пошук  
версія для друку
07.02.2012 | Максим Буткевич
джерело: texty.org.ua

Суспільство самвидаву – замість друкарських машинок файлообмінники

   

Ціла низка культових діячів наочно показала життєву необхідність вільного обміну інформацією та модифікації інформаційних продуктів для розвитку культури і прогресу. І якщо полеміка щодо ролі обміну і копіювання комусь видається незавершеною – важко знайти кращий наочний приклад користі від можливості вільно копіювати інформацію, ніж колишній Радянський Союз. Його фінал був запрограмований з моменту, коли «ідейно чужа» музика почала безконтрольно поширюватися на перших пристроях копіювання музики – бобінних магнітофонах.

Так, як українська Інтернет-спільнота відреагувала на спробу закрити файлообмінник ex.ua,  – вона не реагувала так ні на кричущі порушення прав людини, ні на інші обурливі дії влади (включно з тортурами громадян у відділках, «вибірковим правосуддям», «податковою реформою», ув’язненням біженців, обмеженням свободи зібрань… і далі).

Висувається безліч версій щодо причин наїзду на ресурс – і так само багато теорій щодо значимості інтернет-бунту. Але одне з ключових питань, яке підняла ця історія, і навколо якого зараз точиться чимало дискусій у світі, залишилося поза увагою українських оглядачів. А саме: як ставитися до інтелектуальної власності? Поширення «піратських» копій – це добре, чи погано?

Тож мова піде не про версії причин наїзду та настрої інтернет-аудиторії, а про кілька банальних, очевидних речей, які так легко загубити у гаморі. І саме аби не загубилися,  – маю прагнення на них закцентувати.

Передовсім, події довкола ex.ua стали найяскравішою демонстрацією тієї аксіоми, що легальність не дорівнює легітимності. Нехай сучасне мейнстрімове право інтелектуальної власності зав’язане на понятті копірайту, інформації як майна, і доступу до неї як привілею – для широких народних мас таке «право» не є прийнятною нормою, якою має керуватися суспільство.

Таку норму можна прописати на папері, укласти у статті законів, і навіть спробувати підкріпити силою репресивного апарату; але доки вона не визнається легітимною тими, кого стосується,  – «правом» така норма не стане. У кращому разі – залишиться на папері; у гіршому – стане накинутим «згори» примусом, тобто – ярмом на шиї тих, хто повсякчас відчуває її як кричущу несправедливість, і до того ж платить податки, аби репресивні органи могли виконувати цей примус.

Отже, події довкола ex.ua нагадали банальність номер один: закон, який не сприймається громадою як справедливий, «правом» для неї не стане. А отже, і дотримуватися його як і будуть – то хіба подекуди і під страхом репресій.

Чому ж так? Світові інформагенції мають давнє і традиційне пояснення глибоко вкоріненої неповаги до копірайту, яка панує на тутешніх теренах. Як-от цього разу знову пояснило агентство «Рейтер»: «Тоді як середня зарплатня становить 330 доларів США на місяць, мало хто з українців може дозволити собі купувати фільми, музику та програмове забезпечення легально,  – і багато хто звертається до таких сайтів, як Ex.ua, де контентом безкоштовно „діляться“ інші користувачі». Отже, діляться, бо бідні. А були б заможніші – кожен купував би свою ліцензійну копію продукту.

У цьому, безумовно, є частка правди. І ще більше правди – у тому, що аби не оце згадуване «звертання до таких сайтів»,  – то більшість українців знали б набагато менше ніж зараз про сучасний кінематограф, музику і навіть книжки та програмове забезпечення.

Втім, подібне твердження вірне для будь-якої країни, епохи і типу носіїв інформації.

Ціла низка культових діячів, від батьків-засновників і гуру вільного програмного забезпечення Річарда Столмена та Лоренса Лессіґа до менш відомих в Україні авторів історичних розвідок про копірайт та практиків міксування музики, наочно показали життєву необхідність вільного обміну інформацією та модифікації інформаційних продуктів для розвитку культури і прогресу.

Намагання посилити антипіратське законодавство у США викликало масові протести. Провідні інтернет-компанії та чимало впливових медіа виступили проти. Вікіпедія на знак протесту не працювала один день. В результаті ініціатори законопроекту відмовилися від нього.

І якщо полеміка щодо ролі обміну і копіювання комусь видається незавершеною – важко знайти кращий наочний приклад, ніж колишній Радянський Союз.

Згадаймо СРСР

Контролюючи практично все, бюрократично-партійний апарат СРСР другої половини ХХ ст. не зміг унеможливити кілька культурно-інформаційних зламів.

«Ідейно чужа» музика (а з нею – і не менш чужі субкультури, ідеї та настрої) почала безконтрольно поширюватися від моменту, коли радянські громадяни масово отримали доступ до перших популярних вітчизняних пристроїв копіювання музики – бобінних (а тоді й касетних) магнітофонів.

З цього часу протидіяти поширенню музичного андеґраунду стало неможливо, а бої влади з представниками неортодоксальних напрямів – від року до політизованих бардів – заздалегідь приреченими.

Монополію на тиражування носіїв ідей було втрачено і в текстах: попри жорсткий контроль над множильними машинами-ротаторами і зусилля всюдисущого КДБ, мережі самвидаву охоплювали маси людей. Звичайні друкарські машинки із «копірками» поширювали чималими накладами не лише політично-дисидентську, а й будь-яку іншу «небажану» літературу – від філософських трактатів до романів та посібників із доморощеної хіромантії чи йоги.

Саме ці невидимі мережі багато у чому допомагали радянській інтеліґенції не пасти задніх у світових інтелектуальних процесах.

У ті десятиліття більше, ніж будь-коли, вибір між «копіювати/ділитися» та «утримувати свій примірник при собі», набув якостей вибору морального.

І двох думок бути не могло: копіювання, позичення, поширення було єдиним діянням, гідним освіченої, культурної людини.

Обмеження на поширення залишалося прерогативою партапарату та держбезпеки, ототожнюючись із цензурою. Такий набір цінностей чітко вкарбувався у свідомість того покоління, яке опановувало перші персональні комп’ютери та перше ПЗ до них. І як бачимо зараз наступні покоління теж увібрали ці принципи, можливо – навіть не замислюючись над ними.

Саме тепер, коли зайшлося про закриття файлообмінника за порушення прав інтелектуальної власності,  – стало очевидним: офіційна парадиґма копірайту «кожному – по власному примірнику, а копіювання є злочином» так і не витіснила із суспільної свідомості попередні етично-культурні установки часів самвидаву.

Друга банальність: для багатьох співгромадян дотепер ділитися і поширювати є справою гідною та корисною, а дотримання накинутих норм комерційної логіки копірайту є негідним. Саме тому сотні тисяч, якщо не мільйони людей, оцифровували і завантажували музику, фільми та іншу інформацію до Мережі, у тому числі і на ex.ua – не отримуючи за це жодної винагороди, крім моральної.

Закриття найпопулярнішого файлообмінника продемонструвало: ми дотепер – суспільство самвидаву.

Попри начебто доступність інформації і різноманіття преси та телебачення, чимало з нас задихаються від нестачі культурного продукту, який відповідав би нашим потребам. Радянська цензура зникла, а атмосфера задухи залишилася.

І як і 25 років тому, свіже повітря ми знаходимо у самвидаві. Тільки тепер він значною мірою перемістився на файлообмінники. Звучить, знову таки, банально, але так і є.

За цієї ситуації утримання цінності обміну, копіювання та поширення інформації (книжок, фільмів, програм, музики тощо), є одним з тих громадських феноменів, які дають нам можливості автономії зараз, і надію на майбутнє.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори