів, що захищають власність.

Натомість, 8 вересня 2011 року Кабінет міністрів України вніс на розгляд Верховної Ради України законопроект № 9127 «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» текст, якого був практично ідентичним до тексту вже згадуваного законопроекту № 7562. Проте на відміну від свого попередника цей законопроект був розглянутий Верховною Радою України і був прийнятий за основу.

У контексті можливого прийняття цього закону в цілому важливо наголосити на основних пропозиціях, які є цьому проекті законі, а також на присутніх суттєвих недоліках.

Насамперед потрібно зазначити, що цим проектом закону передбачається встановлення особливої процедури виконання рішень національних судів. Також передбачається перерозподіл повноважень між гілками влади в сфері примусової реалізації майна юридичних осіб.

Безумовним позитивом законопроекту є здійснення певних конкретних заходів щодо вирішення проблеми невиконання рішень національних судів. Зокрема, пропонується введення особливої процедури виконання рішень судів, де відповідачем є держава, зняття мораторіїв на примусове виконання рішень судів, запровадження механізму компенсацій за тривале невиконання.

Водночас, цей проект містить суттєві недоліки, які можуть стати перешкодами щодо подолання системних проблем невиконання рішень національних судів.

Залишилось відкритим найголовніше питання щодо джерел фінансування для виконання вже прийнятих рішень національних судів, де відповідачем є держава. І тих рішень, що будуть прийматися національними судами в подальшому, котрі зараз розглядаються. Мова у цьому випадку йде про тисячі рішень, котрі через невиконання рано чи пізно опиняться на розгляді в Європейському суді з прав людини, що потягне безумовний обов’язок держави сплачувати ці кошти.

І хоча проектом закону передбачається здійснення певних процедурних заходів щодо вирішення цієї проблеми, зокрема інвентаризації заборгованості з виплат за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою; розроблення на підставі цієї інвентаризації графіку і порядку погашення цієї заборгованості. У той же час кошти на виконання рішень судів і надалі не закладаються в бюджет, і є достатньо обґрунтовані сумніви щодо спроможності держави фінансувати у повному обсязі бюджетну програму, передбачену на ці цілі.

У зв’язку із цим є достатньо високим ризик того, що порядок, який, можливо, до 2013 року буде затверджений Кабінетом міністрів України, буде містити значні обмеження щодо розмірів і строків погашення заборгованості, а також встановленням певних спеціальних умов її погашення. Відповідно, цей порядок не буде ефективним засобом захисту права особи на виконання рішення національного суду протягом розумного строку.

Можливість існування таких обмежень підтверджується вже існуючими положеннями законопроекту, які визначають порядок визначення розмірів невиплачених коштів за рішеннями суду, які мали місце до набрання чинності цим Законом (п. 4 розділу ІІ проекту Закону). Передбачені в пункті 4 необґрунтовано короткі строки нового пред‘явлення виконавчих документів до виконання та визнання таких документів, не поданих у ці строки, виконаними, може призвести до фактичного невиконання значної частини винесених судових рішень, що фактично означатиме порушення ст. 124 Конституції України про обов‘язковість виконання судових рішень на всій території України. І відповідно, може стати підставою для нового звернення до Європейського суду з прав людини щодо невиконання таких рішень щодо порушень у тому числі права на мирне володіння своїм майном.

Поглиблюють проблему положення законопроекту щодо запровадження механізму реагування на тривале невиконання рішень суду. Які хоча і є досить позитивним кроком щодо покращення виконання рішень судів, водночас розмір відповідальності за затримки у виконанні встановлено на низькому рівні (0,3% річних). І це може стати суттєвою перешкодою ефективному застосуванню цього механізму. Навіть, якщо порівняти цей розмір відповідальності із рівнем інфляції (річний рівень інфляції в Україні у 2010 — 9,1%), то стає зрозумілим, що ця відповідальність не стане стимулюючим фактором для вчасного виконання рішень судів. Більше того, державі буде більш вигідним заплатити цей мінімальний розмір компенсацій, ніж виконати рішення суду.

Проблема відсутності у держави фінансових ресурсів для виконання рішень, де відповідачем є держава, є системною проблемою, яка тісно пов’язана із заплутаною системою пільг та соціальних виплат. Внаслідок наявності пільг і соціальних гарантій, які декларативно проголошуються, але не фінансуються, в Україні існує величезна кількість судових рішень щодо невиконання державою своїх зобов’язань. І ці численні рішення не виконуються, оскільки держава не передбачає виділення коштів для їхнього виконання у своєму щорічному бюджеті.

Водночас держава у проекті пропонує вирішити цю проблему не шляхом реального реформування системи соціального забезпечення, а шляхом обмеження соціально-економічних прав людей, що не може бути адекватним способом вирішення проблеми невиконання рішень національних судів.

Ще однією проблемою, яка стосується невиконання рішень національного суду, а також питання рівності різних форм власності, є наявність мораторіїв, що дають можливість державним підприємствам зупиняти заходи примусового виконання рішень. Поряд з тим, що у законопроекті передбачається скасування положень законів, які надавали таку можливість для державних підприємств, проектом закону пропонується надати Уряду повноваження забороняти примусову реалізацію майна юридичних осіб.

Така пропозиція не корелюватиметься зі змістом конституційного припису, за яким правовий режим власності визначається виключно законами України, якими і встановлюються його особливості (п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України). Натомість, отримавши відповідне повноваження, Кабінет Міністрів України реалізуватиме його через підзаконний рівень правового регулювання, що не узгоджується з принципом пріоритетності закону в системі нормативно-правових актів України, а також з принципом поділу влади та вимогою до органів державної влади діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто, усуваючи одну проблему, держава створює нову, подібну до попередньої.

Крім того, у законопроекті № 9127 не знайшли відображення багато важливих проблем, визнані, зокрема, Комітетом міністрів Ради Європи як системні, що потребують якнайшвидшого реагування. Зокрема, неефективність виконавчої служби, недосконалість системи управління державними підприємствами, проблеми в правовому регулюванні банкрутства підприємств, відсутність законодавчого механізму відшкодування шкоди, нанесеної злочинними діями неплатоспроможних державних службовців та інших осіб тощо.

А отже, враховуючи наявність як позитивних, так і негативних сторін проекту закону № 9127 «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» можна дійти висновку, що попри свою спрямованість на реалізацію пілотного рішення Європейського суду з прав людини «Юрій Миколайович Іванов проти України», а також запровадження необхідних механізмів для ефективного виконання рішень національних судів, цей проект закону не зможе вирішити більшість із системних проблем у цій сфері. І більше того, може стати підставою для нових скарг до Європейського суду з прав людини. У зв’язку із цим Українською Гельсінською спілкою з прав людини вчергове було висловлено рекомендації щодо відхилення цього законопроекту в цій його редакції і внесення його після доопрацювання.[12]

Питання неефективності виконавчої служби та проблеми в правовому регулюванні банкрутства підприємств були розглянуті державою під час підготовки і прийняття інших нормативно-правових актів. Від вирішення цих проблем також багато в чому залежить ефективність виконання судових рішень, які захищають власність.

Зокрема, проблема неефективної діяльності виконавчої служби була піднята при розгляді змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Ці зміни були прийняті і набрали чинності 9 березня 2011 року. Цей закон покликаний вдосконалити ефективність дій державної виконавчої служби при виконання судових рішень. Ще однозначно складно говорити про результати застосування цього закону, водночас потрібно відзначити, що багато його положень посилюють можливості державних виконавців при виконанні рішень національних судів.

Деякі положення про захист прав кредиторів при здійсненні процедури банкрутства підприємств або процедурі відновлення його платоспроможності були включені у прийнятому Верховною Радою Україні Законі Україні «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг». Цей закон набув чинності лише 16 жовтня 2011 року, а відповідно, поки що також зарано говорити про можливі позитивні зрушення у цій сфері.

Підсумовуючи все вищенаведене, важливо відзначити, що з часу прийняття «пілотного рішення» Юрій Миколайович Іванов проти України, а саме з січня 2010 року, держава реалізувала дуже мало заходів, спрямованих на виконаннях цього рішення. Важливо відмітити наявність певних позитивних кроків держави, зокрема, законодавчих змін, які посилюють ефективність виконавчої служби, а також щодо вдосконалення захисту прав кредиторів при здійсненні процедури банкрутства. Важливими є також «наміри» держави щодо введення особливої процедури виконання рішень судів, де відповідачем є держава, зняття мораторіїв на примусове виконання рішень судів, запровадження механізму компенсацій за тривале невиконання, які викладені у законопроекті № 9127.

Але у той же час існують і значні проблеми із реалізацією цього «пілотного рішення», які пов’язані із відсутністю реального реформування системи пільг, недостатністю фінансування виконання рішень, де відповідачем є держава, існуванням різноманітних мораторіїв на виконання рішень суду, відсутністю механізмів виконання рішень судів, де відповідачем є держава. Пересторогу так само викликають недоліки у «намірах» держави щодо підвищення гарантій виконання судових рішень, які визначені у законопроекті № 9127, і які можуть звести до нуля всі позитиви, які закладені у цих «намірах» держави.

А отже, можна стверджувати, що Україна у 2011 році була ще дуже далека від того, щоб забезпечити ефективне виконання рішень судів, які спрямовані на захист прав власників.

2.5. Проблеми у реалізації гарантій права власності у сфері будівництва

В Україні існує досить складне законодавство щодо оформлення документів на право здійснення нового будівництва, добудови до існуючого будівництва та узаконення самочинно збудованих будівель та споруд. Громадяни створюють свою власність та в подальшому не можуть оформити її належним чином через складність такої процедури узаконення.

Потрібно зазначити, що практика самочинного будівництва є досить широкою та розповсюдженою. Взагалі таке будівництво є одним з тих протиправних явищ, яке з одного боку, порушує вимоги планування, забудови і розвитку територій, а з другого — негативно впливає на утвердження правопорядку у сфері сучасних земельних відносин, сприяє створенню певних передумов для функціонування тіньового ринку нерухомості. В певних випадках при здійсненні самочинного будівництва на самовільно зайнятих земельних ділянках воно може не тільки порушувати права на землю громадян, юридичних осіб, держави, територіальних громад, а й завдавати шкоди навколишньому природному середовищу в цілому і, зокрема, землі як складовій довкілля.

Незважаючи на досить велику кількість законів та підзаконних нормативних актів, що регулюють сферу містобудування в Україні, громадяни віддають перевагу самочинному будівництву, перш за все тому, що вважають процедуру узаконення та легалізації такої самочинної забудови більш простішою, ніж отримання всіх дозволів та погоджень для будівництва. Цивільний кодекс України передбачає узаконення самочинного будівництва в судовому порядку, а саме ч. 3 ст. 376 ЦК України зазначає, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже забудоване нерухоме майно. Якщо власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок.

На відміну від норми ст. 105 ЦК УРСР 1963 року, згідно з якою у випадку самочинного будівництва об’єкт за позовом місцевої ради міг бути переданий на її баланс, норма ст. 376 ЦК України встановлює інше правило. Будь-який власник земельної ділянки (не тільки місцева рада, а й фізичні та юридичні особи) або користувач земельної ділянки може звернутися до суду з вимогою про визнання за ним права власності на самочинно збудований об’єкт, якщо це не порушує права інших осіб. Його безпечність має бути підтверджена висновками санітарного, пожежного, архітектурного нагляду.

Відповідно до законодавства виглядає так, ніби процедура узаконення самочинного будівництва є досить простою, та вимагає менше грошей та зусиль, ніж процедура отримання дозволу на будівництво, чи перепланування. Однак, на практиці все виглядає не так позитивно. Громадяни при узаконенні самочинного будівництва стикаються з різноманітними проблемами, як на рівні адміністрації, так і на рівні судів. Однією з найпоширеніших проблем є згода сусідів при узаконенні самочинного будівництва.

Так, наприклад, особа у зв’язку зі складними житловими проблемами та неможливістю міської ради покращити її житлові умови здійснила самочинне будівництво, яким розширила площу своєї квартири шляхом будівництва на консолях додаткової до існуючої будівлі, в межах єдиного комплексу, яке привело до збільшення загальної площі квартири, що дало можливість розмістити підсобні приміщення з метою приведення квартири до норм встановлених Державними будівельними нормами України. Особа виробила технічну документацію на будівлю, зібрала всі дозволи та погодження і звернулася до міжвідомчої комісії з проханням надати йому дозвіл на узаконення. Однак через особисту неприязнь та постійні конфлікти з сусідкою особа не може отримати такого дозволу. Крім того, сусідка не пояснює своєї причини у відмові в наданні згоди, жодних об’єктивних причин крім особистої неприязні у неї немає. В даному випадку особа звернулася до суду про визнання згоди сусідки необґрунтованою, хоча таке питання, коли відмова є дійсно необґрунтованою, могло б вирішуватися на рівні органів місцевого самоврядування.

Також, як свідчить практика, вітчизняні суди не задовольняють зустрічні позови громадян про узаконення самочинного будівництва у випадках, якщо першим до суду звернувся орган влади з позовом про демонтаж самочинного будівництва.

Варто звернути увагу на те, що до узаконення самочинно збудованого об’єкта право власності на нього не виникає, тобто будівля відсутня як об’єкт права, її не можна продати, подарувати, отримати у спадщину. Тобто самого факту будівництва будинку (створення майна) не достатньо для того, щоб отримати право власності на нього. Юридично такого будинку не існує. Саме тому громадяни мають значний інтерес узаконити те, що збудували без відповідних дозволів та погоджень. Водночас не завжди органи місцевого самоврядування в ідентичних випадках приймають однакові рішення: інколи дозволяють узаконити, інколи — ні.

Статистика свідчить, що судових справ, пов’язаних із самочинним будівництвом, є досить багато. Одні з них стосуються узаконення таких будівель, інші навпаки — за позовами органів місцевого самоврядування або органів держархбудконтролю про знесення самочинно збудованих будівель та споруд. Але все це свідчить про те, що громадяни, незважаючи на розуміння того, що вони порушують вимоги закону щодо здійснення будівництва без дозволів та (або) без проектної документації, все одно продовжують це робити.

Мотиви цього є зрозумілими — на даний час існує занадто складна процедура отримання дозволу на будівництво, більше того, пересічному громадянину досить складно зрозуміти її, зібрати всі необхідні документи тощо. Якщо виконувати вимоги закону — це може зайняти час близько року, а може, й більше. Слід також зважати на витрати часу та коштів, що необхідні для виготовлення всіх необхідних документів. Тому простіше збудувати будинок, здійснити добудову, зробити перепланування тощо, а далі нехай дізнаються уповноважені органи влади про порушення, лишень тоді будемо думати, що можна зробити, а не дізнаються — то хай так все й лишається. Водночас проблеми можуть виникнути вже на стадії спадкування майна, наприклад, спадкоємець хоче успадкувати будинок, а під час прийняття спадщини виявляється, що він збудований незаконно, а документів на нього немає.

Отже, як бачимо, вивчення проблем, пов’язаних із самочинним будівництвом, а також судової практики з цієї категорії справ, дає підстави вважати, що на даний час немає уніфікованого правового регулювання відносин у цій сфері, і як наслідок — відсутність єдиного підходу у правозастосовній практиці. А це призводить до послаблення гарантій права на мирне володіння своїм майном.

3. Діяльність органів влади щодо обмеження права власності

3.1. Викуп земельних ділянок приватної власності для суспільних потреб

Право власності — це непорушне право. Саме так зазначено у ст.41 Конституції України. Відповідно, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Також Конституція України гарантує, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Це є важливою гарантією дотримання права на мирне володіння своїм майном, і держава має зробити все від себе залежне щодо забезпечення виконання цих конституційних положень. Ця мета була задекларована у нещодавно прийнятому Законі України «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», який набув чинності у грудні 2009 року.

Дія цього Закону поширюється на суспільні відносини, пов’язані з викупом земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для забезпечення суспільних потреб чи пов’язані з примусовим відчуженням зазначених об’єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності, якщо такі потреби не можуть бути забезпечені шляхом використання земель державної чи комунальної власності.

На жаль, поруч із деякими позитивними моментами, прийняття цього закону не тільки не покращило ситуацію із виконанням конституційних положень, але й привело до доволі численних порушень прав власників, що зумовлені як недоліками самого закону, так і зловживаннями різноманітних державних органів, які беруть участь у цьому процесі.

Як і передбачали правозахисники[13] серед існуючих недоліків вищезазначеного закону найбільший негативний вплив мали:

—  розмитість у законі понять суспільної потреби і суспільної необхідності, фактичне дублювання переліку їх об’єктів;

—  відсутність ринкових засад у питаннях компенсації за втрачене майно;

—  широкі повноваження як суду у питанні перерозподілу права власності на земельну ділянку, визначення її вартості, так і муніципалітетів у питанні ініціювання примусового відчуження майна;

—  наявні можливості для зловживань у сфері викупу нерухомого майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності.

 Як показує практика застосування цього закону у 2011 році, існують серйозні небезпеки щодо гарантування прав власності громадян, у яких вилучають земельні ділянки для суспільних потреб.

Прикладом порушення вимог закону можна навести ситуацію, яка відбулася у Львівській області із викупом земель гаражів з мотивів суспільної необхідності відповідно до рішення Кабінету міністрів України.

У цьому випадку громадянин був власником земельної ділянки площею 29 кв. м. згідно з державним актом на право приватної власності. Ця земельна ділянка була розташована на території гаражного кооперативу на одній із вулиць Львова. Вона була вилучена з мотивів суспільної необхідності для реконструкції злітної смуги Львівського аеропорту відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 948-р від 21.04.2010 р. «Про викуп об’єктів приватної власності та земельних ділянок з мотиву суспільної необхідності». Відповідно до цього розпорядження Львівську облдержадміністрацію було зобов’язано викупити до 1 липня 2010 р. з мотиву суспільної необхідності земельні ділянки, садові будинки, відшкодувати вартість багаторічних насаджень, також було зобов’язано викупити гаражні бокси та інші об’єкти нерухомості, що розміщені на земельній ділянці, яка відводиться для будівництва та реконструкції Львівського аеропорту відповідно до проекту реконструкції аеродрому державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів», затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 січня 2009 р. № 103, та проекту землеустрою щодо відведення відповідної
земельної ділянки.

На основі цього розпорядження Львівська обласна державна адміністрація в особі Управління капітального будівництва здійснила викуп об’єктів права приватної власності, що були розміщені на цій земельній ділянці, а саме гаражних боксів (понад 250).

Водночас, Львівська обласна державна адміністрація «забулась» прийняти рішення про викуп або надання іншої рівноцінної земельної ділянки взамін вилученої.

Львівською обласною державною адміністрацією було лише викуплено металевий гаражний бокс, який був розташований на належній громадянину земельній ділянці.

Фактично громадянин отримав компенсацію за споруду, яка належала йому на праві приватної власності, проте не отримав компенсації вартості належної йому земельної ділянки. І це незважаючи на те, що закон стоїть на боці власників, а саме визначає, що у разі, якщо власник земельної ділянки, що підлягає примусовому відчуженню з мотивів суспільної необхідності, є власником житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, вимога про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності розглядається разом із вимогою про припинення права власності на такі об’єкти (ч. 3 ст. 351 Цивільного кодексу України). А отже, всупереч вищезазначеним вимогам закону відбувається порушення прав власників, які їм в подальшому доводиться захищати в судовому порядку.[14]

Прикладом недоліків вищезазначеного закону, які вилилися у порушення прав власників, є викуп земельних ділянок і нерухомості з метою забезпечення будівництва об’єктів, необхідних для проведення в Україні Євро-2012. Зокрема, можна навести приклад із викупом земельних ділянок, необхідних для будівництва стадіону для Євро-2012, у мешканців села Зубра Львівської області.

Йдеться про викуп ділянок, на яких, згідно з генпланом розвитку території довкола євростадіону, мають збудувати електричну підстанцію та лінії електропередач, а також дороги до майбутнього стадіону до «Євро-2012». Для цього державі необхідно було викупити велику кількість земельних ділянок, які є у власності мешканців цього села.

У той же час, згідно з державною експертизою, за ділянки підсобного сільськогосподарського призначення пропонують людям ціну 6 грн. 20 коп. за метр квадратний. За ділянки, що належать до садово-городніх кооперативів, правлять по 65 грн. за м кв. І ці «смішні», явно не ринкові ціни державні експерти назвали прийнятними.

І зрозуміло, що деякі власники не погодилися із вищезазначеною оцінкою. Люди в розпачі і не погоджуються віддавати за безцінь свої землі, і стверджують, що їм погрожували. Навіть представник Львівської міської ради Василь Павлюк заявив: «Звичайно, держава має свої інтереси. Але це приватна власність людей і «обдирати як липку» цих людей держава не має права». Він також додав, що люди зробили незалежну експертну оцінку своєї землі, і вона суттєво відрізняється від тої, що пропонує держава.[15] [16]

Але незважаючи на запевнення влади якимсь чином врегулювати дану проблему, ситуація не змінюється. Так, мешканці села Зубра, продовжують і надалі боротися за справедливу компенсацію за свою землю. І зокрема, 30 травня 2011 року вони провели прес-конференцію «Хто відповість за кров жителів с. Зубра, пролиту під час примусового вилучення у них землі для Євро-2012?».

Проблему із відсутністю ринкових засад у питаннях компенсації за втрачене майно яскраво відображає ситуація, яка склалася із викупом земельної ділянки на Рівненщині. Тут дорогу до Євро-2012 побудували прямо на приватній земельній ділянці. При цьому дорожня служба намагається довести, що ділянка, яка викуповується для суспільних потреб коштує 8 тисяч 503 гривні (незалежні експерти оцінюють цю ділянку у 159 тисяч 768 гривень).

Потрібно зазначити, що і Дубенський міськрайонний суд, і Львівський апеляційний постановив скасувати рішення Птицької сільської ради «Про примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності», проте сільський голова порушення права приватної власності до сьогодні заперечує.

У цьому випадку власниця також оббиває пороги судів, щоб добитися справедливої компенсації, оскаржуючи у суді дії Служби автомобільних доріг щодо непропорційної компенсації.[17]

Наведені приклади свідчать про істотні проблеми, які існують у цій сфері. Водночас найбільша проблема у тому, що в більшості випадків люди не намагаються захистити своє право власності, і вищеописані приклади показують, що лише декілька власників з багатьох, права яких було порушено, звернулися до суду із захистом своїх прав. Відповідно, ми навіть не можемо до кінця усвідомити небезпеку, з якою можемо зіткнутися із застосуванням Закону «Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності». І, очевидно, ключовою буде роль судової гілки влади щодо захисту прав власників, наскільки національні суди зможуть захистити цих людей і їх права.

3.2. Мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення

Становлення повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення, одним із важливих елементів якого є вільна їх купівля-продаж, — одна із найпекучіших проблем земельної реформи в Україні, що торкається інтересів усього суспільства і його майбутнього. Також ця проблема стосується і захисту права на мирне володіння майном багатьох людей, які живуть в нашій державі.

Громадяни України, згідно з чинним законодавством, можуть вільно купувати й продавати лише присадибні наділи для ведення садівництва, дачного і гаражного будівництва (відповідно до Декрету Кабінету міністрів України «Про приватизацію земельних ділянок» від 26 грудня 1992 р.).

На відчуження інших земель сільськогосподарського призначення у нашій державі, відповідно до законів, які приймалися у різний час, було накладено мораторій (заборона на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення шляхом їх продажу). На сьогодні час скасування «мораторію» законодавець не пов’язує з конкретними датами, а подовжив його до настання двох юридичних фактів — набуття чинності законів України про державний земельний кадастр та про ринок земель.

7 липня 2011 року Верховна Рада України прийняла у другому читанні та в цілому проект закону «Про Державний земельний кадастр». Документом передбачено оновлення базових положень з ведення державного земельного кадастру, що містяться у чинному Земельному кодексі. Цей закон був підписаний Президентом України і набуде чинності з 1 січня 2012 року.

Щодо врегулювання питання ринку землі, то у березні 2011 року Верховна Рада України відхилила три законопроекти про ринок землі. Водночас 19 липня 2011 року Кабінетом міністрів України був внесений черговий законопроект № 9001-1, направлений на створення ринку землі. Але через значні дискусії, які точаться навколо цього документу, невідомо коли питання правового регулювання ринку земель буде вирішено.

Зрозуміло, що питання про землю — одне з найбільш дискусійних і заполітизованих питань політики України, у площині якого точаться суперечки протягом двох десятиріч, — одностайності з приводу того, яким має бути цей ринок, немає досі. Багато кого в Україні лякає залучення в обіг земель сільськогосподарського призначення. Тому погляди на вирішення означеної проблеми різні — аж до протилежних: від формування виключно ринку оренди землі до зняття будь-яких обмежень на передачу у власність/торгівлю землями сільськогосподарського призначення.

На думку багатьох експертів, приватна власність на землю стимулює ефективне її використання, а також економічне зростання країни. Коли діє ринок земель, переваги приватної власності очевидніші: це стабільність прав власності, можливість передачі їх від однієї особи до іншої, відповідність цін реальній вартості землі тощо.

Заборона купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення деформує природу приватної власності на землю: юридично вона начебто й існує, але економічно — не працює. Власник не може використовувати землю як інструмент залучення кредитів та інвестицій, оскільки є мораторій, її не можна пропонувати в заставу, а право на оренду землі віддати в заставу важко. Проблема ще більше поглиблюється тим, що в Україні повним ходом іде підпільна торгівля землею.

З іншої сторони, важливо розуміти, що в умовах відсутності чіткого законодавчо врегульованого механізму реалізації права приватної власності на землю (а тим більше її купівлі-продажу), коли існує велика різниця між нормативною і реальною (ринковою) ціною земельних ділянок, зняття мораторію може принести більше шкоди ніж користі.[18]

Вирішення цієї проблеми також ускладнюється високим рівнем недовіри населення України до державної влади. Так, за дослідженнями Інституту соціології НАНУ негативне ставлення до ринку земель викликане не стільки неприйняттям самого ринку, скільки невірою в те, що його запровадження може пройти організовано, справедливо, чесно і законно, — тобто недовірою до державних інституцій.[19]

А отже, попри прогрес щодо встановлення правового регулювання купівлі-продажу земельних ділянок сільськогосподарського призначення, а відповідно, створення умов для зняття відповідного мораторію, цей процес ще далекий від завершення. Більше того, як показує дискусія[20] навколо проекту закону про ринок земель питання щодо формування повноцінного ринку землі і відповідного чіткого державного регулювання у цій сфері навряд чи скоро буде вирішено, так само як і питання зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення.

3.3. Неможливість реалізації права власності на землю
у зв’язку з необхідністю заміни державного акту
старого зразка на новий

У контексті права власності людей на землю важливо зазначити, що у державних актах старого зразка не вказано кадастровий номер земельної ділянки, а відповідно до вимог Земельного кодексу України кадастровий номер земельної ділянки обов’язково зазначається у договорах щодо відчуження земельних ділянок. Перехід права власності на землю відбувається у випадках: укладення різних договорів, спрямованих на отримання земельної ділянки, наприклад, купівля-продаж, дарування, рента, міна, довічне утримання, та прийняття земельної ділянки у спадщину.

Проте при продажу землі або оформленні спадщини виникає проблема, пов’язана з необхідністю переоформлення державного акту про право власності на земельну ділянку старого зразка (які видавалися громадянам до 2003 року), бо він не містить кадастрового номера земельної ділянки.

Державні акти на землю старого зразка залишаються чинними та посвідчують право власності громадян на землю. Ніхто не може бути примусово позбавлений права власності на землю на цій підставі. Єдине обмеження для таких власників — неможливість продажу (дарування) земельної ділянки, на яку видано такий державний акт до переоформлення цього державного акту на акт нового зразка (із зазначенням кадастрового номеру). Така ж необхідність отримання акту нового зразка виникає і при оформленні спадкоємцями права на спадщину на землю.

У той же час для отримання державного акту нового зразка спочатку слід виготовити документацію, без якої неможливо переоформити старий акт на новий. Зокрема, необхідно замовити виготовлення нової документації із землеустрою у відповідній землевпорядній організації (державній чи недержавній), яка має ліцензію на виконання таких робіт. Перелік таких організацій є в кожному районному управлінні Держкомзему. Після укладання договору землевпорядна організація проведе топографо-геодезичні роботи, аби встановити межі земельної ділянки в натурі, виготовить технічну документацію із землеустрою й передасть її на погодження до територіального відділу Держкомзему — за місцем розташування земельної ділянки. Слід зазначити, що вся ця процедура досить розтягнута у часі, а також потребує для реалізації значних коштів.

А отже, процедура вироблення державного акту нового зразка є досить коштовною та займає багато часу, що унеможливлює розпорядження належним громадянинові майном впродовж тривалого часу.[21]

3.4. Створення перешкод у реалізації права
щодо можливості використання свого майна
для підприємницької діяльності

Як приклад створення таких перешкод, можна навести те, що в багатьох містах не можна використовувати житлові приміщення верхніх поверхів під офісні приміщення. Рішення про це приймають відповідні місцеві ради. Такі рішення доволі часто суперечать вимогам чинного цивільного законодавства, де гарантується право на використання свого майна для підприємницької діяльності. Хоча відповідно до ч. 1 ст. 383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Тобто єдиним обмеженням для власника житлового приміщення є неможливість використання його для промислового виробництва.

Хоча у кінці 2011 року Верховною Радою України було прийнято зміни до Житлового кодексу України, відповідно до яких власник має право використовувати житлові приміщення виключно для проживання і не може використовувати їх в будь-яких інших цілях.

Водночас на думку багатьох експертів[22], такі законодавчі положення порушують право власності, оскільки межі здійснення права власності, які передбачені ст. 319 Цивільного кодексу України, сформульовані за іншим принципом. А саме, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону; при здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства і не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Більше того, держава не повинна втручатися у здійснення власником права власності. Тому нещодавно прийняті законодавцем зміни не відповідають вищевказаним засадам.

3.5. Створення перешкод у користуванні та розпорядженні іноземною валютою

Національний банк України (НБУ) у 2011 році прийняв рішення, за яким обмін іноземної валюти проводиться лише за умови пред’явлення документа, що посвідчує особу. НБУ також визначив список документів, за якими приватним особам можна обмінювати валюту. Перелік документів міститься в листі (№ 28-211/3864-11318), розісланому комерційним банкам. Працівник банку зобов’язаний забезпечити зберігання копій сторінок документа, що посвідчує особу, в документах дня. Зокрема, резидентність підтверджується для фізичної особи-резидента паспортом, закордонним паспортом (без позначки проживання за кордоном), посвідченням особи без громадянства для виїзду за кордон, посвідченням біженця, паспортом громадянина іншої держави з дозволом на постійне проживання. Для фізичної особи-нерезидента при обміні вимагається національний паспорт громадянина іншої держави або закордонний паспорт громадянина України, але з відміткою в паспорті про постійне проживання за кордоном.

Такі правила щодо обміну валюти діють в Україні з 23 вересня 2011р. На думку експертів[23], це неправомірне обмеження розпорядження належною на праві власності національною чи іноземною валютою. На даний час подано десятки позовів до НБУ про скасування вищезазначеного правила. І НБУ таки відмінив обов’язкове копіювання паспорта фізичної особи, але зобов’язав його пред’являти при обміні валюти.

4. Рекомендації

1. Створити прозору й ефективно працюючу систему державної реєстрації прав на нерухоме майно.

2. Удосконалити захист прав власників земельних ділянок, створити механізми протидії силовому захопленню цих земель, прийняти законодавчі акти, які б урегулювали основні аспекти функціонування ринку землі.

3. Здійснити заходи щодо вирішення проблеми невиконання рішень національних судів, що захищають власність, у тому числі вдосконалити судовий контроль за виконанням рішень судів, а також припинити дію мораторіїв щодо примусового продажу майна державних підприємств. Здійснити інші заходи з метою виконання «пілотного рішення» прийнятого Європейським судом з прав людини у справі Юрій Миколайович Іванов проти України.

4. Сприяти прозорості і спрощенню процедур здійснення будівництва житла, а також забезпечити дотримання прав інвесторів у цій сфері.

5. Удосконалити правове регулювання проведення діяльності акціонерних товариств, з метою недопущення здійснення протиправного захоплення підприємств і організацій в Україні, а також виникнення корпоративних конфліктів.

6. Усунути перешкоди у реалізації права використання свого майна для підприємницької діяльності, зокрема, використання житла в інших цілях ніж для проживання.

7. Здійснити врегулювання проблеми вилучення земель і житла з мотивів суспільної необхідності в чіткій відповідності до Конституції і взятих Україною на себе міжнародних зобов’язань.

8. Усунути перешкоди у користуванні і розпорядженні іноземною валютою.

 

 

[1]    Підготовлено М. Щербатюком, УГСПЛ.

[2]    Українська Гельсінська спілка з прав людини Щорічні доповіді про права людини http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1298357458, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1245859763

[3]    Опорно-нерухомий апарат Т. Монтян «Дзеркало тижня. Україна» № 14, 15 Квітень 2011 http://dt.ua/articles/79649

[4]    Т. Монтян. Опорно-нерухомий апарат // «Дзеркало тижня. Україна» № 14, 15 Квітень 2011 http://dt.ua/articles/79649

[5]    І. Марушко. Великий плюс нової системи реєстрації — об’єднання функцій низки органів. // Український Юрист, № 5 http://www.lp.ua/ukr/public.php?news_id=270

[6]    БТИ: регистрацию прав на недвижимость в 2012 году ожидает хаос http://news.ligazakon.ua/news/ 2011/3/16/39611.htm

[7]    В Україні з’явився ще один законний спосіб відбирати власність у громадян? http://www.unian.net/ukr/news/news-413877.html

[8]    У Львові визначили ТОП «10» порушень права власності в Україні http://cga.in.ua/index.php?itemid=1155

[9]    Непорушне право власності — європейські засади та українські реалії http://cga.in.ua/index.php?itemid=1065

[10]   Мова йде про рішення у цивільних та господарських справах, а також винесених адміністративними судами. Не враховано рішення у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення. Дані за 2004–2010 роки

[11]   Права людини в Україні — 2009–2010. Доповідь правозахисних організацій http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1298357458

[12]   Законопроект «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» — назва змінилась, проблеми залишились http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1316774325

[13]   Українська Гельсінська спілка з прав людини Щорічні доповіді про права людини http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1298357458, http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1245859763

[14]   Правовий супровід даної справи здійснюється в рамках проекту «Інформаційно-консультаційний правовий Центр як засіб посилення правових можливостей малозахищених верств населення», реалізується за підтримки Ініціативи «Посилення правових можливостей бідних верств населення», яку здійснює Міжнародний Фонд «Відродження» за програмою «Верховенство права».

[15]   Людям, що не згідні з оцінкою їх землі, вилученої під євростадіон у Львові, пропонують альтернативу http://zik.ua/ua/news/2010/12/10/261225

[16]   Мешканці Зубри завтра прийдуть до стадіону захищати свою землю від «Євро-2012» http://zik.ua/ua/news/2011/05/30/290393

[17]   Підготовка до Євро-2012: приватну землю закатали асфальтом http://novaukraina.org/news/urn:news:9CE898

[18]   Сергій Осипчук «Землерозвод» «Дзеркало тижня. Україна» № 5, 11 лютого 2011

[19]   Ірина Лукомская «Рынок земли: верю — не верю» http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2011/10/18/6659751/

[20]   С. Дорош «Час для купівлі-продажу землі в Україні ще не настав» http://www.bbc.co.uk/ukrainian/business/ 2011/09/110921_land_market_ukraine_sd.shtml

[21]   Топ «10» порушень права власності в Україні. Дослідження Центру громадської адвокатури м. Львів http://www.civicua.org/news/view.html?q=1709902

[22]   Топ «10» порушень права власності в Україні. Дослідження Центру громадської адвокатури м. Львів http://www.civicua.org/news/view.html?q=1709902

[23]   Там само.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори