пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201231
06.11.2012
джерело: maidan.org.ua

Олександр Северин: Право на мирні зібрання. Десоветизація

   

Совецький союз здох, але ще смердить. Його, з дозволу сказати, дискурс, його метастази продовжують псувати життя посполитим. Однією з класичних справ зомбісовка, як явища тоталітарного, антидемократичного і, відтак – антилюдського, є пригнічування вільної ініціативи в усіх її проявах, пригнічування волі людини і де свідоме, а де рефлекторне обмеження можливостей для висловлення волі, поглядів, не кажучи вже про антивладний протест. Заборонити і знищити все, що не дозволено “згори” якимось владоможцем чи хоча б його песиком.

Тому навіть в останні часи свого офіційного існування совок звично пручався громадянській свободі, вишкірившись на неї, зокрема “Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР»від 28.07.1988 року № 9306-ХІ” , який, якщо стисло, встановлював дозвільний порядок проведення мирних зібрань, вимагав повідомляти про намір проведення зібрання аж за 10 (десять) днів, а також уповноважував “виконавчі комітети” совєтів забороняти мирні зібрання власним рішенням, “якщо мета їх проведення суперечить Конституції СРСР”. Жорсткий совок, ви розумієте.

Давно набула чинности Конституція України, стаття 39 якої гарантує українцям право збиратися мирно без усяких “дозволів” чи то “санкцій” і передбачає можливість обмеження цього права лише рішенням суду відповідно до закону “лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей”. Давно набули чинности для України Конвенція з захисту прав людини і основоположних свобод і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, які ще більш мінімізують можливости легітимних обмежень права на мирні зібрання, обумовлюючи, що будь-які такі обмеження припускаються лише тоді, коли вони є “необхідними у демократичному суспільстві”.

Але теперішня квазідержава УРСР-2 – родом з СРСР, рівно як і чиновницька ментальність. І ще на початку 2012 року 13 (тринадцять) міських рад обласних центрів України на запити відповіли нам, що при розгляді повідомлень про проведення мирних зібрань керуються тим совковим “указом” (Конституція, відповідно, їм не указ, а закон їм не писано). Принаймні двічі повідомляло про нібито чинність “указу“ і Міністерство юстиції України, а суди дотепер рясно застосовували його, обмежуючи реалізацію права на мирні зібрання (властиво – просто ці зібрання тупо забороняючи). Просякнуті духом і літерою того “указу“ положення чинного статуту патрульно-постової служби МВС України додають питанню виразного присмаку кийка і запаху сльозогінного газу.

Авторові цих рядків разом з іншими добрими людьми доводилося привертати увагу “суб’єктів владних повноважень” до цією сумної, протиприродної ситуації і до відповідних паскудних практик, а також у судових інстанціях заперечувати правомірність застосування в України того “указу”. Врешті, як той казав, процес пішов.

21-го травня цього року, у своїй Довідці щодо вивчення та узагальнення практики застосування адміністративними судами законодавства під час розгляду та вирішення впродовж 2010–2011 років справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (п.2 постанови Пленуму від 21.05.12 №6) Вищий адміністративний суд України врешті однозначно вказав: “у судовій практиці під час вирішення справ щодо обмеження права на мирні зібрання мають місце випадки застосування Порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, встановленого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. Такий підхід судів є помилковим.

Оскільки норми цього Указу встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань та надають право органам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбачають повідомний порядок проведення зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборонити проведення мирного зібрання тільки суду, зазначений акт не підлягає застосуванню судами під час вирішення судами справ розглядуваної категорії“.

Своєю чергою, Київський апеляційний адміністративний суд, задовольняючи нашу апеляційну скаргу на “заборонне” рішення Окружного адмінсуду Києва, погодився з нашою аргументацією про те, що “…Указ суперечить Конституції України, оскільки передбачає дозвільний характер проведення мирних зібрань і взагалі стосується їх проведення у неіснуючій державі “СРСР”, регламентуючи відносини громадян СРСР з виконавчими комітетами рад народних депутатів, розглядаючи проведення зібрань крізь питання відповідности чи невідповідности “Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік” – неіснуючих конституцій неіснуючиї субє’ктів. Згідно зі ст.19 Конституції  органи державної влади, місцевого самоврядування можуть діяти лише відповідно до Конституції і законів України, а згідно з п.1 ст.92 Конституції права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються лише законами”.

В теперішній Україні, на жаль, поки що нема прецедентного права, проте посилання на правові позиції, рішення і авторитет судів апеляційної і касаційної інстанції можна порекомендувати громадянам, яким доведеться відстоювати своє право на мирні зібрання у судових процесах за “обмежувальними” позовами совковоментальних місцевих владців – любителів забороняти всі не санкціоновані ними самими рухи і порухи.

Слід, до того ж, сподіватися, що ВАСУ виконає п.3  постанови свого Пленуму: “Рекомендувати Голові Вищого адміністративного суду України утворити робочу групу для підготовки проекту постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду та вирішення адміністративними судами справ стосовно реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо)“. Враховуючи надані у п.1 ст.39 Закону України “Про судоустрій” повноваження “надавати методичну допомогу судам нижчого рівня” та надавати “нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ“, це було б ще більш помічно.

Крім того, вже зараз є підстави та аргументація контратакувати місцеві влади позовними заявами про відсутність у них компетенції застосовувати той “указ” при розгляді завчасних повідомлень про проведення і про заборону застосування “указу”.

Втім, на жаль, на сьогодні триває практика прийняття судами рішень про обмеження права на мирні зібрання не лише конкретним відповідачам, до яких були пред’явлено відповідні вимоги, а необмеженому колу осіб, “всім іншим особам, які реалізують право на мирні зібрання”, абсурдність чого є очевидною: вам щось заборонили, вам про те нічого не відомо, а, скажімо, “Беркуту” – навпаки, відомо… (зокрема, саме такий підхід продемонстрував Окружний адмінсуд Києва, з воїстину совецьким розмахом заборонивши мирно збиратися біля ЦВК та на Майдані Незалежности з 28.10 аж по 12.11.12 всім “суб’єктам, які реалізують право на мирні зібрання”).

Як бачимо, поряд і попереду ще багато веселого, неадекватного і совкового. Тож – вдалого полювання. Совок must die!

6 листопада 2012

Майдан-Моніторинг

 

Ініціатива “Майдан-Моніторинг“ здійснюється за підтримки Міжнародного фонду “Відродження

Цей матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». За погляди, судження, фактичні дані, відомості, опубліковані у даному матеріалі, несуть відповідальність його автори. Такі погляди і судження, фактичні дані можуть не співпадати з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори