пошук  
версія для друку
03.08.2012 | Людмила Кучеренко

«ПРОПУЩЕНІ» або Хто відповість за те, що сільський голова при ліквідації наслідків жахливого смерчу крутила, як циган сонцем, а чверть жителів села не отримали допомоги?

   

Цей день – 14 червня – увійшов у життя людей чорною датою. Такого на пам’ятали навіть старожили Чапаєвого. Загриміло, як зазвичай буває перед грозовим дощем. Й ураз загуркотіло так, наче в село увірвався танковий корпус, розтрощуючи все на своєму шляху. Градини завбільшки з гусяче яйце, вибивши шибки, залітали у веранди й кімнати, розбиваючи ставчики з квітами та телевізори. Люди думали, що прийшов кінець світу й ховалися під іконами. Коли хвилин через 20 усе стихло й шоковані селяни почали вибиратися з помешкань, вони побачили страшну картину. Все навкруги було встелено 20–30-сантиметровим шаром криги, з-під якого стирчали крила вбитої птиці. З пастівника поверталися закривавлені корови. У садках стояли обчухрані до гілок чи лежали повалені дерева. На городах і полях не залишилося жодної неушкодженої рослини. Зі стовпів звисали обірвані електродроти. Смерч позносив покрівлі чи побив шифер на будівлях, чимало хат світили кроквами, мов ребрами. У багатьох будинках від води прогнулися чи й взагалі впали стелі…

14 червня на кілька південних районів Полтавщини вперше в цьому році обрушився ураган з градом (після того буревії ще кілька разів робили шкоду й в інших місцях області). Але найбільше постраждало село Чапаєве Червоноквітівської сільської ради Кобеляцького району.

1 липня я та юрист проекту Полтавського медіа-клубу «Посилення правових можливостей ромських громад Полтавщини» (МФВ), колишній помічник міністра внутрішніх справ з моніторингу дотримання прав людини у Полтавській області Антоніна Стучилова побували у Чапаєвому. Роми, які проживають тут вже кілька років (переїхали із Закарпаття), поскаржилися, що далеко не всі вони отримали допомогу від держави на ліквідацію наслідків стихійного лиха. І справа не тільки в обиді на владу, яка не виділила на їхні багатодітні родини жодного листа шиферу чи скла, а в тому, що у них немає коштів, щоб закупити будівельні матеріали: злидні дивляться з кожного кутка голодними очима.

Чапаєве – депресивне, як тепер кажуть (таких нині більшість), село аж на межі з Новосанжарським районом: зовсім немає роботи, люди живуть з того, що здають молоко; автобус з райцентру сюди не ходить (!), у школу дітей возять у сусідній район; ні клубу, ні церкви. Добре, що є ще ФАП та магазин, власник якого постійно попереджає, що змушений буде закритися, бо електрострум зникає кілька разів на місяць і псується товар у холодильниках (так само, як і в людських).

Ясна річ, що спершу я подзвонила червоноквітівському сільському голові Людмилі Рибалко. Вона сказала, що наразі зайнята, але завтра на телефонну розмову з журналістом зможе виділити… 5–10 хвилин, чим мене просто приголомшила: за 30 років журналістської діяльності навіть міністри й кандидати в президенти, в яких я брала інтерв’ю, не додумалися обмежувати мене до таких часових рамок, не кажучи про керівників сільського рівня. Як ви здогадуєтеся, ні завтра, ні післязавтра, ні післяпіслязавтра Людмила Степанівна слухавки мобільного не підняла.

Тож довелося телефонувати голові Кобеляцької райдержадміністрації Анатолію Таранушичу. Він розповів, що стихія наробила біди у 33 селах семи сільрад району. Та вже 15 червня у Чапаєвому побував голова Полтавської облдержадміністрації Олександр Удовіченко. У райдержадміністрації відбулося засідання комісії з надзвичайних ситуацій, на якій державні мужі тримали раду, як допомогти людям найшвидше ліквідувати наслідки природних катаклізмів. Постраждалим допомагав увесь район. Тільки на розчищенні автомобільних доріг, завалених стовбурами дерев, працювало 14 бригад. Не вимагаючи документів на право власності, комісія складала акти на кожне домоволодіння про завдані збитки, відповідно до яких з обласного резервного фонду було виділено понад 600 тисяч гривень, з яких майже 486 тисяч гривень – Червоноквітівській сільській раді. Розпорядником коштів визначили сільську раду. Тільки за два дні після лиха вибрали (позичали й купували) всі запаси шиферу не лише в районі, а й у Полтаві в таких великих будівельних супер- та гіпермаркетах, як «Крайт», «Міні-максі», «Епіцентр». У Чапаєво завезли 5370 листів шиферу на суму понад 311 тисяч гривень та майже на 50 тисяч гривень віконного скла.

– Це був тиждень героїчної роботи посадовців, за що їм треба при житті пам’ятники ставити, – підсумував А. Таранушич.

Коли я розповіла Анатолію Олексійовичу, що, зокрема, у Чапаєвому не всі отримали допомогу, він не повірив і набравши Людмилу Рибалко по стільниковому, включив конференцію. Сільський голова на повному серйозі доповіла очільнику району, що циганських сімей 14 червня взагалі в селі не було, вони приїхали жити в Чапаєве тільки 22 червня, тобто, вперше з’явилися… лише через тиждень після урагану, як всі відновлювальні роботи були завершені.

Заступник голови РДА Валерій Коломієць через кілька днів озвучив ще дві інші версії червоноквітівського сільського голови: цигани «не прописані» й «не обращалися» (мабуть, такі заможні, що не потребують державної підтримки у біді – авт.)

Оскільки за три тижні після першого візиту журналістки влада навіть і не подумала ліквідувати свої прорахунки, довелося на суботу призначати побачення державним службовцям у Чапаєвому, щоб на місці з’ясувати ситуацію. Запрошення Л. Рибалко на цю зустріч довелося передавати через В. Коломійця, бо як і раніше, вона ігнорувала мої дзвінки.

Щоправда, напередодні зустрічі Людмила Степанівна підметушилася й приїхавши в Чапаєве надвечір з циган вимагала зізнатися, хто викликав пресу, а своїх довірених людей проінструктувала, що треба казати. Та село є село. Про приїзд газетяра тут швидко дізналися й ті, кого Л. Рибалко не хотіла б запрошувати. Тож на ранок на центральній вулиці зібралася справжня сходка з кількох десятків чоловік. Отак всі разом ми й ходили по селу від хати до хати.

І треба сказати, що і я, й місцеві жителі дізналися чимало нового про «героїчну» діяльність сільського голови під час ліквідації наслідків негоди. Ну майже, як у популярній бардівській пісні 70-х: «о том, что лес вблизи не голубой». Те, що бачиться з другого поверху райдержадміністрації і з хати багатодітної родини, якій не дали жодної шиферини й на стелю якої вже півтора місяця ллють дощі, – дві великі різниці…

Люди, які вже мало чому дивуються в сповненому жорстокої боротьби за виживання сучасному світі, все ж були вражені кричущою несправедливістю, задокументованою у сільрадівській відомості на отримання будівельних матеріалів для ліквідації стихійного лиха, яку я, взявши з рук сільського голови, їм зачитала.

Розповідають, що Людмила Рибалко одразу після буревію офіційно оповістила всіх, що шифер відповідно до кількості пошкодженого видаватимуть тільки на житлові будинки, в яких реально проживають люди, а ремонт господарських будівель – проблема господарів. Тепер же з превеликою цікавістю жителі села дізналися, що одні односельці отримали шиферу набагато менше, ніж насправді побив град, а інші отримали стільки, що змогли перекрити не лише хату, а й сараї та літні кухні (односельці думали, що то вони за свої гроші докупили), і вже виставили садиби на продаж! Приміром, на хаті Євдокії Гречкосій град розбив 67 шиферин, а їй дали тільки 34 (така кількість пошкоджених листів чомусь вказана і в акті обстеження, підписаного Л. Рибалко та депутатом сільради молодшою медсестрою ФАПу Світланою Стрюк). А наприклад, Тамарі Хмелик щедро видали 130, Віктору Бондарчуку, який живе в іншому місці, 100 листів шиферу. Ніні Пащенко від імені держави теж виділено 80 шиферин на будинок, у якому вона не живе. Григорій Янко теж, як бачиться з відомості, потрапив у щасливчики: 120 шиферин.

А от інваліду 2-ї групи В’ячеславу Назарку на хату, яка відійшла йому як спадщина, не дали жодного листа шиферу. Тож кілька наступних дощів, поза сумнівом, зроблять з неї купу глини й цурпалок. Людмила Степанівна спочатку сказала Славку: «Не положено!» А коли той побачив, що відкомандировані бригади перекривають будинки дачників з Полтави, які тут не прописані й не живуть, а також інші порожні хати-спадщини, і звернувся до Рибалко, вона дала відкоша вдруге: «А вже пізно! На ту ж твою хату акт не складався, а вся державна допомога виділяється тільки відповідно до актів!»

66-річний Михайло Бондарчук помер за три дні до буревію. Хату заповів родичам, які за три дні, ясна річ, не встигли увійти у спадщину. Але й цей будинок Людмила Степанівна прирекла на руйнацію, бо пройшла мимо. Знаєте, як вона це пояснила мені, заступнику голови РДА й десяткам мешканців Чапаєвого? «А хто б підписав акта?»

– Та я б підписала! – мало не плакала Ольга Бондарчук, багатодітна мати, родичка покійного.– А через вас я змушена була продати худобу, щоб купити шифер на ту хату!..

Ром за національністю Василь Рус з дружиною та трьома малолітніми дітьми живе в Чапаєвому з 25 травня. 15 червня його хата й справді була замкненою, бо увечері 14-го почала шматками падати розкисла стеля й щоб не бути скаліченим чи заживо похованим він був змушений забрати дітей і піти ночувати до брата. Але ж акти, як тепер з’ясувалося, складалися і 16, і 17, і 18 червня! Тож змушений був позичати гроші й купувати шиферу на 1750 гривень.

В обійсті ромки Катерини Токарюк – 21 особа, 14 з них – дітки. Але їй теж Рибалко відмовила, мовляв, не є власником будинку. Цигани й справді, придбавши будинки, тривалий час не можуть переоформити їх на себе, бо колишні власники продають їх без необхідної техдокументації. Тож 17-річна Катя, яка вже є матір’ю 3-х дітей, додумалася подзвонити колишньому власнику будинку, який приїхав і підписався на акті обстеження, й таким чином отримала шифер та скло.

«Не помітила» Л. Рибалко й хати цигана Василя Целича, у якій 7 осіб, на якій град розбив 30 шиферин. Та і як її було помітити – крайня на вулиці…

Багатодітна ромка Надія Рац у день буревію знаходилася в лікарні. А чоловік і п’ятеро дітей були вдома. Однак сільський голова стверджує, що 15 червня на подвір’ї нікого не бачила. 20 шиферин Рацам дала сестра Надії. А ще 27 штук (по 55 гривень кожна) на 1500 гривень жінка мусила докупити на позичені гроші.

Навпроти Раців живе 58-річний циган Василь Прокоп з дочкою й онуками, усього шестеро осіб. Засобів до існування взагалі не мають. Сам пан Василь дуже хворіє. Його хата теж потрапила в розряд невидимок. Л. Рибалко у дворі Прокопа намагалася переконати мене, що 15 червня, коли вона ходила по вулиці й складала акти обстеження, у нього було зачинено. У дідуся навернулися сльози: «На моїх дверях навіть замка немає, а ви кажете, було зачинено! А де ж ми були, коли нам і піти нікуди?» – з розпачем і докором мовив він головисі. Ця сім’я по всьому селу випрошувала недобиті шиферини, щоб цими дірявими оцупками сяк-так залатати дах, який і зараз протікає.

Так багато й такої очевидно нахабної брехні від державного службовця мені ще бачити не доводилося. Їй кажуть: «Біле!», а вона на біле: «Чорне!» Їй плюють в очі, а вона каже: «Роса божа!»

Майже 50 жителів (і українців, але переважно ромів), а це ¼ всіх мешканців села (!), Людмила Рибалко розвела, як казав пан Чечетов, «як кошенят», бо наділяла, мов у тій казці: цьому дам, цьому дам, а цьому – не дам. Наче не державні кошти ділила, а з власної кишені! Наче вона не мати села, як часто величають справді хороших сільських голів, а жорстока й підступна мачуха, хоча сама посада зобов’язує її ставитися до людей з однаковою повагою, незалежно від національності й кольору шкіри, адже всі вони є громадянами України.

А чому не дам? Та, певно, тому, що не любить вона циган. Тому що потурає ксенофобським настроям: і сільський депутат-фермер, і деякі не в міру бідові селяночки вигукували, що хати всіх циган треба було під час бурі підпалити (мабуть, надивилася по телевізору, як спалили циганський табір у Києві перед Євро–2012 – авт.), що вони бур’яни на городах порозводили, що не прописані й інколи кудись на місяці зникають (на заробітки у Москву їздять – авт.), а Людмила Степанівна навіть зауваження їм не зробила. І це колишня вчителька української мови й літератури, яка повинна б сама дотримуватися принципів толерантності й іншим не дозволяти розпалювати міжнаціональну ворожнечу! Тож я вже можу уявити, як сільський голова з депутатами ділитимуть 163 тисячі гривень, що залишилися з обласних грошей, на матеріальну допомогу потерпілим. Причому на цю поміч можуть розраховувати лише ті, на кого складені акти й хто вже отримав шифер, цвяхи, скло. А ті, хто «пролетів» мимо шифера, тобто, кого Людмила Рибалко «пропустила», летітимуть мимо матеріальної допомоги й далі, як фанера над Парижем.

Втім, Людмила Степанівна чудово розуміє, що як би негативно не ставилися після всього до неї цигани, які становлять ¼ населення Чапаєвого, вплинути на голосування на парламентських виборах–2012 та її обрання на третій термін на гарно оплачувану посаду зі службовим автомобілем і євроремонтом у кабінеті вони навряд чи зможуть, адже «не прописані», а значить, і права голосу тут позбавлені. Дивуюся, невже у наших селах вже такий дефіцит кадрів, що немає з кого вибрати сільського голову з нормальними моральними й ціннісними орієнтирами, адже до цього часу Людмила Рибалко навіть не вибачилася перед тими, кого вона «пропустила», а це ж зовсім не те, що не дати школярику новорічного подарунка?

Дивуюся й безвідповідальності з боку районної виконавчої влади, яка безконтрольно віддала все на відкуп сільському голові. Адже, як стверджує заступник голови РДА Валерій Коломієць, у Чапаєвому разом з сільським головою та єдиним сільським депутатом С. Стрюк від хати до хати у складі комісії, що складала акти про збитки, ходили і начальник райуправління МНС Олександр Лисенко, і начальник райуправління архітектури та містобудування Валерій Буряк. Тільки їхніх підписів ніде немає, наче їх взагалі у Чапаєвому не було.

А як же гасло лідера Партії регіонів, а тепер вже президента України: «Почуємо кожного!»? Чи для членів Партії регіонів конкретно взятий селянин з його проблемами, бідами, життя якого зведено до безрадісного жебрацького існування, не є чимось значущим саме по собі? Чи пам’ятають вони, що у Конституції України записано: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Чи діють, як у приказці: ліс рубають – цурки летять…

Я довго не могла зрозуміти, чому районні чиновники так затято захищають Рибалко, адже те, що вона вчинила – не лише моральний, а й посадовий злочин. Та коли вона розповіла, що недавно вступила в Партію регіонів, а до цього була в «Нашій Україні» (їй, мабуть, усе одно, аби поближче до влади – авт.), все стало на свої місця. Цікаво, якби від стихії постраждали будинки Рибалко, Коломійця чи Таранушича і їх «пропустили» при виділенні допомоги від держави, чи й тоді вони були б такими ж благодушними?!

Коли ми прощалися після тригодинного маршу по Чапаєвці, заступник голови Кобеляцької РДА В. Коломієць попросив кількаденний тайм-аут, щоб помізкувати, як допомогти потерпілим, які не отримали державної допомоги.

По спливу цього терміну мала розмову з головою Кобеляцької РДА Анатолієм Таранушичем. Він запевнив, що «пропущеним» з вини сільського голови жителям теж буде надана допомога. Для цього вони мають написати заяву до сільради на матеріальну допомогу (на жаль, сільрада може виділити тільки 150 гривень), а сільський голова напише клопотання до райдержадміністрації, то й шукатимуть кошти з інших джерел. Хочеться вірити, що слова А. Таранушича – не порожній звук.

Тільки чомусь весь час свердлить мене тривожна думка: якщо так само, як у Чапаєвому, ліквідовували наслідки стихії й в інших сільрадах та інших районах Полтавщини, то скільки ж там «пропущених»? Адже на кожне село журналістів не вистачить…

Людмила Кучеренко,
президент Полтавського обласного медіа-клубу

PS. Днями я побувала на музично-художньому святі української та вірменської кухні у селі Ковалівка Полтавського району, організоване за підтримки сільського голови Юрія Бублика. На території сільради проживають великі вірменська та ромська громади, але немає й натяку на агресивні суспільні стосунки. Я передала Людмилі Рибалко запрошення її колеги приїхати у Ковалівку разом з сільськими депутатами для запозичення передового досвіду.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори