пошук  
версія для друку
21.03.2012

Права людини в Україні 2011. XXVI. ПРАВА В’ЯЗНІВ

   

[1]

1. Деякі загальні дані

У цьому розділі розглянуті деякі аспекти дотримання прав осіб, позбавлених волі, які перебувають в установах, підпорядкованих Державній  пенітенціарній службі України (далі ДПтСУ), — слідчих ізоляторах (СІЗО) і установах виконання покарань (УВП).За даними ДПтСУ[2] станом на 01.12.2011 року в місцях позбавлення волі в 184 установах перебувало 154 111 осіб, в тому числі у 33 СІЗО — 38 156 осіб, серед них 5 079 — на стадії досудового слідства, 18 250 — на стадії судового слідства (до винесення вироку). У 143 виправних колоніях 114 651 особа, із них: в 9 колоніях мінімального рівня безпеки для чоловіків із загальними умовами тримання — 6 855 осіб, 12 колоніях для тримання жінок — 5 991 особа, 35 колоніях середнього рівня безпеки для засуджених до позбавлення волі вперше — 35 790 осіб, 42 колоніях середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених до позбавлення волі — 44 211 осіб, 9 колоніях максимального рівня безпеки — 4 295 осіб; 7 колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання — 1 033 особи; у 23 виправних центрах — 4 932 особи; у 6 лікувальних закладах — 2 889 осіб (також у 16 лікувальних закладах при установах виконання покарань та слідчих ізоляторах тримається 2 706 осіб); у 8 виховних колоніях — 1 304 неповнолітніх. Серед засуджених 12,6 тис.осіб засуджені строком понад 10 років; 1 764 особи відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі; 1 017 осіб відбувають покарання у вигляді арешту.

Якщо порівняти ці дані з цифрами минулого року, то кількісні показники щодо закладів, підпорядкованих ДПтСУ, майже не змінилися. Проте громадський настрій і інтерес до цієї сфери суспільного життя значно підвищився за рахунок арештів колишніх державних посадовців, можновладців, привернення уваги ЗМІ до проблем в сфері захисту прав в’язнів, низки рішень Європейського суду з прав людини щодо порушень (в тому числі і системних) Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенції). Сьогодні дуже актуальними є такі запитання:

Чи доцільно утримувати під вартою таку величезну кількість осіб?

Чому суди зловживають своїм правом на арешт під час прийняття рішень про обрання міри запобіжного заходу?

Чому люди, які перебувають в СІЗО і відповідно до конституційного принципу презумпції невинуватості є невинуватими, доки вирок суду відносно них не набере законної сили, перебувають в гірших умовах, аніж засуджені до позбавлення волі?

Що треба зробити, аби змінити ситуацію на краще?

На ці та інші питання ми спробуємо відповісти в цьому розділі.

2. Громадський контроль

Як неодноразово наголошувалося у попередніх доповідях, установи, підпорядковані ДПтСУ, є закритими для суспільства, а система закладів позбавлення волі, як інститут державного примусу залишається майже єдиною державною структурою, не реформованою з радянських часів. Це створює для персоналу спокусу для зловживань і порушень прав людини, а для ув’язнених — перешкоди для реалізації своїх прав і законних інтересів. Нагадаємо, що у 1987 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання, 16.01.1998 року — Європейську Конвенцію про запобігання катуванням  чи нелюдському або такому, що принижують гідність, поводженню чи покаранню, ставши стороною цих договорів. Крім того, Верховна Рада України ратифікувала Факультативний протокол до вищезгаданої Конвенції ООН[3], а 22.06.2006 року Президент України підписав закон про ратифікацію Факультативного протоколу.

Минуло п’ять років, змінювався апарат керівництва країни, але Україна на сьогоднішній день так і не спромоглася виконати умови взятих на себе міжнародних зобов’язань. 25 травня 2011 р. Підкомітет ООН з питань попередження катувань (ППК) представив свої конфіденційні попередні спостереження Уряду України за підсумками свого першого візиту до України, що відбувся 16–25 травня 2011 року[4]. Делегація ППК скористалася підтримкою системи ООН в Україні. Мандат ППК дозволяє йому відвідувати відповідні заклади та надавати рекомендації органам влади з метою запровадження ефективних запобіжних механізмів, що попереджають можливість застосування катувань та поганого поводження у місцях утримання під вартою та позбавлення волі.

На національному рівні органом, відповідальним за попередження катувань, є Національний превентивний механізм (НПМ). Україна взяла на себе зобов’язання створити НПМ протягом року з моменту набрання чинності Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань, але такий національний орган в Україні ще й досі не створений.

Протягом останніх років за ініціативою Міністерства юстиції та за участі представників громадянського суспільства були розроблені пропозиції щодо законодавчого врегулювання запровадження в Україні НПМ. Були створені законопроекти, які передбачали реалізацію Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань саме в контексті умов і принципів, які були закладені у Факультативний протокол до Конвенції ООН. А саме, по-перше, створення НПМ має бути визначене в рамках закону. По-друге, НПМ створюється як всеукраїнська мережа із представників громадянського суспільства, які мають бути наділені певними повноваженнями, зокрема, мандатом безперешкодного, бездозвільного відвідування будь-яких місць несвободи. По-третє, НПМ має бути створений як інструмент запобігання незаконному насильству, сприяння відкритості і прозорості системи місць несвободи, а також співпраці з представникам влади для спільного вирішення проблем, що стосуються порушень прав людини. По-четверте, ця мережа має бути незалежна і не підконтрольна жодній державній установі. Щодо визначення поняття «місць несвободи» пропонувалося охопити цим терміном місця, де особа утримується у будь-якій формі під вартою чи у тюремному ув’язненні, або поміщена в державне чи приватне місце утримання під вартою або опікою, яке ця особа не має права залишити за власним бажанням, без дозволу будь-якого судового, адміністративного чи іншого органу[5].

Але ініціативи щодо створення НПМ саме на підставі закону лишилися поза увагою парламенту і Президента. Проте, знову ж таки за ініціативою Міністерства юстиції, за Указом Президента від 27 вересня 2011 року була створена Комісія з питань попередження катувань «з метою сприяння виконанню Україною зобов’язань за Факультативним протоколом до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України». Відповідно до Положення про Комісію з питань попередження катувань «Комісія з питань попередження катувань є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Президентові України…»[6].

Навіть зважаючи на те, що до складу новоствореної Комісії увійшли у своїй більшості представники громадських організацій[7], не можна сказати, що Комісія з часом здатна замінити функціонування НПМ і виконання Україною взятих на себе міжнародних зобов’язань. «Хоча рішення щодо форми організації НПМ є прерогативою української влади, НПМ має бути запроваджений у відповідності до міжнародних зобов’язань України з урахуванням відповідних положень Факультативного протоколу. Мандат, повноваження та незалежність роботи НПМ мають бути чітко гарантованими законодавством та здійсненими на практиці. НПМ мають бути надані людські та фінансові ресурси, необхідні для виконання ним своєї важливої та багатобічної діяльності на всій території країни», — підкреслив пан Еванс, голова Підкомітету та керівник делегації ППК.

3. Право на листування

Як наголошує стаття 8 Конвенції, «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.» Відповідно до статті 31 Конституції України «кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.» Порядок листування осіб взятих під варту, та засуджених здійснюється відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення», статті 113 Кримінально-виконавчого кодексу України, наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань (Департаменту) від 25.01.2006 року № 13 «Про затвердження Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах», розділів 4.7. та 4.8. наказу Департаменту від 20.09.2000 № 192 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань тримання і поведінки осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань» та п. 43 наказу Департаменту від 25.12.2003 № 275 «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань» (зі змінами).

Відповідно до зазначених правових актів, кореспонденція, яку відправляють особи, що взяті під варту, та засуджені, підлягає перегляду адміністрацією закладу, окрім кореспонденції, адресованої Уповноваженому Верховної Ради з прав людини, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій та прокуророві, а також захиснику у справі, що здійснює свої повноваження відповідно до статті 44 Кримінально- процесуального кодексу України. Кореспонденція, яку особи, взяті під варту, та засуджені, направляють вищезазначеним особам, перегляду не підлягає і направляється за адресою протягом доби. Вважаємо, що перелік осіб, яким особи взяті під варту та засуджені мають направляти кореспонденцію без перегляду має бути ширшим. До цієї категорії має належати суд, особливо в питаннях оскарження дій або бездіяльності персоналу закладів, оскарження законності накладення дисциплінарних стягнень. Без перегляду мають направлятися звернення до національних і міжнародних правозахисних організацій.

Проте, навіть в форматі діючого законодавства перелічені правові нормативи не забезпечують особам, взятим під варту та засудженим, реалізацію права на безперешкодне відправлення кореспонденції, особливо в тих випадках, коли мова йде про оскарження дій або бездіяльності адміністрації СІЗО і виправних закладів, а також оскарження законності накладення дисциплінарних стягнень. Порядок відправлення кореспонденції здійснюється таким чином: якщо особа перебуває в камері СІЗО або виправного закладу, відправка кореспонденції відбувається шляхом вручення кореспонденції ув’язненим черговому установи, в якій особа перебуває. Якщо особа має статус засудженого і відбуває покарання в СІЗО або закладі системи виконання покарань, кореспонденцію вона відправляє шляхом вкидання в поштову скриньку, яка має щоденно перевірятися адміністрацією установи. Також в журналі реєстрації вихідної кореспонденції зазначається дата відправлення і номер реєстрації листа, якщо мова йде про офіційну переписку. Але і в випадках, коли мова йде про вручення кореспонденції черговому, і в тих випадках, коли засуджені відправляють кореспонденцію шляхом вкидання в поштову скриньку, повністю відсутня можливість відслідкувати як сам факт відправлення кореспонденції, так і дотримання адміністрацією закладу термінів відправки, а тим паче той факт, що кореспонденція була відправлена без перегляду. Тому саме адміністрація установи визначає, чи варто переглянути той або інший лист, і в які терміни його варто відправити, а також, чи варто відправити взагалі. Крім того, відсутність обліку вихідної кореспонденції із зазначенням дати і номера, за яким вона була зареєстрована і прийнята від ув’язненого представником адміністрації закладу, створює умови, за якими неможливо дослідити умови відправлення.

Таким чином в закладах, підпорядкованих ДптСУ, має існувати журнал обліку кореспонденції, прийнятої від взятих під варту, засуджених, із зазначенням дати вручення кореспонденції і номеру її реєстрації.

4. Право на медичну допомогу

Право на медичну допомогу є невід’ємним правом людини, незалежно від того, де вона знаходиться, а тим паче, якщо це місце позбавлення волі, оскільки в таких закладах людина не може сама реалізувати це право. Людина, позбавлена волі, знаходиться під контролем держави і не може самостійно обирати місце перебування і можливість на власний розсуд визначати, яким чином себе лікувати у випадку захворювання, до якого лікаря звертатися, чи в якому медичному закладі проходити обстеження і лікування. Всі ці питання вирішує держава, і саме держава має забезпечити можливість отримати належну необхідну і адекватну допомогу у випадку захворювання особи, позбавленої волі. В даному випадку медицина гарантовано має бути безкоштовною, а медичні послуги якісними.

Особам, які перебувають в СІЗО і вирок суду відносно яких ще не набрав законної сили, відповідно до презумпції невинуватості має бути забезпечений не гірший доступ до медичних послуг, ніж на волі. Проте, ми спостерігаємо, що ті, хто перебуває в СІЗО, не можуть отримати медичну допомогу навіть в тому обсязі, в якому її отримують засуджені, відносно яких вирок суду набрав законної чинності. Системною проблемою українських судів є зловживання правом на арешт. Саме відносно системності порушень Конвенції українськими судами висловився Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях у справах Харченко проти України, Давидов та інші проти України та інших, акцентувавши увагу на зловживанням судами правом на арешт. Досудове утримання має застосовуватися лише у крайньому випадку — вважає Томас Хаммерберґ, комісар Ради Європи з прав людини. Про це він заявив на зустрічі, що була організована журналом «Український тиждень» та книгарнею «Є»[8].

«До людей, що перебувають на досудовому утриманні, ставляться, як до засуджених. Це неправильно. Адже ми маємо використовувати принцип презумпції невинуватості. У Європі, наприклад, такі заходи застосовуються нечасто. І лише у тому випадку, коли необхідно мати людину «під рукою» для проведення додаткових експертиз», — наголосив єврокомісар. Також він підкреслив, що українська пенітенціарна система має бути гуманнішою, аби люди мали змогу виправитись. Крім того, у місцях утримування має надаватися якісна медична допомога. «Забираючи в людини свободу, ніхто не має права забирати у неї здоров’я», — вважає Хаммерберґ.

Відповідно до частини 2 статті 84 Кримінального кодексу України «особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи». Але ця норма розповсюджується лише на осіб, які є засудженими і відносно яких вирок суду набрав законної сили. Стосовно осіб, щодо яких застосований арешт як запобіжний захід, ця норма не застосовується до тих пір, поки особа не буде визнана судом винною або невинуватою. Проте, як свідчить практика розгляду кримінальних справ в українських судах, людина може перебувати під вартою без остаточного рішення суду багато років. Траплялись випадки, коли в подібному стані особа перебувала терміном до 12 років, позбавлена можливості, в разі потреби, бути звільненою від відбування покарання за станом здоров’я. Також особи, які перебувають під вартою і не є засудженими, не мають можливості отримати профільну адекватну медичну допомогу у спеціалізованих лікарняних закладах, підпорядкованих ДптСУ,
з огляду на те, що відносно них вирок не набув законної сили.

Що ж до переведення хворих із СІЗО до цивільної лікарні, якщо належна медична допомога в установі ДПтСУ не може бути надана, виникає інша проблема. Відповідно до наказу ДДУВП № 6 ДСК 2000 року обвинувачені у скоєнні злочину, які перебувають під вартою, направлені для лікування чи обстеження в цивільні лікарні, повинні з метою попередження втеч утримуватися із застосуванням наручників цілодобово (!). Застосування наручників — це захід безпеки, який застосовується до осіб, що на законній підставі перебувають під вартою і поводять себе неадекватно, тобто провокують конфлікт, або своїми активними діями представляють небезпеку для персоналу закладу. Наручники застосовуються на певний нетривалий фіксований час, доки ув’язнений не заспокоїться. Наручники відносяться до спеціальних засобів, які застосовуються як заходи безпеки «для припинення фізичного опору, насильницьких дій, безчинства, подолання протидії законним вимогам  адміністрації, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов’язків.» Тобто якщо ув’язнений скоїв дисциплінарне правопорушення, він буде покараний у вигляді застосування наручників, наприклад,   на дві години, тільки якщо він своїми діями створює небезпеку для оточуючих, в усіх інших випадках дисциплінарних правопорушень, до нього будуть застосовані альтернативні до застосування спеціальних заходів безпеки методи впливу. В випадках переведення особи для лікування в медичні заклади, що не підпорядковані ДПтСУ, її карають застосуванням наручників на необмежений термін, тобто спеціальні засоби безпеки у вигляді наручників застосовуються до хворих людей, які не вчинили дисциплінарні проступки.

68-річний професор Темченко 20 місяців перебував під вартою в Криворізькому СІЗО, не зважаючи на те, що стан його здоров’я можна було вважати критичним. Декілька фахових експертів висловилися з приводу стану здоров’я Темченка, і на підставі їх висновків Європейський суд зазначив в своєму рішенні про термінові заходи відповідно до правила 39 Регламенту Європейського суду, що Темченко потребує негайної госпіталізації до спеціалізованої профільної лікарні для  надання йому адекватної професійної медичної допомоги. Темченко замість того, аби лікуватись належним чином,   утримувався в СІЗО тільки тому, що прокуратура наполягала, а суд щоразу задовільняв подання про обрання міри запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Прокуратура і суд не звертали уваги на те, що Темченко є людиною похилого віку, страждає на смертельні хвороби, не представляє для суспільства небезпеки, оскільки обвинувачувався у замаху на отримання хабара і був відсторонений від посадових обов’язків. Тобто він не міг гіпотетично продовжувати злочинну діяльність, навіть якщо його вина у скоєнні злочину була би доведена судом належним чином. В разі різкого погіршення стану здоров’я Темченко доставлявся до реанімаційного відділення міської лікарні або до стаціонару і утримувався прикутим до ліжка наручниками цілодобово.

Анатолій Георгієвич Темченко — доктор технічних наук, професор, академік Академії гірничих наук, колишній ректор Криворізького технічного університету. Його діяльність відзначена Державною премією в галузі науки і техніки та почесним званням «Заслужений працівник народної освіти України», він нагороджений численними нагородами та відзнаками. Тим не менше, усе це не рятувало його від нелюдського поводження.

Отже, ми стикнулись з ситуацією, коли, з одного боку, Європейський суд відповідно до Правила 39 Регламенту Європейського суду рекомендував Україні вжити термінових заходів щодо негайної госпіталізації хворого, а з другого держава не виконувала зазначені вимоги. Навіть якщо уявити, що Темченко був би переведений до спеціалізованого профільного лікувального закладу (в даному випадку таким був інститут кардіології ім. М.Д. Стражеска АМН України), це все одно не вирішувало би проблеми.

Таким чином, людина, яка потребує медичної допомоги, а також відповідних належних умов для лікування, піддається насильству у вигляді застосування спеціальних засобів — наручників — без обмеження в часі. У рішенні Європейського суду «Охрименко проти України» Суд однозначно кваліфікував тримання хворого в наручниках як заборонене поводження: «Суд вважає, що утримання заявника в наручниках не може бути виправдане міркуваннями безпеки, і, враховуючи його стан здоров’я, було нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням. Таким чином, була порушена стаття 3 Конвенції».

Наведемо інший приклад. Киянин Сергій Карпиленко був заарештований у грудні 2009 року за нібито груповий напад у ботанічному саду. За заявами Сергія, його почали бити вже під час первинного перебування у відділку міліції. 10.04.2010 Карпиленко був доставлений із СІЗО № 13 до міської лікарні швидкої допомоги, де йому були проведені кілька операцій — вирізана селезінка, проведені операції на легенях. Лікар-хірург пояснив, що за станом травм, вони були отримані за два дні до доставлення його до лікарні. Це збігається зі словами Сергія, що його після суду відвезли до Шевченківського РУ ГУМВС, де його побили п’ятеро людей. В останні місяці життя Сергій через те, що він перебував в одній камері з людиною, хворою на відкриту форму туберкульозу, ще й захворів на туберкульоз легенів. Карпиленко помер 7 листопада 2011 у віці 27 років. У свідоцтві про смерть даних про причину смерті не вказано. Сам Сергій і його захисник неодноразово зверталися до суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд у зв’язку зі станом здоров’я, проте, не зважаючи на обставини, які переконливо свідчили, що тримання під вартою в даному випадку не є необхідним, а скоріш за все, і недоречним, бо Карпиленко не представляв для суспільства небезпеки, крім того потребував негайного профільного лікування, прокуратура і суд залишилися невблаганними. В результаті життя людини втрачене, при тому, що держава лишилася осторонь і жодна посадова особа не взяла на себе відповідальність за безглузду смерть 27-річного чоловіка.

Доступ до медичної допомоги, що передбачає також і вільний вибір лікаря, є одним з мінімальних стандартів, який визначений Європейським Комітетом із запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, відносно підданих арешту в СІЗО. Позиція Європейського суду в цьому питанні також чітко визначена в низці рішень, зокрема, в справах Кучерук проти України, Яковенко проти України та інших: ненадання своєчасної та належної медичної допомоги прирівнюється до нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження і є порушенням статті 3 Конвенції. Європейська конвенція є частиною внутрішнього законодавства України. Проте, ненадання медичної допомоги позбавленим волі є системним і масовим порушенням прав людини в Україні. Найбільш виразно це проявляється у гучних справах, до яких прикута увага громадськості, таких, як справа екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.

У попередніх доповідях ми неодноразово зазначали необхідність виведення з підпорядкування ДПтСУ медичних закладів і профільних медичних лікарень і підпорядкуванню їх Міністерству охорони здоров’я, оскільки лікарі зазначених медичних закладів є військовослужбовцями, мають військові звання, входять до штатного складу установи, підпорядкованої ДПтСУ і підкоряються наказам керівництва, а не клятві Гіппократа.

5. Катування та жорстоке поводження

У попередній доповіді ми згадували про рішення Європейського суду Давидов та інші проти України від 1 червня 2010 року, в якому Суд визнав порушення Україною статті 3 Конвенції в матеріальному і процесуальному аспектах. Предметом розгляду було масове побиття засуджених Замкової виправної колонії № 58 м. Ізяслав Хмельницької області. 30 травня 2001 року і 28 січня 2002 року бійцями спеціального підрозділу Департаменту в процесі проведених навчальних тренувань у колонії та обшуку.

14 січня 2007 року у виправній колонії № 31 майже всі засуджені Ізяславської колонії (понад 1 200 чоловіків) оголосили голодування на знак протесту проти свавільного накладення дисциплінарних стягнень, побиття і принизливого поводження з боку персоналу, поганого харчування і медичного обслуговування. 22 січня в колонію був уведений спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Бійці жорстоко побили понад 40 в’язнів, яких спеціально для цього привели до штабу, — саме тих, хто заявив комісії про вимоги засуджених. Детальніше ця справа розглянута в Доповіді 2007 року. Відповідні заяви до Європейського суду визнані прийнятними, пройшли в 2011 р. комунікацію з урядом і чекають на розгляд по суті.

Про незаконність існування цього підрозділу, який застосовується для обшуків в колоніях, а також для жорстокої нелюдської розправи над в’язнями ми неодноразово зазначали в річних доповідях громадських організацій, остання — за 2009–2010 роки. Реєстрація Наказу Департаменту, відповідно до якого діяв спецпідрозділ, скасована Міністерством юстиції, але він продовжує існувати у вигляді регіональних зведених загонів швидкого реагування, які складаються з персоналу установ ДПтСУ в регіоні. І повідомлення про побиття в’язнів такими підрозділами не вщухають.

6 травня 2011 року з неперевірених, але декількох різних джерел стало відомо, що бійці такого спецпідрозділу, які знаходилися на території СІЗО міста Сімферополь, вдалися до побиття ув’язнених. Масштаби репресій, кількість і прізвища побитих в’язнів невідомі і з’ясовуються правозахисниками — слід враховувати труднощі в отриманні такої інформації та її перевірці. Інформаційна служба ДПтСУ повідомила, що бійці діють в рамках операції «ЩИТ». Не виключається версія, що ув’язнені Сімферопольського СІЗО, хворі на туберкульоз, зняли на відео умови, в яких вони перебувають, яке потрапило до публічної сфери. З огляду на останні події, що відбуваються в Сімферопольському СІЗО, викликає занепокоєння доля тих людей, які зробили це відео. Що з ними стало після оприлюднення інформації про жахливі умови утримання хворих на туберкульоз в’язнів? В яких умовах вони знаходяться зараз? Чи були вжиті заходи дисциплінарних стягнень стосовно цих людей? І чи дійсно озброєні бійці залучаються до побиття ув’язнених.

5 липня 2011 року в пообідню годину бійці спецпідрозділу вчинили чергове масове побиття засуджених, цього разу у 89-й колонії в місті Дніпропетровськ[9]. Побиттю сприяв, а можливо, й брав ньому активну участь, також персонал установи, а саме:  майор ДПС Легкобик Валентин Валентинович, відповідальний за дільницю, в якій розташовані камери довічно ув’язнених, дільниця посиленого контролю, приміщення камерного типу і дисциплінарний ізолятор, лейтенант ДПС Хоменко Андрій Леонідович, співробітник внутрішньої безпеки установи, начальник відділення Насевич Олександр Миколайович, підполковник ДПС Мартинов Ігор Генадієвич, тимчасово виконуючий обов’язки начальника установи. Були жорстоко побиті засуджені: Калугін Юрій Іванович, що відбуває довічне ув’язнення, Дзесів Олександр Вікторович, Урсул Григорій Григорієвич, Тимошенко Сергій Олександрович, Погорелов Анатолій Іванович, Дуднік Михайло Едуардович, Бондаренко Роман Володимирович, Ісаков Олександр Євгенієвич, Костецький Андрій Михайлович, Кутляєв Вадим Іванович, Рижих Олександр Володимирович, Мушинський В’ячеслав Іванович, Гераськін Олександр Валерієвич, Стоян Володимир Євгенієвич, Романенко Дмитро Олегович. Прокуратура в своєму рішенні відмовила в порушенні кримінальної справи, не зважаючи на очевидність ознак злочину, наявність у дев’ятнадцяти засуджених тілесних ушкоджень, що було зафіксовано за підсумками експертного медичного аналізу. Це свідчить про відсутність на національному рівні інструментів ефективного розслідування.

Таким чином, не зважаючи на рішення Європейського суду Давидов та інші проти України, власне різке засудження фактів масового побиття і залякування людей з використанням бійців спецпризначення, висновки міжнародних експертів Комітету ООН проти катувань, Європейського Комітету із запобігання катуванням та поганому поводженню, світової спільноти, засудження цих дій громадськістю на національному рівні, ДПтСУ продовжує практику використання бійців спецпризначення для масового побиття і залякування в’язнів.

6. Зміни в законодавстві

16 вересня 2010 р. Президент підписав Указ, яким було затверджено нове Положення про порядок здійснення помилування. Цей акт, на відміну від його попередника, звузив і без того дуже обмежену можливість користування інститутом помилування. Буквально з першого пункту нове положення містить вибіркові правила здійснення помилування. Пункт 2 встановлює форми, в яких здійснюється помилування, і серед них Положення називає заміну довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти років. Тобто до положення введено норму, що відтворює ч. 2 ст. 87 КК України про мінімальний строк до моменту, коли у засудженого довічно з’являється право на подання клопотання про помилування. Але нове Положення містить іншу норму, яка значно звужує коло осіб та саму можливість клопотати про помилування для значної кількості засуджених. Пункт 6 Указу зазначає, що клопотання про помилування засуджених, які не стали на шлях виправлення або не відбули половини призначеного їм строку покарання, а також клопотання осіб, засуджених за тяжкі чи особливо тяжкі злочини, можуть бути задоволені лише за наявності обставин, що потребують особливо гуманного ставлення.

Якщо уважно проаналізувати цей пункт[10], можна побачити, що помилування без будь-яких обмежень може бути застосовано лише за умови наявності на боці засудженого таких ознак:

—  покарання призначене за злочини, які є необережними (за виключенням необережних тяжких злочинів), або за злочини невеликої чи середньої тяжкості;

—  засуджений повинен стати на шлях виправлення;

—  засуджений повинен відбути не менше половини призначеного судом строку покарання.

Отже, наведені критерії суттєво звужують можливість звільнення у зв’язку з помилуванням, оскільки, дві з наведених ознак повинні бути наявними одночасно. По-перше, йдеться про злочини невеликої або середньої тяжкості, і по-друге, засуджений повинен відбути не менше ніж половину строку покарання.

Слід звернути увагу на те, що минула версія Положення про помилування була більш лояльною до засуджених. Аналогічний пункт 6 стосувався двох категорій засуджених, які могли претендувати на помилування: тих, хто став на шлях виправлення та відбув значну частину строку покарання (напевно, все ж таки меншу, ніж половина строку); та тих, хто засуджений за особливо тяжкий злочин і відбув половину призначеного строку покарання. Перша категорія здається менш доступною для засуджених, оскільки засуджений міг сподіватися на звільнення у зв’язку з помилуванням лише за наявності необхідності особливо гуманного ставлення. На нашу думку, це безглуздо, оскільки наведені ознаки свідчать про втрату особою суспільної небезпечності, а отже, про недоцільність продовження карального впливу на неї. Тобто можна розцінити зникнення цієї норми із Положення про помилування як позитивний фактор.

А ось стосовно другої категорії такого стверджувати не можна. За старими правилами можливість звільнення у зв’язку з помилуванням дійсно була обмежена для засуджених, які мають високий ступінь суспільної небезпечності. Особа, яка засуджена за особливо тяжкий злочин і відбула менше половини строку покарання, повинна зазнати каральний вплив покарання значно довше, ніж інші засуджені. Відповідно до ст. 12 КК України злочин визнається особливо тяжким, якщо за його скоєння передбачене покарання на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Тобто обмеження можливості звільнятися за актом помилування є зрозумілим та логічним.

Стверджувати зрозумілість і логічність нового Положення, на жаль, не можна. Як ми вказали вище, засуджений, який подає клопотання про помилування, повинен, як мінімум, бути засудженим за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також відбути половину призначеного судом строку покарання. Відповідно до ст. 12 КК України це означає, що засуджений має бути засуджений на строк не більше п’яти років і, відповідно, відбути не менше двох з половиною з них. А як додатковий критерій використовується питання про те, чи став засуджений на шлях виправлення. До речі, ця ознака взагалі не регламентована чинним законодавством і має суто суб’єктивне забарвлення. І все ж таки саме ці випадки законодавець називає виключними та такими, які потребують особливо гуманного ставлення. Але очевидно, що особа, яка відповідає названим критеріям, має значно нижчий ступень суспільної небезпеки. Отже, незрозуміло, чому законодавець вводить такі суворі обмеження щодо можливості користуватися інститутом помилування для порівняно небезпечних засуджених. Крім того, за наявності аналогічних критеріїв (необережний злочин, злочин невеликої або середньої тяжкості, відбуття половини строку покарання, слідування шляхом виправлення) засуджений набуває можливість умовно-дострокового звільнення. Цей інститут є більш оперативним, доступним та прийнятним для більшості засуджених, ніж звернення з клопотанням про помилування. Із встановленням такого обмеження законодавець залишив за межею оціночного поняття «особливо гуманне ставлення» значну кількість засуджених, які ще рік тому могли сподіватися на помилування.

До речі, підвищення «порогу» для помилування засуджених робить сумнівною можливість помилування для осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі. Ці особи можуть подати клопотання про помилування зі спливом двадцятип’ятирічного строку покарання і при цьому, зрозуміло, що вони не «впишуться» в категорію тих, відносно кого клопотання про помилування може бути розглянуто без будь-яких додаткових вимог та оцінок. Дивними також здаються деякі положення нового Указу, в яких йдеться про врахування певних обставин під час вирішення питання про можливість застосування до засудженого помилування. Зокрема, Положення зазначає, що враховуються «…щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, поведінка і ставлення особи до праці до засудження…». Усі наведені «критерії» суперечать доктрині кримінального та кримінально-виконавчого права, оскільки названі обставини повинні враховуватися судом при призначенні покарання, і вони впливають, а нерідко і визначають той обсяг кари, який буде застосовано до підсудного. Тобто призначене кримінальне покарання — це й є оціночна «міра» каяття особи, його сприяння розкриттю злочину та ін. Саме у вироку суд враховує всі ці обставини і втілює їх в конкретній мірі покарання. Отже, врахування під час вирішення питання про помилування тих факторів, які вже були враховані і відносно яких є рішення суду, проголошене ім’ям держави, здається недоцільним та таким, що дублює функції суду.

Один з базових принципів кримінально-виконавчого права — це припущення про можливість виправлення та ресоціалізації засудженого. Ідея покарання полягає в тому, що воно здатне змінити особу на краще. І на цей принцип орієнтована велика кількість норм кримінально-виконавчого законодавства. Тому встановлення в Положенні таких «критеріїв» як каяття, сприяння розкриттю злочину, поведінка та характеристика особи до засудження, свідчить про «недовіру» вітчизняній моделі кримінально-виконавчої служби з боку самої держави. Оскільки якщо система працює ефективно та законно, особа може стати більш позитивною та соціально бажаною.

Усі наведені положення в їх сукупності, з одного боку, свідчать про їх доктринальний характер, оскільки вони змінюють саму ідею помилування. Але з іншого боку, на жаль, ці доктринальні зміни вказують на те, що інститут помилування стає більш утрудненим для засудженого та орієнтованим перш за все на осіб, які мають невисокий рівень суспільної небезпеки. Тобто унікальний шанс на звільнення, яким за своєю правовою природою є помилування (оскільки основною його ознакою є відсутність обмежень щодо можливості помилування), в нашій державі стає чимось недоступним для більшості засуджених.

Законом України від 15.11.2011 року № 4025-VI«Про внесення зміни до статті 155 Кримінально-процесуального кодексу України щодо вдосконалення порядку взяття особи під варту» передбачено, що «взяття під варту як запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’ять років, у разі неможливості застосування більш м’якого запобіжного заходу». Проте, відповідно до законодавчих змін у виняткових випадках взяття під варту як запобіжний захід може бути застосовано й у справах про злочини середньої тяжкості або нетяжкі. Винятків таких шість. Наприклад, якщо особу підозрюють у скоєнні двох чи більше умисних злочинів, або обвинувачений ухиляється від слідства чи суду, або, коли має місце недотримання запобіжного заходу особистої поруки, чи коли достовірно встановлені факти впливу підозрюваного, обвинуваченого або підсудного на учасників процесу.[11]

7. Право на захист

Відповідно до ст. 63 Конституції України підсудний має право на захист. Відповідно до ч. 2 ст. 8 КВК України серед основних прав засуджених є право на правову допомогу. Згідно зі ст. 110 КВК України для одержання правової допомоги засудженим надається побачення з адвокатом. Такі побачення за бажанням адвоката можуть надаватися наодинці.

28 жовтня 2011 року адвокат Української Гельсінської спілки з прав людини Олег Левицький мав намір отримати побачення наодинці зі своїм клієнтом П., засудженим до позбавлення волі, вирок відносно якого набрав законної сили. П. відбуває покарання у виправній колонії № 70 максимального рівня безпеки в місті Бердичів Житомирської області. Зустріч мала відбутися в рамках кримінального процесу для обговорення стратегії захисту щодо оскарження в касаційному порядку рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Але адміністрацією колонії в передбаченому законом побаченні адвокату було відмовлено.
Адміністрація колонії пояснила відмову технічними причинами: в установі немає спеціальних кімнат для побачення засуджених з адвокатом. О. Левицькому було запропоновано зустрітися з клієнтом у кімнаті для короткострокових побачень і поспілкуватися через скло за допомогою спеціально налаштованого телефону[12].

Таким чином адміністрацією колонії було порушене право засудженого на правову допомогу. Навіщо? Важко відповісти на це питання. Але, виходячи зі скарг засуджених цієї установи, що були направлені в приймальні громадських організацій, засуджені згадують одну й ту саму людину — це перший заступник начальника колонії № 70 Салюк. Про його жорстокість і схильність до садизму складають легенди. Розповідають, що Салюк особисто зустрічає новоприбулі етапи, власноруч б’є та знущається над людьми. Оскільки заклади системи виконання покарань є закритими для представників громадськості, ми не можемо підтвердити або спростувати дану інформацію.

01 листопада 2011 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ було задоволено клопотання адвоката Олега Левицького щодо відкладення розгляду кримінальної справи по обвинуваченню П., оскільки на стадії касаційного провадження мало місце істотне порушення права на захист. Судовий розгляд відкладено на 15 листопада 2011 року.

11 листопада адвокат О. Левицький в черговий раз намагався зустрітися зі своїм клієнтом П., засудженим Бердичівської колонії № 70, проте, не зважаючи на обставини, наведені вище, в конфіденційному побаченні адвокату зі своїм підзахисним адміністрацією закладу було відмовлено. Крім того, О. Левицькому адміністрацією колонії було запропоновано сплатити гроші в сумі 2 гривні за короткочасне побачення. В інтересах справи адвокат був змушений сплатити зазначені кошти аби тільки мати змогу поспілкуватись зі своїм клієнтом.

8. Рекомендації

1. Завершити процес підпорядкування ДПтСУ Міністерству юстиції, як про це йдеться в Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005).

2. Провести комплексний аналіз чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства та практики їх  застосування на відповідність міжнародним стандартам.

3. Переробити Концепцію реформування кримінально-виконавчої системи у відповідності до Концепції реформування кримінальної юстиції, залучити до переробки та обговорення широкі кола фахівців, впровадити проведення незалежної експертизи Концепції та її громадське обговорення.

4. Скасувати положення чинних нормативно-правових актів Департаменту, які порушують права людини.

5. На основі нової Концепції реформування кримінально-виконавчої системи створити законопроект про зміни та доповнення до Кримінального, Кримінально-виконавчого кодексу, який має відповідати міжнародним стандартам, законопроект про зміни та доповнення до Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу», законопроект «Про дисциплінарний статут Державної кримінально-виконавчої служби України», проект постанов Кабінету Міністрів України «Про порядок проходження служби працівниками Державної кримінально-виконавчої служби України» та «Про порядок виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника кримінально-виконавчої служби та компенсації заподіяної шкоди його майну під час виконання службових обов’язків».

6. Переглянути завдання та правові засади діяльності спеціальних підрозділів у системі, не використовувати їх для проведення обшуків та інших дій усередині установ.

7. Розробити та запровадити механізми та процедури ефективного та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань у співпраці з провідними правозахисними організаціями.

8. Підготувати конституційне подання для визначення юрисдикції щодо судового розгляду скарг засуджених на дії (бездіяльність) адміністрації установ виконання покарань.

9. Розробити та запровадити механізми та процедури проведення відвідувань установ виконання покарань у відповідності до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

10. Сприяти створенню інших механізмів громадського контролю діяльності установ виконання покарань.

11. Впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ.

12. Викласти вичерпний перелік порушень режиму, за які застосовуються дисциплінарні стягнення.

13. Ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи, публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися.

14. Впроваджувати дослідницькі програми і проекти, в тому числі проекти громадських правозахисних організацій,  щодо дотримання прав ув’язнених та кримінально-виконавчої системи в цілому.

15. Покращити інформування суспільства про діяльність органів та установ системи виконання покарань, про стан та проблеми відомства, створити в кожному обласному управлінні Департаменту прес-службу.

16. Перепідпорядкувати медичні служби Міністерству охорони здоров’я.

17. Забезпечити реалізацію права на захист осіб, що перебувають в закладах ДПтСУ, в контексті конфіденційної зустрічі з адвокатом.

 

 

[1]    Підготовлено Андрієм Діденком, координатором програм ХПГ.

[2]    http://www.kmu.gov.ua/punish/control/uk/publish/article;jsessionid=C357C4185EF3776ACCBCB83D1B03B800?art_id=95284&cat_id=95260

[3]    http://www2.ohchr.org/english/law/cat-one.htm

[4]    http://khpg.org/index.php?id=1306399882

[5]    http://khpg.org/index.php?id=1318519641

[6]    http://www.president.gov.ua/documents/14032.html

[7]    http://www.president.gov.ua/documents/14191.html

[8]    http://www.khpg.org/index.php?id=1322140395

[9]    http://www.khpg.org/index.php?id=1311269383

[10]   http://www.khpg.org/index.php?id=1298992497

[11]   http://www.khpg.org/index.php?id=1298207421

[12]   http://www.khpg.org/index.php?id=1320944999

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори