ЗМІ свідомо використовують «мову ворожнечі», тому що це відповідає їхнім цілям
Проблема недотримання прав національних меншин є дуже актуальною для України, на території якої, згідно за даними перепису 2001 року, проживають представники 130 різних національностей, що становить 27,3% від усіх жителів країни.
Мене часто запитують: «Наскільки Україна – расистська країна?» Я не знаю, як вимірювати расизм в Україні – в літрах, кілограмах, можливо, ще в чомусь?! З одного боку, стверджувати, що в нашій країні будь-яка людина, яка відрізняється зовнішністю, фенотипом, походженням відразу потрапляє під ксенофобський тиск суспільства, – було б перебільшенням. Ситуація в Україні краща від ситуації більшості країн Центральної і Східної Європи, зокрема Східної. З іншого – говорити, що в нас все чудово, і ми маємо справу лише з окремими інцидентами етнічної дискримінації, теж було б неправдою. Свого часу цитувалась сумно звісна фраза одного з українських чиновників, який казав: «Расизму в нас немає, є окремі його прояви». В нашій країні все ж присутні стереотипи й упередження щодо певних етнічних, релігійних груп, або тих осіб, які сприймаються як чужі. І це провокує перед усім негативну реакцію у суспільстві. В Україні існує латентна ісламофобія, кавказофобія, імігрантофобія. Інша справа, як ця «фобія» проявляється.
Якщо за прояви етнічної ворожнечі не будуть притягати до відповідальності тих, хто це робить, кількість таких випадків лише збільшуватиметься. Стара максима «безкарність породжує рецидив» працює і тут. До того ж, як ми бачимо на прикладі сусідніх держав (на жаль, наші російські колеги не дадуть збрехати), збільшення кількості та підвищення професіоналізму нападів на етнічному підґрунті свідчить про погіршення ситуації в суспільстві в цілому. Напади не виникають у вакуумі, їх скоюють не вихідці з Марсу. А люди, які разом з нами росли, в яких є родичі, друзі, діти... Вочевидь, вони перебувають в певній атмосфері, яка легітимізує насильство на ґрунті етнічної ворожнечі. Ще один фактор – чим більше повідомлень про подібні напади, тим більше це легітимізує в суспільстві вороже ставлення до жертв. Це може звучати як парадокс, але на жаль, це так. Проте в Україні фізичне насилля по відношенню до представників інших етногруп –скоріше, винятки. Звичайно до ЗМІ найчастіше потрапляє інформація про випадки застосування насильства на ґрунті расової, релігійної ворожнечі. Однак ксенофобія в нашій країні найчастіше проявляється на рівні стереотипів, вербальної образи, агресії, неусвідомленого використання «мови ворожнечі» в ЗМІ.
Є випадки, коли люди в публічному комунікативному просторі, в ЗМІ свідомо використовують «мову ворожнечі», тому що це відповідає їхнім цілям. Тоді можемо говорити про пропаганду расистських або інших ксенофобських ідей. Але частіше – це небажання дізнатися більше та критично ставитися до отриманої інформації. Більшість випадків використання «мови ворожнечі» – оприлюднення поглядів, базованих на стереотипах. Як на мене, це невігластво, нестача освіти, брак особистого спілкування з людьми, по відношенню до яких застосовується оціночне судження. Мене дивують люди, які все знають про ромів, геїв, кавказців чи мусульман, особисто не знаючи жодного рома, гея, мусульманина, або вихідця з Кавказу.
Якщо йдеться про журналістів, то найчастіше - це порушення базових професійних стандартів: не перевірка інформації, що подається, використовування лексики, що спирається на стереотипи і упередження типу «всім відомо, що», або «експерти стверджують». Натомість, не наводиться жодного факту, який би обґрунтував зазначені приклади. На жаль, неякісні матеріали – одна з хвороб журналістської професії. Якщо ми хочемо, щоб українська журналістика мала більшу перспективу, ніж «новини для барбоса», потрібно щось змінювати.
У нас недостатньо працює імміграційне законодавство. Імміграційна система забюрократизована. Система органів, яка відповідає за цю ділянку, дуже корумпована. Труднощі для іноземних громадян полягають в наступному: або вони мають все робити за правилами (а часто це не можливо), і тоді це їм дуже ускладнить життя, або вони обирають існування в сірій зоні напівлегальності – не тому що хочуть, а тому що до цього їх змушує держава. Якщо йдеться про таку вузьку категорію іммігрантів, як біженці та шукачі притулку, то вони живуть в підвішаному стані протягом років, поки їх справа розглядається. При цьому не маючи жодної допомоги або захисту з боку держави, і водночас постійно з цією державою стикаючись у вигляді органів внутрішніх справ. Часто виникають ситуації, коли від них вимагають гроші. До того ж, у нас існує багато прогалин на законодавчому рівні. Відповідно, вони не знають, як забезпечити собі життя продовж довгого часу розгляду їхньої справи. Оскільки не отримують статусу біженця, витісняються в сіру зону. На сьогодні існує також неоднозначна ситуація з притулком. На міжнародному рівні Україна зобов’язалася захищати біженців, але на практиці вона цього не робить.
Якщо говорити про громадян України, які народилися тут, але належать до інших етнічних меншин, виникають проблеми, починаючи від збереження їхньої мови (якщо це їхні діти – то вивчення рідної мови) та культури, й закінчуючи упередженим ставленням до них інших жителів країни. Це може виявлятися в етнічному профайлінгу з боку міліції – необґрунтовано частій перевірці документів. Етнічний профайлінг – незаконна практика і за українським законодавством, і за Європейською конвенцією захисту прав людини, зокрема за рішенням Європейського суду з прав людини.
Я думаю, кожен в своєму полі має над цим попрацювати. Як журналіст, я би хотів бачити журналістику професійною, яка не вдається до ксенофобських стереотипів і не використовує «мову ворожнечі». Таким чином, з одного боку, підвищиться якість журналістських матеріалів, а з іншого – стане краще тим людям, які перебувають під пресом маніпулятивної громадської думки або упереджень окремих осіб. Якщо мова йде про державу – треба робити цілу низку речей. Так, щодо системи надання статусу біженця, то Україні треба його або дійсно надавати, або забрати свій підпис під Конвенцією захисту прав людини.
Взагалі, говорячи про підхід держави без акцентації на окремих сферах, то перед усім пріоритетним має бути захист прав і свобод людини. Решта – потім. У нас поки що все навпаки: в першу чергу відстоюються бізнес-інтереси конкретних груп, загальноекономічні пріоритети правлячої групи тощо, а потім – права людини. Поки так буде, в нашій країні нічого не зміниться.
Деякі факти
- Кожного року біля 1,5 тис. осіб звертаються з запитом про отримання статусу біженця. Проте отримують його одиниці. Дані УВКБ ООН щодо кількості випадків надання статусу біженця в Україні в 2003-2007 рр. свідчить про те, що з 8869 поданих заяв за цей період лише 3 % (або у 294 випадках) було надано цей статус.
- В Україні відсутній орган влади, відповідальний за координацію дій уряду у протидії расизму та ксенофобії. Низький рівень застосування статей Кримінального кодексу, які враховують расовий, національний або релігійний мотив.
- Не вирішено проблеми з наданням тимчасового житла шукачам притулку та інтеграцією біженців в українське суспільство в цілому. Держава надає лише 17 грн особі, що отримала статус біженця, для подальшої адаптації в Україні.
Максим Буткевич, співкоординатор проекту «Без кордонів» ГО «Центр Соціальна дія»