Розгубленість і зневіра

Відчуття дежавю у всіх, хто пам’ятає початок 80-х, стає дедалі відчутнішим. Політичні репресії – це удар по всьому суспільству. У багатьох, дуже багатьох людей, це викликає депресію і розгубленість. Адже за 20 років незалежності такого – не було. Багато з тих, хто голосував за ПР і дуже вороже ставився до Тимошенко, змінили свою позицію і співчувають їй. Наші очільники загнали і себе, і країну цими репресіями у глухий кут і, здається, не відчувають цього.

А громадянське суспільство застигло в якомусь дивному очікуванні: що робити далі? Гучних і багатолюдних мітингів і протестів через ці репресії не було, і, насправді, тільки з середини суспільства дізнаєшся про його вкрай негативний настрій і таку ж негативну реакцію.

Зневіра і розгубленість настільки відчутні, що здається дихаєш нею.

На початку 80-х теж поступово зростало таке відчуття, хоча репресії проти дисидентів проводилися нишком, і більшість громадян про це нічого не знали. Але якось все це впливало на суспільство, на свідомість. А тому зростала зневіра і розгубленість: що буде далі?

Зрозуміло, що в дисидентських колах такої розгубленості не було, незважаючи на те, що саме вони потрапили під обстріл репресій. Україна страждала від політичних переслідувань більше, ніж всі республіки Радянського Союзу. Навіть була така приказка: «За те ж саме, за що в Москві погрожують пальцем – у Києві рубають голови». Політичні табори були переповнені так званими «українськими націоналістами». Активісти демократичного руху теж в Україні зазнавали більш жорстокого тиску і покарань ніж в інших республіках СРСР. Часи самвидаву і підпільного політичного опору не минають безслідно. Тому така одностайна реакція на політичні переслідування в країні, хоча вони торкнулись поки ще небагатьох осіб – не диво. Історія робить свої щеплення. Замість того, щоб ті, хто говорив про Тимошенко, що вона «крадійка», були задоволені тим, що її посадили, – більшість людей їй співчувають. Безумовно, є і економічна складова таких настроїв, і соціальна. Але не можна не враховувати те, що на підсвідомому рівні люди розуміють, що влада діє несучасно, не на рівні розвинутих країн світу. Звичайно, якщо б в країні, як в Грузії, була б справжня боротьба з корупцією, покращання умов для бізнесу, захищені соціальні права громадян – такої загальної реакції на політичні переслідування не було б. Як їх немає в Грузії. Саакашвілі є досить авторитарним президентом, і в Грузії існують переслідування опозиції. Але вдалі і швидкі реформи всіх державних органів і структур, вдала міжнародна політика – робить Саакашвілі авторитетним для більшості грузинських громадян. Зараз Грузія посідає 8 місце за рівнем корупції в світі, а Україна 137! Взагалі всі наші макропоказники – жахливі.

Не реформована судова система, відсутні реформи у правоохоронних органах, медицині, освіті. І все це робить Україну вразливою, а її громадян незахищеними. Так вони себе і відчувають. На початку 80-х років суспільство теж зрушилося в бік втрати довіри до влади, хоча цей рух був поступовим, а не глобальним, як зараз. Хоча соціальний захист у всі роки існування Радянського Союзу був кращим за сучасний – в Україні. існувала все ж таки безоплатна медична допомога. Існувала і безоплатна освіта. Я дуже далека від любові до СРСР, але мушу визнати, що це правда. Чого не скажеш про економіку. Відсутність елементарних харчових продуктів, товарів легкої промисловості – все це зростало, і  наприкінці 80-х – початку 90-х стало критичним.

На початку 80-х ситуація потроху погіршувалась і з’явилося передчуття майбутніх землетрусів. Як і зараз, в суспільстві панували депресивні і зневірливі настрої. Зараз вони, правда, набагато відчутніші. Бо зараз майже ніхто – жодна пересічна людина – не впевнена в завтрашньому дні. Суди, правоохоронні органи, лікарні – все це працює не на людей, а на себе. Тому майже усі ці системи – на межі колапсу.

Тому так сумнівно виглядають будь-які дії влади. А це ще підкріплюється тим, про що я писала спочатку – генетичною, підсвідомою пам’яттю про репресії, Голодомор, соціально-економічні катаклізми 90-х.

Перебуваючи у післярадянському стані вже більше 20 років, Україна ніяк з нього не випливає, а тільки гойдається на слабких хвилях – туди-сюди. Зараз вона пливе досить відчутно до СРСР.

Отже, пересічний громадянин України дивиться в майбутнє із жахом, не знаючи, що на нього очікує завтра.

От чому дії влади щодо опозиції, яку не дуже полюбляли, коли вона була при владі, у більшості населення не є популярними.