пошук  
версія для друку
28.06.2012 | Всеволод Речицький

Проект Конституції України (2012) із постатейними коментарями

   


Повномасштабний коментований проект нової Конституції України є одним із результатів науково-дослідних, творчих зусиль Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) та Харківської правозахисної групи (ХПГ) в ділянці сучасного конституціоналізму, захисту прав людини і основоположних свобод в Україні в період 1994-2012 рр.

Модельний проект передбачає новий підхід до визначення засад конституційного ладу України, двопалатну структуру українського парламенту – Національних Зборів України, пропонує президентську форму правління (президент – глава виконавчої влади), переосмислює весь комплекс суб’єктивних прав і свобод людини і громадянина тощо. Ідейну основу проекту складають надбання як національної, так і загальної – євроатлантичної конституційної думки.

Для учасників Конституційної асамблеї України, фахівців у царині політичних наук, філософії права та конституційного права, громадських активістів, а також всіх тих, хто цікавиться питаннями сучасної політичної та правової теорії й практики.

Завантажити текст модельного проекту (Word - 1Mb)

 

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ
(із постатейними коментарями, проект – 2012)

 

Преамбула

Ми, Український народ – громадяни України всіх національностей,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення,

дбаючи про здійснення своїх прав і основоположних свобод,

прагнучи підпорядкувати державну владу інтересам особи, а державу в цілому – інтересам суспільного загалу,

піклуючись про життя, свободу і процвітання нинішніх та прийдешніх поколінь,

виражаючи свою суверенну волю,

ухвалюємо цю Конституцію – Основний Закон України.

 

Преамбула проекту Конституції, у порівнянні з преамбулою чинної Конституції України 1996 р., є коротшою. Пояснюється це тим, що проектом передбачається новий суб’єкт ухвалення Основного Закону – народ. Якщо раніше це була представницький орган і юридична особа – Верховна Рада України, то тепер йдеться про весь Український народ.

Очевидно, що Український народ не може говорити про свою колективну відповідальність перед Богом чи власною совістю, оскільки такий зв’язок є виключно особистим, персоніфікованим. Не всі громадяни є віруючими, а віруючі належать до різних церков і конфесій. Совість – це категорія, що існує лише в індивідуальному форматі.

Політично некоректним було б також вказувати на те, що народ ухвалює Конституцію, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., оскільки такі масштабні суб’єкти політики як нація чи народ стоять вище від будь-яких юридичних самозобов’язань. Преамбула свідчить про намір суверенного народу запровадити нову Конституцію Української держави. Український народ-суверен не несе жодних зобов’язань перед будь-якими раніше прийнятими юридичними актами, зовнішніми політичними силами чи обставинами.

 

 

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ

 

Засади проекту Конституції виходять із світоглядних позицій, які відображають універсальні закономірності конституціоналізму ліберально-демократичного зразка. У даному розділі Конституції визначаються основні параметри громадсько-політичного життя в Україні. Вони подаються у вигляді лаконічних конституційних приписів (цінностей, принципів, норм), за допомогою яких мав би адекватно сприйматися в подальшому весь конституційний текст.

 

Стаття 1.

 

1. Воля народу визначає волю Української держави і є найвищим владним політичним авторитетом.

2. Конституція України є найвищим владним правовим авторитетом.

3. Законодавча, виконавча та судова гілки влади в Українській державі підпорядковані волі народу та цій Конституції.

 

У статті 1 проекту Конституції говориться про те, що воля Українського народу є найвищим владним політичним авторитетом. Це означає, що воля Українського народу – це найвища жива (тобто уособлена в людях) влада в Україні. Навпаки, Конституція визначається в даній статті як уособлення вищої правової (абстрактної) влади в державі. Приймаючи Конституцію, народ вважає її гарантом своєї свободи, головним засобом обмеження бюрократичної експансії держави. Водночас Конституція – правовий акт, який встановлює правила політичної взаємодії не тільки окремих людей, але й засади функціонування всього державного механізму, Української держави і громадянського суспільства в цілому.

Стаття 1 проекту Конституції виходить з того, що суверенітет Українського народу є вищим за державний суверенітет України, з чого витікає необхідність встановлення певних юридичних обмежень стосовно держави. Відтак закономірним є те, що Конституція виступає як основний гарант громадянської свободи, вона стоїть юридично вище за функціонально необхідний, проте політично інструментальний, державний порядок.

У наукових джерелах даний тип фундаментальних політичних відносин переконливо викладено у працях Фрідріха фон Гаєка («Конституція свободи», «Право, законодавство та свобода»), Джона Ролза («Теорія справедливості», «Політичний лібералізм»), Рональда  Дворкіна («Імперія права», «Закон свободи»), Роберта Нозіка («Анархія, держава та утопія»), Джеймса Б’юкенена («Конституція економічної політики», «Розрахунок злагоди»), Браяна Таманаги («Верховенство права»), Ганса Кельзена («Функція конституції») та інших.

Правова влада Конституції внаслідок своєї більшої продуманості по відношенню до політичної влади живих людей і держави в цілому є стратегічною, основною. Вона виступає у формі засад, принципів, прав людини, основоположних свобод, а також правил функціонування (через співвідношення окремих компетенцій) основних елементів державного механізму. Подібне уявлення про основний закон є типовим для сучасного розуміння конституціоналізму, який справедливо ототожнюється на Заході із верховенством права.

У той час, як насильницьке підкорення спільним конкретним цілям (комунізм, фашизм) дорівнює рабству, підкорення єдиним абстрактним правилам, яким би важким не вважався їхній тягар, забезпечує простір для широкої сво­боди та різноманітності, писав свого часу Ф.фон Гаєк. Отже, найвищим владним авторитетом в суспільстві має стати конституція, головними об’єктами впливу й засобами реалізації якої є органи публічної влади. Абстрактне – це право, здійснення його – дер­жава, підкреслював свого часу Гегель.

Проте конституція є не просто головним законом. Вона уособлює в собі все те, що відрізняє право від законодавства. Право є більш універсальним, ніж законодавство, в якому воно знаходить свою практичну матеріалізацію. Ця обставина добре пояснює відносну єдність, універсалізм світового конституціоналізму, його помітну не­залежність від окремих національних політик.

 

Стаття 2.

 

1. Свобода народу є головною метою цієї Конституції.

2. Громадянський мир, безпека, захищеність та стабільність є головними цілями Української держави.

3. Цілі Української держави підпорядковані головній меті Конституції України.

4. Вільно чинити власною долею є головним наслідком свободи народу для кожного українського громадянина.

5. Діяти в межах окреслених цією Конституцією і законами повноважень є головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи.

 

Життя сучасного суспільства вимагає стабільності, а разом з тим динамізму та свободи, які знаходяться із стабільністю не в найкращих стосун­ках. І конституція зобов’язана прямо реагувати на цю ситуацію. Обравши лише стабільність, люди ризикують потрапити в авторитаризм і тоталітаризм. Ставши виключно на бік свободи, вони втрачають орієнтири і починають рухатися до хаосу. Щоб уникнути крайнощів, сучасні конституційні системи складаються як біполярні: одна частина норм в них дбає про порядок і ста­більність, інша – про свободу.

Оскільки громадянська свобода є стратегічно важливішою за порядок, конституції в своїх кращих історичних зразках стають на бік свободи. Сучасна ліберально-демократична конституція – це гарант свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивної невпорядкованості в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті (privacy). Таким чином, конституція є не стільки упорядником громадянського життя, скільки гарантом проти його надмірної організованості, бюрократичної регламентованості тощо.

Втім, свобода важлива як пріоритет Конституції і об’єкт гаранту­вання її нормами не тільки тому, що прояви свободи в економіці, політиці й приватному житті (privacy) призводять до найвищої ефективності. Свобода є важливою і як моральний фак­тор. Адже тільки вільна людина здатна по-справжньому відповідати за свої вчинки.

Відомо, що в частині 1 статті 3 чинної Конституції України стверджується, що найвищою соціальною цінністю в Україні визнається не свобода, а життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини. Тобто чинна Конституція носить підкреслено охоронний (стосовно фізичної особи) характер. Але якщо сприймати редакцію статті 3 чинного Основного Закону буквально, то можна дійти парадоксального висновку про те, що Конституція забороняє ризикувати життям індивіда навіть в час війни. Адже, як це витікає з аналізу даної норми, незалежність і суверенітет України, недоторканність її кордонів поступаються найвищій соціальній цінності – життю людини як фізичної істоти. Проте статті Конституції – це не метафори, а юридичні норми, розраховані на конкретну – практичну й пряму дію.

Варто також підкреслити, що людське життя не розглядалося в якості найвищої соціальної цінності ні християнськими мучениками, ні такими авторитетами древності як Сократ, Геродот і Софокл. Пізніше загальне уявлення про те, що людське життя слід вважати найвищою соціальною цінністю, було піддано предметній критиці Гегелем, О.Кожевим та Ф.Фукуямою.[1]

Відтак, даний проект Конституції виходить з того, що громадянська свобода є вищою цінністю не тільки в нормальному (мирному) стані, але й в умовах надзвичайного або воєнного стану, коли вона вимагає для свого збереження додаткових гарантій. Адже саме в такі періоди зверхність держави над людиною робиться особливо загрозливою.

Серед головних об’єктів юридичного захисту проект Конституції називає життя, свободу й процвітання нинішнього та прийдешніх поколінь (Преамбула). Слід зазначити, що кожна з відомих у світі конституційних систем є оригінальною з точки зору її окремих засад. У США це вільні принципи англійської неписаної конституції у поєднанні з природ­ним правом та здоровим глуздом, у Франції – свобода, власність, безпека й спротив гнобленню. Загальновідомими в конституціоналізмі є також право на життя, свободу й прагнення до щастя Т.Джефферсона, «чотири свободи» Ф.Руз­вельта, «чотирнадцять пунктів» В.Вілсона тощо.

Крім того, в сучасному конституціоналізмі важливими є не лише норми, але й сама структура основного закону, його юридична атмосфера, уживані в ньому нормативні концепції, тип регулювання. Лаконічні, але змістовні конституційні приписи починають діяти не відразу, проте їх ефект в більшості випадків є глибоким.

З огляду на вищенаведене, Розділ І проекту Конституції побудовано в якості юридичної гарантії того, що воля Українського народу визначає волю держави, тобто виступає найвищим владним політичним авторитетом. На відміну від волі Українського народу, Конституція України є найвищим владним правовим авторитетом. У свою чергу, держава визначається в Конституції в якості джерела сили, яка забезпечує панування Основного Закону. Щоб сила держави була ефективною, вона має спиратися на демократію, бути легітимною.

Стаття 2 проекту Конституції містить в собі норму про те, що діяти виключно в межах окреслених Конституцією і законами повноважень є головним наслідком свободи народу для кожної посадової та службової особи. Даний підхід є менш радикальним, ніж закріплений в частині другій статті 19 чинної Конституції (де йдеться про повну заборону дискреційних повноважень). Зокрема, формулювання частини другої статті 19 чинної Конституції про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законом, практично не залишає простору для політичного маневру політичним провідникам України.

 Як показує практика, заборона дискреційних повноважень повинна стосуватися лише посадових осіб силових (правоохоронних) структур. Саме тому в проекті  положення частини другої статті 19 чинного Основного Закону перенесено до іншого структурного підрозділу Конституції.

 

Стаття 3.

 

1. Україна є суверенною, демократичною, правовою державою.

2. Україна – унітарна республіка.

3. В Україні визнається єдине громадянство.

 

Стаття 3 проекту Конституції закріплює основні юридичні характеристики Української держави. Тут майже все залишено на рівні чинного Основного Закону. Вилучено лише положення про те, що Україна є соціальною державою. Стверджувати подібне на конституційному рівні поки що немає жодних реальних підстав. Цього також не дозволяє зробити скромний розмір державного бюджету України.

 

Стаття 4.

 

1. Держава відповідає перед громадянами за свою діяльність.

2. Гарантування прав людини і основоположних свобод є головним обов’язком держави.

3. Кожен має право судового позову як до Української держави в цілому, так і до її органів та посадових осіб.

4. Всі без винятку державні посадові та службові особи повинні служити на користь інтересів Українського народу. Їх повноваження мають визначатися саме в цій якості.

 

В статті 4 проекту Конституції йдеться про те, що визначення компетенції всіх державних посадових та службових осіб повинно відповідати принципу служіння Українському народові. Ця норма є важливою як орієнтир для поточного законодавства. У даному випадку поняття державних посадових осіб є універсальним, воно дозволяє поєднати в одному визначенні як політиків вищого рангу, так і державних службовців у традиційному сенсі цього слова.

 Слуги народу в більшості випадків не відрізняються від інших суб’єктів економіки в плані задоволення своїх приватних інтересів. Відтак, принцип служіння передбачає, що визначення компетенції посадових осіб повинно орієнтуватися на суспільно корисну діяльність, хоча їх реальна мотивація може залишатися при цьому егоїстичною.

На цій підставі громадянам гарантується право судового позову  як до Української держави в цілому, так і до її органів, окремих посадових осіб.

 

Стаття 5.

 

1. Право визначати і змінювати основи конституційного ладу в Україні належить народу, воно не може бути привласнене державою, її органами чи посадовими особами.

2. Народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади.

3. Якщо свободі Українського народу виникає загроза, народний спротив цьому визнається легітимним.

 

 

Стаття 5 даного проекту виходить з ідеї про те, що влада Українського народу, організованого в державу (нації) може здійснюватися або безпосередньо (референдум, плебісцит), або через органи державної влади. Проект не вважає каналом народоправства органи місцевого самоврядування, які відображають волю місцевих громад, яка може розходитися з інтересами Українського народу і держави в цілому. Тобто в даному випадку проект стоїть на платформі визнання унікальності і цілісності політичної влади народу, яка не подрібнюється і не може подрібнюватися на самоврядні( місцеві)канали чи  розгалуження.

Стаття 5 проекту Конституції передбачає також закріплення фактичного права народу на демократичне повстання. Враховуючи досвід Помаранчевої революції (2004-2005), частина третя статті 5 проекту Конституції містить в собі положення про те, що народний спротив з метою захисту громадянської свободи визнається легітимним.

Право на демократичне повстання є класичним елементом світової конституційної культури. Зокрема, стаття 20 Основного Закону ФРН (1949) передбачає право громадян вчиняти спротив будь-кому, хто наважиться посягнути на демократичний лад країни, якщо інші засоби неможливо буде використати. Стаття 23 Конституції Чехії (1992) стверджує, що громадяни мають право чинити опір посяганням на демократичні принципи прав людини і основоположних свобод, якщо діяльність конституційних органів чи застосування правових засобів стануть неможливими.

Стаття 120 Конституції Греції (1975) зобов’язує громадян вчиняти спротив будь-яким спробам відмінити Конституцію насильницькими засобами. Стаття 32 Конституції Словаччини (1991) проголошує, що у разі, якщо діяльність конституційних органів або застосування правових норм зробиться неможливим, кожен громадянин має право вчиняти спротив всім, хто наважиться посягнути на демократичне функціонування прав людини і основоположних свобод.

Аналогічне право передбачається статтею 54 Конституції Естонії (1992), статтею 3 Конституції Литви (1992) тощо. При цьому стаття 5  проекту Конституції України, як і решта її тексту, виходить з того, що органи влади Автономної Республіки Крим відносяться (за родовою ознакою) до органів місцевого самоврядування .

Як зазначається також в статті 5, народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через представницькі органи державної влади. Тобто проект виходить із переконання в тому, що інтереси територіальних громад (й органів місцевого самоврядування) можуть не співпадати із загальнонаціональними інтересами (тобто інтересами Українського народу). У статті 5 проекту проведено також ідею про те, що адекватно виражати владу народу можуть лише представницькі органи, а не всі органи державної влади, як про це йдеться в чинній Конституції України 1996 р.

 

Стаття 6.

 

1. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча та виконавча гілки влади є автономними одна від одної. Судова влада є незалежною від законодавчої та виконавчої влади.

2. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади, їх посадові та службові особи здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією і законами межах.

3. Судова влада керується волею народу, тільки якщо вона виражена у формі Закону.

 

Стаття 6 проекту Конституції присвячена принципу поділу влад. На відміну від чинного Основного Закону, в проекті стверджується, що законодавча та виконавча гілки влади є автономними одна від одної. Поняття автономії є в даному випадку слабшим від поняття незалежності, проте краще відповідає суті справи. Як відомо, повне розділення влад є типовим для президентських республік на зразок США. Що ж стосується української конституційної моделі, то вона побудована за зразком президентсько-парламентської республіки, де гілки влади не є остаточно відокремленими одна від одної.

В проекті Конституції проведено також ідею про те, що судова влада має бути незалежною від законодавчої та виконавчої влади. Тобто конструкція судової влади від початку будується в проекті таким чином, що судова влада має сприйматися не як просте відгалуження державної влади, а як специфічна влада в державі. Саме тому їй надаються підвищені гарантії незалежності.

У правовій державі суд є не стільки державним, скільки «наддержавним» органом. Адже йому доводиться судити державу, уникаючи позиції судді у власній справі. У статті 6 проекту підкреслюється, що судова влада керується волею народу тільки якщо вона виражена у формі Закону. Відтак, судовій владі забороняється бути інструментом втілення політичних настроїв мас, вона має працювати виключно на основі норм права.

 

Стаття 7.

 

1. В Україні визнається верховенство права. Судові рішення ухвалюються іменем Закону.

2. Конституція України має найвищу юридичну силу.

3. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту прав людини і основоположних свобод безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

 

Стаття 7 проекту Конституції присвячена принципу верховенства права. На відміну від діючого Основного Закону в ній стверджується, що судові рішення ухвалюються не іменем України (стаття 124 чинної Конституції), а іменем Закону (в т.ч. Основного Закону, особливо якщо мати на увазі Конституційний Суд). У даному випадку закон є вищим від держави.

Крім того, правова держава не може виносити вироки сама собі. За логікою правової держави, суди повинні виконувати волю закону й не бути інструментом в будь-чиїх руках. Позитивним прикладом конституційного регулювання в даному випадку є стаття 114 Конституції Молдови (1994), в якій закріплюється здійснення правосуддя іменем Закону.

Критики подібної позиції іноді стверджують, що судді у своїй діяльності повинні керуватися не тільки законом, але й неписаним правом (ідеєю справедливості, універсальними принципами, цінностям тощо). На це можна відповісти лише те, що дозвіл на використання права (в широкій трактовці) судді все одно одержують з норм закону. У даному випадку йдеться про Основний Закон України.

 

Стаття 8.

 

1. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Національними Зборами України, є частиною національного законодавства України.

2. Забороняється укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України.

 

Ця норма є традиційною для України й на цій підставі коментарів не потребує.

 

Стаття 9.

 

1. Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

2. Держава поважає культурну і мовну різноманітність України. Держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мовної, етнічної, культурної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

3. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

 

У даному випадку вжито текстовий варіант статті, коротший від існуючого (стаття 10 чинного Основного Закону). Посилання на особливий статус російської мови (чинна Конституція), виокремлення її серед інших мов національних меншин навряд чи є виправданим за сучасних обставин. З іншого боку, мовне питання не повинно бути предметом жорсткої регламентації. Мова є складовою частиною культури, яка може існувати і розвиватися лише в стані свободи.

 

Стаття 10.

 

1. Ринкова економіка є втіленням засад економічної свободи.

2. Демократія є втіленням засад політичної свободи.

3. Недоторканність приватного життя є втіленням засад особистої свободи.

4. Економічна, політична та особиста свободи не можуть бути ніким скасовані. Їх здійснення може бути обмежене лише у випадках, передбачених цією Конституцією.

 

Стаття 10 є необхідною конкретизацією норми проекту про головну мету Конституції України, закріплену частиною першою статті 2  проекту.

 

Стаття 11.

 

1. Законна підприємницька ініціатива не обмежується. Свобода договору гарантується.

2. Держава гарантує вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу.

3. Розмір державних і місцевих податків і зборів не повинен становити загрозу економічній свободі.

4. Торгівля є вільною.

5. Внутрішні та іноземні інвестиції заохочуються.

 

Стаття 11 проекту Конституції містить положення про те, що Українська держава забезпечує вільний рух осіб, товарів, послуг та капіталу на основі Конституції і законів. Ця формула є стислим вираженням ключових для сучасної європейської держави ідей. Вона є ідейним запозиченням з «Хартії засадничих прав Союзу» [2]. Як відомо, це один з найбільш важливих принципів життєдіяльності держав-членів Європейського Союзу.

Як писав свого часу Л. фон Мізес, якби держава не була обмеженою конституцією, вона з часом скасувала б ринкову економіку й замінила її всеохоплюючим тоталітарним соціалізмом. Для порівняння: стаття 228 чинної Конституції ПАР (1996) забороняє національним легіслатурам встановлювати податки і збори, які можуть загрожувати економічній свободі, вільному транскордонному переміщенню товарів, послуг, капіталу і робочої сили.

 

Стаття 12.

 

1. Земля, її надра, інші природні ресурси України є об’єктами права власності Українського народу.

2. Громадяни, інші фізичні та юридичні особи можуть користуватися об’єктами права власності Українського народу відповідно до цієї Конституції та закону.

3. Власність сприяє незалежності та відповідальності особи. Благодійницькі дії власника завбачають підтримку та заохочення з боку Української держави. Кожен може бути суб’єктом і об’єктом благодійницької діяльності.

4. Усі законні власники є рівними перед законом; всі форми власності захищаються законом однаковою мірою.

5. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується державою, громадянами, іншими фізичними та юридичними особами відповідно до цієї Конституції та закону.

 

Стаття 12 проекту Конституції є модернізованим варіантом поєднання статей 13 і 14 чинного Основного Закону. В діючій Конституції України говориться про те, що «власність зобов’язує». Виглядає так, що даний вираз є не зовсім вдалою копією відомої норми Основного Закону ФРН (1949). В проекті ж стверджується, що власність «сприяє незалежності та відповідальності особи перед суспільством». Це – добре відома і юридично прозора ідея Гегелівського розуміння суб’єктивного права.

 

Стаття 13.

 

1. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах демократії, політичної та ідеологічної багатоманітності.

2. Демократичними в Україні визнаються рішення, які було прийнято без порушення законних процедур. Порушення законної процедури є підставою для визнання рішення нечинним.

3. Диктатура не визнається, поки діє ця Конституція.

4. Права політичних меншин гарантуються. Рішення, прийняті на основі консенсусу, не можуть бути скасовані за волею політичної більшості.

5. Для зайняття політичних посад принцип професійних вимог не застосовується.

 

Стаття 13 проекту Конституції присвячена демократії та політичному плюралізмові. Вона покликана замінити невдале положення частини другої статті 15 чинної Конституції про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Як, наприклад, в такому випадку ставитися до ідеології самої Конституції України? З аналогічних причин в проекті вилучено положення частини першої статті 17 чинної Конституції про те, що «забезпечення інформаційної безпеки є <...> справою всього Українського народу» тощо.

 

Стаття 14.

 

1. Свобода вираження поглядів (свобода слова) є передумовою будь-якої політики і права. Вона не підлягає скасуванню або обмеженню референдумом чи Національними Зборами України.

2. Будь-яка цензура заборонена.

 

Закріплена в статті 14 проекту Конституції непорушність свободи вираження поглядів є втіленням сучасного розуміння правильної організації інформаційних відносин в суспільстві. Положення статті 14 проекту означають, що свобода вираження поглядів не може бути скасована чи звужена через внесення змін до закону, українського законодавства в цілому. Тобто Національні Збори України або референдум не можуть скасувати чи обмежити свободу вираження поглядів з будь-яких кон’юнктурних міркувань.

Відомо, що інформаційний обмін в Інтернеті нині здійснюється за моделлю Першої поправки до Конституції США, яка забороняє конгресу ухвалювати закони, які обмежують свободу слова. На відміну від Великобританії, де парламент може обмежити свободу слова звичайним законом, американський підхід ґрунтується на ідеї, що свобода слова є вищою від будь-якої політики чи права. Спочатку має існувати свобода слова, а потім на її основі формуватися політика і ухвалюватися закони.

Суб’єктивне право на свободу вираження поглядів (свобода слова) міститься дещо нижче, в статті 31 проекту Конституції. Його обсяг формально співпадає з обсягом статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Призначення ж статті 14 проекту полягає в тому, щоб підкреслити фундаментальний характер цієї свободи, виключити навіть потенційну можливість її офіційного обмеження чи скасування.

Слід зазначити, що в даному випадку йдеться про неможливість обмеження свободи вираження поглядів як такої. Це не означає, що здійснення цієї свободи також не підлягає жодним обмеженням. У статті 14 проекту йдеться про непорушність принципу свободи слова – класичної для політичної Європи і США норми, закріпленої частиною першою статті ІІ-71 Хартії засадничих прав Союзу, а не про заборону тимчасового обмеження здійснення цієї свободи під час дії надзвичайного або воєнного стану.

Фактично свобода слова тлумачиться в проекті Конституції як перед-політична та перед-правова реальність. Це ключова умова, без дотримання якої стає неможливою ні демократична політика, ні верховенство права.

 

Стаття 15.

 

1. Зовнішня політика України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі дотримання норм міжнародного права.

 

Стаття 15 проекту Конституції присвячена зовнішній політиці України. Національні інтереси і безпека Українського народу названі тут цілями зовнішньої політики держави. Як стверджує норма, Україна йде шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма членами міжнародного співтовариства на основі дотримання норм міжнародного права. При цьому поняття загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, яке вживається в статті 18 чинної Конституції (та в деяких зарубіжних основних законах), в проекті не використовується. За свідченням фахівців, дане поняття й досі залишається юридично невизначеним.

 

Розділ ІІ

ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ

 

Стаття 16.

 

1. Державними символами України є Державний Герб України, Державний Прапор України і Державний Гімн України.

2. Державним Гербом України є тризуб золотої барви на синьому тлі. Державним Прапором України є блакитно-жовтий стяг прямокутної форми із співвідношенням сторін 2:3, блакитна смуга розташована вгорі.

3. Державним Гімном України є гімн «Ще не вмерла Ук­раїна».

4. Порядок використання державних символів України визначається законом.

 

Стаття 16 проекту Конституції присвячена державним символам України. Новелою в ній є те, що проект відмовляється від поняття великого герба України. Вилучено також положення чинної Конституції України про те, що закон про використання державних символів має ухвалюватися не менш як двома третинами від конституційного складу парламенту України.

Проект Конституції повертається до старої текстової редакції національного гімну України. У статті 16 зазначається, що Державним Гімном України є національний гімн «Ще не вмерла Україна». Це пояснюється не лише вимогами досконалості літературної форми. Колективна творчість депутатів, будь-яких інших осіб щодо «виправлення» класичних текстів виглядає тут недоречною.

 

Розділ ІІІ

ПРАВА, ОСНОВОПОЛОЖНІ СВОБОДИ, ОБОВ’ЯЗКИ

 

Розділ ІІІ проекту Основного Закону про права і свободи названо по-новому: права, основоположні свободи, обов’язки. Такий підхід пояснюється тим, що в проекті Конституції використано термінологію офіційного перекладу Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950).

Важливим в даному випадку є те, що європейський документ передбачає не лише захист прав фізичних осіб, але й захист прав (свобод) юридичних осіб. Зокрема, стаття 10 Конвенції говорить про свободу вираження поглядів, яка стосується не тільки людей, але й юридичних осіб – газет, інших засобів масової інформації. Крім того, в Розділі ІІІ проекту Конституції йдеться не лише про обов’язки людини, але й про обов’язки органів держави, місцевого самоврядування, інших юридичних осіб.

 

Стаття 17.

 

1. Гідність людини є непорушною.

2. Усі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах.

3. Права людини і основоположні свободи є невідчужуваними і непорушними.

4. При прийнятті нових законів чи внесенні змін до чинних законів не допускається порушення конституційних прав людини і основоположних свобод.

5. Права людини і основоположні свободи, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

6. Окремі права, основоположні свободи та обов’язки можуть належати також юридичним особам.

 

Стаття 17 проекту Конституції присвячена захисту людської гідності. Вона фактично повторює зміст статей 21-22 чинної Конституції, проте починається з нової формули: гідність людини є непорушною. Саме цей вираз ми зустрічаємо у статті ІІ-61 Хартії засадничих прав Союзу.[3] Водночас в проекті Конституції знято існуючий в чинній Конституції України вираз про те, що існуючі права і свободи людини не можуть бути скасовані. По-перше, якщо Конституція стверджує, що права і свободи не є вичерпними, то це означає, що вони існують незалежно від наміру національного законодавця. По-друге, непорушність прав і свобод, про яку йдеться в статті 17 проекту Конституції, автоматично означає неможливість їх звуження чи скасування.

Як прийнято в міжнародній (європейській) практиці, окремі права, основоположні свободи та обов’язки можуть належати також юридичним особам, на чому спеціально наголошує частина шоста статті 17 даного проекту.

 

Стаття 18.

 

1. Закріплені в цій Конституції права людини і основоположні свободи не можуть тлумачитися як обмеження чи порушення прав і основоположних свобод, визнаних міжнародними договорами України.

2. Всі можливі обмеження щодо здійснення передбачених цією Конституцією прав і основоположних свобод повинні:

1) бути необхідними в демократичному суспільстві;

2) передбачатися законом;

3) точно відповідати цілям, заради досягнення яких вони запроваджуються.

 

Існування статті 18 проекту Конституції пояснюється тим, що на Україну покладено зобов’язання за Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (1966). Цей юридично обов’язковий документ (в частині першій статті 5) наполягає на тому, що «ніщо в цьому Пакті не може тлумачитись як таке, що означає, що якась держава, якась група чи якась особа має право займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення будь-яких прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається у цьому Пакті». Таким чином, стаття 18 проекту Конституції є юридичним засобом, який встановлює баланс українського конституційного законодавства про права людини та основоположні свободи і чинних в Україні норм міжнародного публічного права.

Частина друга статті 18 подає перелік стандартних вимог (так званого «трискладового тесту»), які застосовуються Європейським судом з прав людини у Страсбурзі для перевірки обґрунтованості накладання державами-членами Ради Європи обмежень на здійснення передбачених Європейською конвенцією (1950) чи факультативними протоколами до неї прав людини та основоположних свобод. 

 

Стаття 19.

 

1. Кожна людина має право на вільний розвиток.

2. Ніхто не може утримуватись в рабстві або в підневільному стані. Торгівля людьми заборонена.

3. Ніхто не може бути примушений робити те, що не відповідає закону.

4. Здійснення визнаних Україною прав людини і основоположних свобод забезпечується без дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за будь-якою іншою ознакою.

5. Держава гарантує захист від дискримінації за ознаками, вказаними в частині четвертій цієї статті.

 

Стаття 19 проекту Конституції присвячена праву на вільний розвиток, яке в діючому Основному Законі передбачається статтею 23. На відміну від чинної норми, її оновлена версія є ширшою за змістом. Нині вона містить в собі передбачену статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950) заборону рабства і примусової праці. Крім того, стаття 19 проекту поглинає зміст статті 24 чинної Конституції, присвяченої забороні дискримінації. Саме з права на вільний розвиток має випливати заборона рабства, дискримінації та будь-якого іншого примусу чи тиску на людину. Норма про вільний розвиток повинна спиратися на відповідні – тематично об’єднані – гарантії. Заборона дискримінації подається в проекті у відповідності до офіційного перекладу статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950).

 

Стаття 20.

 

1. Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадській, політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства тощо, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг матерям і вагітним жінкам.

 

Стаття 20 проекту Конституції присвячена рівності прав жінки і чоловіка. Вона фактично повторює частину третю статті 24 чинного Основного Закону.

 

Стаття 21.

 

1. Громадяни України мають рівні конституційні права і основоположні свободи та є рівними перед законом.

2. Громадяни України не можуть бути позбавлені громадянства і права змінити громадянство.

3. Громадяни України не можуть бути вигнані за межі України, а також видані іноземній державі, якщо тільки це не витікає із міжнародних зобов’язань України.

4. Громадяни України, які перебувають за її межами, можуть в будь-який час повернутися в Україну.

5. Держава гарантує піклування та захист громадянам України, які перебувають за її межами.

 

У статті 21 проекту Конституції зібрані гарантії конституційного статусу громадян України: рівність перед законом, заборона примусового позбавлення громадянства, заборона вигнання громадянина за кордон або видачі його іноземній державі тощо. Зміст цієї статті відповідає положенням статті 25 чинної Конституції України.

З іншого боку, стаття 21 проекту передбачає можливість екстраординарної видачі громадян України іноземній державі, якщо це витікає з чинних міжнародних зобов’язань України. Для порівняння: як свідчить стаття 16 Основного Закону ФРН (1949), «жоден німець не може бути виданий іноземній державі. Відступ від цього правила може бути передбачений законом для видачі державі-учасниці Європейського Союзу або міжнародному судові, якщо при цьому додержуються принципи правової держави». Крім того, як свідчить одна з поправок (стаття 53-22) до чинної Конституції Франції, «республіка може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду згідно з умовами, передбаченими договором, підписаним 18 липня 1998р.».

 Стаття 21 даного проекту містить в собі також принцип рівності громадян перед законом, який перенесено сюди з частини першої статті 24 чинної Конституції, де він поки що штучно узгоджується з принципом заборони дискримінації. Варто підкреслити, що заборона дискримінації має стосуватися не лише громадян України, але й будь-яких інших фізичних осіб, людини як такої.

 

Стаття 22.

 

1. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж самими правами і основоположними свободами, а також несуть такі ж самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією України, законами та міжнародними договорами України.

2. Колективне вислання іноземців з території України заборонено.

3. Іноземці, які проживають на території України, можуть бути вислані за її межі виключно на законних підставах. При цьому вони мають право:

1) наводити доводи проти свого вислання;

2) вимагати судового розгляду своєї справи;

3) постати перед органом чи посадовою особою, уповноваженими вирішувати це питання.

4. Іноземець може бути висланий ще до того, як він здійснив права, передбачені пунктами 1, 2, 3 частини третьої цієї статті, якщо таке вислання є необхідним в інтересах забезпечення національної безпеки чи громадського порядку.

5. Іноземцям та особам без громадянства може бути наданий статус біженця або притулок в порядку, встановленому законом.

6. Ніхто не може бути переміщеним, висланим чи виданим державі, де існує реальна загроза застосування до нього смертної кари, катування чи іншого нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання.

 

Стаття 22 проекту Конституції присвячена основам конституційного статусу іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України. Ця стаття частково поглинає зміст статті 26 чинного Основного Закону, проте включає в себе також важливі положення статті 4 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод із змінами, внесеними Протоколом № 11. Йдеться, зокрема, про заборону колективного вислання іноземців.

Стаття 22 проекту Конституції містить в собі вимогу статті 1 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950) стосовно важливих процесуальних гарантій здійснення прав іноземців. Закріплення цих гарантій в Конституції є важливим, оскільки кількість іноземних громадян в Україні неухильно зростає. Проблематика життя іноземців на території України стає все більш типовою соціальною проблематикою Української держави.

Частина шоста статті 22 проекту відповідає вимогам частини другої статті ІІ-79 Хартії засадничих прав Союзу.

 

Стаття 23.

 

1. Кожна людина має право на життя.

2. Держава зобов’язана захищати життя людини.

3. Нікого в Україні не може бути засуджено до смертної кари або страчено.

4. Кожен має право захищати своє або чуже життя від протиправних посягань.

5. Придбання особистої зброї з метою захисту себе і своєї родини від протиправних посягань регулюється законом.

 

Стаття 23 проекту Конституції присвячена праву на життя, яке в чинній Конституції закріплювалося ще в той час, коли в Україні існувала смертна кара. Нова редакція права на життя приведена у відповідність до вимог статті 1 Протоколу № 13 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950), яка вимагає повного й беззастережного скасування смертної кари. Тобто статтю про заборону смертної кари приведено до європейського стандарту.

Новелою статті 23 проекту Конституції є право на придбання зброї з метою захисту себе і своєї родини. Відомо, що право на придбання зброї в українському контексті сприймається неоднозначно. Водночас ставлення багатьох сучасних країн до подібного права не є негативним. Частина четверта статті 23 проекту передбачає встановлення законної процедури реалізації даного права. Аргументом на користь запровадження права на придбання зброї є те, що громадяни України не завжди можуть розраховувати на ефективний захист поліції (міліції). Зброя в якості інструмента самозахисту необхідна не тільки бізнесменам, журналістам, працівникам правоохоронних органів, але й фермерам, колекціонерам, літнім людям тощо.

 

Стаття 24.

 

1. Кожен має право на повагу і захист своєї гідності.

2. Нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню чи покаранню.

3. Перебування в місцях позбавлення волі не може вважатися підставою для приниження людської гідності.

4. Кожен має право на повагу до своєї фізичної та духовної цілісності. Ніхто без його добровільної згоди не може бути підданий медичним, науковим або будь-яким іншим дослідам чи експериментам.

 

Стаття 24 проекту Конституції закріплює принцип поваги до людської гідності. Вона містить в собі також норму про заборону катування людини. Редакція статті 24 проекту відповідає положенням статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Новелою статті є включення до її змісту права на повагу до своєї фізичної та духовної цілісності. Нині воно закріплюється пунктом 1 статті ІІ-63 Розділу І Хартії засадничих прав Союзу в якості права на шанування фізичної та психічної цілісності. Решта положень статті 24 проекту Конституції відповідає положенням статті 28 чинного Основного Закону.

Як відомо, частина перша статті 104 Основного Закону ФРН (1949) говорить про те, що затримані особи не можуть бути об’єктом жорстокого в моральному чи фізичному сенсі поводження. У свою чергу, стаття 18 Конституції Аргентини (1853) вимагає, щоб державні в’язниці утримувалися в чистоті та здоровій обстановці.

 

Стаття 25.

 

1. Кожен має право на свободу, безпеку і особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, передбаченої законом:

1) законне ув’язнення після засудження особи судом;

2) законний арешт або затримання особи за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання обов’язку, встановленого законом;

3) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою провадження її до суду за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою злочину чи правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню особою злочину чи правопорушення чи її втечі після його вчинення;

4) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою провадження його до компетентного органу;

5) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, а також законне затримання психічно хворих, алкоголіків, наркоманів чи бродяг;

6) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну або стосовно якої провадиться процедура депортації чи екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано чи затримано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту або затримання і про обвинувачення, висунуті проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано чи затримано згідно з положеннями пункту 3 частини першої цієї статті, має негайно постати перед судом і йому має бути забезпечено розгляд справи упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює або додатково перевіряє законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити, уповноважені на це законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сорока восьми годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сорока восьми годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

6. Кожен, кого заарештовано чи затримано, повинен одержати перед арештом або затриманням «Картку гарантій прав особи, чия свобода обмежується». Нехтування цим правилом посадовою або службовою особою є підставою для реабілітації заарештованої чи затриманої особи.

7. Кожному заарештованому чи затриманому мають бути негайно роз’яснені зрозумілою для нього мовою його права і надана можливість захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника.

8. Кожен заарештований чи затриманий має право на персональну зустріч із суддею з приводу оскарження умов його арешту, затримання чи тримання під вартою.

9. Про арешт і затримання особи має бути негайно повідомлено родичів або близьких заарештованого чи затриманого. Кожен заарештований чи затриманий має право на невідкладне повідомлення своїх родичів або близьких йому осіб про свій стан.

10. Кожному потерпілому від арешту, затримання чи тримання під вартою, здійсненим всупереч положенням цієї статті, гарантується право на відшкодування спричиненої йому моральної та матеріальної шкоди.

  

Стаття 25 проекту Конституції присвячена праву людини на свободу, безпеку і особисту недоторканість. Будучи подібною до статті 29 чинної Конституції, вона містить в собі оновлену редакцію цієї класичної норми. Нині редакція даного права приведена у відповідність до офіційного перекладу статті 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Нова редакція статті є ширшою за змістом від нині чинної в Україні норми.

Зокрема, стаття 25 проекту Конституції передбачає нове положення про те, що кожен, кого було заарештовано чи затримано, повинен одержати перед арештом чи затриманням «Картку гарантій прав особи, чия свобода обмежується». Нехтування цим правилом посадовою або службовою особою є підставою для реабілітації заарештованої чи затриманої особи. Це положення внесено в проект Конституції за результатами аналізу практики арештів і затримань в Україні протягом останніх років. На думку українських правозахисників, воно є виправданим з точки зору належного гарантування прав людини.

Для порівняння: частина четверта статті 104 Основного Закону ФРН (1949) говорить про те, що у випадку затримання особи про це мають бути негайно повідомлені її родичі або інші довірені особи. У свою чергу, стаття 5 Конституції Бразилії (1988) вимагає, щоб про арешт особи були сповіщені її родичі або інші, вказані арештованою особою люди.

 

Стаття 26.

 

1. Кожному гарантується недоторканість його житла чи іншого законного володіння.

2. Не допускається проникнення до житла чи іншого законного володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду на основі закону.

3. Арешт, огляд і обшук в нічний час у помешканні чи іншому законному володінні особи забороняється.

4. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей і майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи іншого законного володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

 

Стаття 26 проекту Конституції є оновленою версією статті 30 чинного Основного Закону. Новим в ній є положення про те, що арешт, огляд і обшук в нічний час у помешканні особи забороняється. Подібне правило відоме законодавству окремих західних країн. В Україні ця норма є також актуальною. Громадяни старшого віку пам’ятають абсурдну жорстокість нічних арештів в СРСР в 30-ті роки минулого століття. Для порівняння: «нічне вторгнення до житла» (навіть з ордером) забороняється чинною Конституцією Бразилії (1988).

Крім того, даний проект Конституції містить таке поняття як «інше законне володіння особи». Йдеться про такі просторові об’єкти як службовий офіс, гараж, творча майстерня тощо.

 

Стаття 27.

 

1. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної, електронної та іншої кореспонденції.

2. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом і за умови, що вони є необхідними в демократичному суспільстві з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

 

Стаття 27 проекту Конституції є самоочевидною й не вимагає коментування. Вона є модернізованою версією статті 31 чинного Основного Закону.

 

Стаття 28.

 

1. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

2. Кожен має право на захист персональних даних (відомостей про себе).

3. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення персональних даних без згоди особи, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, захисту прав і свобод інших осіб.

4. Персональні дані можуть використовуватися лише для цілей, визначених законом.

5. Кожен має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших установах і організаціях всіх форм власності з відомостями про себе.

6. Кожному гарантується право спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та право вимагати вилучення такої інформації, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу.

 

Стаття 28 проекту Конституції використовує поняття «персональних даних» замість поняття «конфіденційної інформації про особу». Персональні дані – це юридичний термін спеціального призначення. Він означає не просто конфіденційну інформацію, а її конкретний тип, різновид. Поняття персональних даних знайоме європейському законодавству. В цілому, стаття 28 проекту є модернізованою версією статті 32 чинної Конституції України. Її нова редакція спирається на офіційний переклад статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950).

 

Стаття 29.

 

1. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України.

2. На здійснення цих прав і свобод не можуть бути встановлені інші обмеження крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, підтримання громадського порядку, запобігання злочину, захисту здоров’я населення або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

3. Права і свободи, викладені в частині першій цієї статті, можуть підлягати в окремих місцевостях додатковим обмеженням, встановленим законом.

 

Стаття 29 проекту Конституції є майже аналогічною за змістом до статті 33 чинного Основного Закону. Її зміст і форма відповідають редакції статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який гарантує саме ті права і свободи, які не були свого часу передбачені Конвенцією та Протоколом № 1 до неї. Особливо важливим в даному випадку є зміст частини четвертої статті 2 Протоколу № 4 (в проекті Конституції  – частина третя статті 29).

 

Стаття 30.

 

1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я населення, захисту прав і свобод інших осіб.

3. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а державна школа – від церкви. Жодна релігія чи світогляд не можуть бути визнані державою як обов’язкові. Всі віросповідання є рівними перед законом.

4. Ніхто не може бути увільнений від своїх конституційних обов’язків або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних чи інших переконань. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним чи іншим переконанням громадянина, воно може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою або роботою.

 

Стаття 30 проекту Конституції відповідає офіційному перекладові статті 9 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Водночас вона є поліпшеною версією статті 35 чинної Конституції України. Різниця між європейським та нині існуючим в Україні підходом є суттєвою. Зокрема, Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод говорить про можливість встановлення лише таких обмежень на реалізацію даного права, які є необхідними в демократичному суспільстві. Чинна українська версія даної норми (а також інших норм подібного типу) даного застереження не містить. З юридичної точки зору таке застереження є принциповим, на що не раз звертали свою увагу національні та міжнародні експерти.

 

Стаття 31.

 

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі впроваджувати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних та кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання безсторонності суду.

3. Здійснення свободи вираження поглядів в літературі, мистецтві та наукових дослідженнях є вільним від будь-яких обмежень.

4. Свобода та плюралізм засобів масової інформації гарантуються.

 

Стаття 31 проекту Конституції говорить про свободу вираження поглядів. Від першої до третьої частини даної статті вона є точним відтворенням офіційного перекладу статті 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Європейська версія свободи слова (свободи вираження поглядів) суттєво поступається за рівнем ліберальності Першій поправці до Конституції США, проте вона є більш досконалою, ніж редакція статті 34 чинної Конституції України.

Стаття 31 проекту Конституції містить в собі також вимогу статті ІІ-73 Хартії засадничих прав Союзу, якою встановлюються додаткові гарантії свободи слова в сфері науки та мистецтва. Як записано в європейському документі, мистецтво та наукові дослідження є вільними від обмежень. Академічна свобода користується повагою. У даному проекті про академічну свободу говориться в іншому місці нормативного тексту.

Прагнення звільнити від будь-яких обмежень свободу вираження поглядів в науці та мистецтві має бути універсальним. Наука та мистецтво проголошені вільними в судових рішеннях, які спираються на Першу поправку до Конституції США, нормативний зміст академічної свободи (як свободи університетів) визначено в Сполучених Штатах на законодавчому (через встановлення судового прецеденту) рівні. В Україні юридичне поняття академічної свободи використовується (частина третя статті 51 проекту) вперше. Загалом, зміст частини четвертої статті 31 проекту Конституції є максимально наближеним до редакції частини другої статті ІІ-71 Хартії засадничих прав Союзу.

 

Стаття 32.

 

1. Кожен має право на доступ до офіційних документів та іншої інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень. Здійснення цього права передбачає можливість подання інформаційного запиту або одержання інформації в інший спосіб – на вибір запитувача.

2. Органи державної влади і місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи, інші суб’єкти владних повноважень зобов’язані надавати належні їм відомості за інформаційними запитами, регулярно оприлюднювати інформацію про свою діяльність.

3. Здійснення цього права, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання безсторонності суду за умови, якщо шкода від оприлюднення запитуваної інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

 

Стаття 32 проекту Конституції є новелою українського конституційного законодавства. Вона закріплює право фізичних та юридичних осіб на доступ до інформації про діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, інших суб’єктів владних повноважень. Право на доступ до офіційної інформації існує в світі давно й сьогодні передбачається законодавством більш як 70 країн. Це право є традиційним елементом конституційного законодавства в країнах ліберальної демократії. У США праву на доступ до інформації присвячені закони «Про свободу інформації» (1966), «Про конфіденційність» (1974) та «Про уряд в сонячному світлі» (1976 ). У Західній Європі право громадян на доступ до офіційної інформації було вперше закріплене законодавством Швеції у XVIII-му столітті. В Україні це право передбачається Законом «Про інформацію» (1992), який за своїми окремими параметрами не відповідає європейським вимогам.

Кожен має право на доступ до урядових документів та баз даних, які його стосуються, – говорить частина третя статті 51 Конституції Польщі (1997). А стаття 39 Конституції Бразилії (1988) вимагає того, щоб виконавча, законодавча та судова гілки влади щорічно оприлюднювали розміри грошових виплат та інших винагород для всіх державних посадових осіб, які працюють в країні. У свою чергу, стаття 32 Конституції ПАР (1986) передбачає право кожного на доступ до інформації, якою володіє держава. Крім того, частина друга статті 72 Конституції ПАР забороняє видаляти публіку та журналістів із засідань місцевих виконавчих органів, «якщо для цього немає підстав у відкритому демократичному суспільстві». Нині в Україні право на доступ до публічної інформації передбачається окремим законом, однак про подібне право не згадується в тексті чинного Основного Закону.

Запропонована в статті 32 проекту Конституції редакція права на доступ до офіційної та іншої інформації є продуктом вітчизняних наукових досліджень. Зокрема, в даному випадку використано правову модель, розроблену українським науковцем О.Нестеренко.

 

Стаття 33.

 

1. Громадяни України мають право вступати до політичних партій, рухів та інших громадських об’єднань для здійснення і захисту своїх, а також належних іншим особам прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших законних інтересів, за винятком обмежень, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших осіб.

2. Право вступати до громадських об’єднань, за винятком політичних партій і рухів, належить кожному.

3. Ніхто не може бути обмежений у своїх правах і свободах за належність чи неналежність до політичних партій, рухів чи інших громадських об’єднань.

4. Ніхто не може бути примушений до вступу в партії, рухи чи інші громадські об’єднання.

 

Редакція записаної в статті 33 проекту Конституції норми приведена у відповідність до статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966), статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950), статті ІІ-72 Хартії засадничих прав Союзу.

Слід підкреслити, що частина перша статті 33 проекту дозволяє громадянам вступати до громадських об’єднань з метою здійснення і захисту не лише своїх власних, але й належних іншим особам прав, свобод і законних інтересів. Такий підхід є важливою юридичною гарантією діяльності громадських правозахисних організацій в Україні.

 

Стаття 34.

 

1. Діяльність політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань, спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну основ конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності України, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, а також на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права людини і основоположні свободи, здоров’я населення забороняється.

2. Політичним партіям, рухам, іншим громадським об’єднанням забороняється утворювати і мати при собі будь-які збройні формування.

3. Не допускається утворення і діяльність організаційних структур політичних партій і рухів в органах державної виконавчої влади, органах судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, Збройних Силах України, інших військових і збройних формуваннях, а також на державних підприємствах, в установах і організаціях.

4. Не допускається утворення й діяльність організаційних структур політичних партій і рухів в навчальних закладах України.

5. Заборона діяльності політичних партій, рухів, інших громадських об’єднань здійснюється виключно в судовому порядку.

6. Утворення політичних партій і рухів в Україні є вільним. Політичні партії і рухи не підлягають державній реєстрації.

 

Стаття 34 проекту Конституції є майже аналогічною за змістом до статті 37 чинного Основного Закону й докладних пояснень не потребує. На відміну від чинного Основного Закону, проект забороняє протизаконну діяльність політичних партій, але відмовляється від переслідування партій за саму лише постановку протизаконних цілей, тобто за наміри. У ній також чіткіше говориться про заборону створення та діяльності організаційних структур політичних партій і рухів в навчальних закладах України. Адже чинна редакція даної норми говорить лише про заборону створення структур політичних партій у державних навчальних закладах.

Крім того, проект відмовляється від нині існуючої реєстрації політичних партій Міністерством юстиції України, оскільки вимога щодо реєстрації партій дає можливість державі прискіпливо контролювати опозицію й – у підсумку – все політичне життя в країні.

 

Стаття 35.

 

1. Кожен має право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх прав та законних інтересів. Професійні спілки об’єднують осіб, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності.

2. Утворення професійних спілок є вільним і здійснюється без попереднього дозволу чи реєстрації у державних органах.

3. Професійні спілки є рівними перед законом.

4. Членство у професійних спілках не підлягає обмеженням, за винятком тих, що передбачаються законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, захисту прав і свобод інших осіб.

5. Професійним спілкам належить право утворювати національні федерації профспілок, які можуть засновувати міжнародні профспілкові організації або приєднуватися до них.

6. Ніхто не може бути примушений до вступу або до виходу із профспілки.

 

Стаття 35 проекту, відповідає, в основному, змістові статті 36 чинної Конституції України. Новим тут є те, що стаття передбачає можливість профспілкового захисту не лише соціально-економічних, але й інших прав і законних інтересів людини. Новелою є також те, що право на обєднання у профспілки доповнюється в проекті правом профспілок утворювати федерації та вступати до міжнародних професійних союзів. Раніше це право визнавалося в Україні на рівні міжнародних договорів. Новим в проекті є й положення про те, що ніхто не може бути примушений до вступу в професійні спілки як організації, засновані на колективному інтересі. Отже, стаття підтримує також й індивідуалістичну позицію в захисті прав працюючих.

Стаття 35 містить в собі пряму заборону державної реєстрації профспілок. Як прийнято вважати, заборона державної реєстрації профспілок становить важливу гарантію їх статусу.

 

Стаття 36.

 

1. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними і громадськими справами, у всеукраїнському та місцевому референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2. Громадяни користуються рівним правом доступу до посад на державній службі, а також на службі в органах місцевого самоврядування.

 

Стаття 36 проекту Конституції є майже аналогічною за змістом до статті 38 чинного Основного Закону й тому пояснень не потребує. У ній використано більш конкретну юридичну термінологію, особливо це стосується формулювань частини другої статті 36 проекту.

 

Стаття 37.

 

1. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, влаштовувати пікети та наметові містечка, про що завчасно сповіщаються органи державної влади чи місцевого самоврядування.

2. Обмеження щодо здійснення цього права може встановлюватися судом відповідно до закону й лише у випадках, коли воно є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших осіб.

 

Стаття 37 проекту Конституції є оновленою версією статті 39 чинного Основного Закону. Її зміст приведено у відповідність до офіційного перекладу статті 11 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950) та статті 21 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права (1966). У статті 37 проекту Конституції згадується також про правовий режим наметових містечок.

Як показує аналіз міжнародного та вітчизняного досвіду, встановлення демонстраційних пікетів звичайно не вимагає спеціального повідомлення органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. У цілому ж, положення статті 37 проекту Конституції відповідають існуючим європейським стандартам.

Як стверджується в частині другій статті 17 Конституції Італії (1947), для проведення зібрань, включаючи проведення зібрань у відкритих для публіки місцях, попереднього дозволу органів влади не вимагається. В українському ж варіанті завчасне сповіщення органів влади про мітинги чи походи не слід ототожнювати із запитом на одержання офіційного дозволу на їх проведення. З цього приводу в Україні існує відповідне роз’яснення Конституційного Суду.

 

Стаття 38.

 

1. Кожен має право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, інших суб’єктів владних повноважень, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

 

Стаття 38 проекту Конституції повторює зміст статті 40 чинного Основного Закону й на цій підставі пояснень не потребує.

 

Стаття 39.

 

1. Кожна фізична і юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як судом, в інтересах суспільства і на законних підставах.

2. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.  

3. Право приватної власності є непорушним.

4. Кожен має право користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.

5. Примусове відчуження об’єктів власності може бути застосоване лише судом у випадку вищої державної необхідності, на підставі і в порядку, передбачених законом за умови попереднього й повного відшкодування їх ринкової вартості.

6. Примусове відчуження об’єктів власності з наступним повним відшкодуванням їх ринкової вартості допускається лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

7. Конфіскація майна застосовується лише за рішенням суду у випадках та порядку, встановлених законом.

8. Здійснення права власності не повинно перешкоджати здійсненню інших прав людини і основоположних свобод, спричиняти шкоду інтересам суспільства, погіршувати стан довкілля і природні якості землі.

 

Стаття 39 проекту Конституції відповідає змістові статті 41 чинного Основного Закону. З іншого боку, оновлена редакція норми є максимально наближеною до вимог статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 20 березня 1952 р. із змінами, внесеними до Конвенції Протоколом № 11. Крім того, якщо в чинному Основному Законі вживається формула: попереднє і повне відшкодування вартості примусово відчужених об’єктів, то в новій редакції частин п’ятої та шостої статті 39 проекту Конституції передбачається попереднє і повне відшкодування ринкової вартості примусово відчужених об’єктів.

Для порівняння: стаття 25 Конституції ПАР (1996) вимагає, щоб у випадку вимушеної експропріації об’єктів приватної власності враховувалась… історія придбання даної власності та… її ринкова вартість.

 

Стаття 40.

 

1. Кожен має право на підприємницьку діяльність.

2. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

3. Держава забезпечує захист чесної конкуренції. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.

4. Види і межі допустимої монополії визначаються законом.

5. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських об’єднань споживачів.

 

Стаття 40 проекту Конституції відповідає статті 42 чинного Основного Закону. Різниця  полягає лише в тому, що нова версія статті є ширшою за змістом. Якщо в чинній Конституції стверджується, що «кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом», то в проекті сказано: «кожен має право на підприємницьку діяльність». З іншого боку, якщо в частині другій статті 42 чинної Конституції йдеться про те, що «держава забезпечує захист конкуренції», то в проекті Конституції стверджується, що «держава забезпечує захист чесної конкуренції».

 

Стаття 41.

 

1. Кожна особа має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.

2. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів і можливостей для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.

3. Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба чи робота, а також служба чи робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду, або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан.

4. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від встановленої законом.

5. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров’я роботах забороняється.

6. Держава гарантує захист від незаконного звільнення.

7. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

8. Молоді люди забезпечуються належними умовами праці згідно із своїм віком та захищаються від економічної експлуатації і роботи, яка може негативно вплинути на їх безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціальний розвиток, або завадити здобуттю ними освіти.

 

Стаття 41 проекту Конституції передбачає право на працю в редакції, що використовується частиною першою статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966). Практично всюди, де йдеться про соціально-економічні права, проект Конституції частково повторює формулювання частини першої статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966): «держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах всіх наявних ресурсів і можливостей для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення цього права усіма належними способами».

Такий підхід до соціально-економічних прав дозволяє сприймати конституційний текст як реалістичний. Соціально-економічні права тлумачаться в ньому як напрямки державних зусиль у відповідній сфері. Новелою статті 41 проекту Конституції є також запозичені з Хартії засадничих прав Союзу (стаття ІІ-92) гарантії трудових прав молоді. Йдеться про юридичну норму: молоді люди, яких прийнято на роботу, забезпечуються належними умовами праці згідно із своїм віком та захищаються від економічної експлуатації та будь-якої роботи, що може вплинути на їхню безпеку, здоров’я, фізичний, духовний чи соціальний розвиток або завадити здобуттю ними освіти.

 

Стаття 42.

 

1. Кожен має право на страйк для захисту своїх соціально-економічних та інших прав, свобод і законних інтересів.

2. Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

3. Здійснення цього права не підлягає обмеженням, за винятком тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки або громадського порядку, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту прав і свобод інших осіб.

4. Заборонити страйк можна лише за рішенням суду на підставі закону.

5. Страйк не може бути заборонений більше ніж під загрозою звільнення з роботи.

 

Стаття 42 проекту Конституції містить в собі оновлений варіант права на страйк. Норму викладено у відповідності до частини першої статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966). Крім того, ширшим став перелік законних підстав для страйку. Якщо частина перша статті 44 чинної Конституції передбачає право на страйк для захисту лише економічних і соціальних інтересів, то частина перша статті 42 проекту Конституції передбачає право на страйк для захисту соціально-економічних та інших прав і законних інтересів. Досвід Помаранчевої революції (2004-2005) свідчить про те, що громадяни, які працюють на державних підприємствах і в установах можуть страйкувати з метою задоволення також і своїх політичних інтересів. Проект Конституції в цій частині намагається виходити з існуючих реалій.

За статтею 42 проекту Конституції, право на страйк прямо не поширюється на посадових та службових осіб поліції (міліції), прокуратури України, Служби безпеки та Збройних Сил України. Юридичною підставою для цього служать положення частини другої статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966).

 

Стаття 43.

 

1. Кожен має право на відпочинок.

2. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

3. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення права на відпочинок визначаються законом.

 

Стаття 43 проекту Конституції закріплює право на відпочинок. Але якщо чинна Конституція передбачає, що кожен, хто працює, має право на відпочинок, то проект обмежується формулою: кожен має право на відпочинок. Тут, як і в деяких інших місцях, проект намагається уникнути юридичного максималізму.

 

Стаття 44.

 

1. Громадяни, інші прирівняні законом до них особи мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших визначених законом випадках.

2. Це право гарантується загальнообов’язковим соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних осіб, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

3. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

4. Держава визнає і поважає право людей похилого віку на гідне та незалежне життя, на участь у соціальному та культурному житті.

5. Держава надає людям з фізичними вадами гарантії забезпечення їх самостійності, соціальної та професійної інтеграції, участі в суспільному житті.

6. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів і можливостей для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.

 

Стаття 44 проекту Конституції присвячена праву на соціальний захист. Редакція даної норми приведена у відповідність до  вимог Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966). На відміну від статті 46 чинної Конституції, яка надає право на соціальний захист громадянам України, нова редакція права поширюється також на іноземців та апатридів, які постійно й на законних підставах проживають в Україні. Нова версія статті містить в собі дві новели (частина четверта та п’ята статті 44), які є частковим запозиченнями змісту статей ІІ-85 та ІІ-86 з Хартії засадничих прав Союзу. У першому випадку йдеться про право людей похилого віку на гідне та незалежне життя, участь у соціальному та культурному житті. У другому – про право людей з фізичними вадами на заходи, призначені для забезпечення їхньої незалежності, соціальної та професійної інтеграції, участі в суспільному житті.

 

Стаття 45.

 

1. Кожен має право на житло.

2. Держава прагне до створення умов, за яких кожен матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

3. Громадянам, іншим прирівняним до них особам, які потребують соціального захисту не з власної вини, житло надається державою й органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

4. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

5. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів і можливостей для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.

 

Стаття 45 проекту Конституції є зміненим, у відповідності до положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966), варіантом права на житло. У проекті право на житло подається як соціальний стандарт на перспективу. Норма не робить безоплатне житло доступнішим для людей, проте вона є реалістичною і не компрометує нормативного масиву. З іншого боку, стаття 45 проекту є подібною за змістом до статті 47 чинного Основного Закону.

Стаття 45 містить в собі частину п’яту, в якій закріплена формула, що супроводжує весь перелік соціально-економічних прав людини в проекті. Крім того, якщо в частині другій статті 47 чинної Конституції України говориться про те, що «громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою <> безоплатно», то в новій версії статті відображена більш реалістична за змістом норма: «громадянам, які потребують соціального захисту не з власної вини, житло надається державою <> безоплатно».

Передбачене статтею 48 чинної Конституції України право на достойний життєвий рівень для себе і членів своєї сімї вилучено з проекту Основного Закону. Воно «програмно» належить громадянам України та іншим особам на основі статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966), проте його присутність в документі, норми якого мають вищу юридичну силу й діють безпосередньо  виглядає поки що невиправданим.

Конституція сама по собі не може забезпечити достойний рівень життя населенню України. Такої мети можна досягнути, лібералізуючи економіку й розкриваючи творчий потенціал народу. У якості ж прямого юридичного припису право на достойний рівень життя не витримує критики. Неможливість захисту цього права в суді означає, що його реалізація можлива (якщо взагалі можлива) в іншій площині.

 

Стаття 46.

 

1. Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

2. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для громадян медичного обслуговування. Мінімальний обсяг безоплатних медичних послуг встановлюється законом.

3. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, запроваджує й підтримує медичне страхування.

4. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів і можливостей для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.

 

Стаття 46 проекту Конституції є зміненим, у відповідності до вимог Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966), варіантом права на охорону здоровя. У проекті право на безоплатну охорону здоровя, як і вищезгадане право на житло, подається як соціальний стандарт на перспективу. Норма не робить безоплатне медичне обслуговування доступнішим для людей, проте вона є реалістичною й не підриває «правдивий» нормативний потенціал Основного Закону.

Загальні аргументи щодо даного підходу див. у коментарі до статті 45 проекту.

 

Стаття 47.

 

1. Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я людей довкілля і на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

2. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Ця інформація ніким не може бути засекречена.

 

Стаття 47 проекту Конституції є аналогічною за змістом до статті 50 чинного Основного Закону й на цій підставі не потребує пояснень. Окремі особливо важливі елементи даного права одержали розвиток у Розділі п’ятому (екологічна безпека) даного проекту.

 

Стаття 48.

 

1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

2. Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про непрацездатних батьків.

3. Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються законом.

 

Стаття 48 проекту Конституції є майже аналогічною за змістом до статті 51 чинного Основного Закону й на цій підставі не потребує спеціального  коментування. Водночас чинну конституційну формулу: шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки й чоловіка тут замінено на більш ліберальну: шлюб ґрунтується на вільній згоді осіб.

Одностатеві шлюби визнаються нині законодавством деяких європейських країн (шість країн світу та два штати США). У одностатевих шлюбах знаходяться окремі працюючі в Україні іноземні дипломати, існує практика укладання одностатевих шлюбів українськими громадянами за кордоном. Зокрема, відомою є проблема одержання спадку одним із членів українського подружжя, яке раніше уклало одностатевий шлюб за кордоном.    

 

Стаття 49.

 

1. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.

2. Дитина має право підтримувати особисті взаємини та безпосередній контакт з кожним із батьків, якщо це не суперечить інтересам дитини.

3. Насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

4. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування покладається на державу. Держава може делегувати ці повноваження іншим особам. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність по відношенню до дітей.

5. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації всіх форм власності в діяльності, що пов’язана з дітьми, мають дбати передовсім про інтереси дитини.

6. Діти мають право на повагу, піклування і захист, які є потрібними для забезпечення їхнього добробуту і всебічного розвитку.

7. Діти мають право висловлювати свої погляди вільно, їхня думка має братися до уваги в залежності від віку та ступеня зрілості дитини.

 

Стаття 49 проекту Конституції є оновленою версією статті 52 чинного Основного Закону. Новий підхід полягає в тому, що до частин другої та шостої даної статті включені норми, передбачені частинами першою та третьою статті ІІ-84 Хартії засадничих прав Союзу.

У першому випадку йдеться про право дитини постійно підтримувати особисті стосунки з кожним із своїх батьків, у другому – про право дитини висловлювати свої погляди вільно. Оновлена редакція норми зобов’язує суб’єктів права брати до уваги погляди дитини на питання, які безпосередньо стосуються її інтересів.

У оновленому варіанті не йдеться про «заборону будь-якого насильства» над дитиною (чинна Конституція), а говориться лише про «заборону насильства над дитиною». У такий спосіб нова редакція норми звільняється від юридичного максималізму.

 

Стаття 50.

 

1. Кожен має право на освіту. Загальна середня освіта є обов’язковою.

2. Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти в державних і комунальних навчальних закладах.

3. Громадяни мають право вільно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах безоплатно на конкурсній основі.

4. Громадянам, які належать до корінних народів або національних меншин, надається відповідно до закону право на навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах, або через національні культурні товариства.

5. Держава зобов’язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема, в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів і можливостей для того, щоб поступово забезпечити здійснення цього права усіма належними способами.

 

Стаття 50 проекту Конституції присвячена праву на освіту. На відміну від частини першої статті 53 чинної Конституції, нова редакція права на освіту передбачає, що обов’язковою є не повна середня освіта, а просто середня освіта. Повна середня освіта в державних і комунальних навчальних закладах залишається безкоштовною, але вона перестає бути обов’язковою (примусовою). Не всі люди мають достатні здібності і бажання для того, щоб засвоїти програму повної середньої освіти. Завищені вимоги за статтею 53 чинної Конституції призводять до штучного виставляння позитивних оцінок при відсутності необхідних навичок і знань. Нова редакція статті дозволяє кожному безкоштовно одержувати повну середню освіту, але вона знімає юридичний примус до цього. У всьому іншому редакцію права на освіту наближено до вимог частини першої статті 2 та частини першої статті 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права (1966).

Формула частини третьої статті 50 проекту стосовно «вільного здобуття вищої освіти» означає, що одержання безоплатної освіти не накладає на випускників університетів обов’язку «відпрацьовувати» одержану за бюджетні кошти освіту роботою за направленням тощо. Такий підхід дозволяє талановитим, але незаможним молодим людям мати таку ж свободу вибору роду занять, яку мають їхні краще забезпечені однолітки.

 

Стаття 51.

 

1. Кожному гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності і авторських прав, а також моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

2. Кожен має право на результати своєї творчості; ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора, за винятками, передбаченими законом.

3. Академічна свобода гарантується. Держава всіляко сприяє розвиткові науки та вищої освіти, вільному співробітництву українських науковців із світовим науковим співтовариством.

4. Культурна спадщина охороняється законом.

5. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, що знаходяться за її межами.

 

Стаття 51 проекту Конституції присвячена свободі літературної, художньої, наукової і технічної творчості. На відміну від статті 54 чинної Конституції, нова редакція норми гарантує академічну свободу (тобто свободу університетів). Водночас вона говорить не про встановлення наукових зв’язків України зі світовим співтовариством (чинна норма), а про вільне співробітництво українських науковців зі світовим науковим співтовариством. Регулятивний потенціал норми спрямовується тут на конкретних суб’єктів – науковців, а не на Українську державу в цілому. Новий припис є краще сфокусованим на суті справи. У всьому іншому дана норма є подібною за змістом до статті 54 чинного Основного Закону.

Для порівняння: як зазначається в статті 207 Конституції Бразилії (1988), «університети користуються навчальною, науковою та адміністративною автономією, а також автономією у розпорядженні фінансами та майном; вони функціонують на основі принципу нерозривності навчання, проведення досліджень і розширення своєї діяльності. Університетам дозволено наймати на роботу іноземних викладачів, фахівців і науковців відповідно до закону». Крім того, як зазначається у статті 16 Конституції ПАР (1996), «кожен має право на свободу слова, що включає… академічну свободу та свободу наукових досліджень».

 

Стаття 52.

 

1. Права людини і основоположні свободи захищаються судом.

2. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень.

3. Кожен має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини.

4. Кожен має право після використання національних засобів правового захисту звертатися за захистом прав людини і основоположних свобод до міжнародних судових установ, а також до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

5. Кожен має право будь-якими, не забороненими законом засобами, захищати свої або належні іншим особам права людини і основоположні свободи від порушень і протиправних посягань.

 

Стаття 52 проекту Конституції приводить у відповідність до термінології Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950) статтю 55 чинного Основного Закону, спеціальних коментарів це не потребує.

При цьому частина п’ята даної статті дозволяє кожному захищати не лише свої власні, але й належні іншим особам права людини та основоположні свободи.

Крім того, дана стаття не вимагає від суб’єкта права обов’язкового використання всіх засобів національного правового захисту перед тим, як звернутися до міжнародних судових установ. Такий підхід є більш прийнятним, адже не кожна людина в Україні може домогтися захисту своїх прав і основоположних свобод у вищих (касаційних) судових інстанціях України.

 

Стаття 53.

 

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, який має вирішити спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановити обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального чи іншого обвинувачення.

2. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом судового розгляду або його частини в інтересах громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

3. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено в законному порядку і встановлено вироком суду.

4. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину чи кримінального правопорушення.

5. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

6. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину чи кримінального правопорушення[4] має щонайменше такі права:

1) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави обвинувачення, висунутого проти нього;

2) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

3) захищати себе особисто або користуватися юридичною допомогою захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати юридичну допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

4) допитувати свідків обвинувачення або вимагати щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

5) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

7. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

 

Стаття 53 проекту Конституції відтворює право на справедливий суд за вимогами статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Необхідність більш точного відтворення права на справедливий суд за європейським стандартом в Конституції України назріла давно. Про це писали правозахисники, науковці та міжнародні експерти. Для досягнення мети в даному випадку використано офіційний переклад відповідного суб’єктивного права.

Стаття 53 проекту Конституції містить в собі окремі фрагменти права на справедливий суд із статті 62 чинного Основного Закону. У новій редакції права на справедливий суд збережені основні положення частин 1, 2, 3 та 4 статті 62 чинної Конституції України.

 

Стаття 54.

 

1. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави, органів місцевого самоврядування, інших законних джерел матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень при здійсненні ними своїх прав та обов’язків.

 

Стаття 54 проекту Конституції суттєво й водночас прозоро розширює зміст статті 56 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень.

 

Стаття 55.

 

1. Кожному гарантується право знати свої права, свободи і обов’язки.

2. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і свободи людини, а також обов’язки підлягають доведенню до відома населення у порядку, встановленому законом.

3. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і свободи людини, а також обов’язки, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є не чинними.

 

Стаття 55 проекту Конституції фактично повторює зміст статті 57 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень.

Замість поняття «прав громадянина» у проекті статті використано більш широке поняття «прав людини». Таким чином, нова редакція норми доповнена визнанням існування прав і свобод ширшого кола осіб. Відмова від використання поняття основних свобод пояснюється ще й тим, що об’єктом охорони та захисту в даному випадку є всі без виключення права і свободи людини – як записані в тексті Конституції України, так і передбачені поточним законодавством. Сюди ж слід віднести всі ті права і свободи, які можуть виникати у людини в майбутньому внаслідок загального соціального або технічного поступу.

 

Стаття 56.

 

1. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

2. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом в якості злочину або правопорушення.

3. Ця стаття не перешкоджає судовому розглядові і покаранню будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила злочин чи кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

 

Стаття 56 проекту Конституції фактично повторює зміст статті 58 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень.

Що ж стосується частини третьої статті 56 проекту, то вона є майже повним відтворенням змісту частини другої статті 7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Такий підхід дозволяє говорити не лише про політичне визнання голодомору 1933 року в Україні актом геноциду Українського народу, але й ставити питання про юридичну відповідальність осіб, винних у вчиненні подібних  діянь.

 

Стаття 57.

 

1. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно або за часткову оплату.

2. Для надання кваліфікованої правової допомоги при вирішенні справ у судах, інших державних органах та органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях всіх форм власності діє незалежна самоврядна організація – адвокатура.

3. Кожен є вільним у виборі свого представника або захисника своїх прав.

4. Органам досудового розслідування, державному обвинувачеві і судові забороняється довільно втручатися у вибір особою свого представника чи захисника своїх прав, іншим чином перешкоджати його участі у справі.

5. Спілкування особи із своїм представником чи захисником вважається захищеною законом таємницю.

 

Стаття 57 проекту Конституції є тематично подібною до статті 59 чинної Конституції України. Водночас вона містить в собі істотно розширені гарантії професійної діяльності адвокатів в якості захисників прав людини  в системі кримінального судочинства.

Нова редакція норми враховує рекомендації, висловлені в «Концепції реформування кримінальної юстиції України» (затверджена Указом Президента України у 2007 р.). Нова редакція статті  стимулює до використання професійної адвокатської допомоги відразу у багатьох сферах життєдіяльності українського суспільства.

 

Стаття 58.

 

1. Ніхто не зобов’язаний виконувати злочинні розпорядження чи накази.

2. За віддання і виконання злочинного розпорядження чи наказу винні особи підлягають юридичній відповідальності.

 

Стаття 58 проекту Конституції майже повторює зміст статі 60 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень. У порівняні з чинною нормою, в даному випадку вилучено слово явно у словосполученні: «явно злочинні розпорядження чи накази».  

 

Стаття 59.

 

1. Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

2. Юридична відповідальність особи носить, за винятком передбачених законом випадків, індивідуальний характер.

 

Стаття 59 проекту Конституції повторює зміст статті 61 чинної Конституції, що не вимагає спеціальних пояснень. Її оновлена редакція дозволяє (в перспективі) говорити про запровадження в Україні кримінальної відповідальності також і юридичних осіб.

 

Стаття 60.

 

1. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї, а також близьких родичів, коло яких визначається законом.

2. Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

3. Засуджений користується всіма правами і основоположними свободами людини, за винятком тих обмежень у їх здійсненні, що передбачені законом і встановлені вироком суду.

4. Обмеження у здійсненні прав і основоположних свобод людини, покладені на осіб, засуджених до позбавлених волі, мають бути обґрунтованими й точно відповідати меті покарання.  

5. Умови утримання осіб, засуджених до позбавлення волі, мають бути максимально наближеними до умов життя людей у здоровому суспільстві.

 

Стаття 60 проекту Конституції повторює (в головних рисах) зміст статті 63 чинної Конституції України. Водночас вона містить в собі більш широкі гарантії прав осіб, засуджених до позбавлення волі. Нова редакція норми враховує рекомендації, висловлені в «Концепції реформування кримінальної юстиції України» (2007).

 

Стаття 61.

 

1. Здійснення конституційних прав людини і основоположних свобод, за винятком випадків, передбачених цією Конституцією, не підлягає обмеженням.

2. В умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження щодо здійснення прав людини і основоположних свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не підлягає обмеженню здійснення прав людини і основоположних свобод, передбачених статтями 17, 19, 20, 21, частинами 1, 2, 3, 4 статті 23, статтями 24, 25, 32, 38, 45, 48, 49, 52, 53, 54, 55, 56, 57, 58, 59, 60 цієї Конституції.

 

Стаття 61 проекту Конституції України є аналогічною за змістом до статті 64 чинної Конституції. Ця норма відсилає до низки суб’єктивних прав та основоположних свобод в тексті проекту Конституції. Список посилань приведено у відповідність до нового порядку статей в проекті Основного Закону.

 

Стаття 62.

 

1. Захист свободи, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України.

2. Порядок військової служби визначається законом.

 

Стаття 62 проекту Конституції є оновленою версією статті 65 чинного Основного Закону. Проект Конституції побудовано на ідеї конституційного захисту громадянської свободи, що пояснює присутність категорії свободи в переліку цінностей, які мають захищатися громадянами України.

Стаття 62 проекту Конституції не передбачає обов’язку шанувати державні символи України. На перший погляд, таке вилучення може здаватися недоречним. З іншого боку, демонструючи своє ставлення до символів, громадяни ефективно виражають свою згоду або незгоду з політикою власної держави.

Американців важко запідозрити в тому, що їм бракує патріотизму. Проте вони неодноразово вдавалися до публічного спалення чи публічного прання державного прапора Сполучених Штатів. У низці своїх рішень Верховний Суд США визнав, що й в такий спосіб люди можуть давати свою оцінку діям політичної влади.

Уряди й держави можуть суттєво й трагічно помилятися, що доводить вся політична історія ХХ століття. Тому обов’язок шанування державних символів в своєму підтексті має приховане тоталітарне навантаження. Він ніби ставить державний суверенітет вище суверенітету народу, що є очевидно помилковим.

 

Стаття 63.

 

1. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природній і культурній спадщині України, відшкодовувати завдані ним збитки.

 

Стаття 63 проекту Конституції містить нову редакцію статті 66 чинної Конституції України. Замість фрази: «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині», вжито вираз: «кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природній і культурній спадщині України». Основний Закон має виходити з того, що цивілізація сама по собі є найбільшим забруднювачем природи. Те ж саме можна стверджувати й про людину, установу, господарчий суб’єкт. Абсолютна вимога не заподіювати шкоду природі є утопічною, оскільки виходить за межі реальних можливостей правового регулювання. Подібні приписи є  ознакою правового інфантилізму.

 

Стаття 64.

 

1. Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

 

Стаття 64 проекту Конституції є модифікованим аналогом статті 67 чинного Основного Закону. Вона є коротшою за змістом, оскільки чинна редакція обов’язку сплачувати податки і збори містить в собі зайві процесуальні елементи. Йдеться, про те, що багато громадян України фактично не зобов’язані подавати декларацій про свої доходи, бо їхні доходи обраховуються автоматично.

Чинна конституційна норма проголошує обов’язок, який насправді не є загальним. Саме тому стару редакцію норми змінено в проекті на більш досконалу.

 

Стаття 65.

 

1. Кожен зобов’язаний додержуватися Конституції України та законів, не посягати на права людини і основоположні свободи, законні інтереси, честь і гідність інших осіб.

2. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

 

Стаття 65 проекту Конституції точно відповідає змістові статті 68 чинного Основного Закону й на цій підставі не вимагає коментування.

 

Розділ IV

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

 

Статті 66-71 проекту Конституції присвячені конституційному статусові громадянського суспільства в Україні. Присутність даного розділу в Конституції пояснюється тим, що Україна – посттоталітарна республіка. Досвід тоталітаризму не можна вважати універсальним надбанням всіх країн, проте він хвилею прокотився по світові, ставши чи не найбільшою політичною спокусою минулого століття.

Україна заплатила високу ціну за життя в умовах диктатури й несвободи. Навіть такі демократії як США і Великобританія не мають настільки ж глибокого знання про домінування держави над індивідом, яке має Україна. Тому розділ про громадянське суспільство в проекті Конституції – це не данина моді, а висновок з історичного досвіду країни. Щоб не захворіти на диктатуру повторно, суспільство має створити відповідні профілактичні механізми. Помаранчева революція (2004-2005) в Україні довела, що український народ по-справжньому усвідомлює сенс свободи. Свобода охороняється не лише статтею 2 проекту Конституції. На сторожі громадянської свободи стоїть стаття 4 (відповідальність держави перед суспільством), стаття 10 (ринок, економічна свобода), стаття 11 (підприємницька ініціатива, свобода договору) даного проекту.

В цілому, Розділ IV проекту Конституції України побудовано як компактний юридичний інструментарій захисту приватних (цивільних) інтересів.

 

Стаття 66.

 

1. Громадянське суспільство – самосвідома, самоврядна недержавна ланка Українського народу. Діяльність громадянського суспільства в Україні ґрунтується на засадах свободи, плюралізму, толерантності та невтручання з боку держави.

2. Розумні інтереси фізичних і приватних юридичних осіб знаходяться під захистом цієї Конституції і закону.

3. Активність партій, рухів, інших громадських об’єднань не контролюється Українською державою, за винятком додержання в їх діяльності вимог цієї Конституції та закону.

 

Стаття 66 проекту Конституції підкреслює на вищому правовому рівні автономність проявів життєдіяльності громадянського суспільства в Україні, підкреслює важливість створення атмосфери самодостатності й свободи вибору в цій сфері. Варто зазначити, що подібний конституційний підхід не є виключенням із загального правила. Наприклад, стаття 5 Конституції Бразилії (1988) говорить про те, що створення обєднань і кооперативів відповідно до принципів закону не вимагає одержання дозволу, а втручання держави в їх діяльність – заборонено.

Стаття 67.

 

1. Діяльність державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб підлягає громадському контролю. З цією метою можуть створюватися будь-які громадські асоціації.  

 

Стаття 67 проекту визнає й підкреслює, що захист громадських інтересів вимагає створення спеціальних громадських інституцій. В даному випадку йдеться про можливість «професіоналізації» відправлення контрольної функції громадянського суспільства.

 

Стаття 68.

 

1. Державним органам, а також органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам забороняється самочинно й безпідставно втручатися у здійснення законних громадських ініціатив.

 

Стаття 68 проекту фактично забороняє державі, її органам та посадовим особам втручатися у всі творчі («культурно чутливі» – Д.Істон) сфери життєдіяльності громадянського суспільства в Україні.

 

Стаття 69.

 

1. Збереження державної або іншої захищеної законом таємниці є прерогативою спеціально уповноважених на це осіб. Інші особи не підлягають відповідальності за розголошен­ня державної або іншої захищеної законом таємниці.

2. Всі види інформації з обмеженим доступом визначаються законом.

3. Режим секретності на інформацію з обмеженим доступом може тривати не довше ніж тридцять років.

4. Протиправна, протизаконна діяльність Української дер­жави, її органів і посадових осіб, а також органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень не може бути предметом державної або іншої захищеної законом таємниці.

5. Інформація про особу, яка висувається, обирається або є обраною на державну або іншу публічну за своїми функціями посаду вважається соціально значущою й підлягає наданню за інформаційними запитами.

 

Навряд чи варто спеціально доводити антикорупційний потенціал даної норми. Крім того, дана стаття відображає типове для Західної Європи та США переконання в тому, що публічні особи, на відміну від приватних осіб, зобов’язані перебувати в атмосфері інформаційної прозорості. Це та необхідна данина, яку публічні фігури повинні сплачувати в якості компенсації за свій статус. На подібних позиціях стоїть Європейський суд з прав людини у Страсбурзі, Верховний Суд США тощо.

 

Стаття 70.

 

1. Будь-яка монополія на володіння засобами масової інформації та телекомунікації є неприпустимою.

 

В даному випадку йдеться про те, що Конституція має створювати гарантії свободи ЗМІ. Вони є важливими для нормального функціонування всієї комунікативної сфери в Україні. Населення повинно мати необмежений доступ до різних аспектів інформації про світ і оточуюче середовище, обмінюватися новими знаннями й засвоювати корисні уроки від цього.

 

Стаття 71.

 

1. Будь-які політичні, релігійні, мистецькі або інші особисті уподобання людей або окремих спільнот не можуть бути предметом заохочень або обмежень з боку держави.

 

Стаття 71 наголошує на неприпустимості ситуації, коли держава стає відкритим або таємним офіційним прихильником певної політичної або соціальної групи, окремого ідеологічного напрямку в суспільстві.

В силу своєї природи держава не повинна підігравати окремим релігійним конфесіям, ідеологічним доктринам чи мистецьким шуканням.

 

Розділ V

ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

 

Необхідність даного розділу пояснюється тим, що екологічна безпека України є питанням стратегічного значення. Водночас дотримання екологічних стандартів є типовою вимогою Європейського Союзу до своїх дійсних та потенційних членів. Прикметним є те, що окремий розділ під назвою «Навколишнє середовище» містить в собі конституція Бразилії (1988). У 2004 р. Конституція Франції (1958) також була доповнена «Хартією про навколишнє середовище». Хартія вивела на рівень основних засад такі права громадян, як право на безпечне навколишнє середовище, право на доступ до інформації про екологічний стан довкілля тощо.

Проект Конституції не посилається на факт Чорнобильської катастрофи, проте її наслідки відчуваються в Україні на кожному кроці. Екологічна тема є присутньою в підписаних від імені України міжнародних угодах. Екологічне очищення території є предметом зовнішньополітичних зобов’язань країни. З точки зору юридичної техніки даний розділ побудовано на поєднанні чинних норм про екологічну безпеку (статті 16, 50, 66 діючої Конституції) з новими юридичними приписами.

При розробці статей 72-75 проекту Конституції були використані норми міжнародної конвенції «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» від 25 червня 1998 р. (ратифікована Законом України № 832-XIV (832-14) 6 липня 1999 р.).

 

Стаття 72.

 

1. Кожен має право жити у здоровому й сприятливому для себе довкіллі.

2. Забезпечення екологічної безпеки, підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.

3. Екологічні стандарти встановлюються законом.

4. Будь-який значущий господарський проект може бути здійснений лише за умови попереднього позитивного висновку незалежної екологічної експертизи.

 

Стаття 72 проекту поєднує в собі норми, що вже існують в чинному Основному Законі з новим для Конституції положенням про необхідність затвердження екологічних стандартів законом.

Новою є також норма про  обов’язковість проведення екологічних експертиз. Нині обов’язковість проведення екологічних експертиз передбачається українським законодавством поточного рівня. Проте ця норма заслуговує бути піднесеною до вищого – конституційного рівня.

 

Стаття 73.

 

1. Громадяни, інші прирівняні до них законом особи мають право брати участь у прийнятті рішень, що стосуються існуючого екологічного стану, охорони та захисту довкілля.

2. Кожному гарантується вільний доступ до законодавства з питань екологічного стану, охорони та захисту довкілля.

 

При розробці статті 73 проекту були використані норми вищезгаданої міжнародної конвенції «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля» (1998). Конвенція була ратифікована Законом України № 832-XIV 6 липня 1999 р. Відповідні положення викладено в проекті в лаконічній, узагальненій формі.

 

Стаття 74.

 

1. Незалежна екологічна експертиза промислових та інших технічних об’єктів, якщо вона засвідчила стан небезпечного для життя і здоров’я людини екологічного забруднення, оплачуєть­ся коштом власника цих об’єктів.  

2. В екологічній експертизі не може бути відмовлено, якщо вона фінансується ініціаторами самостійно.

 

Стаття 74 підтримує незалежні екологічні громадські організації. Її потенціал спрямовано на задоволення потреб громадянського суспільства за рахунок його ж власних ресурсів та активності. Очевидно, що екологічний рух в Україні в подальшому буде лише підсилюватися. Дана стаття проекту створює для цього необхідні юридичні передумови.

 

Стаття 75.

 

1. Кожен потерпілий від екологічного забруднення штучного походження має право на справедливе судове чи інше відшкодування спричинених йому збитків.

 

Стаття 75 гарантує відшкодування збитків, спричинених екологічним забрудненням штучного походження. Шкода, спричинена людьми, має бути ними ж компенсована (відшкодована).

 

Розділ VI

ВИБОРИ, РЕФЕРЕНДУМ

 

Стаття 76.

 

1. Народне волевиявлення здійснюється через вільні і регулярні вибори, референдум та інші форми демократії.

2. Забороняється проведення виборів і референдумів під час воєнного чи надзвичайного стану.

 

Стаття 76 проекту Конституції є подібною до статті 69 чинного Основного Закону. Різниця полягає лише в тому, що чинна Конституція вживає вираз: «народне волевиявлення здійснюється через вибори», а проект підкреслює, що «народне волевиявлення здійснюється через вільні і регулярні вибори».

 

Стаття 77.

 

1. Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, яким виповнилося вісімнадцять років.

2. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

 

Стаття 77 проекту Конституції повністю відповідає статті 70 чинного Основного Закону й тому коментарів не потребує.

 

Стаття 78.

 

1. Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними й відбуваються на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.  

2. Виборцям гарантується вільне від політичного, адміністративного та іншого примусу або залякування волевиявлення.

3. Процедури виборів і референдумів в Україні регулюються законом.

4. Громадяни мають право залишатися політично індиферентними.  

 

Стаття 78 проекту Конституції, у порівнянні зі статтею 71 чинного Основного Закону, має додаткові положення. Частина друга статті 78 проекту конкретизує поняття вільних виборів, а частина третя стверджує, що процедури всіх виборів в Україні визначаються законом. У статті 78 проекту наголошується на тому, що громадяни Україні мають право залишатися політично індиферентними. Варто підкреслити, що за проектом Конституції громадяни не зобов’язані також вступати до партій чи громадських організацій, брати участь у демонстраціях, пікетах, страйках тощо.

Загалом, виправданим виглядало б повернення хоча б до частково мажоритарної системи виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. На цьому, зокрема, може бути побудована логіка переходу України до двопалатного парламенту – Національних Зборів України. У даному проекті вирішення цих питань має здійснюватися на основі  закону.

Що ж стосується виборів до Національних Зборів України, то їх верхня палата могла б обиратися за мажоритарною виборчою системою, а нижня – на основі пропорційної, мажоритарної або змішаної виборчих систем.

Пропорційна система виборів є корисною з точки зору перспектив розвитку українських партій. Якщо вибори до Палати депутатів Національних Зборів України будуть суто мажоритарними, партії ризикують втратити стимул для свого зростання.

З іншого боку, існуюча система виборів має бути замінена на більш гуманну й структурно довершену. Громадяни не повинні голосувати за закритими для них списками кандидатів. Не виключено, що покращити парламентські вибори в Україні могло б запровадження аналогу польської виборчої системи. Тобто все населення України могло б голосувати лише за верхню частину відповідних партійних списків. Решта ж кандидатів від партій та блоків могла б включатися до регіональних списків.

 

Стаття 79.

 

1. Всеукраїнський референдум призначається Національними Зборами України або Президентом України відповідно до вимог цієї Конституції.

2. Проведення всеукраїнського референдуму за рішенням Національних Зборів України або Президента України оплачується коштом держави.

3. Всеукраїнським референдумом можуть бути вирішені питання, віднесені до компетенції Національних Зборів України та Уряду України, за винятком встановлених цією Конституцією та законом обмежень.

4. Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошується Президентом України на вимогу не менш ніж трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи на підтримку референдуму зібрано в не менш ніж у двох третинах областей і не менш ніж по сто тисяч підписів у кожній області.

5. Проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою оплачується коштом держави або власними коштами громадян.

6. Не допускається проведення референдуму для здійснення особистих призначень на посаду, а також для прийняття законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

7. Не допускається проведення референдуму з питань, які відносяться до компетенції судової гілки влади.

8. Не допускається проведення всеукраїнського референдуму під час здійснення процедури імпічменту Президента України.

 

Стаття 79 проекту Конституції присвячена референдуму. Вона є більшою від статті про референдум в чинному Основному Законі. Референдум за народною ініціативою може в разі необхідності оплачуватися за рахунок добровільних внесків громадян. Пояснюється це тим, що референдум за народною ініціативою не можна запланувати заздалегідь. З іншого боку, влада не повинна відмовляти населенню у проведені референдуму за браком державних (бюджетних) коштів. Крім того, самофінансування референдуму могло б стати стримуючим фактором для популістських ініціатив. Політично невиправданий референдум громадяни не підтримали б своїми гаманцями.

Проект передбачає список питань, які забороняється вирішувати всеукраїнським референдумом. Хоча подібні заборони існували й раніше, тепер їх піднято до конституційного рівня.

Що ж стосується заборони на проведення референдуму для ухвалення законів з питань податків, бюджету та амністії, то даний підхід відповідає існуючій міжнародній практиці. Наприклад, в частині третій статті 39 Конституції Аргентини (1853) стверджується, що «не можуть бути об’єктом народної законодавчої ініціативи проекти щодо конституційної реформи, міжнародних договорів, податків, бюджету та з питань кримінального права».

 

Стаття 80.

 

1. Всеукраїнським референдумом затверджується прийняття цієї Конституції, а також внесення змін до розділів І та XVI Основного Закону.

2. Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України.

3. Прийняті на всеукраїнському референдумі рішення не можуть бути змінені або скасовані чинним у час його проведення скликанням Національних Зборів України.

 

Положення статті 80 є традиційними для України. Частина третя цієї статті переводить на конституційний рівень нині існуюче положення поточного законодавства.

Дана норма застерігає також від можливого загострення конкуренції між народним та парламентським волевиявленням.

 

Стаття 81.

 

1. Визнаються референдум Автономної Республіки Крим та місцеві референдуми.

 

Існування цієї норми пояснюється тим, що референдум Автономної Республіки Крим не зовсім співпадає з поняттям місцевого референдуму.

 

Розділ VII

НАЦІОНАЛЬНІ ЗБОРИ УКРАЇНИ

 

Головне призначення статей 82-112 проекту Конституції полягає в запровадженні в Україні двопалатного парламенту – Національних Зборів України. Національні Збори України уособлюють законодавчу владу в державі. Вони мають діяти в межах повноважень, визначених Конституцією України, законом про регламент Національних Зборів України та іншими законами. Національні Збори України складаються з двох палат: Палати регіонів і Палати депутатів. Термін повноважень Національних Зборів України – 4 роки.

Палата регіонів уособлює в собі політичне представництво регіонів: 24-х областей, Автономної Республіки Крим, окремого столичного округу – м. Київ. Палата регіонів скла­дається із сенаторів, які обираються в палату обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Київською міською радою. Членами Палати регіонів за посадою є також всі колишні президенти України, якщо вони не залишили свій пост внаслідок імпічменту.

Палата депутатів (нижня палата) обирається громадянами України у складі 300 депутатів на основі рівного, прямого, загального ви­борчого права шляхом таємного голосування.

Національні Збори України працюють сесійно. Саме так вони приймають закони, постанови, декларації, звернення тощо. Усі питання компетенції Національних Зборів України вирішуються на окремих або спільних засіданнях їх палат.

Головна мета запровадження двопалатного парламенту в Україні полягає в тому, щоб знизити рівень конфліктності в механізмі здійснення державної влади, відродити представницьку функцію парламенту, підняти авторитет місцевого самоврядування, сприяти збалансованому розвиткові регіонів, підтримати курс України на вступ до Європейського Союзу. Кількість областей заходу і центру України суттєво перевищує їх число на сході та півдні. Саме на цій території проживає та частина українських виборців, які цілком позитивно сприймають ідею входження України до Євросоюзу.

Двопалатний парламент жодним чином не скасовує соціокультурних відмінностей населення сходу та заходу України, проте він може дозволити країні розвиватися більш гармонійно. Верхня палата Національних Зборів України уособлює в собі зв’язок законодавчої та виконавчої гілок влади, тому вплив настроїв заходу та центру України на формування Уряду України мав би підсилитися. За прикладом сенату – верхньої палати конгресу США, Палата регіонів Національних Зборів України надає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України та членів Уряду України, суддів Конституційного Суду України.

Існування двопалатних парламентів в унітарних країнах не становить виключення із правила. Двопалатні парламенти працюють в таких унітарних державах як Польща, Італія, Японія, Іспанія, Нідерланди, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Філіппіни, Ірландія. Загалом, більшість законодавчих зібрань у старих демократіях є двопалатними незалежно від форми їх державного устрою (Великобританія, Франція, Італія, США, Швейцарія). Іноді країни подібного типу мають «прихований» двопалатний устрій (ФРН, Норвегія).

Назва парламенту – Національні Збори України має символізувати остаточний відхід України від її радянського тоталітарного минулого. Національні збори (в якості нижньої палати) існують у Франції. Що ж стосується найменування палат, то воно буває різним. Це палата лордів і палата общин у Великобританії, палата радників і палата представників у Японії, сенат і конгрес депутатів в Іспанії, палата радників і палата депутатів у Мексиці, сенат і сейм у Польщі тощо.

Верхні і нижні палати парламентів розрізняються своїм кількісним складом, порядком формування, компетенцією, правовим статусом своїх членів тощо. В більшості випадків нижні палати обираються населенням на основі загальних, рівних, прямих, виборів при таємному голосуванні. З нижніми палатами пов’язана ідея народного представництва, верховенства легіслатури, яка наділена правом ухвалювати державний бюджет, закони та вирішувати інші важливі питання.

Що ж стосується верхніх палат, то вони не обов’язково формуються виборами. У США та Японії верхні палати є виборними, але так було не завжди. Виборність сенату в конгресі США була започаткована в 1913 р., в Японії верхня палата стала виборною лише в 1947 р. На основі непрямих виборів формується верхня палата парламенту Франції. Якщо країна є федеративною, суб’єкти федерації формують верхню палату самостійно (Австрія, Індія, ФРН). Ознаки того, що верхні палати можуть бути призначуваними, збереглися в Італії. Іноді депутати делегуються до верхньої палати автономними утвореннями країни (Іспанія).

В цілому, організація двопалатних Національних Зборів України вписується в європейську традицію. Члени Палати регіонів Національних Зборів України мають обиратися обласними радами, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Київською міською радою з числа громадян, яким виповнилося 30 років. До Палати депутатів Національних Зборів України мають обиратися громадяни, яким на день виборів виповнився 21 рік. Загалом, віковий ценз для парламентаріїв світу коливається від 18 до 40 років. Верхні палати парламентів можуть обиратися (призначатися) на довший, ніж нижні палати, термін. Іноді строк повноважень палат є однаковим (Італія).

Кількість депутатів в нижніх палатах коливається в межах 200-600 осіб. Верхні палати за своїм складом можуть бути різними – від 16 (Беліз) до більш як 1000 членів (Великобританія). Робота палат здійснюється, як правило, за окремими регламентами.

 

Стаття 82.

 

1. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Національні Збори України.

2. Національні Збори України діють в межах повноважень, визначених цією Конституцією та законом.

3. Черговість скликань Національних Зборів України визначається черговістю виборів до Палати депутатів Національних Зборів України.

 

Дана стаття підкреслює, що в Україні не визнається необмежена парламентська компетенція (відносно «необмеженим» є парламент Великобританії, що є, скоріше, виключенням із загального правила). Крім того, стаття 82 містить в собі важливу технічну норму про те, що черговість скликань Національних Зборів України визначається черговістю виборів до їх нижньої палати. У подальшому до поняття парламентських скликань прив’язується значна кількість ситуацій державного (політичного) життя.

 

Стаття 83.

 

1. Національні Збори України складаються з двох палат: Палати регіонів (верхньої палати) і Палати депутатів (нижньої палати) Національних Зборів України.

2. Палата регіонів Національних Зборів України скла­дається із сенаторів за посадою, а також сенаторів, які обираються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними радами, а також Київською міською радою строком на шість років. Для обрання на посаду сенатора кандидат повинен одержати більшість голосів від конституційного складу Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної обласної й Київської міської ради.

3. Від Верховної Ради Автономної Республіки Крим до Палати регіонів Національних Зборів України обирається три сенатори, від обласних рад та Київської міської ради – по два сенатори.

4. Сенатори обираються із числа депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних рад, Київської міської ради.

5. Сенаторами за посадою є особи, які на підставі частини другої статті 116 цієї Конституції зберігають за собою почесне звання Президента України.

6. Кожних два роки одна третина сенаторів Національних Зборів України, за винятком Голови Палати регіонів Національних Зборів України та сенаторів за посадою, підлягає переобранню в порядку ротації.

7. Голова Палати регіонів Національних Зборів України і сенатори за посадою ротації не підлягають.

8. Дві третини сенаторів Національних Зборів України першого, а також кожного наступного після дострокового припинення повноважень Національних Зборів України скликання переобираються достроково двома рівними частинами, відповідно, через два і чотири роки. Надалі діє регулярний порядок замін.

9. Палата депутатів Національних Зборів України обирається громадянами України у складі двохсот депутатів строком на чотири роки.

 

Стаття 83 носить, переважно, процедурний, описовий характер. Обрання сенаторів місцевими радами, а не безпосередньо населенням пояснюється тим, що вони мають представляти інтереси не стільки конкретних виборців, скільки регіонів, територій країни. Тобто це мають бути представники місцевих політичних еліт.

З іншого боку, в статті 83 зазначається, що майбутні сенатори повинні спочатку стати депутатами відповідних обласних рад, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Це означає, що вони, перш ніж стати сенаторами, мають пройти виборчий фільтр на місцевому рівні. Саме в такий спосіб має забезпечуватись їх реальний зв’язок з виборцями, населенням регіонів.

Норма про те, що довічними сенаторами України є всі колишні президенти України не суперечить зарубіжному досвіду. Зокрема, колишні президенти Франції автоматично робляться членами Конституційної ради (частина друга статті 56 чинної Конституції Франції), а всі колишні президенти Італії – довічними сенаторами (частина перша статті 59 чинної Конституції Італії). 

 

Стаття 84.

 

1. Сенатором Національних Зборів України може бути громадянин України, який на день обрання на посаду досяг тридцяти років, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти перед днем виборів років.

2. Депутатом Національних Зборів України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти перед днем виборів років.

3. Не може бути сенатором або депутатом Національних Зборів України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

4. Повноваження сенаторів і депутатів Національних Зборів України визначаються цією Конституцією та законом.

 

Стаття 84 проекту є прозорою за змістом й на цій підставі не вимагає коментування.

 

Стаття 85.

 

1. Чергові вибори до Палати депутатів Національних Зборів України відбуваються в останню неділю останнього місяця четвертого року повноважень Національних Зборів України.

2. Чергові вибори до Палати регіонів Національних Зборів України відбуваються протягом останніх п’яти днів останнього місяця кожного другого року повноважень Національних Зборів України.

3. Позачергові вибори до Національних Зборів України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування указу про дострокове припинення повноважень Національних Зборів України.

 

Стаття 85 проекту говорить про те, що вибори сенаторів мають проходити у відповідних обласних радах протягом п’яти днів. Це пояснюється тим, що в різних радах можуть виникати технічні труднощі з проведенням виборів до Палати регіонів Національних Зборів України лише в один конкретний день.

 

Стаття 86.

 

1. Сенатори і депутати Національних Зборів України здійснюють свої повноваження на постійній основі.

2. Сенатори і депутати Національних Зборів України не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

3. Вимоги щодо несумісності сенаторського чи депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.

4. У разі порушення вимоги щодо несумісності сенаторського чи депутатського мандата з іншими видами діяльності сенатор чи депутат у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин зобов’язаний припинити відповідну діяльність або подати заяву про складення своїх повноважень.

 

У країнах із президентською та змішаною формами правління (США, Бразилія, Росія, Франція) не визнається поєднання парламентського мандата з членством в уряді країни. Таку позицію відображає й даний проект Конституції України.

 

Стаття 87.

 

1. Перед вступом на посаду сенатори і депутати Національних Зборів України складають таку присягу: «Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни, свободу і процвітання Українського народу. Присягаю дотримуватися Конституції України та законів, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників».

2. Відмова скласти присягу означає позбавлення повноважень сенатора чи депутата Національних Зборів України.

3. Повноваження сенаторів і депутатів Національних Зборів України починаються з моменту складання (підписання) ними присяги.

4. Приведення сенаторів і депутатів Національних Зборів України до присяги здійснюють голови палат Національних Зборів України або найстарший за віком сенатор чи депутат.

 

У проекті Конституції частково змінено текст присяги сенаторів і депутатів. Замість фрази: «присягаю дотримуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників», вживається вираз: «присягаю дотримуватися Конституції України та законів України, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників». Ця заміна є логічним продовженням заборони імперативного мандату.

Що ж стосується процедури приведення сенаторів і депутатів до присяги, то вона може бути різною в залежності від обставин. У випадку перших або кожних дострокових (після припинення повноважень Національних Зборів України Президентом України) виборів до Національних Зборів України приведення сенаторів і депутатів до присяги здійснюватиме найстарший за віком сенатор чи депутат.

Навпаки, коли йтиметься про приведення до присяги обраних в порядку ротації сенаторів, або про приведення до присяги депутатів, які увійшли до Національних Зборів України на місце депутатів, що вибули в силу обставин достроково, приведення до присяги здійснюватиметься головою Палати регіонів або Палати депутатів Національних Зборів України. 

 

Стаття 88.

 

1. Сенатори і депутати Національних Зборів України не підлягають юридичній відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за посягання на честь і гідність або зумисне поширення недостовірної інформації про особу.

2. Імперативний мандат стосовно сенаторів і депутатів не визнається.

3. Сенатори і депутати Національних Зборів України під час проведення сесій Національних Зборів України не можуть бути заарештовані чи затримані без дозволу палати Національних Зборів України, до складу якої вони входять. Виняток становить арешт або затримання сенатора чи депутата Національних Зборів України безпосередньо на місці вчинення злочину.

4. Національним Зборам України забороняється ухвалювати рішення про підвищення заробітної плати чинному складові сенаторів і депутатів Національних Зборів України.

 

Стаття 88 проекту Конституції не визнає за сенаторами і депутатами імперативного мандату. Цей підхід вважається класичним в розвинених демократичних країнах (Франція, Італія, Іспанія, Великобританія). Сенатори і депутати повинні враховувати волю та інтереси нації в цілому. Вільний мандат визнається в Західній Європі з ХІХ століття, саме звідси походить неможливість дострокового відкликання сенатора чи депутата з посади.

Наприклад, як стверджується в частині першій статті 104 Конституції Польщі (1997), «посли є представниками народу. Накази виборців їх не зобов’язують». У свою чергу, стаття 27 Конституції Франції (1958) говорить: «Будь-який імперативний      мандат є недійсним». Як свідчить частина перша статті 38 Основного Закону ФРН (1949), «депутати німецького Бундестагу є <> представниками всього народу, [вони] не пов’язані наказами та вказівками та підкоряються лише власній совісті».

З подібних міркувань виходить і проект Конституції України. Імперативний мандат нині залишився в Китаї, на Кубі та ще в кількох країнах, що розвиваються. Навряд чи Україні варто поповнювати їх список. Навіть вихід депутата або сенатора з партії в більшості країн світу не призводить до втрати ним депутатського мандата. Покаранням за таких обставин є позбавлення конкретної особи партійної підтримки на наступних виборах.

У країнах із президентською та змішаною формами правління (США, Бразилія, Росія, Франція) не визнається поєднання парламентського мандата з членством в уряді країни. Таку ж позицію відображає й проект Конституції України.

Частина третя статті 88 проекту Конституції гарантує сенаторам і депутатам обмежену (функціональну) недоторканість на час проведення сесій Національних Зборів України. Подібний підхід існує в США, Ірландії, Норвегії та на Філіппінах. При цьому сенатор чи депутат Національних Зборів України може бути заарештований або затриманий безпосередньо на місці вчинення злочину. Аналогічне правило передбачається й конституціями інших посттоталітарних країн.

 

Стаття 89.

 

1. Здійснення повноважень сенаторами і депутатами Національних Зборів України не є тотожним роботі палат Національних Зборів України.

2. У разі чергового припинення повноважень Національних Зборів України палати Національних Зборів України продовжують свою роботу до дня першого засідання першої сесії Національних Зборів України наступного скликання.

3. У разі дострокового припинення повноважень Національних Зборів України палати Національних Зборів України припиняють свою роботу в день опублікування указу Президента України про припинення повноважень Національних Зборів України.

4. У разі припинення повноважень Національних Зборів України або ротації їх верхньої палати, здійснення повноважень сенаторів чи депутатів Національних Зборів України, які підлягають переобранню, продовжується до складення присяги новообраними сенаторами чи депутатами Національних Зборів України.

5. Повноваження сенатора чи депутата Національних Зборів України припиняються достроково в разі:

1) складення повноважень за його заявою;

2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;

4) припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;

5) якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності сенаторського чи депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;

6) смерті.

6. Рішення про дострокове припинення повноважень сенатора чи депутата у випадках, передбачених пунктами 1, 4 частини п’ятої цієї статті, приймається відповідною палатою Національних Зборів України, а у випадку, передбаченому пунктом 5 частини п’ятої цієї статті – судом.

7. У разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо сенатора чи депутата Національних Зборів України, визнання сенатора чи депутата недієздатним або безвісно відсутнім, його повноваження припиняються з дня набрання законної сили рішенням суду, а в разі смерті сенатора чи депутата Національних Зборів України – з дня смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

8. Повноваження сенатора чи депутата Національних Зборів України, який заступив на посаду в порядку заміни, здійснюються до закінчення строку дії мандата сенатора чи депутата, який вибув.

 

Зміст статті 89 проекту є прозорим і детальних пояснень не потребує. Важливим є положення статті про те, що здійснення повноважень сенаторів і депутатів Національних Зборів України не є тотожним здійсненню повноважень палатами Національних Зборів України. Це правило має серйозні процесуальні наслідки у випадку дострокового припинення повноважень Національних Зборів України. Загалом, стаття 89 спрямована на пом’якшення політичного конфлікту в момент можливого загострення стосунків між Президентом України та Національними Зборами України.

 

Стаття 90.

 

1. Національні Збори України працюють сесійно.

2. Національні Збори України є повноважними за умов обрання не менш ніж двох третин від конституційного складу кожної з їх палат.

3. У разі дострокового припинення повноважень Національних Зборів України пленарні засідання палат припиняються в день опублікування указу Президента України про припинення парламентських повноважень.

4. Національні Збори України збираються на першу сесію не пізніше ніж на десятий день після офіційного опублікування результатів виборів до Національних Зборів України.

5. Перше засідання новообраних Національних Зборів України проводиться у формі спільного засідання їх палат, яке відкриває найстарший за віком сенатор чи депутат.

 

Національні Збори Україні працюють сесійно. Передбачається проведення двох сесій протягом року, що становить середній показник. У парламентах ФРН, Італії та Люксембургу сесій взагалі не існує, тут парламенти працюють незапланованими пленарними засіданнями. У інших країнах парламенти працюють сесійно, причому скликання сесій здійснюється окремим актом глави держави (Австрія, Великобританія, Індія, Японія). Іноді парламент збирається на сесії за розкладом (Бразилія). Кількість парламентських сесій протягом року буває різною. В Україні визнається необхідність двох сесій на рік. Раз на рік проводиться парламентська сесія в США та Японії, два рази – в Іспанії та Франції, 3-4 рази – в Індії.

 

Стаття 91.

 

1. Чергові сесії Національних Зборів України почи­наються першого вівторка лютого й першого вівторка вересня кожного року.

2. Позачергові сесії Національних Зборів України із зазначенням порядку денного скликаються Головою Палати регіонів Національних Зборів України на вимогу Президента України або не менш ніж однієї третини від конституційного складу Палати регіонів або Палати депутатів Національних Зборів України.

3. У разі прийняття указу Президента України про введення воєнного або надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, Національні Збори України збираються на пленарне засідання протягом сорока восьми годин без скликання.

4. У разі закінчення строку повноважень Національних Зборів України під час дії воєнного або надзвичайного стану, їх палати продовжують здійснення своїх повноважень до дня першого засідання першої сесії Національних Зборів України, обраних після скасування воєнного або надзвичайного стану.

5. У разі закінчення строку повноважень Національних Зборів України або ротації їх верхньої палати під час дії воєнного або надзвичайного стану, здійснення повноважень сенаторів і депутатів Національних Зборів України, які підлягають переобранню, продовжується до складення присяги сенаторами і депутатами, обраними до Національних Зборів України після скасування воєнного або надзвичайного стану.

6. Порядок роботи Національних Зборів України встановлюється Конституцією України, законом про регламент Національних Зборів України, іншими законами.

 

Зміст статті 91 проекту має важливий, проте суто процедурний характер. Призначення даних норм є очевидним й не вимагає окремого коментування.

 Нормативний потенціал статті 91 спрямовано на зменшення ризику виникнення організаційних конфліктів в структурі Національних Зборів України.

 

Стаття 92.

 

1. Національні Збори України вирішують питання на спільних і роздільних засіданнях їх палат, але голосування проводиться складом кожної з палат окремо.

2. Спільні засідання палат Національних Зборів України ведуть по черзі голови палат або їх заступники. Перше після обрання голів палат Національних Зборів України спільне засідання палат веде Голова Палати регіонів Національних Зборів України.

3. Засідання палат Національних Зборів України є відкритими. Закриті засідання палат Національних Зборів України проводяться за рішенням більшості від конституційного складу відповідної палати.

4. Рішення Національних Зборів України приймаються виключно на їх пленарних засіданнях шляхом голосування.

5. Голосування здійснюється сенатором і депутатом особисто. Голос, поданий сенатором чи депутатом від імені іншого сенатора чи депутата вважається недійсним і при підрахунку голосів не враховується.

 

Національні Збори України працюють спільними й роздільними засіданнями палат. Спільні засідання палат з церемоніальних питань передбачаються конституційним законодавством Австрії та ФРН, з питань відкриття й закриття сесій – законодавством Австралії, Бразилії, Мексики та Нідерландів.

 

Стаття 93.

 

1. Компетенція Національних Зборів України здійснюється через спільні та виключні повноваження палат Національних Зборів України.

2. Спільні повноваження палат Національних Зборів України здійснюються шляхом прийняття рішень Палатою депутатів Національних Зборів України, які підлягають подальшому розглядові й затвердженню або відхиленню їх Палатою регіонів Національних Зборів України.

3. У передбачених Конституцією України випадках спільні повноваження палат Національних Зборів України здійснюються шляхом прийняття сенаторами і депутатами функціонально різних, проте спрямованих на досягнення єдиного політичного результату рішень.

4. Виключні повноваження палат Національних Зборів України здійснюються шляхом прийняття кожною з палат самостійних і незалежних рішень.

 

Двопалатні парламенти розділяються в залежності від того, чи є їхні палати рівноправними. У більшості випадків палати мають однакові права стосовно розгляду та прийняття законів. Можливо, саме тому в США законопроект дозволяється внести до будь-якої з палат конгресу. Нижні палати мають, як правило, особливі повноваження у сфері фінансів (прийняття бюджету), а верхні частіше займаються ратифікацією міжнародних договорів. У США та Еквадорі верхній палаті належить право затвердження на посадах членів уряду та інших посадових осіб, що призначаються президентом. Подібний варіант розподілу повноважень обрано й в проекті Конституції України.

Що ж стосується решти країн, які мають двопалатний парламент, то в них згоду на призначення уряду дають або нижні (Франція), або одночасно верхня та нижня (Італія) палати. Отже можна стверджувати, що українська модель тяжіє до президентської республіки не менше, ніж до республіки змішаного типу. За проектом Україна – це президентсько-парламентська республіка із сильним президентом. Більшість сучасних двопалатних парламентів виходить із принципу відносної нерівності статусу палат. Проект Конституції України стоїть на аналогічних позиціях.

Двопалатні парламенти в унітарних країнах служать ефективним засобом представництва інтересів регіонів. Органами регіонального представництва вважаються двопалатні парламенти Болівії, Італії, Іспанії, Колумбії та Франції. Водночас поширеною є точка зору, відповідно до якої верхні палати є носіями особливого типу знання, глибини політичної думки й здорового консерватизму. Наприклад, входження до верхньої палати парламенту Італії пов’язується із видатними заслугами в соціальній, науковій або мистецькій сферах. Верхні палати є також традиційно менш втягнутими в перипетії партійної боротьби, вони уособлюють в собі «надпартійний» тип політичного побутування.

Двопалатні парламенти забезпечують більш складну й витончену систему народного представництва, ніж парламенти однопалатні. Почасти саме тому проти двопалатних парламентів в унітарних країнах виступають ліворадикальні сили. Однак двопалатні парламенти краще за однопалатні долають законотворчі помилки, ухвалюють більш збалансовані політичні рішення. З цих міркувань виходить й проект Конституції України. Сучасні представницькі органи мають поєднувати в собі здоровий глузд із глибиною експертних оцінок, що служить переконливим аргументом на користь запровадження двопалатного парламенту в Україні.

 

Стаття 94.

 

1. До спільних повноважень палат Національних Зборів України належить:

1) внесення змін до Конституції України в порядку, передбаченому Розділом XVI цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, віднесених до компетенції Національних Зборів України, за винятками, встановленими цією Конституцією та законом;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення про його виконання;

5) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

6) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

7) затвердження рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до закону військових і збройних формувань у разі агресії проти України;

8) усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, передбаченого статтею 122 цієї Конституції;

9) розгляд і прийняття рішення про схвалення Програми діяльності Уряду України;

10) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

11) затвердження рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

12) затвердження, згідно з передбаченим законом порядком,  указу Президента України про оголошення війни або про укладення миру; затвердження протягом сорока восьми годин з моменту прийняття Президентом України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

13) надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

14) призначення на посаду і звільнення з посади керівника апарату Національних Зборів України; затвердження кошторису Національних Зборів України та структури їх апарату;

15) затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності;

16) заслуховування щорічних доповідей Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини про стан дотримання і захисту прав людини і основоположних свобод;

17) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, а також внесених змін до неї;

18) розгляд питання про відповідальність Уряду України, прийняття резолюції недовіри Урядові України, що має наслідком його відставку;

19) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до закону військових і збройних формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

20) здійснення інших повноважень, які відповідно до цієї Конституції віднесені до їх відання.

 

Спільні повноваження Національних Зборів України, з огляду на нині існуючий досвід, слід визнати типовими. До спільної компетенції палат Національних Зборів України віднесені основні повноваження діючої Верховної Ради України. Вони  пов’язані, головним чином, із законодавчою, контрольною та представницькою функціями парламенту.

 

Стаття 95.

 

1. До виключних повноважень Палати регіонів Національних Зборів України належить:

1) надання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України, членів Уряду України, а також Голови Служби безпеки України;

2) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Національного банку України;

3) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;

4) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

5) призначення на посади та звільнення з посад за поданням Президента України членів Центральної виборчої комісії;

6) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України;

7) надання згоди на призначення на посаду Президентом України Генерального прокурора України; усунення Генерального прокурора України з посади в порядку, передбаченому статтею 148 цієї Конституції;

8) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу сенатора, групи сенаторів або комітету, попередньо підтриманого не менш ніж однією третиною від її конституційного складу;

9) призначення на посади за поданням Президента України суддів Конституційного Суду України;

10) здійснення контролю за діяльністю Уряду України;

11) здійснення інших повноважень відповідно до цієї Конституції.

 

Стаття 95 проекту закріплює порядок, згідно з яким від Палати регіонів Національних Зборів України вимагається надання згоди на призначення Прем’єр-міністра України та членів Уряду України Президентом України. Надання згоди – це більш м’яка, ніж затвердження або призначення, форма парламентського реагування на особистий вибір Президента України. Вона підкреслює статус Президента України як глави виконавчої влади. За проектом Конституції Президент України несе особисту політичну відповідальність за діяльність виконавчої гілки влади в державі.

Відмова Палати регіонів Національних Зборів України надати згоду на призначення Президентом України Уряду України означає неможливість розпочати урядову діяльність. У такому випадку Президент України може або піти на компроміс, або достроково розпустити Національні Збори України. Виходом із даної ситуації може стати також призначення політичних фігур, які в подальшому будуть замінені Президентом України на основі пункту 11 частини першої статті 117 проекту Конституції України.

 Решта повноважень Палати регіонів Національних Зборів України практично співпадає з кадровими повноваженнями Верховної Ради України (в редакції 1996 р.). При цьому в проекті Конституції не передбачається існування Державного комітету телебачення і радіомовлення України. Нині його функції фактично дублюються Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Загалом, ця стаття проекту уособлює в собі реальне застосування механізму стримувань і противаг в діяльності органів державної  влади.

 

Стаття 96.

 

1. До виключних повноважень Палати депутатів Національних Зборів України належить:

1) призначення на посади та звільнення з посад Голови та членів Рахункової палати;

2) обрання суддів судів загальної юрисдикції безстроково;

3) призначення на посаду за поданням національного форуму правозахисних організацій Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини; висловлення не менш ніж двома третинами від її конституційного складу недовіри Уповноваженому Національних Зборів України з прав людини, що має наслідком його відставку;

4) прийняття рішення про направлення запиту до Президента
України на вимогу депутата, групи депутатів або комітету, попередньо підтриманого не менш ніж однією третиною від її конституційного складу;

5) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

6) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна за поданням органів місцевого самоврядування меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування за поданням органів місцевого самоврядування населених пунктів і районів;

7) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

8) призначення виборів до органів місцевого самоврядування;

9) здійснення контролю за діяльністю Уряду України;

10) здійснення інших повноважень відповідно до цієї Конституції.

 

Повноваження щодо обрання суддів судів загальної юрисдикції належать Палаті депутатів Національних Зборів України. Пояснюється це прагненням відділити суддівські призначення від призначень урядового плану, які передані до Палати регіонів Національних Зборів України. Ці міркування стосуються й порядку призначення на посаду Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини.

Щоб підсилити незалежність судової гілки влади, з компетенції Національних Зборів України вилучено актуальне у 2004-2010 роках право Верховної Ради України звільняти з посад суддів Конституційного Суду України. Те саме стосується й права Президента України звільняти призначених ним конституційних суддів.

Новелою статті 96 проекту є й те, що питання зміни адміністративно-територіального устрою України вирішуються за поданням органів місцевого самоврядування.

Як і стаття 95, стаття 96 проекту Конституції  уособлює в собі реальне застосування механізму стримувань і противаг в роботі органів державної влади.

 

Стаття 97.

 

1. Кожен сенатор і депутат Національних Зборів України має право звернутися на парламентській сесії із запитом до органів Національних Зборів України, до Уряду України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

2. Усі вказані у частині першій цієї статті фізичні і юридичні особи зобов’язані у встановлений законом строк повідомити сенатора чи депутата Національних Зборів України про результати розгляду його запиту.

 

Це класична для парламентської практики норма, яка не потребує спеціальних пояснень.

 

Стаття 98.

 

1. Національні Збори України за пропозицією не менш ніж однієї третини від конституційного складу Палати регіонів або Палати депутатів Національних Зборів України можуть розглянути питання про відповідальність Уряду України та прийняти резолюцію недовіри Урядові України більшістю від конституційного складу кожної з їх палат.

2. Питання про відповідальність Уряду України не може розглядатися Національними Зборами України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Уряду України або протягом останньої сесії поточного скликання Національних Зборів України.

 

Положення статті 98 проекту є класичними для парламентаризму в Україні, вони передбачаються в чинній Конституції, яка містить в собі аналогічні правила стосовно однопалатної Верховної Ради України.

 

Стаття 99.

 

1. Палати Національних Зборів України більшістю голосів від їх конституційного складу обирають голів палат та їх заступників.

2. До виборів голів палат Національних Зборів України та їх заступників засідання палат ве­дуть найстарший за віком сенатор чи депутат.

3. Сенатор і депутат, яких було обрано головами палат Національних Зборів України, зобов’язані призупинити своє членство в політичній партії чи рухові на весь термін свого перебування на посаді.

4. Кожна з палат Національних Зборів України більшістю голосів від її конституційного складу може в будь-який час відкликати з посади голову палати чи його заступника.

5. У стосунках з іншими органами державної влади України і органами влади іноземних держав Національні Збори України представляє Голова Палати регіонів Національних Зборів України. Якщо Голова Палати регіонів Національних Зборів України тимчасово не може виконувати цю функцію, Національні Збори України представляє Голова Палати депутатів Національних Зборів України.

6. Голови палат Національних Зборів України:

1) ведуть спільні й роздільні засідання палат Національних Зборів України;

2) організують роботу палат Національних Зборів України, координують діяльність їх органів;

3) підписують акти, прийняті палатами Національних Зборів України; підписують акти, прийняті Національними Зборами України в цілому;

4) представляють палати Національних Зборів України у їх стосунках з іншими органами державної влади України та органами влади іноземних держав;

5) організують роботу апарату палат Національних Зборів України.

7. Голова Палати регіонів Національних Зборів України керує роботою апарату Національних Зборів України в цілому.

8. Голови палат Національних Зборів України здійснюють свої повноваження відповідно до закону про регламент Національних Зборів України.

 

В статті 99 проекту Конституції передбачається, що голова кожної з палат Національних Зборів України зобов’язаний призупинити членство в партії чи політичному рухові на строк виконання своїх повноважень. Подібний порядок існує у Великобританії, позапартійним є спікер парламенту Швеції тощо.

Решта положень статті 99 є технічними (процесуальними). Спеціальних пояснень вони не потребують.

 

Стаття 100.

 

1. Палати Національних Зборів України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до їх відання, виконання контрольних функцій створюють із числа сенаторів і депутатів Національних Зборів України комітети та обирають голів, перших заступників, а також заступників голів та секретарів цих комітетів.

2. Палати Національних Зборів України в межах своїх повноважень можуть створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

3. Кожна з палат Національних Зборів України створює власні комітети та тимчасові спеціальні комісії.

4. Кожна з палат Національних Зборів України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш ніж одна третина від конституційного складу відповідної палати.

5. Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій палат не є вирішальними для слідства і суду.

6. Організація і порядок діяльності комітетів палат Національних Зборів України, їх тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій визначається законом.

 

Положення статті 100 проекту Конституції є традиційними не тільки для України, на цій підставі вони не вимагають спеціального коментування.

 

Стаття 101.

 

1. Президент України має право достроково припинити повноваження Національних Зборів України, якщо:

1) на всеукраїнському референдумі буде прийнято закон – особливо важливий для суспільного поступу, який Національні Збори України не змогли прийняти протягом двох сесій підряд;

2) Палата регіонів Національних Зборів України не надасть згоди на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України або членів Уряду України у відведений цією Конституцією строк;

3) Національні Збори України протягом тридцяти днів однієї сесії не зможуть організувати роботу своїх пленарних засідань;

4) кількість сенаторів або депутатів стане меншою, ніж дві третини від їх конституційного складу.

2. Добровільна відмова сенатора чи депутата від свого мандата, якщо вона призвела до дострокового припинення повноважень Національних Зборів України, забороняє йому обиратися до складу Національних Зборів України наступного (позачергового) скликання.

3. Президент України приймає рішення про дострокове припинення повноважень Національних Зборів України після консультацій з головами палат і лідерами фракцій Національних Зборів України.

4. Повноваження Національних Зборів України, обраних на виборах, проведених після дострокового припинення повноважень Національних Зборів України, не можуть бути припинені протягом року з дня початку їх роботи.

5. Повноваження Національних Зборів України не можуть бути достроково припинені також:

1) під час воєнного чи надзвичайного стану;

2) під час здійснення процедури імпічменту Президента України;

3) в останні шість місяців повноважень Національних Зборів України;

4) в останні шість місяців повноважень Президента України.

 

За проектом Конституції Україна належить до змішаної або, так званої, третьої форми правління. Перші дві – це парламентська республіка (Австрія, Італія, ФРН) та послідовна президентська республіка (США, Мексика, Панама, Уругвай). Змішана форма правління поєднує в собі елементи президентської та парламентської республік. Президент в змішаних республіках звичайно володіє правом розпуску парламенту. Класичним прикладом змішаної форми правління вважається Франція. Подібну форму правління мала й Україна у 1996-2004 та після 2010 р.

Механізм дострокового припинення парламентських повноважень існує в більшості монархічних та республіканських країн (за винятком президентських республік – Бразилії, США та ін.). Право дострокового розпуску парламенту вважається ефективною протидією парламентській спокусі відправляти у відставку уряд. Найчастіше парламентські повноваження достроково припиняє глава держави (Австрія, Великобританія, Іспанія, Італія, ФРН, Японія). Іноді він розпускає парламент після консультацій з урядом (Великобританія, Іспанія), або головами палат парламенту і прем’єр-міністром (Франція). Такий же порядок припинення повноважень обрано в проекті Конституції України. 

Дострокове припинення повноважень Національних Зборів України здійснюється за типовими підставами. Останніми найчастіше вважаються: неможливість вчасно призначити канцлера (Австрія), фіаско у спробі сформувати уряд (Іспанія), реальна політична необхідність (Франція), зловживання вотумами недовіри урядові (Угорщина) тощо.

На основі статті 101 проекту Конституції Президент України може достроково припинити повноваження Національних Зборів України у чотирьох випадках. Подібне право надається, як правило, главам держав з президентсько-парламентською або парламентською формами правління. Найчастіше такий крок здійснюється президентом за рекомендацією уряду. Проте іноді глава держави розпускає парламент за власною ініціативою.

Президент Франції може розпустити парламент після консультацій з прем’єр-міністром і головами палат, хоча згода останніх для нього не є обов’язковою. Президент Фінляндії розпускає парламент за рекомендацією уряду і за власною ініціативою. Право розпуску парламенту президентом є сильним засобом впливу виконавчої гілки влади на законодавчу. Тому конституції намагаються обмежити конкретними обставинами дострокове припинення повноважень легіслатури. Цей же шлях обрано в проекті Конституції України.

Типовими підставами для дострокового розпуску парламенту є неможливість своєчасно сформувати уряд (Італія, Угорщина, Росія). Трапляється, що доля парламенту вирішується в залежності від того, чи підтримає населення важливу ініціативу президента на референдумі. За проектом повноваження Національних Зборів України можуть бути достроково припинені Президентом України, якщо на референдумі буде прийнято закон – особливо важливий для суспільного поступу, який палати Національних Зборів України не зможуть прийняти протягом двох сесій підряд.

Варто підкреслити, що проект Конституції не вимагає від Президента України, а дозволяє йому достроково розпустити Національні Збори України. Іноді конституції забороняють розпускати парламент під час дії надзвичайного стану (Франція, Росія, Польща, Угорщина, Румунія). Такий підхід використано й у даному проекті Конституції України.

 

Стаття 102.

 

1. Національні Збори України приймають закони, постанови та інші акти більшістю від конституційного складу Палати регіонів і Палати депутатів Національних Зборів України, крім випадків, передбачених цією Конституцією і законом.

 

Через виключно технічний характер змісту стаття 102 проекту коментарів не потребує.

 

Стаття 103.

 

1. Виключно законами визначаються:

1) права людини, основоположні свободи, а також обов’язки;

2) громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов державними органами, їх посадовими і службовими особами;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; основи виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; основи екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) основи створення та діяльності об’єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів державної виконавчої влади; основи державної служби, основи організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус окремого столичного округу; спеціальний статус міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) порядок проведення виборів і референдумів;

21) статус сенаторів і депутатів Національних Зборів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, кримінальними, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями та відповідальність за них;

23) визначення видів інформації, що відноситься до категорії державної таємниці, іншої захищеної законом таємниці, конфіденційної інформації, персональних даних;

24) порядок оголошення війни і укладення миру.

2. Виключно законами встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

3) одиниці ваги, міри і часу; державні стандарти;

4) порядок використання державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

3. Законом оголошується амністія.

 

Даний перелік відповідає існуючому в чинній Конституції України. Новелою тут  є те, що за пунктом 23 частини першої статті 103 виключно законом мають визначатися також: види інформації, що відноситься до категорії державної таємниці, іншої захищеної законом таємниці, конфіденційної інформації та персональних даних.

Крім того, якщо в чинному Основному Законі України говориться про «правові засади і гарантії підприємництва», то в проекті зазначаються лише «правові засади підприємництва». Тобто гарантії підприємництва можуть згідно з проектом встановлюватися також і урядовими постановами.

Якщо в чинному Основному Законі говориться (пункт 11 частини першої статті 92) про те, що виключно законами України визначаються засади утворення і діяльності політичних партій, то в проекті Конституції (пункт 11 частини першої статті 103) йдеться про те, що виключно законами України визначаються основи створення та діяльності об’єднань громадян, засобів масової інформації.

Якщо в чинному Основному Законі йдеться про організацію і порядок проведення виборів і референдумів (пункт 20 частини першої статті 92), то в проекті Конституції в аналогічному місці (пункт 20 частини першої статті 103) говориться лише про порядок проведення виборів і референдумів тощо.

 

Стаття 104.

 

1. Право законодавчої ініціативи у Національних Зборах України належить:

1) Президенту України;

2) Уряду України;

3) Верховному Судові України;

4) Верховній Раді Автономної Республіки Крим;

5) сенаторам і депутатам Національних Зборів України;

6) Уповноваженому Національних Зборів України з прав людини.

2. Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Національними Зборами України позачергово.

3. Всі законопроекти, крім законопроекту про Державний бюджет України, вносяться суб’єктами законодавчої ініціативи до будь-якої з палат Національних Зборів України.

 

Стаття 104 проекту передбачає розширений, у порівнянні з чинною Конституцією, список суб’єктів права законодавчої ініціативи. Новими суб’єктами даного права є Уповноважений Національних Зборів України з прав людини, Верховний Суд України, сенатори, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Розширення списку пояснюється тим, що право законодавчої ініціативи, яке нині належить народним депутатам України, часто реалізується ними від імені чи за дорученням інших осіб, які відповідного права не мають. Щоб уникнути подібного подвоєння, в проекті пропонується розширити список суб’єктів відповідного права. Не викликає сумніву, що Уповноважений Національних Зборів України з прав людини зможе знайти собі депутата чи сенатора-посередника, але такий підхід є неоптимальним.  

 

Стаття 105.

 

1. Закон підписують голови палат Національних Зборів України. Голова Палати депутатів Національних Зборів України підписує закон першим. Після підписання закону Голова Палати регіонів Національних Зборів України невідкладно направляє його Президентові України.

2. Законопроект, за винятком законопроекту про Державний бюджет України, який не був підтриманий більшістю голосів від конституційного складу кожної з палат Національних Зборів України, не вважається прийнятим Національними Зборами України.

3. Якщо палати Національних Зборів України не можуть прийняти стовно законопроекту єдиного рішення, він може бути переданий на розгляд погоджувального комітету, який утворюється палатами Національних Зборів України на паритетних засадах.

4. Після опрацювання законопроекту в погоджувальному комітеті Палата депутатів Національних Зборів України зобов’язана прийняти його на повторний розгляд. Опрацьований в погоджувальному комітеті законопроект може бути направлений на повторний розгляд до Палати депутатів Національних Зборів України не більше трьох разів.

5. Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону від Голови Палати регіонів Національних Зборів України підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими та сформульованими пропозиціями до Національних Зборів України для повторного розгляду.

6. Якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний ним та офіційно оприлюднений.

7. Якщо після застосування вето Президента України закон буде знову прийнятий Національними Зборами України не менш ніж двома третинами від конституційного складу кожної з їх палат, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

8. Якщо після застосування вето Президента України закон про Державний бюджет України буде знову прийнятий не менш ніж двома третинами від конституційного складу Палати депутатів Національних Зборів України, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.

9. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

10. Відмова Президента України підписати та оприлюднити закон, який був прийнятий відповідно до вимог цієї Конституції, є грубим порушенням Конституції України.

11. Закон має бути офіційно оприлюднений протягом десяти днів після його підписання Президентом України.

12. Порядок прийняття та опублікування постанов, інших актів Національних Зборів України, а також постанов, інших актів палат Національних Зборів України регулюється законом про регламент Національних Зборів України.

 

Стаття 105 проекту Конституції закріплює механізм подолання протиріч між палатами Національних Зборів України, який відповідає усталеній практиці подолання протиріч між сенатом і палатою представників конгресу США, сенатом і національними зборами Франції тощо. Як відомо, право верхньої палати повернути законопроект на повторний розгляд в нижню палату є типовим. Воно визнається у Великобританії, Іспанії, Японії, Росії тощо.

Право вето щодо законів, прийнятих Національними Зборами України, є додатковим знаряддям впливу глави держави на законодавчий орган. Таке право передбачається конституціями США, Росії, Польщі, Чехії тощо. У більшості випадків вето президента долається кваліфікованою більшістю голосів національної легіслатури. У окремих країнах вето президента долається просто повторним голосуванням на користь відхиленого главою держави закону (Греція, Італія, Румунія, Угорщина). Не менш типовим є право президента передавати парламентські акти на перевірку до конституційних судів, так само як і виносити законопроекти на референдум.

 

Стаття 106.

 

1. Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

2. Виключно законом про Державний бюджет України визначаються основні видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

3. Держава забезпечує збалансованість Державного бюджету України.

4. Звіти про доходи і видатки Державного бюджету України підлягають регулярному офіційному оприлюдненню.

 

Через свій технічний характер дана стаття не вимагає коментування.

 

Стаття 107.

 

1. Державний бюджет України затверджується щорічно Національними Зборами України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин – на інший період.

2. Законопроект про Державний бюджет України приймається Палатою депутатів, після чого він передається на затвердження до Палати регіонів Національних Зборів України.

3. Якщо під час розгляду законопроекту про Державний бюджет України палати Національних Зборів України не зможуть прийняти по ньому узгоджене рішення, Голова Палати регіонів Національних Зборів України зобов’язаний передати законопроект про Державний бюджет України на розгляд погоджувального комітету, який утворюється палатами Національних Зборів України на паритетних засадах.

4. Якщо після опрацювання законопроекту про Державний бюджет України в погоджувальному комітеті він буде повторно відхилений Палатою регіонів, або якщо протягом тридцяти днів після його опрацювання в погоджувальному комітеті Палата регіонів не прийме по ньому рішення, схвалення законопроекту про Державний бюджет України здійснюється Палатою депутатів Національних Зборів України самостійно. У цьому випадку закон про Державний бюджет України підписується Головою Палати депутатів Національних Зборів України і передається на підпис Президентові України.

5. Уряд України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Національних Зборів України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточного року.

 

Особливий порядок подолання розбіжностей між палатами Національних Зборів України передбачено на випадок схвалення Державного бюджету України. У загальних рисах він нагадує прийняття державного бюджету у Франції. Проект бюджету вноситься в Палату депутатів, а потім передається на затвердження до верхньої палати Національних Зборів України. Майже всюди, де існують двопалатні парламенти, прийняття бюджету є прерогативою нижньої палати. Проект бюджету вноситься в нижню палату (виключення – Індія), бо рекомендації верхньої палати стосовно бюджету мають, як правило, необов’язковий характер.

Верхні палати парламентів іноді можуть накласти вето на закон про бюджет. Проте, на відміну від порядку схвалення інших законопроектів, закон про бюджет може бути прийнятий нижньою палатою самостійно. Без схвалення палатою лордів можна прийняти державний бюджет у Великобританії, аналогічна процедура передбачена в Японії. У Росії державна дума може прийняти бюджет кваліфікованою більшістю голосів, подолавши при цьому вето верхньої палати (ради федерації).

 

Стаття 108.

 

1. Уряд України подає відповідно до закону до Національних Зборів України звіт про виконання Державного бюджету України.

2. Поданий Урядом звіт підлягає невідкладному оприлюдненню.

 

Через свій технічний характер дана стаття не вимагає коментування.

 

Стаття 109.

 

1. Контроль від імені Національних Зборів України за надходженням коштів до Державного бюджету України та за їх використанням здійснює Рахункова палата.

2. Правовий статус Рахункової палати визначається законом.

 

Через свій технічний характер дана стаття не вимагає коментування.

 

Стаття 110.

 

1. Грошовою одиницею України є гривня.

2. Забезпечення стабільності гривні покладається на Національний банк України.

 

Через свій технічний характер дана стаття не вимагає коментування.

 

Стаття 111.

 

1. Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.

2. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.

 

Через свій технічний характер дана стаття не вимагає коментування.

 

Стаття 112.

 

1. Парламентський контроль за додержанням прав людини і основоположних свобод покладається на Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини.

2. Уповноважений Національних Зборів України з прав людини призначається на посаду Палатою депутатів Національних Зборів України за поданням національного форуму правозахисних організацій України.

3. Уповноваженим Національних Зборів України з прав людини може бути громадянин України, якому виповнилося не менш ніж тридцять п’ять років і який володіє державною мовою.

4. Уповноважений Національних Зборів України з прав людини призначає – у межах коштів, передбачених Державним бюджетом України – своїх представників на місцях, створює інші допоміжні органи і служби.

 

Стаття 112 проекту присвячена визначенню основ статусу Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини. На відміну від чинного Основного Закону, проект передбачає такий порядок призначення Уповноваженого Національних Зборів з прав людини, який робить його справжнім представником інтересів громадянського суспільства в Україні.

Кандидатуру на посаду Уповноваженого Національних Зборів з прав людини подає до Палати депутатів парламенту національний форум правозахисних організацій України. Такий форум (спілка, з’їзд, конференція) правозахисних організацій в Україні існує, його громадянська зрілість є достатньо високою, що й дозволяє довірити йому пошук відповідної кандидатури.

 

Розділ VIII

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ

 

Статті 113-123 проекту Конституції визначають правовий статус Президента України. У проекті знайшла відображення концепція президентської влади, згідно з якою глава держави займає вище місце в ієрархії державних інститутів країни, здійснює її верховне представництво на міжнародному рівні. За проектом Президент України очолює державну виконавчу владу в Україні. Новий статус Президента України частково нагадує його статус за чинною Конституцією України (в редакції 1996 р.). Фактично його повноваження відповідають моделі сильного президента у президентській республіці.

Водночас Президент України здійснює лише загальне керівництво роботою Уряду, безпосередньо не входячи до його складу. Належне йому право дострокового розпуску Національних Зборів України врівноважується правом Національних Зборів України оголосити вотум недовіри Урядові України або відсторонити Президента України від влади за грубе порушення Конституції України за процедурою імпічменту.

У деяких країнах роль посередника між урядом і президентом покладається на адміністративного прем’єр-міністра. У проекті Конституції Прем’єр-міністр України формально не вважається адміністративним, проте фактично виконує його функції.

Як вже зазначалося, пост Президента України в проекті Конституції належить до типу сильного президента в змішаній президентсько-парламентській республіці. На відміну від президентської республіки, де глава виконавчої влади не може розпустити парламент, Президент України наділений правом розпуску Національних Зборів України. Проте, на відміну від президента Франції, Президент України не може розпустити парламент просто за власним бажанням. Всі підстави для розпуску парламенту визначаються, за проектом, Конституцією. Загалом, право розпуску парламенту є класичним атрибутом президентської влади в президентсько-парламентських республіках.

Запропонована проектом модель має надавати підвищеної стабільності політичній системі країни. Зокрема, главу виконавчої влади в ній неможливо відправити у відставку за політичними мотивами. Тобто доля Президента України майже не залежить від політичних пертурбацій парламентського рівня. Вибір на користь президентсько-парламентської, а не послідовно президентської моделі республіки пояснюється ще й тим, що повномасштабна президентська республіка ефективно працює лише в США, які відрізняються від решти подібних республік (наприклад, у латиноамериканських країнах) суттєво вищим рівнем політичної культури.

Крім того, в президентських республіках не існує механізму розв’язання протиріч між виконавчою й законодавчою гілками влади (цього не дозволяє принцип розділення влад). Навпаки, в президентсько-парламентських республіках такий механізм існує, оскільки гілки влади тут є не стільки незалежними, скільки автономними одна від одної. Ця ідея безпосередньо відображена в проекті Конституції України. У ній зазначається, що виконавча та законодавча гілки влади є автономними.

Українська модель президентсько-парламентської республіки передбачає обрання глави держави прямими виборами, що забезпечує сильний характер президентської влади. Безпосередньо населенням глава держави обирається не тільки у президентських і змішаних (США, Бразилія, Мексика, Росія, Франція, Азербайджан), але й у суто парламентських республіках (Австрія, Ірландія, Ісландія, Румунія, Болгарія, Польща, Словенія, Молдова).

Загалом, на користь запровадження в Україні президентської (президентсько-парламентської) форми правління свідчать аргументи, запропоновані у свій час українським правознавцем І.Пукшиним.[5] На його переконання, бізнесові кола в країнах, що розвиваються, тяжіють до демократичних структур з елементами централізації й авторитаризму невипадково. Це пояснюється необхідністю концентрації державної влади з метою мобілізації національних ресурсів для подолання відсталості. Саме ця обставина є причиною непопулярності парламентської республіки в арабських «нафтових монархіях». Можливо тому для країн, що розвиваються, органічним є прагнення не так до парламентських, як до президентських чи напівпрезидентських форм правління (Алжир, Гана, Нігерія, Пакистан, Ефіопія, Греція (70-ті роки), Туреччина (80-ті роки).

Хоча не лише США, Франція, Великобританія, Японія чи  Канада, але й такі країни, як Угорщина, Латвія, Молдова, Україна, Румунія та Чехія мають полікратичну форму держави (тобто державні органи формуються в них демократичним шляхом, існує розділення влад і система стримувань і противаг, забезпечується баланс інтересів центру та місць, гарантуються права людини й основоположні свободи), проте у випадку молодих демократій останні зазнають на собі сильного впливу корпоративно-олігархічних структур, яким може протистояти всенародно обраний глава держави (Польща, Румунія, Україна, Словаччина, Болгарія, Хорватія, Словенія, Молдова, Литва, Грузія, Вірменія).

У цілому, тенденцією сучасного розвитку є встановлення не стільки чистих (парламентська, президентська), скільки гібридних (напівпрезидентська, частково парламентська) форм правління. При цьому в країнах, які не мають усталених традицій державотворення, частіше встановлюється  президентська або напівпрезидентська форма правління. Тобто парламентські республіки (Італія, Індія, ФРН, Португалія, Болгарія, Угорщина, Чехія) є поширеними в світі значно менше, ніж республіки президентські. Напівпрезидентські та президентські республіки є нині в Азії та Європі, вони є широко розповсюдженими в США, країнах Африки та Латинської Америки (Коста-Ріка, Уругвай, Перу, Колумбія, Еквадор, Венесуела). 

Варто звернути увагу на те, що державотворчий успіх президентської республіки в США не можна вважати суто національним. США сформували європейські дисиденти, які у свій час рішуче відкинули політичний абсолютизм старого світу. Винайдення Сполученими Штатами незалежного способу легітимації законодавчої та виконавчої гілок влади спричинилося в подальшому до вражаючого культурного, економічного та військового успіху країни. Усвідомлюючи рівень успіху США, ігнорувати творчий потенціал президентської форми правління було б неправильним.

Проти конституційного використання «чистого» парламентаризму існують також й національні аргументи. Відомо, що успішні парламентські республіки в якості умови свого існування передбачають високу політичну культуру партій. Українські ж політичні партії не володіють такою культурою. Вже сама їх кількість свідчить про надмірне честолюбство й дріб’язкову непоступливість вітчизняної політичної еліти. Несформованими в Україні залишаються й основні (консерватизм, лібералізм) політичні ідеології. У свою чергу, партії з усталеними ідеологічними засадами – комуністи, соціалісти, рухівці опинилися в Україні на маргінесі. Оскільки подібні недоліки долаються шляхом тривалої еволюції, парламентська республіка в Україні є проблематичною також з практичної точки зору.

У історичному плані український парламентаризм також не був успішним. Політика Центральної Ради, а пізніше «колегіальна диктатура» Директорії та діяльність Конгресу Трудового Народу відзначалися еклектизмом, дезорганізацією та відвертим популізмом. Хоча Центральна Рада скрупульозно дотримувалася демократичних процедур, а її керманич М.Грушевський не зловживав авторитаризмом, в загальному підсумку український парламентаризм початку ХХ століття виявився катастрофічним за своїми наслідками. Фактично від часів Б.Хмельницького й до гетьманату П.Скоропадського відносно ефективним в Україні було лише автократичне правління. Зокрема, дослідники політичної історії України погоджуються з тим, що український демократизм був ефективним лише за організаційного використання «єдиноначальства».

Що ж стосується сучасних обставин, то в умовах парламентської республіки етнокультурний розкол України на Захід і Схід ризикує створити ефект маятника на урядовому рівні. Політичне коливання тактичних пріоритетів в уряді є нормальним, проте в парламентарній Україні воно ризикує стати коливанням урядових стратегій. Навряд чи це може витримати протягом тривалого часу будь-яка держава. Не секрет, що зовнішня політика України силою географії нерідко формується в якості вимушеної реакції на виклики східних сусідів. Прийняття рішень у фактично президентській республіці Росії відзначається рішучістю й динамізмом. Навпаки, в парламентських республіках воно має компромісний, пригальмований характер. Тому парламентська Україна ризикує хронічно запізнюватися у своїх відповідях на ініціативи сусідів. Можна передбачити, що за президентської республіки український уряд буде потенційно стабільним 4-5 років, а в умовах республіки парламентської – не більше 6-12 місяців.

Крім того, в парламентських республіках урядова діяльність є результатом корпоративних домовленостей партійних фракцій, які, у свою чергу, завжди ризикують бути об’єктом корупційного впливу. Простіше кажучи, в небагатій парламентській республіці депутатів і уряд можна фінансово спокусити. У президентській же республіці главу виконавчої влади обирає народ, який корумпувати в примітивний спосіб неможливо.

Як показують вітчизняні соціологічні дослідження, народні симпатії в Україні також схиляються на користь президентської республіки. Її населення виступає також за прямі вибори президента. Відомо, що саме в таких питаннях народній інтуїції можна довіряти. У свою чергу, всенародно обраний президент ніколи не погодиться бути політичною «лялькою». Одержавши легітимацію від мільйонів своїх співгромадян, він може бути сильним і активним. Відтак, логічно зробити українського президента адекватним до його органічного призначення – надати йому статус обраного безпосередньо народом глави виконавчої влади.   

 

Стаття 113.

 

1. Президент України є главою Української держави і виступає від її імені.

2. Президент України є главою державної виконавчої влади, не входячи до складу Уряду України.

3. Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

4. До функцій Президента України відноситься:

1) загальне керівництво Урядом України;

2) гарантування територіальної цілісності та державного суверенітету України;

3) охорона і захист Конституції України;

4) гарантування прав людини та основоположних свобод;

5) представництво Української держави у світі.

 

Див. загальний коментар до Розділу VIII даного проекту Конституції.

 

Стаття 114.

 

1. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

2. Президентом України може бути обраний громадянин України,
який народився в Україні або був натуралізований у громадянство України до досягнення ним віку вісімнадцяти років, якому виповнилося на день виборів не менш ніж тридцять п’ять років, який має право голосу і проживає в Україні протягом останніх десяти перед днем виборів років та володіє державною мовою.

3. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два конституційних строки.

4. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати іншу посаду в органах державної влади або в громадських об’єднаннях, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

5. Вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця четвертого року здійснення його повноважень. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припинення його повноважень.

 

Частина друга статті 114 проекту обмежує можливість бути Президентом України для осіб, які набули громадянства України в зрілому віці. Мотивом для такого обмеження є те, що президентом України має бути особа, глибоко інтегрована в культуру України, її народний  побут і традиції.

Необхідність подібного обмеження пояснюється з юридичної точки зору тим, що поточне конституційне законодавство України не проводить різниці між громадянами України, які народилися й виросли в Україні, й особами, які набули громадянство Української держави після переїзду до України в дорослому віці.

Стаття 114 проекту передбачає можливість здійснення президентських повноважень протягом лише двох конституційних строків. Норма Конституції України 1996 р. про фактичну можливість третього і четвертого терміну здійснення президентських повноважень однією й тією ж особою вилучена з проекту, оскільки, як писав колись П.Друкер, політичне честолюбство здатне зруйнувати будь-яку особистість.

У всьому іншому стаття 114 проекту є подібною до аналогічної за змістом статті 103 чинного Основного Закону й на цій підставі не вимагає додаткового коментування.

 

Стаття 115.

 

1. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного опублікування результатів виборів, з моменту складення ним присяги народові на спільному засіданні палат Національних Зборів України.

2. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Палати регіонів Національних Зборів України.

3. Президент України складає таку присягу: «Я, (ім’я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про свободу Українського народу, обстоювати права громадян, охороняти і захищати Конституцію України, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».

4. Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п’ятиденний строк після офіційного оприлюднення результатів виборів.

 

Частина друга статті 115 проекту покладає обов’язок приведення Президента України до присяги на Голову Палати регіонів Національних Зборів України. За чинним Основним Законом це має робити Голова Конституційного Суду України, що видається необґрунтованим, політично нелогічним.

Стаття 115 проекту (у відповідності до нової Преамбули Конституції) частково змінює текст президентської присяги. Замість словосполучення: «дбати про <…> добробут Українського народу», вжито словосполучення: «дбати про <…> свободу Українського народу».

Крім того, замість фрази: «зобов’язуюсь <…> додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників» (стаття 104 чинної Конституції), запропоновано варіант: «зобов’язуюсь <…> охороняти і захищати Конституцію України, здійснювати свої повноваження в інтересах усіх співвітчизників».

Новий текст присяги більше не містить в собі ознак патерналістського ставлення глави держави до народу. Згідно з присягою Президент України є, перш за все, гарантом Конституції України – живою владою, яка має на меті забезпечення в Україні правової влади Основного Закону.

Звертає на себе увагу те, що текст присяги президента Сполучених Штатів – країни, в якій був винайдений конституціоналізм, є лаконічним за формою й водночас широким за змістом: «Я урочисто обіцяю, що буду чесно виконувати обов’язки Президента Сполучених Штатів та щосили охороняти, захищати і підтримувати Конституцію Сполучених Штатів».  

 

Стаття 116.

 

1. Президент України користується правом недоторканності на час виконання своїх повноважень.

2. Звання Президента України зберігається за ним довічно, якщо тільки він не був усунений з поста в порядку імпічменту.

 

Подібна норма є традиційною не тільки для України й коментарів не вимагає.

 

Стаття 117.

 

1. Президент України:

1) здійснює загальне керівництво Урядом України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними та позачерговими посланнями до Національних Зборів України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум у випадках, передбачених цією Конституцією; проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Національних Зборів України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Національних Зборів України відповідно до цієї Конституції;

9) призначає за згодою Палати регіонів Національних Зборів України Прем’єр-міністра України, припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;

10) призначає на посади за згодою Палати регіонів Національних Зборів України членів Уряду України, Голову Служби безпеки України та звільняє їх з посад; призначає на посади керівників інших центральних органів державної виконавчої влади та звільняє їх з посад;

11) призначає на посади, за винятком посади Прем’єр-міністра України, окремих членів Уряду України в порядку заміни, якщо загальна кількість таких призначень не перевищує одної четвертої від складу новопризначеного Уряду України;

12) призначає на посади за поданням Уряду України голів місцевих державних адміністрацій та звільняє їх з посад;

13) призначає за згодою Палати регіонів Національних Зборів України на посаду Генерального прокурора України;

14) вносить подання до Палати регіонів Національних Зборів України про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

15) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

16) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Палати регіонів Національних Зборів України Голову Антимонопольного комітету України і Голову Фонду державного майна України;

17) утворює, реорганізовує та ліквідує міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених бюджетом на утримання органів державної виконавчої влади;

18) скасовує акти Уряду України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

19) призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сфері національної безпеки і оборони України;

20) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

21) приймає у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України або її територіальній цілісності рішення про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях – з наступним затвердженням цих рішень Національними Зборами України;

22) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію, використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України – з наступним затвердженням цих рішень Національними Зборами України;

23) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Національними Зборами України;

24) вносить до Палати регіонів Національних Зборів України подання про призначення на посаду суддів Конституційного Суду України;

25) здійснює перше призначення на посаду професійного судді строком на три роки; утворює суди у визначеному законом порядку;

26) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги
та інші вищі спеціальні звання і класні чини; позбавляє на основі закону вищих військових звань, дипломатичних рангів, інших вищих спеціальних звань і класних чинів;

27) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки і нагороджує ними;

28) приймає рішення про прийняття до громадянства України та
припинення громадянства України, а також про надання притулку в Україні;

29) здійснює право помилування;

30) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

31) підписує закони, прийняті Національними Зборами України; підписує прийнятий Палатою депутатів Національних Зборів України закон про Державний бюджет України;

32) володіє правом вето щодо прийнятих Національними Зборами України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Національних Зборів України; володіє правом вето щодо прийнятого Палатою депутатів Національних Зборів України закону про Державний бюджет України;

33) вносить подання до Палати регіонів Національних Зборів України про призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії;

34) здійснює інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

2. Президент України може призначити всеукраїнський референдум, якщо Національні Збори України протягом двох сесій підряд не зможуть прийняти закон – особливо важливий для суспільного поступу.

3. Прерогатива визначення закону як особливо важливого для суспільного поступу належить Президентові України.

4. Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

5. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

6. Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 11, 12, 16, 17, 19, 20, 23, 24, 25, 26 частини першої цієї статті скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

7. Оголошення війни і укладення миру є виключним спільним повноваженням Президента України та Національних Зборів України, яке здійснюється відповідно до передбаченої законом процедури.

 

Повноваження Президента України, записані у статті 117 проекту Основного Закону нагадують в більшості випадків його повноваження за Конституцією України 1996 р.

За проектом Палата регіонів Національних Зборів України надає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України та інших членів Уряду України. Без такої згоди Уряд не може бути сформований. У подальшому Президент України може замінити без погодження з Національними Зборами України до 25% складу новосформованого Уряду України протягом терміну своїх повноважень. Це право підсилює незалежний статус виконавчої гілки влади, дозволяючи водночас пом’якшити можливий конфлікт між Президентом України і Національними Зборами України на стадії формування Уряду. Президент України може поступитися парламентові окремими кандидатурами, а потім (через півроку) замінити їх іншими, скориставшись своїм конституційним правом.

Тенденцією конституційного розвитку багатьох країн є прагнення подолати недоліки президентської та парламентської форм правління, зробити державний механізм більш гнучким й водночас стабільним. Адже для ефективного керівництва країною важливим є не тільки розділення влад, але й забезпечення взаємодії державних інституцій. Для вирішення даної проблеми варто скористатися можливостями змішаних моделей. До останніх належать напівпрезидентські республіки Франції, Португалії, Фінляндії, Росії тощо. Подібна форма правління спирається на логіку, згідно з якою сильна президентська влада здійснюється в умовах пом’якшеного (у порівнянні з президентськими республіками) розділення владних повноважень. Глава держави при цьому здійснює виконавчу владу разом із прем’єр-міністром.

У більшості подібних випадків глава держави відповідає за вирішення стратегічних питань, безпосередньо контролюючи лише окремі напрямки діяльності уряду. Навпаки, прем’єр-міністр відповідає за безпосереднє керівництво урядом країни. Подібний механізм влади є більш складним, ніж механізм влади в президентській республіці, проте він дає непогані шанси для розв’язання конфліктів між її гілками. Глава держави може зняти напруження, розпустивши достроково парламент, а парламент за певних обставин має право відправити у відставку уряд.

Незважаючи на закріплення в багатьох конституціях сучасних країн принципу розділення влад, главі держави дозволяється здійснювати окремі судові повноваження. Часто президенти призначають суддів на посаду і здійснюють право помилування. Цим шляхом розвивається й конституційне законодавство України.

Слід також звернути увагу на те, що проект Конституції забирає у Президента України повноваження щодо «внесення <>  подання про оголошення стану війни» (пункт 19 частини першої статті 106 чинної Конституції України).

Проект Конституції виходить з того, що оголошення війни і укладання миру має бути спільним виключним повноваженням Президента і Національних Зборів України. Дане повноваження передбачається частиною першою статті 94, частиною сьомою цієї статті, частинами третьою та четвертою статті 175 проекту Основного Закону.

 

Стаття 118.

 

1. Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президенті України.

2. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів державної виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

3. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.

4. Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.

5. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

6. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України можуть брати участь голови палат Національних Зборів України.

7. Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

8. Компетенція Ради національної безпеки і оборони України визначається законом.

 

Повноваження Ради національної безпеки і оборони України за статтею 118 проекту Основного Закону фактично співпадають з її повноваженнями за статтею 107 чинної Конституції України. На цій підставі текст відповідних норм не потребує спеціальних пояснень.

 

Стаття 119.

 

1. Президент України здійснює свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.

2. У разі припинення повноважень Президента України під час дії воєнного чи надзвичайного стану, вони продовжуються до вступу на пост обраного після скасування воєнного чи надзвичайного стану Президента України.

3. Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

1) добровільної відставки;

2) неможливості здійснювати свої повноваження за станом здоров’я;

3) усунення з поста в порядку імпічменту;

4) смерті.

 

За змістом стаття 119 проекту є майже аналогічною до статті 108 чинного Основного Закону. На цій підставі її норми не потребують пояснень.

 

Стаття 120.

 

1. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на спільному засіданні палат Національних Зборів України.

 

Стаття 120 пояснень не потребує.

 

Стаття 121.

 

1. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я має бути встановлена на спільному засіданні палат Національних Зборів України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від конституційного складу Палати регіонів Національних Зборів України на підставі письмового подання Верховного Суду України – за зверненням Палати депутатів Національних Зборів України, і медичного висновку.

 

Стаття 121 проекту є модифікованою (відповідно до вимог двопалатної структури парламенту України) версією статті 110 чинного Основного Закону. Спеціальних пояснень стаття 121 не потребує. 

 

Стаття 122.

 

1. Президент України може бути усунений з поста Національними Зборами України в порядку імпічменту у разі вчинення ним умисного злочину або грубого порушення Конституції України.

2. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Палати депутатів Національних Зборів України.

3. Для проведення розслідування Палата регіонів Національних Зборів України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію.

4. Висновки спеціальної тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Палати регіонів Національних Зборів України.

5. За наявності підстав Палата регіонів Національних Зборів України більшістю від її конституційного складу направляє висновки спеціальної тимчасової слідчої комісії до Верховного Суду або до Конституційного Суду України.

6. Якщо спеціальна тимчасова слідча комісія дійде висновку про те, що у діяннях Президента України містяться ознаки складу умисного злочину, висновки комісії направляються Палатою регіонів Національних Зборів України до Верховного Суду України.

7. Якщо спеціальна тимчасова слідча комісія дійде висновку про те, що у діяннях Президента України містяться ознаки грубого порушення Конституції України, висновки комісії направляються Палатою регіонів Національних Зборів України до Конституційного Суду України.

8. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Палатою регіонів Національних Зборів України не менш ніж двома третинами від її конституційного складу після отримання висновку Верховного Суду України або висновку Конституційного Суду України про те, що діяння Президента України містять в собі ознаки умисного злочину або грубого порушення Конституції України.

9. Усунення Президента України з поста в порядку імпічменту не звільняє його від кримінальної відповідальності, але таке звільнення може мати місце за рішенням більшості від конституційного складу Палати регіонів Національних Зборів України, якщо Президент України добровільно подасть у відставку під загрозою імпічменту.

 

Закріплена у статті 122 проекту процедура імпічменту Президента України розроблена за відомими зразками. Зокрема, в Італії президент підлягає імпічменту за державну зраду й посягання на конституцію країни, в США – за зраду, хабар, інший тяжкий злочин чи правопорушення, у ФРН – за умисне порушення конституції й федерального закону, в Мексиці – за державну зраду й злочин. У випадку України йдеться про можливість вчинення Президентом України умисного злочину або грубого порушення Основного Закону України. При цьому питання про наявність ознак (кваліфікацію) грубого порушення Конституції залишається почасти відкритим. Грубим порушенням Конституції України проект називає відмову Президента України підписати прийнятий належним чином закон, а також невмотивоване оголошення ним воєнного чи надзвичайного стану тощо. Інші грубі порушення Конституції України має визначити ad hoc Конституційний Суд України.

Виконання правових норм вимагає від владних суб’єктів певної свободи вибору, індивідуального розуміння тієї або іншої конфліктної ситуації. Відтак, обмеженого люфту у виконанні юридичних приписів неможливо уникнути навіть на конституційному рівні. Тому проект Конституції говорить про грубе порушення, а не про будь-яке порушення Президентом України Основного Закону. Зокрема, неможливо грубо порушити Конституцію через необережність. Грубе порушення передбачає свідомий та суттєвий вихід Президента України за межі його конституційних повноважень.

У свою чергу, використання судових інстанцій для усунення Президента України з поста є традиційним. Залучення судових інстанцій до процедури імпічменту передбачається в конституціях Італії, Болгарії, ФРН (конституційний суд), Португалії, Фінляндії та Румунії (верховний суд).

 

Стаття 123.

 

1. У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 119, 120, 121, 122 цієї Конституції, виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Прем’єр-міністра України.

2. Прем’єр-міністр України в період виконання ним обов’язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 13, 14, 16, 17, 18, 24, 27, 29 частини першої статті 117 Конституції України.

3. У разі неможливості виконання обов’язків Президента Прем’єр-міністром України, повноваження Президента України, за винятком повноважень, зазначених у частині другій цієї статті, здійснюються Головою Палати депутатів Національних Зборів України.

 

За статтею 123 проекту у випадку неможливості здійснення повноважень Президентом України, його обов’язки тимчасово переходять до Прем’єр-міністра України. Схожа модель переходу повноважень існує в Австрії, Росії, Тунісі, Фінляндії та Шрі-Ланці. Новелою проекту є те, що в ньому передбачається можливість заміни Прем’єр-міністра України в період виконання ним повноважень Президента України. У цьому випадку повноваження Президента України переходять до Глави Палати депутатів Національних Зборів України.

 Подібний ланцюжок замін передбачається в Конституції США. Якщо віце-президент США в силу обставин не зможе виконувати обов’язки президента, вони переходить до голови палати представників конгресу. Очевидно, що конституція повинна забезпечувати керованість країною за будь-яких обставин. Ризики для життя політичних лідерів зростають паралельно із зростанням їхньої мобільності. Цим же пояснюється потреба у виробленні юридичних процедур для надзвичайних обставин.

 

Розділ IX

УРЯД УКРАЇНИ, ІНШІ ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ

ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

 

Статті 124-131 проекту Конституції визначають статус Уряду України як вищого колегіального органу державної виконавчої влади. Новим у статусі Уряду є те, що він безпосередньо підпорядковується главі держави. Наука проводить різницю між урядом, який працює під головуванням глави держави, і урядом, який діє під головуванням прем’єр-міністра. У Франції та Бельгії уряд під головуванням глави держави називається радою міністрів, а уряд під головуванням прем’єр-міністра – радою кабінету. У окремих країнах в рамках уряду створюється вужче ядро, яке називається кабінетом.

Статус Уряду України відповідає вимогам організації виконавчої влади в країнах із змішаною формою правління, якою передбачається існування посади прем’єр-міністра. У цьому випадку прем’єр-міністр є помічником президента, якому надаються всі необхідні повноваження. Завданням прем’єр-міністра є безпосереднє керівництво урядом, а також здійснення окремих координаційних функцій. У багатьох сучасних конституціях закріплюється лише загальна компетенція уряду. Водночас у світі спостерігається тенденція до більш конкретного визначення повноважень уряду в основних законах. Тому стаття 127 проекту Конституції України наводить основний перелік урядових повноважень.

Закріпивши принцип розділення влад (вони оголошуються автономними одна від одної), проект Конституції забороняє поєднувати членство в Уряді України з мандатом сенатора чи депутата Національних Зборів України. Подібне обмеження існує не тільки в країнах з президентською формою правління, але й в конституційному законодавстві Австрії, Нідерландів, Норвегії, Франції тощо. Це дозволяє уникнути надмірної політизації міністрів, яким забороняється також будь-яка підприємницька або інша, орієнтована на одержання прибутку діяльність (Франція, Румунія, ФРН).

 

Стаття 124.

 

1. Уряд України – вищий колегіальний орган в системі органів державної виконавчої влади.

2. Загальне керівництво діяльністю Уряду України покладається на Президента України.

3. Уряд України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Національним Зборам України у межах, передбачених цією Конституцією.

4. Уряд України керується у своїй діяльності Конституцією України, законами, актами Президента України.

 

Див. коментар до статті 123 проекту Конституції України.

 

Стаття 125.

 

1. До складу Уряду України входять Прем’єр-міністр України та міністри.

2. Перший у списку урядових призначень міністр виконує за сумісництвом обов’язки Віце-прем’єр-міністра України.

3. Прем’єр-міністр України і члени Уряду України призначаються Президентом України за згодою більшості від конституційного складу Палати регіонів Національних Зборів України.

4. Президент України формує Уряд України після консультацій з головами палат Національних Зборів України, лідерами парламентських фракцій та Прем’єр-міністром України.

5. Президент України може призначити на посаду без згоди Палати регіонів окремих членів Уряду України, за винятком Прем’єр-міністра України, в порядку заміни, якщо загальна кількість таких замін не перевищує однієї четвертої від складу новопризначеного Уряду України.

6. Члени новопризначеного Уряду України не можуть бути безпідставно звільнені Президентом України в порядку заміни раніше, ніж через шість місяців після їх призначення на посаду.

7. Прем’єр-міністр України здійснює безпосереднє керівництво роботою Уряду України.

8. Прем’єр-міністр України спрямовує діяльність Уряду України на виконання Програми діяльності Уряду України, схваленої Національними Зборами України.

9. У разі необхідності Прем’єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.

 

Формування уряду в президентсько-парламентських республіках нерідко здійснюється позапарламентським шляхом. Але й тут на створення уряду впливає розстановка політичних сил в країні. За такою ж моделлю формується Уряд України за даним проектом. Як стверджується в статті 125 проекту, Президент України добирає урядовців після консультацій з головами палат Національних Зборів України, лідерами парламентських фракцій та чинним Прем’єр-міністром України.

У президентсько-парламентських республіках президент може довірити керівництво урядом особі, яка є лідером партії, яка здобула перемогу на парламентських виборах. Однак цей спосіб заміщення посади прем’єр-міністра не є універсальним. За проектом Конституції України Президент є вільним в доборі кандидатури Прем’єр-міністра України. Це ще раз доводить, що українська модель уряду орієнтована на сильного і незалежного президента.

Міжнародний досвід (зокрема, Франції) свідчить, що коли на парламентських виборах перемагає партія президента, посаду прем’єр-міністра одержує той, кого президент бажає призначити сам. У противному випадку політична самостійність прем’єр-міністра суттєво зростає. Саме для того щоб уникнути подібної ситуації, формування українського Уряду повністю доручається незалежно обраному Президентові України. Формуючи уряд, Президент України консультується з головами палат Національних Зборів України та лідерами фракцій. Варто підкреслити, що подібна практика є в світі поширеною.

У країнах північно-західної Європи відомим є принцип «негативного парламентаризму», який означає, що уряди окремих країн не завжди розраховують на вотум парламентської довіри. Хоча і тут парламент має можливість затверджувати програму діяльності уряду, проте на початку урядової активності цього не вимагається. В Україні (за проектом) Уряд може здійснювати свої повноваження доти, доки парламент свідомо не відмовить йому в підтримці. Тобто Уряд України не повинен постійно доводити Національним Зборам України свою лояльність. Навпаки, Національні Збори України мають довести голосуванням те, що Уряд України втратив їхню політичну підтримку.

Новим в проекті Конституції є також те, що в Уряді України не передбачається повноцінної посади віце-прем’єр-міністра. Ця практика відома європейським країнам. Зокрема, у ФРН канцлер просто призначає одного із федеральних міністрів своїм заступником. Найчастіше ним стає міністр закордонних справ. У проекті Конституції Віце-прем’єр-міністром України вважається міністр, який очолює перше в списку урядових призначень міністерство. Це може бути міністр економіки, фінансів, закордонних справ тощо.

Проект Конституції не обмежує кількісного складу Уряду, що також є типовим. Прийнято вважати, що жоден бар’єр не повинен стримувати урядової активності. Робота Уряду України спирається на принцип колективної відповідальності. Міністри вільно висловлюють погляди під час обговорення питань, проте мають зберігати політичну єдність після того як рішення прийнято. Тобто міністр не повинен публічно критикувати Уряд України, перебуваючи у його складі. Якщо Національні Збори України винесуть вотум недовіри Урядові України, він має піти у відставку.

 

Стаття 126.

 

1. Уряд України складає свої повноваження перед новообраним Президентом України.

2. Прем’єр-міністр України, міністри мають право в будь-який час заявити Президентові України про свою відставку.

3. Відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Уряду України.

4. Прийняття Національними Зборами України резолюції недовіри Урядові України має наслідком його відставку.

5. Уряд України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує здійснювати свої повноваження до початку роботи новоствореного Уряду України.

6. Прем’єр-міністр України зобов’язаний подати Президентові України заяву про відставку Уряду України за рішенням Президента України або внаслідок прийняття Національними Зборами України резолюції недовіри Урядові України.

 

Положення статті 126 є типовими для багатьох сучасних демократій світу й тому є прийнятними також і для України. На цій підставі вони спеціально не коментуються.

 

Стаття 127.

 

1. Уряд України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав людини і основоположних свобод, виконання конституційних обов’язків;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; а також політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Національними Зборами України Державного бюджету України, подає до Національних Зборів України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів державної виконавчої влади;

10) здійснює інші повноваження відповідно до Конституції та законів України, актів Президента України.

 

Стаття 127 проекту Конституції закріплює список повноважень Уряду України, які практично співпадають з повноваженнями чинного Кабінету Міністрів України. На цій підставі норми статті 127 окремих пояснень не вимагають.

 

Стаття 128.

 

1. Уряд України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

2. Акти Уряду України підписує Прем’єр-міністр України.

3. Нормативно-правові акти Уряду України, міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

 

Стаття 128 проекту за своїм змістом і структурою є традиційною для українського конституційного законодавства.  Спеціальних пояснень ці норми не потребують.

 

 

Стаття 129.

 

1. Державну виконавчу владу в областях і районах, окремому столичному окрузі – м. Києві та в м. Севастополь здійснюють місцеві державні адміністрації.

2. Особливості здійснення державної виконавчої влади в окремому столичному окрузі та в місті Севастополь визначаються законом.

3. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

4. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Уряду України.

5. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Урядом України, підзвітні та підконтрольні органам державної виконавчої влади вищого рівня.

6. Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам державної виконавчої влади вищого рівня.

7. Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, іншим актам законодавства України можуть бути скасовані Президентом України, Прем’єр-міністром України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

 

Всі частини статті 129 проекту Конституції є прозорими за своїм змістом й на цій підставі додаткових пояснень не потребують.

 

Стаття 130.

 

1. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) представництво й захист загальнодержавних інтересів України;

2) контроль за виконанням Конституції України і законів, актів Президента України, Уряду України, міністерств, інших органів державної виконавчої влади;

3) дотримання режиму законності і правопорядку, додержання конституційних прав людини і основоположних свобод, виконання обов’язків;

4) контроль за належною реалізацією органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень, нагляд за використанням державних дотацій і субвенцій;

5) здійснення інших, наданих законом або делегованих органами місцевого самоврядування повноважень.

2. Всі акти, прийняті органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами передаються протягом п’яти днів після їх підписання до місцевих державних адміністрацій відповідного рівня.

3. Глава місцевої державної адміністрації може оскаржити рішення місцевих референдумів, а також акти, прийняті органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами за мотивами їх невідповідності Конституції України чи закону до суду.

4. У випадку вищої державної необхідності глава місцевої державної адміністрації може призупинити виконання рішень місцевих референдумів, а також рішень, прийнятих органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами за мотивом їх невідповідності Конституції України чи закону з одночасним зверненням до суду.

 

Стаття 130 проекту регламентує на конституційному рівні новий статус місцевих державних адміністрацій. На відміну від чинної Конституції, місцеві державні адміністрації не наділяються повноваженнями органів виконавчої влади при органах місцевого самоврядування. Замість єдиного поняття «органу виконавчої влади» проект Конституції запроваджує два поняття: а) орган державної виконавчої влади; б) виконавчий орган місцевого самоврядування. За проектом Основного Закону України функції місцевих державних адміністрацій є подібними до функцій державних префектур у Франції.

 

Стаття 131.

 

1. Члени Уряду України, керівники центральних та місцевих органів державної виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

2. Організація, повноваження і порядок діяльності Уряду України, інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади визначаються Конституцією України та законом.

 

Норми статті 131 проекту є прозорими, самоочевидними за змістом. На цій підставі вони не вимагають спеціальних коментарів.

 

Розділ X

СУДОВА ВЛАДА, ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ

 

Статті 132-149 проекту Конституції присвячені засадам організації та діяльності судової гілки влади в Україні. У головних рисах вони залишаються такими ж, як і за чинною Конституцією (в редакції 1996 р.). Проте  відповідний розділ має нову назву. Замість назви «Правосуддя» у ньому вживається назва: «Судова влада, прокуратура України», що краще узгоджується із принципом розділення влад. Стаття 132 проекту Конституції виходить з того, що судові рішення мають ухвалюватися іменем Закону (як предметно-матеріального втілення права). Аргументи на користь даного підходу були викладені вище.

Прокуратура України не є безпосередньо частиною судової гілки влади, проте за своїми функціями тяжіє до статусу, який є допоміжним для судової  гілки.

 

Стаття 132.

 

1. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів або привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами забороняється.

2. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

3. Народ бере участь у здійсненні правосуддя на основі цієї Конституції та закону.

4. Судові рішення ухвалюються іменем Закону і є обов’язковими до виконання на всій території України.

5. На суди також покладається:

1) надання дозволів на проведення слідчих дій, пов’язаних з обмеженням прав і основоположних свобод людини;

2) обрання запобіжних заходів, надання дозволу на застосування примусових заходів, пов’язаних із тимчасовим обмеженням особистих або майнових прав людини;

3) закріплення доказів у випадках, передбачених законом;

4) розгляд скарг на дії осіб, відповідальних за досудове розслідування.

6. Законом на суди може покладатися здійснення також й інших функцій.

7. Суддя, який контролює досудове розслідування по справі, не може розглядати цю справу по суті висунутого обвинувачення.

 

Стаття 132 проекту є подібною за змістом до статті 124 чинного Основного Закону. Замість формули чинної Конституції: «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних» вжито вираз: «Народ бере участь у здійсненні правосуддя на основі цієї Конституції та закону». Загалом, участь народу у здійснення правосуддя в Україні поступово стає безпосередньою в точному значенні цього слова. Про це свідчить й ухвалення в Україні у 2012 р. нового Кримінально-процесуального кодексу.

Судова система України поступово сприймає ідею запровадження суду присяжних. Оскільки суд присяжних в Україні незабаром почне діяти, проект Конституції закріплює принцип участі народу у здійсненні правосуддя по-новому (через конкретні форми участі, які мають передбачатися законом).

Що ж стосується частин п’ятої та шостої статті 132 проекту, то їх зміст є новим для української конституційної практики. Внесення до проекту Конституції переліку найважливіших повноважень судів, які вони мають здійснювати на стадії досудового слідства, обґрунтовується в «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні»  (2007).

 

Стаття 133.

 

1. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

2. Вищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

3. Верховний Суд України здійснює офіційне тлумачення законів України.

4. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

5. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

6. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

 

Основні положення статті 133 проекту є аналогічними за змістом до положень статті 125 чинної Конституції України. Суттєво новою є редакція частини другої та третьої статті 134. У першому випадку до існуючих принципів територіальності та спеціалізації в організації судової гілки влади в Україні додано принцип інстанційності. У другому – йдеться про визначення Верховного Суду України в якості органу, на який покладається офіційне тлумачення законів України. Обидві новели є дискусійними, хоча на їх користь представниками судової влади висловлено чимало аргументів.

Зокрема, про доцільність запровадження принципу «інстанційності» йдеться в «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні», розробленої Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президенті України у 2007 р.

Частина третя статті 133 проекту покладає на Верховний Суд України функцію офіційного тлумачення законів України. Пояснюється це тим, що проект Конституції України відбирає повноваження щодо офіційного тлумачення законів у Конституційного Суду України. Див. також коментар до статті 139 даного проекту.

 

Стаття 134.

 

1. Незалежність і недоторканність суддів при виконанні ними професійних обов’язків гарантується Конституцією України та законом.

2. Забороняється чинити будь-який тиск або вплив на суддів.

3. Суддя не може бути без згоди Вищої ради юстиції затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

4. Порядок призначення суддів на посади та звільнення їх з посад визначається Конституцією України та законом.

5. Судді, які виконують свої обов’язки належним чином, обіймають свою посаду безстроково. Виключення із цього правила поширюється на суддів Конституційного Суду України, а також суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

6. Судді не несуть політичних зобов’язань перед органами чи особами, які їх обрали або призначили.

7. Повноваження судді припиняються органом, що його обрав або призначив у разі:

1) неможливості здійснювати свої повноваження за станом здоров’я;

2) порушення вимог щодо несумісності;

3) порушення суддею присяги;

4) припинення громадянства;

5) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

6) вчинення діянь, несумісних із званням судді.

8. Повноваження судді припиняються за фактом у разі:

1) закінчення строку, на який суддю було обрано або призначено;

2) досягнення суддею пенсійного віку;

3) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

4) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

5) смерті.

 

9. Держава забезпечує особисту безпеку суддів та членів їхніх сімей.

 

Стаття 134 проекту є оновленою версією статті 126 чинного Основного Закону. Новим у ній є те, що замість проголошення загальної (необмежено широкої) незалежності й недоторканості суддів проект передбачає збереження їх функціональної незалежності, тобто незалежності від будь-якого тиску чи зовнішнього впливу під час здійснення ними своїх повноважень. Такий підхід є поширеним в міжнародній практиці.

Крім того, на відміну від частини другої статті 126 чинної Конституції, яка говорить: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом», в частині другій статті 134 проекту стверджується: «Суддя не може бути без згоди Вищої ради юстиції затриманий чи за арештований до винесення обвинувального вироку судом». Очевидно, що у випадку запровадження двопалатних Національних Зборів України збереження існуючого порядку надання дозволів на затримання чи арешт судді є недоцільним. Тим більше, що парламенти в подібній ситуації найчастіше  просто погоджуються з висновками відповідного комітету.

Якщо зважити на те, яким є (за проектом) персональний склад та порядок формування Вищої ради юстиції в Україні, то легко помітити, що даному органові не бракує морального й професійного авторитету. Такого авторитету повинно вистачити й для надання дозволів на затриманні або арешт суддів.

Частина шоста статті 134 проекту Конституції містить в собі положення про те, що судді не несуть політичних зобов’язань перед органами чи особами, які їх обрали або призначили на посаду. Не має великого значення те, від кого конкретно судді одержують свої повноваження. Однак дуже важливим є те, щоб вони залишалися політично незалежними. Як вимагає стаття 2 Всесвітньої хартії судді (1999), суддя як особа, яка обіймає суддівську посаду, повинен мати змогу здійснювати судову владу без будь-якого соціального, економічного чи політичного тиску і незалежно від інших суддів чи адміністративних судових установ.

Новелою статті 134 проекту є також зміна порядку припинення повноважень суддів в залежності від того, які саме обставини стали для цього причиною. Зокрема, частина сьома статті 134 проекту зберігає існуючий порядок припинення повноважень судді органом, який його обрав або призначив у разі: 1) закінчення строку, на який його було обрано чи призначено; 2) неможливості здійснювати повноваження за станом здоров’я; 3) порушення вимог щодо несумісності; 4) порушення присяги; 5) припинення громадянства; 6) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Навпаки, частина восьма статті 134 передбачає автоматичне припинення повноважень судді у разі настання будь-якого з перерахованих нижче юридичних фактів: 1) досягнення суддею пенсійного віку; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання судді безвісно відсутнім або оголошення його померлим; 4) смерті. Подібне оновлення  конституційних положень виглядає цілком обґрунтованим.  

Крім того, якщо в чинному Основному Законі встановлюється конкретний пенсійний вік для суддів (65 років), то в проекті Конституції встановлення пенсійного віку для  суддів віднесено до питань, які мають вирішуватися законом.

 

Стаття 135.

 

1. Правосуддя здійснюють професійні судді та у визначених законом випадках – народні засідателі й присяжні.

2. Професійні судді не можуть належати до політичних партій, рухів і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, балотуватися до органів державної влади або місцевого самоврядування, мати представницький мандат, обіймати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

3. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, з вищою юридичною освітою, високими моральними якостями і досвідом роботи в галузі права не менш ніж п’ять років, який пройшов спеціалізовану підготовку за фахом судді, проживає в Україні не менше десяти перед днем призначення або обрання років і володіє державною мовою.

4. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

5. Додаткові вимоги щодо окремих категорій суддів встановлюються законом.

6. Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

 

Частина друга статті 135 проекту суттєво розширює перелік вимог щодо несумісності суддівських повноважень з іншими видами діяльності. Якщо чинна Конституція забороняє суддям займатися «будь-якою політичною діяльністю», то проект конкретизує поняття забороненої політичної діяльності. Як відомо, заборона суддям займатися політичною діяльністю не перешкодила свого часу колишньому Голові Верховного Суду України балотуватися в якості кандидата у народні депутати України.

Стаття 135 проекту Конституції говорить про те, що на посаду судді має бути рекомендований професійний юрист, який досяг віку не менш ніж тридцяти років. Саме такий віковий ценз для суддів є поширеним у світі. Призначати на посаду судді молодих людей змушені країни, в яких існує дефіцит професійних кандидатів. Проте Україна вже відійшла від подібного стану.

Крім того, частина третя статті 135 проекту додає до переліку вимог, яким має відповідати професійний суддя, високі моральні якості разом із проходженням ним спеціалізованої підготовки за фахом судді. З точки зору міжнародної практики ці вимоги також є типовими.

 

Стаття 136.

 

1. Перше призначення на посаду професійного судді строком на три роки здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Палатою депутатів Національних Зборів України безстроково в порядку, встановленому законом.

2. Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

 

У своїх головних рисах стаття 136 проекту відповідає змістові статті 128 чинного Основного Закону України. Новелою тут є лише зменшення терміну перебування на посаді після першого призначення на посаду судді з п’яти до трьох років (частина перша статті 136).

 

Стаття 137.

 

1. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише Закону.

2. Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

3. Засадами судочинства визнаються:

1) верховенство права і законність;

2) рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та їх свобода в наданні судові своїх доказів, а також у доведенні перед судом їх переконливості;

5) рівний доступ сторін до експертиз;

6) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

7) забезпечення обвинуваченому права на захист;

8) рівноправність в судовому процесі сторін обвинувачення і захисту;

9) відкритість судового процесу, за винятком встановлених законом обмежень;

10) фіксування судового процесу технічними засобами;

11) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, за винятком встановлених законом обмежень;

12) судочинство у розумні терміни;

13) забезпечення прав та законних інтересів потерпілого, відшкодування завданої йому шкоди;

14) неприпустимість направлення справи на додаткове розслідування;

15) гарантованість виконання рішення суду.

4. Законом можуть бути встановлені додаткові засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

5. За висловлення неповаги до суду чи судді винні особи підлягають юридичній відповідальності.

 

Частина перша статті 137 проекту говорить про те, що судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише Закону. Очевидно, що поняття «права» та «закону» не завжди співпадають. Можна сказати, що право є змістовною частиною, етичним і філософським виправданням будь-якої писаної конституції і поточного закону. Керуватися при здійсненні правосуддя Законом з великої літери (правом) – означає керуватися ідеями розуму та справедливості. У даному випадку слово «Закон» вжито з великої літери, тобто в значенні закону як родового поняття права. Крім того, з формальної точки зору суддя може керуватися правом лише тоді, коли це дозволить йому закон. Саме через ці обставини правосуддя в Україні здійснюється (за проектом) іменем Закону.

Стаття 137 проекту Конституції містить в собі також суттєво розширений перелік засад судочинства. Зокрема, новими є засади (принципи) судочинства, перераховані в пунктах 1, 5, 12, 13, 14, 15 частини третьої статті 137 проекту. Аргументи на користь подібних змін наводяться в «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні» (2007). На користь розширеного переліку засад судочинства свідчить також нова редакція права на справедливий суд, закріплена статтею 53 даного проекту.

Решта положень статті 137 проекту Конституції є аналогічними за змістом до положень статті 129 чинного Основного Закону.

 

Стаття 138.

 

1. Держава забезпечує фінансування судів та гарантує належні умови функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України видатки на утримання судів визначаються окремо.

2. Фінансування судів здійснюється Державним казначейством України за посередництвом судових адміністрацій, підпорядкованих Верховному Судові України.

3. В України визнається і діє суддівське самоврядування.

 

Стаття 138 проекту Конституції говорить про те, що фінансування судів здійснюється Державним казначейством України за посередництвом судових адміністрацій, підпорядкованих Верховному Судові України. Даний порядок фінансування покликаний гарантувати матеріальну незалежність суду від впливу органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

 

Стаття 139.

 

1. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

2. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України.

 

Із компетенції Конституційного Суду України вилучено офіційне тлумачення законів України. За проектом Конституційний Суд України тлумачить закони лише тоді, коли перевіряє їх на конституційність. Загалом, практика тлумачення законів конституційними судами не є поширеною в світі.

Прикладами виключень із загального правила є Албанія, Єгипет, Польща та Узбекистан. Як показує міжнародний досвід, офіційне тлумачення законів краще довірити вищій інстанції в системі судів загальної юрисдикції. На цій позиції стоїть і даний проект.

 

Стаття 140.

 

1. Конституційний Суд України складається з дев’яти суддів Конституційного Суду України.

2. Судді Конституційного Суду України призначаються на посаду за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Палати регіонів Національних Зборів України.

3. Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення на посаду досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років і вільно володіє державною мовою.

4. Суддя Конституційного Суду України призначається на десять років без права бути призначеним на повторний строк.

5. Голова Конституційного Суду України обирається на пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний термін.

 

Статус Конституційного Суду України в проекті майже не змінився. Новим є лише порядок призначення на посаду та число конституційних суддів. Судді Конституційного Суду України призначаються на посаду за поданням Президента України Палатою регіонів Національних Зборів України. Новий порядок дозволить краще придивитися до кандидатів на посаду судді, зробити простішою у разі необхідності заміну суддів, гарантувати публічність та прозорість процедури призначення.

Президент України та Національні Збори України не зможуть диктувати безпосередньо свою волю судді, чий статус завдячуватиме виборові двох владних суб’єктів. Варто зазначити, що подібний порядок призначення на посаду членів верховного суду США передбачається американською Конституцією.

Новелою в регулюванні статусу Конституційного Суду України є й те, що його склад зменшено до дев’яти (непарного числа) осіб. Такої кількості суддів має вистачити для вирішення справ у вищій судовій інстанції будь-якої країни. Непарне число суддів має запобігати випадкам розділення голосів суддів порівну при прийнятті ними рішень. Адже можливість розділення порівну голосів суддів Конституційного Суду України може суттєво впливати на ефективність його роботи.

 

Стаття 141.

 

1. На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 134 цієї Конституції, а також вимоги щодо несумісності, визначені частиною другою статті 135 цієї Конституції.

 

Стаття 141 проекту є аналогічною за змістом до статті 149 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 

Стаття 142.

 

1. До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність):

1) законів та інших правових актів Національних Зборів України;

2) актів Президента України;

3) актів Уряду України;

4) правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

2. Питання, зазначені в пунктах 1, 2, 3, 4 частини першої цієї статті розглядаються за зверненнями:

1) Президента України;

2) не менш ніж п’яти сенаторів або двадцяти депутатів Національних Зборів України;

3) голів судів загальної юрисдикції;

4) Уповноваженого Національних Зборів України з прав людини;

5) Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

3. До повноважень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення Конституції України.

4. З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

 

Стаття 142 проекту є майже аналогічною за змістом до статті 150 чинного Основного Закону. Новелою в ній є лише те, що частина друга статті 142 проекту надає право звертатися за встановленням відповідності Конституції України законів та інших правових актів головам судів загальної юрисдикції. Крім того, з компетенції Конституційного Суду України вилучено офіційне тлумачення законів України.

Враховуючи те, що Конституційний Суд України не здійснюватиме (за проектом) офіційного тлумачення законів, надання головам судів загальної юрисдикції права безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України не повинно надто переобтяжувати роботу останнього.  

 

Стаття 143.

 

1. Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Уряду України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, які вносяться до Національних Зборів України для надання згоди на їх обов’язковість.

2. За зверненням Палати регіонів Національних Зборів України на підставі частин п’ятої та сьомої статті 122 цієї Конституції Конституційний Суд України надає висновки щодо наявності або відсутності в діяннях Президента України ознак грубого порушення Конституції України.

 

Положення частини першої статті 143 проекту є аналогічними за змістом до положень частини першої статті 151 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребують.

Положення частини другої статті 143 проекту є самоочевидними правилами юридичної техніки (процесуальними нормами), що також не вимагає спеціального коментування.

 

Стаття 144.

 

1. Закони та інші правові акти визнаються за рішенням Конституційного Суду України неконституційними повністю або в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

2. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

3. Матеріальна та моральна шкода, завдана фізичним і юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

 

Стаття 144 проекту є аналогічною за змістом до статті 152 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціального пояснення не потребує.

 

Стаття 145.

 

1. Порядок організації й діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначається законом.

 

Стаття 145 проекту є самоочевидною й тому пояснень не потребує.

 

Стаття 146.

 

1. Прокуратура України становить систему державних органів, на яку покладається:

1) кримінальне переслідування особи, висунення обвинувачення та складення обвинувального акту;

2) підтримання державного обвинувачення в суді;

3) представництво інтересів людини або держави в суді у випадках, визначених законом;

4) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

5) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи людини;

6) нагляд за додержанням прав людини і основоположних свобод, додержанням законів з цих питань органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб’єктами владних повноважень;

7) нагляд за додержанням прав людини і основоположних свобод, додержанням законів з цих питань у Збройних Силах України, інших військових і збройних формуваннях України.

2. Прокурор, який склав обвинувальний акт, підтримує державне обвинувачення в суді та бере участь в апеляційному провадження по справі. Виключення із даного правила встановлюються законом.

3. Дії чи бездіяльність органів та посадових осіб прокуратури можуть бути оскаржені до суду.

4. Забороняється вчиняти будь-який тиск або вплив на прокуратуру.

5. Прокуратура України, її посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом.

6. Діяльність прокуратури є підконтрольною Національним Зборам України.

 

Стаття 146 проекту Конституції визначає загальний статус прокуратури України як самостійної системи державних органів. Повноваження прокуратури України є зміненими у порівнянні зі статтею 121 чинного Основного Закону (в редакції 1996 р.). Оновлений перелік функцій прокуратури подається в проекті на основі «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні» ( 2007).

Окремої уваги заслуговує пункт 7 частини першої статті 146 проекту, за яким на прокуратуру покладається нагляд за додержанням прав людини і основоположних свобод, а також законів з цих питань в підрозділах Збройних Сил України, інших військових і збройних формуваннях.

Підрозділи Збройних Сил України та інші військові формування є специфічною ланкою державного механізму. Для Збройних Сил України, інших військових формувань характерною рисою їх правового й фактичного статусу є можливість застосування сили або іншого (зокрема, психічного) примусу в умовах обмеженої свободи індивіда. У першу чергу це стосується українських громадян, які проходять за законом обов’язкову чи контрактну військову службу. Саме тому на прокуратуру України проектом покладається здійснення наглядових функцій стосовно Збройних Сил України.

 

Стаття 147.

 

1. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду Президентом України за згодою Палати регіонів Національних Зборів України.

2. Строк повноважень Генерального прокурора України – чотири роки.

3. Система органів прокуратури України, за винятком передбачених законом випадків, є відповідною до організації системи судів загальної юрисдикції.

 

Новим в статті 147 проекту є порядок призначення на посаду Генерального прокурора України. Генеральний прокурор України призначається на посаду Президентом України за згодою Палати регіонів Національних Зборів України.

Положення частини третьої статті 147 проекту відповідають рекомендаціям «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні», розробленої Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президенті України.   

 

Стаття 148.

 

1. Генеральний прокурор України може бути достроково звільнений з посади Палатою регіонів Національних Зборів України у разі неналежного виконання ним своїх повноважень.

2. Питання про звільнення Генерального прокурора України з посади порушується не менш ніж третиною від конституційного складу Палати регіонів Національних Зборів України.

3. Рішення про дострокове звільнення Генерального прокурора України з посади приймається не менш ніж двома третинами від конституційного складу Палати регіонів Національних Зборів України.

4. Захист професійних інтересів посадових осіб прокуратури України здійснюється у встановленому законом порядку.

 

На основі частини першої статті 148 проекту дострокове звільнення Генерального прокурора України з посади здійснюється двома третинами від конституційного складу Палати регіонів Національних Зборів України. Очевидно, що для дострокового звільнення Генерального прокурора України з посади парламентським голосуванням мають бути  законні підстави.

Передбачений проектом Конституції порядок призначення Генерального прокурора України на посаду і звільнення з неї надає йому гарантії стабільності у здійсненні своїх повноважень. За умов належного виконання професійних обов’язків Генеральний прокурор України залишатиметься незмінюваним впродовж всіх чотирьох років свого призначення. Можливості дострокового звільнення Генерального прокурора України з посади Президентом України даний проект не передбачає.

Законними підставами для дострокового звільнення Генерального прокурора України з посади можуть бути халатність, зловживання правом, політична ангажованість тощо. Конкретні підстави для звільнення Генерального прокурора України з посади  має визначити закон.

 

Стаття 149.

 

1. В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення визначених законом категорій суддів на посади та про звільнення їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів;

4) тимчасове відсторонення суддів від здійснення повноважень;

5) надання згоди на затримання чи арешт судді до винесення вироку судом.

2. Вища рада юстиції складається з дев’ятнадцяти членів, не менш ніж десять з яких повинні мати досвід роботи на посаді професійного судді.

3. З’їзд суддів України, з’їзд представників вищих юридичних навчальних закладів і наукових установ України обирають до Вищої ради юстиції по сім членів, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції.

4. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Голова Конституційного Суду України, Генеральний прокурор України.

 

Стаття 149 проекту присвячена статусові Вищої раді юстиції в Україні. Новели знайшли своє відображення в частинах першій та другій цієї статті. У частині першій статті стверджується, що до відання Вищої ради юстиції тепер відноситься також: 1) тимчасове відсторонення суддів від здійснення їх повноважень; 2) надання згоди на затримання чи арешт судді до винесення обвинувального вироку судом.

У частині другій статті 149 сказано, що Вища рада юстиції складається з дев’ятнадцяти членів, не меш ніж половина з яких повинна мати досвід роботи на посаді професійного судді. Ця вимога є узгодженою із статтею 11 Всесвітньої хартії судді (1999), яка вимагає, щоб притягнення суддів до адміністративної чи дисциплінарної відповідальності здійснювалось незалежним органом, більшу частину складу якого становлять професійні судді. З цих же міркувань до складу Вищої ради юстиції України введено за проектом Голову Конституційного Суду України.

 

Розділ XI

СЛУЖБА БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ, ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ,

ПОЛІЦІЯ

 

Стаття 150.

 

1. Служба безпеки України захищає національні інтереси України, її державний суверенітет, основи конституційного ладу України та її територіальну цілісність, забезпечує охорону державної таємниці.

2. Діяльність Служби безпеки України, її органів, посадових і службових осіб ґрунтується на засадах верховенства права і законності, поваги до прав людини і основоположних свобод, позапартійності, відповідальності перед Українським народом, підконтрольності Національним Зборам та Президенту України.

3. Діяльність Служби безпеки України підлягає прокурорському наглядові.

 

Стаття 150 проекту визначає функції Служби безпеки України. Перелік цих функцій співпадає в головних рисах з переліком завдань Служби безпеки України за статтею 2 Закону України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. Конституційний перелік функцій Служби безпеки є вужчим від переліку функцій в законі, що пояснюється стилістикою конституційного нормування.

Запровадження в Конституції України окремого розділу, присвяченого статусові Збройних Сил України, Служби безпеки та поліції є невипадковим й зустрічається в міжнародній практиці. Зокрема, Конституція ПАР (1996) вміщує розділ про правовий статус служби безпеки, поліції, розвідки і збройних сил країни. Подібні норми є присутніми також в чинній Конституції Єгипту.

 

Стаття 151.

 

1. Оборона України, збройний захист її суверенітету і територіальної цілісності покладається на Збройні Сили України.

2. Захист державного кордону України покладається також на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

3. Забороняється використання Збройних Сил України, інших військових та збройних формувань з метою обмеження прав людини і основоположних свобод, зміни основ конституційного ладу України, усунення органів державної влади або перешкоджання їх законній діяльності.

4. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України, входять до складу інших військових та збройних формувань, а також членів їх сімей.

5. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких не передбачених законом військових чи збройних формувань.

 

Стаття 151 проекту Конституції визначає основи статусу Збройних Сил України. Записана у даній статті норма майже співпадає за змістом з редакцією статті 17 чинної Конституції України. При цьому слова: «оборона України, захист її суверенітету» замінено словами: «оборона України, збройний захист її суверенітету». З політичних міркувань до проекту Конституції не включені положення чинної Конституції щодо заборони розміщення на території України іноземних військових баз.

 

Стаття 152.

 

1. Поліція становить окрему систему органів державної виконавчої влади, призначених захищати життя і здоров’я громадян та інших осіб, їх права і основоположні свободи, а також інтереси суспільства й держави від злочинних посягань.

2. Діяльність поліції, її посадових та службових осіб ґрунтується на засадах верховенства права і законності, поваги до прав людини і основоположних свобод, позапартійності, відповідальності перед Українським народом, підконтрольності Національним Зборам та Президенту України.

3. Поліція наділена повноваженнями щодо застосування заходів примусового характеру в цілях, визначених частиною першою цієї статті.

4. Застосування поліцією примусових заходів має передбачатися законом й бути необхідним в демократичному суспільстві для захисту життя і здоров’я громадян, інших осіб, їх прав і основоположних свобод, власності, національної безпеки та громадського порядку від злочинних посягань.

5. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі в органах поліції, а також членів їх сімей.

6. Діяльність поліції підлягає прокурорському наглядові.

 

Стаття 152 проекту закріплює статус поліції в Україні. Ця стаття, як і саме застосування терміну «поліція», є новелою проекту. Уживане в проекті визначення поліції є частковим запозиченням з модельного проекту закону про поліцію для всіх пострадянських країн. Як зазначається в проекті Конституції, поліція – це не окремий державний орган, а система органів державної виконавчої влади спеціального призначення. Її ознакою є спеціальний профіль роботи, надання її органам права на застосування примусу, сили.

Органи поліції мають замінити собою існуючі органи міліції. Міліційними формуваннями слід вважати формування на зразок органів цивільної самооборони тощо. Строго кажучи, міліціонери не є і не повинні бути державними службовцями. Бути ж поліцейським – майже завжди означає перебувати на державній службі. У свою чергу, на місцевому рівні справді може існувати муніципальна міліція тощо.

 

Стаття 153.

 

1. Повноваження посадових та службових осіб Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань, а також поліції визначаються Конституцією України та законом.

2. Посадові та службові особи Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань, а також поліції зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом.

3. Захист професійних інтересів посадових і службових осіб Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань, а також поліції здійснюється у встановленому законом порядку.

 

Стаття 153 проекту Конституції присвячена принципу законності в діяльності силових структур України. Частина друга статті 153 є майже повним текстуальним відображенням частини другої статті 19 чинної Конституції України. У ній говориться про заборону дискреційних повноважень для широкої категорії державних посадових осіб та  службовців.

Силові органи держави, їх посадові та службові особи повинні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом. Що ж стосується інших державних посадових і службових осіб, інших суб’єктів владних повноважень, то вони повинні діяти на основі юридичної формули, закріпленої частиною п’ятою статті 2  даного проекту.

 

Стаття 154.

 

1. Діяльність Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань, а також поліції підконтрольна Національним Зборам і Президенту України. Якщо процедуру парламентського контролю впроваджено, посилання посадових і службових осіб цих органів на державну або іншу захищену законом таємницю є нечинним.

2. Для здійснення громадського контролю за діяльністю Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань, а також поліції можуть створюватися громадські правозахисні організації.

3. Інформація про діяльність Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших військових і збройних формувань, а також поліції, якщо вона не відноситься до категорії державної або іншої захищеної законом таємниці, є відкритою для громадськості й повинна надаватися за інформаційними запитами.

 

Стаття 154 проекту закріплює гарантії парламентського, президентського та громадського контролю за діяльністю Служби безпеки, Збройних Сил, інших військових і збройних формувань, а також поліції України.

Стаття вимагає інформаційної прозорості в діяльності силових структур України. Положення частини третьої статті 154 проекту узгоджені з рекомендаціями, викладеними в «Концепції реформування кримінальної юстиції в Україні», розробленої Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президенті України у 2007 р.   

 

Стаття 155.

 

1. Уповноважений Національних Зборів України з прав людини має право призупинити з метою захисту прав і основоположних свобод людини дію або акт будь-якої посадової чи службової особи поліції, але не більше ніж на сорок вісім годин.

 

Стаття 155 проекту надає Уповноваженому Національних Зборів України з прав людини право призупиняти у випадку необхідності дію або акт посадової чи службової особи поліції на сорок вісім годин. Ця норма вимагає подальшої конкретизації в законі.

Дане право надається парламентському омбудсмену для запобігання незаконній депортації іноземців, незаконним арештам і затриманням осіб, незаконному переведенню неповнолітніх з одного місця відбування покарання до іншого, негайного припинення тортур тощо.

 

Розділ XII

ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ

 

Статті 156-163 проекту присвячені територіальному устроєві України. Ці статті майже не відрізняються від аналогічних норм чинного Основного Закону. З іншого боку, в проекті Конституції стверджується, що місто Київ становить окремий столичний округ. Столиця повинна мати спеціальний правовий статус. Такою є й міжнародна практика. За містом Севастополь в проекті залишається нині існуючий правовий статус. Пояснюється це тривалою присутністю тут іноземної (російської) військової бази та нетрадиційно високим відсотком осіб з фактичним подвійним громадянством серед населення міста.

Прикметною рисою проекту Конституції є те, що він не виділяє в окремий розділ правовий статус Автономної Республіки Крим. При цьому правове положення Автономної Республіки Крим у складі України залишається практично незмінним.

Оскільки проект Конституції визначає Президента України в якості глави державної виконавчої влади, Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим замінено на Представництво Уряду України в Автономній Республіці Крим. Крім того, як зазначається в статті 163 проекту, до складу Уряду України має входити Міністр у справах взаємних інтересів України і Автономної Республіки Крим. Запровадження цієї посади має на меті покращити представництво інтересів Автономної Республіки Крим саме на урядовому рівні.

 

Стаття 156.

 

1. Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

 

Дана стаття є аналогічною за змістом до статті 132 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 

Стаття 157.

 

1. Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, окремий столичний округ, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

2. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, окремий столичний округ – м. Київ, а також м. Севастополь.

3. Статус окремого столичного округу – м. Києва та м. Севастополь визначається законом.

 

Стаття 157 проекту є майже аналогічною за змістом до статті 133 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 Див. також загальний коментар до Розділу XII проекту Конституції України.

 

Стаття 158.

 

1. Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

2. Органи влади Автономної Республіки Крим відносяться до органів місцевого самоврядування зі спеціальним статусом.

 

Частина перша статті 158 проекту є аналогічною за змістом до статті 134 чинного Основного Закону й на  цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

Частина друга статті 158 є новелою проекту Основного Закону. Вона вносить юридичну визначеність в питання юридичної природи та конституційного статусу таких органів влади Автономної Республіки Крим як Верховна Рада та Рада міністрів автономії.

У чинній Конституції України питання юридичного статусу органів влади автономії залишається й досі невизначеним.

 

Стаття 159.

 

1. Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджують законом Національні Збори України.

2. Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції України і закону. Вони приймаються відповідно до Конституції України, законів, актів Президента України і Уряду України та на їх виконання.

 

Стаття 159 є аналогічною за змістом до статті 135 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 

Стаття 160.

 

1. Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

2. Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов’язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.

3. Органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням з Президентом України.

4. Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законом, правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.

5. Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної судової системи України.

 

Стаття 160 проекту є аналогічною за змістом до статті 136 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 

Стаття 161.

 

1. Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:

1) сільського господарства і лісів;

2) меліорації і кар’єрів;

3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;

4) містобудування і житлового господарства;

5) туризму, готельної справи, ярмарків;

6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

7) транспорту загального користування, автошляхів, водогонів;

8) мисливства, рибальства;

9) санітарної та лікарняної служб.

2. З мотивів невідповідності правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України чи закону Президент України має право призупинити дію правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасним зверненням, до Конституційного або Верховного Суду України щодо їх конституційності чи законності.

 

Стаття 161 проекту є майже аналогічною за змістом до статті 137 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

Новим у даному випадку є лише те, що за проектом Президент України може призупинити дію правового акту Верховної Ради автономії не лише за мотивами його гаданої конституційності, але й за мотивами його законності. Відповідно, у першому випадку Президент України має звертатися до Конституційного, а в другому – до Верховного Суду України.

 

Стаття 162.

 

1. До відання Автономної Республіки Крим належить:

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення референдуму Автономної Республіки Крим, інших місцевих референдумів;

3) управління майном, яке належить Автономній Республіці Крим;

4) розробка, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі податкової і бюджетної політики України;

5) розробка, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля – відповідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей в якості курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і основоположних свобод людини, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування, розвитку державної та інших мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам’яток історії та культури;

9) участь у розробці та реалізації державних програм повернення депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

2. Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.

 

Стаття 162 проекту є майже аналогічною за змістом до статті 138 чинного Основного Закону й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 

Стаття 163.

 

1. В Автономній Республіці Крим діє представництво Уряду України, статус якого визначається законом.

2. До складу Уряду України входить Міністр у справах взаємних інтересів України і Автономної Республіки Крим.

 

Див. загальний коментар до Розділу XII проекту Конституції України..

 

Розділ XIII

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

 

Статті 164-170 проекту Конституції присвячені місцевому самоврядуванню. Місцевому самоврядуванню в проекті надаються суттєві повноваження й гарантії. Стаття 164 проекту Конституції дає оновлене визначення місцевого самоврядування. На відміну від чинної Конституції України, місцеве самоврядування в проекті визначено за моделлю, яка використовується в Європейській хартії про місцеве самоврядування від 15 жовтня 1985 р.

Проект Конституції відмовляється від поняття базового рівня місцевого самоврядування – територіальної громади села, селища та міста. Натомість запроваджується поняття територіальної громади села, селища, міста, району, області, а також району в місті. Територіальною громадою вважається також населення столичного округу. Виконавчими органами місцевого самоврядування проект Конституції називає виконавчі комітети рад, їх відділи і управління. Виконавчі комітети рад очолюють голови рад, які обираються на посаду безпосередньо населенням села, селища, міста, району, області, а також району в місті.

За проектом виконавчі органи місцевого самоврядування не співпадають з місцевими державними адміністраціями, яким в проекті надаються контрольні повноваження подібні до повноважень державних префектур у Франції. Решта статей даного розділу проекту Конституції не потребує спеціальних пояснень.

 

Стаття 164.

 

1. Місцеве самоврядування становить собою право і реальну здатність територіальної громади – жителів села, селища, міста, району, області, району в місті, а також створених ними органів регламентувати окрему ділянку публічних справ і керувати ними, діючи в межах Конституції України і закону, під свою відповідальність в інтересах місцевого населення.

2. Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремому столичному окрузі та місті Севастополь визначаються законом.

3. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські, районні, обласні, а також районні в місті ради та їх виконавчі органи.

4. Окремі питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

5. Сільські, селищні, міські, районні в містах ради сприяють утворенню за ініціативою жителів будинкових, вуличних, квартальних та інших органів самоорганізації населення і наділяють їх частиною власної компетенції, фінансів і майна.

 

Стаття 164 проекту є самоочевидною за змістом і на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XIII проекту Конституції України.

 

Стаття 165.

 

1. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної, районної в місті ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області, а також району в місті на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень місцевих рад – чотири роки.

2. Голови сільських, селищних, міських, районних, обласних, а також районних в місті рад обираються жителями села, селища, міста, району, області, а також району в місті на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.

3. Виконавчими органами місцевого самоврядування є обрані депутатами сільських, селищних, міських, районних, обласних, а також районних в місті рад виконавчі комітети, а також управління, відділи та інші виконавчі органи.

4. Голови місцевих рад очолюють виконавчі комітети рад і головують на їх засіданнях, їм також підпорядковується апарат відповідної ради .

5. Статус голів, депутатів, виконавчих органів рад, а також їх компетенція і повноваження, порядок утворення, реорганізації та ліквідації визначається законом.

 

Стаття 165 проекту є прозорою за змістом і на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XIII проекту Конституції України. До певної міри стаття 165 проекту є аналогічною за змістом до статті 141 чинного Основного Закону.

 

Стаття 166.

 

1. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, державні дотації і субвенції, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів, областей, а також районів в місті.

2. Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів, областей, а також районів в місті можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти відповідних бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

3. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування.

4. Витрати органів місцевого самоврядування, які виникли внаслідок рішень органів і посадових осіб державної влади компенсуються державою.

 

Стаття 166 проекту є прозорою за змістом і на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XIII проекту Конституції України.

У своїх головних рисах стаття 166 є наближеною за змістом до статті 142 чинного Основного Закону України.

 

Стаття 167.

 

1. Територіальні громади села, селища, міста, району, області, а також району в місті безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування керують майном, яке знаходиться в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

2. Обласні, районні, а також районні в містах ради затверджують обласні, районні, а також районів в місті бюджети, які формуються з коштів державного бюджету; надходжень від комунальної власності; місцевих податків і зборів; з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм. Вони контролюють їх виконання, вирішують інші питання, віднесені законом до їх компетенції.

3. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів державної виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

4. Органи місцевого самоврядування з питань забезпечення загальнодержавних інтересів України, дотримання режиму законності і правопорядку, додержання конституційних прав людини і основоположних свобод, використання державних дотацій і субвенцій, здійснення делегованих їм повноважень органів державної виконавчої влади – підконтрольні місцевим державним адміністраціям та іншим відповідним органам державної виконавчої влади.

 

Стаття 167 проекту є прозорою за змістом і на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні коментарі до Розділу XIII проекту Конституції України.

У своїх основних положеннях стаття 167 є близькою за змістом до статті 143 чинного Основного Закону.

 

Стаття 168.

 

1. Органи місцевого самоврядування в межах визначених законом повноважень приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.

2. Всі акти, прийняті органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами передаються протягом п’яти днів після їх підписання до відповідних місцевих державних адміністрацій.

3. Глава місцевої державної адміністрації має право оскаржити рішення місцевих референдумів, акти органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з мотивів їх невідповідності законодавству України до суду.

4. Глава місцевої державної адміністрації має право у випадку вищої державної необхідності призупинити виконання рішень місцевих референдумів, актів органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб з мотивів їх невідповідності Конституції України чи закону з одночасним зверненням до суду.

 

Стаття 168 проекту є зрозумілою за змістом і на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні коментарі до Розділу XIII проекту Конституції України. У своїх головних рисах стаття 168 є аналогічною за змістом до статті 144 чинного Основного Закону.

 

Стаття 169.

 

1. Права місцевого самоврядування є непорушними і захищаються в судовому порядку.

 

Стаття 169 проекту  спеціальних пояснень не потребує.

 

Стаття 170.

1. Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.

 

Стаття 170 проекту є аналогічною за змістом до статті 146 чинного Основного Закону України й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 

Розділ XIV

НАДЗВИЧАЙНИЙ СТАН

 

Статті 171-174 проекту Конституції присвячені гарантіям здійснення прав людини і основоположних свобод в умовах надзвичайного стану. Зміст даного розділу співпадає в головних рисах з положеннями Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р. Мета даного розділу – встановити і довести до відома населення України основні умови запровадження режиму надзвичайного стану, його нормативні характеристики. Призначення цього розділу є також почасти превентивним.

Сучасні суспільства іноді називають суспільствами ризику. Свіжі приклади Франції, Греції, Єгипту та Сирії доводять, що надзвичайний стан може стати єдино можливим засобом відновлення громадського порядку. Так або інакше, громадяни України повинні мати загальнодоступне джерело відомостей про основні параметри й наслідки запровадження надзвичайного стану.

Водночас стаття 172 проекту визначає те, що невмотивоване введення надзвичайного стану Президентом України є грубим порушенням Конституції України.

Слід зазначити, що основи режиму надзвичайного стану регламентуються в основних законах деяких інших країн (чинна Конституція Бразилії тощо).

 

Стаття 171.

 

1. Надзвичайний стан вводиться в Україні або в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру, а також при спробі захоплення державної влади чи зміни засад конституційного ладу України насильницьким шляхом.

2. Режим надзвичайного стану допускає тимчасові, обумовлені загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав людини і основоположних свобод, прав і законних інтересів юридичних осіб.

 

Стаття 171 проекту носить техніко-юридичний, процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XIV даного проекту.

 

Стаття 172.

 

1. Надзвичайний стан в України або в окремих її місцевостях вводиться указом Президента України, який підлягає затвердженню Національними Зборами України протягом сорока восьми годин з моменту його підписання Президентом України.

2. Якщо надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях було введено після дострокового припинення повноважень Національних Зборів України, підписання указу Президента України про введення надзвичайного стану означає поновлення повноважень Національних Зборів України.

3. Указ Президента України про введення надзвичайного стану набирає чинності з моменту його оприлюднення.

4. Указ Президента України про введення надзвичайного стану оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.

5. Відмова Національних Зборів України затвердити указ Президента України про введення надзвичайного стану означає скасування надзвичайного стану.

6. Безпідставне, невмотивоване введення Президентом України надзвичайного стану є грубим порушенням Конституції України.

 

Стаття 172 проекту носить техніко-юридичний, процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XIV проекту Конституції України.

 

Стаття 173.

 

1. Надзвичайний стан в Україні може бути введений не більше ніж на тридцять діб.

2. У разі нагальної необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України ще на тридцять діб.

3. Указ Президента України про продовження режиму надзвичайного стану набирає чинності тільки після його оприлюднення й затвердження Національними Зборами України.

 

Стаття 173 проекту носить суто процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XIV проекту Конституції України.

Усі положення цієї статті відповідають нормам чинного законодавства України.

 

Стаття 174.

 

1. Правила введення надзвичайного стану встановлюються цією Конституцією та законом.

2. Указ Президента України про введення або продовження режиму надзвичайного стану має передбачати вичерпний перелік прав людини і основоположних свобод, здійснення яких тимчасово обмежується.

 

Стаття 174 носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XIV проекту Конституції України.

Всі положення цієї статті відповідають нормам чинного законодавства України.

 

Розділ ХV

ВОЄННИЙ СТАН

 

Статті 175-177 проекту Конституції присвячені описові юридичних характеристик режиму воєнного стану. Головну частину даного розділу складають ключові норми Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р. Аргументація щодо необхідності запровадження даного розділу в Конституції України співпадає з аргументацією стосовно необхідності запровадження спеціального розділу про надзвичайний стан.

 

Стаття 175.

 

1. Воєнний стан вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу на Україну, реальної небезпеки державній незалежності або територіальній цілісності України.

2. Режим воєнного стану допускає тимчасові, обумовлені загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав людини і основоположних свобод, прав і законних інтересів юридичних осіб.

3. Оголошення війни не є тотожним введенню воєнного стану.

4. Оголошення війни і укладення миру здійснюється Президентом України спільно з Національними Зборами України відповідно до спеціальної процедури, передбаченої законом.

 

Стаття 175 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XV проекту Конституції України.

Всі положення статті 175 проекту відповідають нормам чинного законодавства України.

 

Стаття 176.

 

1. Воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться указом Президента України, який підлягає затвердженню Національними Зборами України протягом сорока восьми годин з моменту його підписання Президентом України.

2. Якщо воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях було введено після дострокового припинення повноважень Національних Зборів України, підписання указу Президента України про введення воєнного стану означає поновлення повноважень Національних Зборів України.

3. Указ Президента України про введення воєнного стану набирає чинності з моменту його оприлюднення.

4. Указ Президента України про введення воєнного стану оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.

5. Відмова Національних Зборів України затвердити указ Президента України про введення воєнного стану означає його скасування.

6. Воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях скасовується указом Президента України за поданням Ради національної безпеки і оборони України, про що оголошується через засоби масової інформації.

7. Безпідставне невмотивоване введення Президентом України воєнного стану є грубим порушенням Конституції України.

 

Стаття 176 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XV проекту Конституції України.

Усі положення статті 176 проекту відповідають нормам чинного законодавства України.

 

Стаття 177.

 

1. Дострокове припинення повноважень Національних Зборів України під час дії воєнного чи надзвичайного стану забороняється.

2. Забороняється запровадження або відновлення смертної кари, а також засудження до смертної кари під час дії воєнного чи надзвичайного стану.

 

Стаття 177 проекту носить процесуальний характер, вона відповідає чинним міжнародним зобов’язанням України й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує.

 

Розділ XVI

ПОРЯДОК ПРИЙНЯТТЯ ТА ВНЕСЕННЯ ЗМІН

ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

 

Викладені в статтях 178-185 проекту Конституції норми є цілком конкретними. Вони потребують не стільки юридичного, скільки політичного коментування. Проект Конституції має розглядатися представниками українського громадянського суспільства (Конституційними Зборами України). Гарантією неупередженості членів Конституційних Зборів України мало б стати правило про те, що члени цих Зборів не повинні користуватися правом обиратися до складу Національних Зборів України першого (після прийняття Конституції України) скликання. Решту норм даного розділу можна віднести до правил юридичної техніки. Частково вони повторюють положення чинного Основного Закону України.

 

Стаття 178.

 

1. Конституція України приймається не менш ніж двома третинами голосів від конституційного складу кожної з палат Конституційних Зборів України, які обираються і скликаються за тими ж правилами, що й перший склад Національних Зборів України.

2. Члени Конституційних Зборів України не мають права обиратися до складу Національних Зборів України першого після ухвалення цієї Конституції скликання.

3. Конституційні Збори України припиняють свої повноваження з моменту ухвалення ними Конституції України. Ухвалений Конституційними Зборами України Основний Закон України підлягає затвердженню всеукраїнським референдумом.

4. Референдум щодо затвердження Конституції України призначається Президентом України.

 

Стаття 178 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XVІ даного проекту Конституції.

 

Стаття 179.

 

1. Зміни до Конституції України вносяться Національними Зборами України не менш ніж двома третинами від конституційного складу кожної з їх палат. Внесені зміни підлягають повторному затвердженню не менш ніж двома третинами від конституційного складу кожної з палат Національних Зборів України наступного чергового скликання.

2. Зміни, внесенні до розділів І та XVI Конституції України підлягають затвердженню всеукраїнським референдумом.

3. Референдум для затвердження змін, внесених до розділів I та XVI Конституції України, призначається Президентом України.

4. Відмова Президента України призначити референдум для затвердження змін, внесених у відповідності до Конституції до розділів I та XVI Конституції України є грубим порушенням Конституції України.

 

Стаття 179 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XVІ проекту Конституції України.

 

Стаття 180.

 

1. Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути внесений до Національних Зборів України Президентом України або не менш ніж однією третиною від конституційного складу Палати регіонів або Палати депутатів Національних Зборів України.

 

Стаття 180 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XVІ проекту Конституції України.

Ця стаття є близькою за змістом до статті 154 чинного Основного Закону.

 

Стаття 181.

 

1. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають порушення, скасування чи обмеження прав людини і основоположних свобод або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

2. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

 

Стаття 181 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XVІ проекту Конституції України.

Ця стаття є майже аналогічною за змістом до статті 157 чинного Основного Закону.

 

Стаття 182.

 

1. Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Національними Зборами України і закон не був прийнятий, може бути поданий до Національних Зборів України не раніше, ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

2. Національні Збори України протягом конституційного строку своїх повноважень не можуть двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

 

Стаття 182 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XVІ проекту Конституції України.

Ця стаття є подібною за змістом до статті 158 чинного Основного Закону.

 

Стаття 183.

 

1. Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Національними Зборами України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 181 і 182 цієї Конституції.

 

Стаття 183 проекту носить процесуальний характер й на цій підставі спеціальних пояснень не потребує. Див. також загальні пояснення до Розділу XVІ проекту Конституції України.

Ця стаття є майже аналогічною за змістом до статті 159 чинного Основного Закону.

 

Стаття 184.

 

1. Конституція України набуває чинності з дня її офіційного опублікування.

На відміну від чинної Конституції України, проект передбачає набуття чинності Основним Законом не з моменту його прийняття, а з моменту офіційного опублікування (оприлюднення).

Це пояснюється тим, що згідно із загальними принципами права будь-який нормативний акт, який визначає обсяг прав і основоположних свобод людини не може вважатися чинним, доки він не буде офіційно доведений до відома населення країни.

 

Стаття 185.

 

1. День прийняття Конституції України є державним святом – Днем Конституції України.

 

Розділ XVII

ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Даний розділ є необхідним для забезпечення гармонійного переходу від старої до нової Конституції України. Подібні правила передбачалися свого часу Конституцією України 1996 р. Відтак, положення Розділу XVII проекту Конституції подальших пояснень не потребують.

 

1. Закони та інші правові акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить новій Конституції України.

2. Вибори до Національних Зборів України проводяться у … 20… р.

3. Національні Збори України першого скликання збираються на сесію не пізніше ніж на десятий день після оприлюднення результатів виборів до Національних Зборів України.

4. Перше пленарне засідання Національних Зборів України першого скликання відкриває найстарший за віком сенатор Національних Зборів України.

5. Перше та друге обрання в порядку ротації сенаторів Національних Зборів України першого скликання здійснюється достроково за результатами жеребкування.

6. Вибори Президента України проводяться в останню
неділю … 20… р.

7. Уряд України формується відповідно до цієї Конституції протягом … місяців після набуття нею чинності.

8. Конституційний Суд України формується відповідно до цієї
Конституції протягом … місяців після набуття нею чинності. До сформування нового складу Конституційного Суду України тлумачення Конституції здійснює існуючий Конституційний Суд України, а тлумачення законів України – існуючий Верховний Суд України.

9. Генеральний прокурор України призначається на посаду відповідно до цієї Конституції протягом … місяців після набуття нею чинності.

10. Уповноважений Національних Зборів України призначається на посаду відповідно до цієї Конституції протягом… місяців після набуття нею чинності.

11. Голови місцевих державних адміністрацій після набуття чинності цією Конституцією набувають статусу голів місцевих державних адміністрацій за новою Конституцією України.

12. Сільські, селищні, міські, районні, обласні, а також районні в місті ради та їх голови після набуття чинності цією Конституцією продовжують здійснювати свої повноваження за новою Конституцією України до обрання місцевих рад у … 20… р.

13. До прийняття законів, які визначають особливості здійснення державної виконавчої влади в окремому столичному окрузі – м. Києві, а також м. Севастополь виконавчу владу в містах Київ та Севастополь здійснюють існуючі державні та самоврядні структури.

14. Судді всіх судів в Україні, за винятком суддів Конституційного Суду України, які були обрані або призначені на посади до набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження до закінчення строку, на який вони були обрані або призначені.

15. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою або Національними Зборами України.

 

Президент України…

 

м. Київ, … 20… р.

 

№…



[1] Див., наприклад: Фейерабенд Прощай, разум. – М.: АСТ, Астрель, 2010. – С. 401; Кожев А. Атеизм и другие работы. – М.: Праксис, 2007. – С. 310-322.

[2] У випадку використання норм «Хартії засадничих прав Союзу» вжито переклад відповідних положень за джерелом: Конституція для Європи. Конституційні акти Європейського  Союзу. – Київ: Вид-во «Юстініан», 2008. Хартія засадничих прав є чинним джерелом міжнародного (європейського) права, на неї посилається Лісабонський договір.

[3] Тут, як і раніше, використані положення Хартії засадничих прав Союзу. На Хартію як на юридично чинний документ посилається Лісабонський договір, підписаний главами 27-ми держав-членів Європейського Союзу в грудні 2007 р. Нині, як відомо, Лісабонський договір пройшов ратифікацію у країнах-членах  Європейського Союзу.

 

[4] Термін кримінальне правопорушення вжито з огляду на можливість його застосування в Україні вже ближчим часом. Даний термін відповідає формулюванню статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950). Цей термін використовується також у новому Кримінально-процесуальному кодексі України (2012).

[5] Див. докладніше: Пукшин І. Парламентська модель загрожує Україні // Українська правда (УП), 28.05. 2009 (Інтернет ресурс: www.pravda.com.ua/news_comments/2009/5/27/95497.htm)

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори