пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201216
20.06.2012 | Наталка Зубар, Олександр Северин:
джерело: maidan.org.ua

«Кривосуддя» що далі, то ближче підкрадається до кожного

   

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,

що воно відповідає вимогам справедливості і

забезпечує ефективне поновлення в правах.

(з Рішення Конституційного Суду України №26-рп від 19.10.2009)

«Кривосуддя» для більшості громадян України дотепер є чимось абстрактним, таким, що безпосередньо не стосується кожного: поки не перейшов дорогу владоможцю, ти можеш про це не турбуватися — зазвичай думає «пересічний». Але що далі, то ближче воно підкрадається до кожного.

Згідно з Конституцією України (стаття 39) «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Законослухняний громадянин, який організує мирне зібрання, сповіщає владу про свій намір і якщо цей намір владі бодай чомусь не подобається, тут громадянин і наражається на кривосуддя у всій красі (чи то пак, у всьому постсовковому потворстві).

Три групи мешканців Харкова вирішили 5 червня провести три різні акції (розведених в часі і просторі) на захист української мови. 1 червня (в останній робочий день перед 5 червня) вони належно повідомили про це міську владу. Замість, як випливає з духу конституційної норми та відповідних положень міжнародних зобов’язань України, забезпечити їхнє право, сприяючи його реалізації, влада спочатку порадила всім відмовитися від проведення мітингів. А потім — швидко подала до суду. Весь процес — збору т.зв. узгоджувальної комісії (позазаконного породження викривленої фантазії місцевої влади), розгляду нею повідомлень та подання заяв до суду зайняв найбільше одну годину. Звісно, суд негайно прийняв справу до розгляду і вирішив провести слухання через… три години після того.

Коли «пересічний громадянин» чи то пак «посполитий», подає до суду на владу, зазвичай йому доводиться довго чекати на судові засідання, вони відкладаються, це триває місяцями, а деколи й роками. Натомість влада, згідно з чинною нормою ст.182 Кодексу адміністративного судочинства України, має преференції щодо громадян-організаторів мирних зібрань: якщо позови про обмеження права на мирні зібрання (читай — про заборону зібрань) можуть розглядатися «невідкладно», то жодного механізму ефективного і оперативного оскарження таких рішень до часу проведення таких зібрань просто не існує. Чи це справедливо — питання, на наш погляд, риторичне…

Ми вже не говоримо про те, що на зорі свого створення наприкінці ХVIII століття адміністративні суди мали б захищати громадян від свавільних дій виконавчої влади…

Але повернімося до харківського прикладу. За законом і за логікою, надалі відповідачів по справі мали б належно сповістити про судове засідання. З трьох представників ініціативних груп харків’ян сповіщені (чи є сповіщення за кілька годин до слухання справи належним сповіщенням — ще одне питання) були тільки двоє, до третього халепно «не дозвонились». Всі судові засідання відбулися, причому третій — взагалі за відсутності відповідача, який про суд взагалі нічого не знав.

В суді на ознайомлення зі справою відповідачам дали по тридцять хвилин. Клопотання про продовження терміну ознайомлення були «фемідою» відхилені.

Жодних матеріальних доказів на підкріплення позову міська рада не надала. Наприклад, щодо наявності вільного місця на площі Свободи (між іншим — другій за розміром в Європі), все звелося до слів представника Харківської міської ради — «місця нема» — проти слів громадянина — «місця — повно». Представник Харківської міської ради не навів (і хіба міг навести?) жодних доказів того, що мирні збори аж 50-ти людей неможливо провести на площі 10 на 100 метрів. Але «феміда» нічтоже сумняшеся стала на бік влади, хоча згідно з п.1 ст.71 КАС України «кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються її вимоги». Як бачимо — на практиці не кожна.

Загалом, для того, щоб влада могла обмежити право на мирні зібрання, мають бути вагомі підстави. Зокрема, конкретні фактичні дані про реальну можливість порушення громадського порядку чи порушення прав і свобод інших людей. Вони не можуть ґрунтуватися на припущеннях, бо це є ознакою свавілля з боку місцевої влади та/чи суду. У цьому разі (і у багатьох інших подібних випадках) «владною» стороною не було надано ні експертного висновку про те, чому анонсовані мітинги можуть «викликати обґрунтоване обурення громадян», ні пояснень, чому міліція неспроможна підтримати громадський порядок на акції чисельністю 50 осіб, або завадити їм перекрити рух транспорту, ні звідки взагалі влада дізналася про небезпеку перекриття руху транспорту громадянами. Саме по собі припущення щодо «обурення громадян» із юридичної точки зору є нікчемним, а з точки зору логіки — абсурдним, оскільки завжди не всі громадяни поділятимуть будь-які ідеї організаторів будь-якого мирного зібрання, і якщо це вважати за підставу заборони зібрань, то краще одразу переписати Конституцію, чесно визнавши державу антидемократичною та позаправовою.

Проте всі ці «аргументи» стали підставою судових рішень і в них відображені.

Під час суду відповідачі спростовували всі ці абсурдні аргументи, оперуючи тими аргументами, котрі вони могли зібрати й підготувати за великодушно надані судом 30 хвилин на ознайомлення зі справою. Суди, всі три, аргументи громадян до уваги не взяли і задовольнили позови влади практично під трафарет. Тобто суд формально розглядав справу, ігноруючи суть змісту права на мирні зібрання та засади справедливого процесу.

Влада мала довести в суді, що в намірах громадянина провести мітинг є загроза національній безпеці чи громадському порядку, ба більше, довести це, що загроза є аж такою істотною, що обмеження права на мирне зібрання шляхом його (зібрання) повної заборони є «необхідним у демократичному суспільстві» (ст.11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права). Натомість суд в унісон із місцевою владою вирішив, що 50 людей створять проблеми, якщо з пройдуться другою за розміром площею в Європі, що ці 50 людей заважатимуть співгромадянам відпочивати (на центральній площі в робочий день) тощо. Відомо, що найважче довести, що ти не верблюд, коли ти й насправді не верблюд. Так само, як і відомий принцип: «Що абсурдніше — то краще».

Що ж після рішення суду? Громадянин може подати апеляцію протягом 10 днів. Але на сам процес проведення мітингів це вже жодним чином не вплине, бо апеляційний суд не буде реагувати на позов громадянина з такою ж швидкістю, як і позов влади, і до мітингу він просто не встигне, бо найчастіше, мітинги проводяться до якоїсь конкретної дати. Апеляційний суд теоретично може вказати владі на те, що вона мала не «радити громадянину відмовитися від акції», а оптимальним чином забезпечити його право на проведення її, наприклад, запропонувавши провести акцію в іншому місці. Але ж вітчизняна влада по-совковому забороняє за принципом «кабычевоневышло». Апеляційний суд може навіть і скасувати рішення першої інстанції, але ж — постфактум, а виконуються ці рішення згідно з Кодексом — негайно. Кінці у воду.

Виносячи рішення про заборону акції, суд мав мати вагомі та підтверджені доказами підстави вважати, що громадяни на мітингу когось образять чи перекриють дорогу і перешкодять руху транспорту тощо. Це міг би бути висновок експерта, заяви від потенційних страждальців, а не голослівна викладена на папері фантазія голови УМВС у Харківській області. Кожен із трьох заявників проводив вже не одну акцію, ніколи раніше не перекривав руху і не бешкетував якимось іншим загрозливим для нацбезпеки чином. Всі акції, нагадаємо, були заявлені як протест проти «мовного» законопроекту Колесніченка — Ківалова. Тобто, по-суті суд підтримав міліцейську думку про те, що протест проти законопроекту може образити громадян із неповнолітніми дітьми. Звісно ми поцікавимося на підставі чого у міліцейського керівництва сформувалося таке уявлення, але… хто ж скаже правду?

Викладене — не суто харківський феномен, цей випадок є лише ілюстрацією, адже подібне трапляється майже скрізь і завжди. Згідно з проведенним нами дослідженням, 2010 року суди в Україні задовольнили 83% позовів місцевих органів влади про заборону мирних зібрань, а 2011-го — 88%. Про те, скільки відсотків позовів влади задоволено в Харкові, ми можемо тільки здогадуватися, бо вже майже рік Харківська міська рада нам вперто не надає відповіді на це запитання. Із судовими заборонами мирних зібрань стикалися тут практично всі протестні групи і всі опозиційні партії. Пригадаймо ж знову, навіщо свого часу виникли у Франції адміністративні суди…

Один із найвідоміших теоретиків конституційного права Альберт Дайсі казав, що мають бути конкретні фактичні дані, неприйнятність будь-яких припущень для обмеження свободи зібрань. Але що нашій владі ті теоретики та й положення Конституції України?

Для повноти картини скажемо, що свої рішення суд також обгрунтовував актом під назвою «Тимчасове положення про порядок розгляду питань щодо організації та проведення зборів, мітингів походів та демонстрацій», ухвалене міськвиконкомом Харкова 2007 року. За правилами адміністративного судочинства суд може брати до уваги підзаконні акти, тільки якщо вони ухвалені на підставі Конституції і законів, а подібні саморобні «порядки» та «положення» приймаються (про неконституційність і незаконність таких порядків ми детально писали неодноразово) із очевидним виходом за межі визначеної Конституцією та законом компетенції органів місцевого самоврядування. Тобто, стисло кажучи — є свавіллям місцевої влади. Ми завалили скаргами всі прокуратури обласних центрів, де є такі порядки, деякі, як в Луцьку, поставилися до того серйозно, деякі, як у Харкові — незаконно відмахнулися, тож далі — буде, ми не зупинимося і спробуємо добити їх усіх.

На жаль, така чи схожа судова практика не обмежується лише питаннями, пов’язаними з реалізацією права громадян на мирні зібрання. Не екстраполюючи висновки на всю судову практику, поділимося спостереженням, що принаймні при розгляді спорів, пов’язаних із обмеженням права на мирні зібрання, з реалізацією права на інформацію, не кажучи вже про спори щодо оскарження громадянами незаконних (іноді — очевидно і брутально, як то було зі скасуванням Верховною Радою вже призначених місцевих виборів) рішень, дій, бездіяльності влади — про дотримання таких принципів адмінсудочинства, як верховенство права, законність, рівність і змагальність сторін говорити можна, лише водночас роблячи руками відомий жест на означення «лапок».

Суди часто-густо ігнорують своє головне завдання — «захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб» (ст.2 КАС України), власне для чого вони свого часу вперше й виникли у Франції, а тепер ніби для цього були запозичені в Україні. Кажучи ще «юридичніше», у таких випадках держава Україна (насправді — мімікруюча УРСР) зусиллями просотаних совєцькою ментальністю і рефлексами заборонити все місцевих чиновнииків та не надто правосвідомих суддів не лише порушує власне законодавство, а й низку обов’язкових для неї норм вищезгаданих міжнародних угод — Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод і Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Між формально існуючим судочинством та реально забезпеченним правосуддям (див. епіграф) є, як казав колись з іншого приводу російський класик, «дистанция огромного размера». Між конституційною декларацією, що Україна є правовою державою, і реальністю — дистанція приблизно така сама. Профанація правосуддя, його підміна кривосуддям на побігеньках у політичної влади — не лише вихолощує ідею права, вбиває у громадян паростки правової культури, не лише породжує ненависть до влади, а — принаймні щодо громадських активістів — штовхає їх до НЕзаконослухняності. У чому сенс законослухняності, якщо закон не є правом, а судочинство не має наслідком правосуддя? Тих, хто відчуває чи хоче відчувати себе вільною людиною у вільній країні, — небагато.

Практикуючи кривосуддя, використовуючи «феміду» не як суддю, а як жандарма чи ката, відтак, примножуючи кількість тих, хто бачить у владних інституціях лише позбавлений суспільної користі (а тому й сенсу) рекет, влада риє собі могилу і пише епітафію. На жаль те, що вона цього не розуміє — не лише її проблема.

Що ж робити?

Згадаємо Шекспіра: «Властей сваволю, тяганину суду, З чесноти скромної безчесний глум». Більшість знає ці рядки, мабуть, в російському перекладі, але український тут пасує більше. Їх актуальність свідчить про те, що ми знаходимося на тій же стадії розвитку, що й Англія XVI століття…

Чи бути, чи не бути — ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці

з морем лиха,

Покласти край йому!

Заснути, вмерти —

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль,

позбавить плоті,

А заразом страждань.

Чи не жаданий

Для нас такий кінець?

Заснути, вмерти.

І спати. Може й снити?

Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться

після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум, —

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій?

Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний,

звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до невідомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

«Гамлет», переклад Леоніда Гребінки

Наша відповідь на Гамлетівське запитання є в гаслі, яке часто ілюструє матеріали сайту «Майдан»: «Боротися — весело, коритися — нудно!». Заснути і вмерти (як громадянин, як мисляча істота) — це точно не український вибір. І що більше буде нас таких, що не спить, то скоріше ми виберемося з [без]правового постсовєцького середньовіччя.

13 червня 2012р.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори