пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201223
31.08.2012 | Роман Куйбіда, Центр політико-правових реформ

Положення Закону України «Про засади державної мовної політики» створюють умови для порушення конституційних прав і свобод

   

3 липня 2012 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про засади державної мовної політики».

Низка громадських організацій звернулася до Голови Верховної Ради України та Президента України з вимогою не підписувати цей Закон, оскільки за процедурою його прийняття та за змістом він суперечить Конституції.

Однак, після непідтримання парламентом проектів постанов щодо його переголосування чи скасування, Закон було підписано і 10 серпня 2012 р. він набрав чинності.

Основну увагу у цьому документі буде приділено концептуальним проблемам, закладеним у положення цього Закону.

Положення, що не узгоджуються з конституційним статусом державної мови

Згідно з Рішенням Конституційного Суду у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. №10-рп/99, «під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя… Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо)».

Однак Закон «Про засади державної мовної політики» містить положення, які дають можливість не застосовувати державну мову як обов’язковий засіб спілкування у публічних сферах суспільного життя, зокрема, у судочинстві, діловодстві державних органів, органів місцевого самоврядування та відносинах між органами влади усіх рівнів.

Так, згідно з ч. 1 ст. 14 Закону, суди можуть здійснювати провадження регіональною мовою (мовами). Хоча відповідно до тлумачення Конституційного Суду ст. 10 Конституції мовою судочинства є виключно державна мова (Рішення у справі про державну мову від 23 квітня 2008 р. №8-рп/2008), хоч це не позбавляє учасників процесу послуговуватися своєю мовою, у разі необхідності за допомогою перекладача.

Також Конституційний Суд дійшов висновку, що місцеві органи виконавчої влади, органи Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування при здійсненні повноважень можуть використовувати російську та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України, лише поряд з державною мовою (Рішення Конституційного Суду у справі про застосування української мови).

Однак відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону «у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), … в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)». Тобто, всупереч Конституції і рішенню Конституційного Суду – без одночасного застосування державної мови.

Згідно з рішенням Конституційного Суду у справі про застосування української мови, «поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад». … Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові». Іншими словами, звуження Законом «Про засади державної мовної політики» конституційного статусу державної мови є узурпацією державою та конкретними народними депутатами виключного права народу змінювати конституційний лад в Україні.

Порушення права знати свої права та обов’язки

Закон є спробою підмінити поняття «державна мова», оскільки створює умови, за яких її знання не буде потрібним. Однак важко уявити собі державу, у якій немає необхідності знати державну мову – як мову, яка об’єднує усіх громадян держави, є засобом міжнаціонального спілкування.

Як зазначено в документі «Оцінка та рекомендації Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3)», «знання державної мови надає переваги особам, які належать до національних меншин. Знання державної мови збільшує можливості ефективної участі в житті суспільства на всіх рівнях. … Слід очікувати, що всі члени суспільства, зокрема особи, які належать до національних меншин, використовують державну мову у певних комунікативних ситуаціях у громадському житті, як визначено законом. Іншими словами, не існує права, яким передбачається, що національні меншини ніколи не повинні використовувати державної мови» (п. 13).

Створення умов, за яких особі не потрібно знати державну мову як мову міжнаціонального спілкування, не лише не узгоджується із цією позицією щодо об’єднавчої ролі державної мови, а є й повною суперечністю закладеному у п. 9 ч. 2 ст. 5 Закону принципу, за якого кожна особа в суспільстві вільно володіє кількома мовами, на відміну від ситуації, коли окремі мовні групи володіють тільки своїми мовами[1].

Конституція кожному гарантує право знати свої права та обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними (ст. 57).

Ч. 1 ст. 10 Закону встановила мови, якими повинні публікуватися акти «вищих органів державної влади»: вони «приймаються державною мовою і офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин». Це положення в сучасних умовах не виконується і не може бути виконане через відсутність достатніх кадрових і фінансових ресурсів. Але воно дає юридичні підстави представникам національних меншин вимагати офіційного опублікування будь-якого закону, підзаконного нормативно-правового акту Президента, Кабінету Міністрів тощо мовою відповідної меншини (а таких мов, за деякими даними, майже 80). А у разі не опублікування такою мовою – стверджувати на підставі ст. 57 Конституції про відсутність обов’язку дотримуватися вимог цього закону чи іншого акта.

Ч. 2 ст. 10 Закону передбачає, що у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), … акти місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою, або мовою меншини (мовами) та офіційно публікуються цими мовами. Таке формулювання також дає можливість органам влади уникати використання державної мови при прийнятті актів та доведенні їх до адресатів. Це створює перешкоди для дотримання таких актів особами, які як громадяни України володіють державною мовою, але не володіють відповідною регіональною мовою чи мовою меншини. Також це порушує право на судове оскарження таких актів, оскільки суд може знаходитися на території, де мова, якою викладено акт, не є регіональною.

Втручання у права об‘єднань громадян та приватних осіб

Низка положень Закону є невиправданим втручанням у діяльність об‘єднань громадян, а також приватних осіб. Наприклад, у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини, … здійснення заходів щодо розвитку, використання і захисту регіональної мови або мови меншини є обов’язковим для об’єднань громадян, організацій, підприємств, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб (ч. 7 ст. 7). Таким чином, на об‘єднання громадян і приватних суб’єктів покладаються позитивні зобов‘язання щодо розвитку, використання і навіть захисту мов, навіть тоді, коли це не є метою їхньої діяльності.

Ч. 4 ст. 11 Закону визначає мову роботи конференцій, зборів та інших офіційних зібрань, які проводяться не лише органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, а й громадськими організаціями. Поряд з тим, що це положення міститься у статті з назвою «Мова роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування», воно також є прикладом втручання держави у свободу асоціацій.

У ч. 3 ст. 18 Закону йдеться про те, що у внутрішніх правилах підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності забороняється прийняття будь-яких положень, що виключають або обмежують у спілкуванні співробітників використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мови меншин. На думку Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, «сфера застосування цього положення є занадто загальною з огляду на те, що, наприклад, вона забороняє компанії чи неприбутковій організації приймати будь-які внутрішні правила стосовно своїх робочих мов. Сумнівно, чи дійсно існує законний суспільний інтерес, який виправдовує впровадження таких загальних обмежень»(п. 51 Оцінки та рекомендацій Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3).

Порушення рівного права доступу до публічної служби

Ч. 2 ст. 11 Закону «Про засади державної мовної політики» передбачає, що гарантія здійснення судочинства регіональною мовою має враховуватися при доборі суддівських кадрів. Водночас Закон «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає перевірку знання кандидатами на посаду судді регіональних мов, а критерієм при рекомендуванні на посаду судді в конкретному суді встановлює бал, отриманий на кваліфікаційному іспиті. Такі розбіжності у законах викликають невизначеність щодо критеріїв добору суддів.

Змінами, внесеними Законом «Про засади державної мовної політики» до законів «Про місцеві державні адміністрації», «Про службу в органах місцевого самоврядування», встановлюється обов’язок до претендентів на службу в органі місцевого самоврядування окрім державної мови володіти ще й регіональними мовами, а до претендентів на посаду в місцевій державній адміністрації – ще й мовами меншин.

На територіях, де визначено регіональну мову, чи проживають національні меншини це створюватиме перешкоди для доступу до державної служби чи служби в органах місцевого самоврядування особам, які володіють державною мовою, але не володіють регіональними мовами чи мовами меншин.

Зважаючи на те, що неможливо забезпечити кадрами, які володіють відповідними мовами, в усіх сферах діяльності місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, цілком ймовірно, що вимоги щодо володіння іншими, крім державної, мовами будуть застосовуватися вибірково.

Водночас Конституція (ч. 2 ст. 38) гарантує громадянам рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Порушення прав україномовного населення

Держава відмовилася від регулювання використання державної мови у сферах кіноіндустрії, телебачення, радіомовлення, друкованих засобів масової інформації, книговидання тощо.

Як справедливо зазначає Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин:«Ринкові міркування у поєднанні із ситуацією асиметричної двомовності в Україні сприятимуть імпорту й виробництву російськомовних програм, фільмів та публікацій, оскільки все це буде значно дешевше виробляти або імпортувати. Крім того, більш імовірно, що вони досягнуть ширшої аудиторії, що складається не тільки з російськомовної спільноти, а й більшості україномовних громадян, які вільно розмовляють російською мовою. Таке дерегулювання буде унікальним, оскільки більшість держав-членів ОБСЄ здійснюють регулювання для забезпечення адекватної присутності державної мови у ЗМІ, зокрема, на телебаченні. Це стосується не лише «малих» мов, наприклад, голландської мови або скандинавських мов, а і «великих», як наприклад французької»(п. 41 Оцінки та рекомендацій Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3).

І справді, виробники такої продукції будуть зацікавлені у створенні відповідного продукту передусім російською мовою, оскільки це дає їм можливість без додаткових витрат не лише задовольняти потреби українського ринку, а й виходити на російський ринок. Водночас мовні інтереси україномовного споживача будуть ущемлені.

Вочевидь за таких ринкових умов Українська держава має стимулювати виготовлення інформаційної продукції, створення та поширення творів культури і мистецтва передусім українською мовою, а також тими мовами меншин, які перебувають під загрозою зникнення і потребують захисту з боку держави.

Порушення інтересів національних меншин щодо розвитку в українському суспільстві

Ст. 20 Закону «Про засади державної мовної політики» проголошує право громадян на отримання освіти регіональними мовами або мовами меншин; у державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою).

Такий підхід ускладнюватиме молодим поколінням національних меншин інтеграцію у багатомовне українське суспільство, оскільки вони не володітимуть достатніми знаннями державної мови як мови міжнаціонального спілкування.

На думку Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин, це «призведе до переважно одномовної системи освіти у школах, де навчаються мовами меншин, яка навряд чи надасть адекватні можливості дітям із числа меншин розвивати навички у сфері державної мови. Сумнівним є те, що уроки лише з української мови та літератури нададуть такі можливості, зокрема, в регіоні та середовищі, в яких мова меншини є домінуючою та в яких мало стимулів до вивчення та використання державної мови в сфері зайнятості або для доступу до вищої освіти. Нарешті, такий підхід суперечить об‘єкту й меті як Рамкової Конвенції про захист національних меншин, так і Європейської Хартії регіональних та міноритарних мов»(п. 41 Оцінки та рекомендацій Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин стосовно проекту Закону «Про мови в Україні» (№1015-3).

Сумнівним є обов’язок усіх учнів загальних середніх навчальних закладів поряд з державною мовою вивчати й одну з регіональних мов або мов меншин, особливо, якщо ці учні відносяться до іншої національної меншини або не є представниками національної меншини (ч. 7 ст. 20 Закону). Вочевидь, цей обов’язок слід було б замінити на право обирати вивчення регіональної мови, мови меншини або іншої іноземної мови.

Порушення принципу юридичної визначеності

Закон «Про засади державної мовної політики» є неякісним, що породжуватиме багато правових спорів і створюватиме зайве навантаження на правову систему. Чимало положень Закону не дають можливість регулювати свою поведінку та передбачати наслідки такої поведінки.

Так, ч. 1 ст. 8 Закону визначає ознаки злочину, за який може наступити кримінальна відповідальність – публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення державної, регіональних мов або мов меншин в офіційних документах і текстах, що веде до створення перешкод і обмежень у користуванні ними, порушення прав людини, а також розпалювання ворожнечі на мовному ґрунті. Водночас ч. 3 ст. 3 Кримінального кодексу встановлює, що злочинність діяння визначається тільки цим Кодексом. Крім того, невизначеність формули «публічне приниження чи зневажання» може використовуватися державою для свавільного втручання у свободу вираження поглядів.

Більшість дефініцій у ст. 1 Закону не відповідає правилам юридичної техніки. Так, державна мова визначається як «закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства...». Однак, що таке «органи державного управління та діловодства» і що туди відноситься – встановити неможливо, оскільки такий термін не лише не використовується у законодавстві, а й є безглуздим за своїм змістом.

Регіон визначається як «окремасамоуправнаадміністративно-територіальна одиниця, що може складатися з Автономної Республіки Крим, області, району, міста, селища, села». Абсурдність такого визначення у тому, що за Кодексом про адміністративні правопорушення (ст. 186) «самоуправство – самовільне, всупереч встановленому законом порядку, здійснення свого дійсного або гаданого права...». Подібне визначення є й у Кримінальному кодексі (ст. 356). Звідси мало б випливати, що статус регіону має підтверджуватися постановою про притягнення до адміністративної відповідальності або обвинувальним вироком суду.

На недосконалість юридичної техніки вказує те, що у Законі міститься сімнадцять посилань на ч. 3 ст. 8цього Закону як таку, що визначає умови для застосування регіональної мови. Однак насправді вона закріплює право на захист мовних прав та інтересів особи, а відповідні умови визначені ч. 3 ст. 7 Закону.

Ч. 1 ст. 24 Закону передбачає, що «кожному гарантується право споживати інформаційну продукцію засобів масової інформації будь-якими мовами. Це право з поважанням принципу незалежності і самостійності засобів масової інформації забезпечується створенням умов для розповсюдження інформації різними мовами і вільного вибору мови її споживання». За такого формулювання кожен може вимагати видання, наприклад, офіційних видань державних органів будь-якою мовою – італійською, арабською, китайською, кримчацькою тощо.

Закон містить багато неузгодженостей із чинним законодавством. Зокрема, вносяться зміни до нечинних законів «Про органи реєстрації актів громадянського стану» 1993 р., «Про вибори народних депутатів України» 2004 р., «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 2004 р.

Положення Закону неможливо виконати щодо мов національних меншин, крім російської

Більшість положень Закону неможливо реалізувати, оскільки він вимагає, по-перше, величезних видатків з державного бюджету, що є непідйомними для економіки України і платників податків та неспівмірними з цілями закону (йдеться про мільярди чи десятки мільярдів гривень), по-друге, величезної кількості кадрів, що володіють мовами національних меншин в державних органах, навчальних закладах, ЗМІ тощо – їх в Україні просто немає у такій кількості.

Так, значних видатків вимагатимуть зокрема такі положення Закону:

1) апарат Верховної Ради здійснює переклад виступу промовця на державну мову під час усіх засідань Верховної Ради України, її комітетів і комісій (ст. 9);

2) акти вищих органів державної влади офіційно публікуються державною, російською та іншими регіональними мовами або мовами меншин (ч. 1 ст. 10);

3) акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), офіційно публікуються регіональною мовою або мовою меншини (мовами) (ч. 2 ст. 10);

4) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування може використовуватися регіональна мова (мови). У листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови) (ч. 1 ст. 11);

5) посадові та службові особи зобов’язані володіти державною мовою, спілкуватися нею із відвідувачами, а в межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), з відвідувачами, що вживають регіональну мову (мови), – цією регіональною мовою (мовами) (ч. 3 ст. 11);

6) особам, що вживають регіональну мову (мови), забезпечується право подавати усні чи письмові заяви та отримувати відповіді на них цією регіональною мовою (мовами) (ч. 3 ст. 11);

7) у разі необхідності забезпечується відповідний переклад роботи конференцій, зборів та інших офіційних зібрань, які проводяться органами державної влади та органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, з використанням регіональної мови (ч. 4 ст. 11);

8) тексти офіційних оголошень, повідомлень у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами) (ч. 5 ст. 11);

9) найменування органів державної влади і місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій, написи на їх печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках і табличках у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради з урахуванням стану регіональної мови можуть виконуватися державною і регіональною мовою (мовами) (ч. 6 ст. 11);

10) документація місцевих референдумів за рішенням місцевої ради оформляється регіональною мовою (мовами) (ч. 1 ст. 12);

11) виборчі бюлетені по виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів і посадових осіб місцевого самоврядування за рішенням територіальної виборчої комісії можуть оформлятися і відповідною регіональною мовою (мовами) (ч. 2 ст. 12);

12) у межах території, на якій поширена регіональна мова, у бюлетені для голосування на всеукраїнському або місцевому референдумі за рішенням місцевої ради поруч із текстом державною мовою розміщується його переклад цією регіональною мовою (мовами) (ч. 3 ст. 12);

13) в інформаційних плакатах кандидатів на пост Президента, кандидатів у народні депутати, у депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, у депутати і посадові особи місцевого самоврядування від політичних партій за заявою відповідного суб’єкта виборчого процесу поруч із текстом державною мовою розміщується його переклад регіональною мовою (мовами) (ч. 4 ст. 12);

14) паспорт громадянина України та інші документи, що посвідчують особу та відомості про неї, виконуються державною мовою і, поруч, за вибором громадянина, однією з регіональних мов або мов меншин (ч. 1 ст. 13);

15) документ про освіту, отриману в навчальному закладі з навчанням регіональною мовою, за заявою осіб виконується двома мовами – державною і, поруч, відповідною регіональною (ч. 2 ст. 13);

16) у межах території, на якій поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами) (ч. 2 ст. 14);

17) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), допускається подання до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами) з перекладом, у разі необхідності, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу (ч. 3 ст. 14);

18) у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов) в суді, у разі їх необхідності, надаються без додаткових витрат для осіб, які беруть участь у справі (ч. 4 ст. 14);

19) поряд із державною мовою при проведенні досудового розслідування, дізнання та прокурорського нагляду можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин України, інші мови (ст. 15);

20) державні і комунальні навчальні заклади у встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в цілому (ч. 4 ст. 20);

21) в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення однієї з регіональних мов або мов меншин (ч. 7 ст. 20);

22) за бажанням особи, тести для зовнішнього оцінювання якості освіти надаються у перекладі на регіональну мову або мову меншини (ч. 9 ст. 20);

23) держава забезпечує підготовку педагогічних кадрів для навчальних закладів з навчанням регіональними мовами або мовами меншин, здійснює методичне забезпечення такої підготовки (ч. 11 ст. 20);

24) навчальні заклади можуть створювати класи, групи з навчанням іноземними мовами (ч. 12 ст. 20);

25) офіційна інформація про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування поширюється у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), регіональною мовою (мовами). У разі поширення офіційної інформації мовою, яка відрізняється від державної, поширювач повинен забезпечити автентичний переклад з мови, на якій поширюється ця інформація, на державну мову (ч. 2 ст. 24);

26) друкована продукція службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки тощо), що розповсюджується органами державної влади і органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами та організаціями, у межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради може видаватися і цією регіональною мовою (мовами) (ч. 7 ст. 24);

27) маркування товарів, інструкції про їх застосування тощо виконуються державною мовою і регіональною мовою або мовою меншини (ч. 3 ст. 26);

28) топоніми з-поза меж України подаються державною мовою у транскрипції з мови оригіналу (це означає, що на усіх картах слід переглянути написання усіх назв – Масква, Ландон, Паріж, Букурешті, Бейджин тощо) (ч. 3 ст. 21).

Реалізація положень Закону вимагає, з одного боку, величезних видатків з державного бюджету, що є непосильними для економіки України і платників податківта неспівмірними з цілями закону (йдеться про мільярди чи десятки мільярдів гривень), з іншого боку, величезної кількості кадрів, що володіють відповідними мовами, у державних органах, навчальних закладах, ЗМІ тощо – їх в Україні просто немає у такій кількості.

Закон неминуче призведе до суттєвого збільшення видатків територіальних громад, що можливо лише за умови зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування. Закон не передбачає відповідних механізмів, а тому реалізація положень закону здатна позбавити місцеве самоврядування спроможності виконувати свої основні функції та надавати послуги населенню.

Положення Закону, що вочевидь не можуть бути виконані, викличуть нову штучно створену хвилю позовів в судах, як це було із позовами щодо невиконання зобов’язань держави у сфері соціального захисту. У свою чергу це може призвести до невиконання рішень національних судів, що є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рекомендації Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини

Закон України «Про засади державної мовної політики» створив велику кількість проблем: як у сфері національної безпеки, так і в царині прав та свобод людини і громадянина.

З метою усунення порушень прав людини і громадянина, що зумовлені набранням чинності Законом України «Про засади державної мовної політики», Уповноважений Верховної Ради України з прав людини компетентний вжити таких заходів:

1) звернутися до Верховної Ради України[2] з пропозицією внести зміни до Закону України «Про засади державної мовної політики» та інших законів, зокрема, щодо:

– заміни положень, які дають можливість місцевим органам державної влади і органам місцевого самоврядування застосовувати регіональну мову замість державної, на положення про можливість застосування місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування регіональної мови поряд з державною;

– вилучення положень, які є втручанням у права об‘єднань громадян та приватних осіб;

– вилучення положень, що порушують рівне право доступу до публічної служби;

– вилучення положень, які порушують інтереси національних меншин щодо розвитку в українському суспільстві;

– удосконалення або вилучення положень, що створюють юридичну невизначеність;

– регулювання використання державної мови у сферах кіноіндустрії, телебачення, радіомовлення, друкованих засобів масової інформації, книговидання; стимулювання виготовлення інформаційної продукції, створення та поширення творів культури і мистецтва передусім українською мовою, а також тими мовами меншин, які перебувають під загрозою зникнення і потребують захисту з боку держави;

– введення в дію положень Закону, які вимагають фінансування з державного чи місцевих бюджетів, лише після визначення обсягів та механізмів такого фінансування;

– вилучення положень, які неможливо виконати внаслідок недостатності фінансових і кадрових ресурсів;

2) у разі, якщо Верховна Рада України VІ скликання не внесе необхідних змін до Закону «Про засади державної мовної політики», звернутися до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень Закону, які є сумнівними під кутом зору конституційних вимог або не відповідають вимозі юридичної визначеності;

3) проводити моніторинг, у тому числі за участю громадських організацій, дотримання прав людини і громадянина при реалізації Закону «Про засади державної мовної політики», результати моніторингу відобразити у щорічній доповіді про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

 

 

 


 

[1] Цей принцип у законі помилково названий плюрилінгвізмом. Ідея плюрилінгвізму виникла у Європі (а точніше, у Франції) як протидія засиллю англійської мови у міждержавних та міжнаціональних контактах між європейськими країнами. Зокрема, вона спрямована на збереження європейської мультикультурності, самобутності держав, широкому використанню їх державних мов у міжнаціональному спілкуванні. Плюрилінгвізм передбачає створення умов для того, щоб людина знала не одну європейську мову. У цьому неважко переконатися, якщо ознайомитися зі змістом Європейської хартії плюрилінгвізму, яка, щоправда, не має статусу офіційного документа («У Європі не може бути єдиної мови. Європа повинна розвиватися заперечуючи те, щоб думати і працювати за допомогою мов теперішніх або майбутніх наддержав, особливо якщо ці мови відносяться до меншості у Європі»). Саме на цьому принципі заснований Європейський союз, де офіційними мовами є державні мови усіх держав – його членів. Тобто цей принцип спрямований на гарантування використання саме державних мов в рамках Європи.

 

 

[2] Такі пропозиції можуть бути адресовані також відповідній робочій групі, створеній на підставі доручення Президента України «Щодо удосконалення законодавчого забезпечення застосування мов в Україні», якщо на час подання цих пропозицій робоча група ще не закінчить свою роботу.

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори