пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201235
27.12.2012 | Тетяна Штифурко
джерело: zik.ua

Євген Захаров: Як опиратися терору з боку держави

   

 

ukrafoto.comЖертвою держави може стати кожен. Сьогодні в Україні ніхто не застрахований від того, що його права будуть порушуватись. Проте ситуація не є безнадійною – існують механізми, щоб захистити людину, стверджує голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, керівник Харківської правозахисної групи Євген Захаров.

У Львові він провів один із семінарів з навмисно провокаційною назвою «Навіщо Україна?», які організовує головний редактор культурологічного часопису «Ї» Тарас Возняк, і розповів, як громадянин може опиратися державі, якщо вона порушує його права.

Євген Захаров розпочав з історії однієї жінки, яка проходила по одній справі і її на п’ятому місяці вагітності забрали до Харківського СІЗО. Там вона потрапила до камери на вісім ліжок, де було 30 жінок. На дев’ятому місяці її перевели до іншої камери, де було троє. Коли жінку вже привезли в пологовий будинок, то прикували до крісла наручниками. Після умовлянь її все ж таки відв’язали, вона сім годин народжувала. У пологовому будинку їй ніхто не допомагав. На третій день після пологів її разом із сином забрали назад у СІЗО. Один раз прийшов лікар-педіатр, оглянув дитину, і після того ніяких медичних оглядів не було. Харчування її було вкрай поганим, якби не передачі від матері, невідомо, як би жінка могла годувати новонародженого сина. На суді їх обох тримали в клітці.

Ця кафкіанська ситуація виглядала абсолютно нормальною для всіх присутніх, тільки мати цієї жінки була пригнічена тим, що таке відбувається з її донькою та онуком. На суді їх і побачив адвокат Харківської правозахисної групи. Через Європейський суд на 43-й день вдалося примусити, щоб підсудну з дитиною перевели до нормальної лікарні. Там у хлопчика знайшли купу захворювань. Тоді жінку випустили на підписку про невиїзд.

У Харківському СІЗО, за словами Захарова, таких молодих мам щомісяця перебуває приблизно 7-8. Але вони можуть бути і в інших СІЗО, які також непристосовані для цього. Жодних нормативних актів, які би такі ситуації регулювали, немає.

Але, як стверджує правозахисник, ця історія показує, що і в таких випадках можна боротися і добиватися позитивного результату.

Право все-таки перемагає

– Працюючи вже багато років, ми дійшли висновку, що коли людина, права якої порушує держава, має правову позицію, ставши на яку можна цю людину захищати, то треба завжди це робити і йти в цьому до кінця, проходячи всі етапи, які передбачені в правовій процедурі. І якщо ця правова позиція є достатньо сильною, в кінцевому рахунку ви завжди виграєте. Той досвід, який має наша організація, мене в цьому переконує. Багато хто каже, що це погляд ідеалістичний, що нічого не можна домогтися, але я все ж таки вважаю, що це не так. Можу розповісти сотні різних історій, які відбувалися з нашими клієнтами і клієнтами моїх колег з інших правозахисних організацій.

Чому право в нас все-таки перемагає? Тому що Україна внесена в міжнародну систему захисту прав людини. Україна є членом Ради Європи, і звідси випливає доволі багато зобов’язань. Тому можна звернутися до Європейського суду з заявою про порушення Європейської конвенції з прав людини і домогтися перемоги. Адвокати нашої організації за шість років виграли понад 70 таких справ.

У випадку з цією вагітною жінкою був виграш за правилом 39 регламенту Європейського суду. Воно означає, якщо людині, її життю або здоров’ю загрожує небезпека, то Європейський суд, вивчивши докази цієї небезпеки, може ухвалити рішення про термінові заходи і зобов’язати державу їх вжити.

Таких випадків у нас було декілька десятків. Перша група цих справ пов’язана з екстрадицією, коли, наприклад, ув’язненому на Батьківщині загрожують катування. Друга група стосується саме стану здоров’я, коли людині, яка перебуває в ув’язненні, потрібна належна медична допомога, а в медичних частинах установ виконання покарань чи слідчих ізоляторів такої допомоги не можуть надати. Тому людину зобов’язані перевести до цивільної лікарні. І якщо Європейському суду довести, що це справді так, він ухвалює рішення, і держава Україна завжди такі рішення виконує. Навіть щодо Юлії Тимошенко – правда, із запізненням на два тижні, але все ж таки виконали. Хоча це запізнення було пов’язане, скоріше, не з державою, а з Юлією Володимирівною, яка не бажала йти в ту лікарню, куди їй пропонували.

Дуже мало в нас було відмов щодо правила 39 – всього два чи три рази. Це було в тих випадках, коли ми не могли навести докази, які б переконали Європейський суд.

Тобто ситуація не є безнадійною у випадку конкретних порушень прав людини. Спочатку завжди треба провести правовий аналіз, щоб зрозуміти, які дії потрібні, і виконувати ці дії послідовно.

Часто буває проблема з тим, що люди, які постраждали, не завжди хочуть цим займатися. Наприклад, жертви катувань. Коли вони вирвалися після катувань від міліції, то вже бояться, не хочуть нікуди скаржитися, аби тільки їх не чіпали. І таких більше, ніж тих, хто хоче отримати сатисфакцію. Тобто очевидно, що можна допомогти тільки тому, хто сам хоче собі допомогти.

Правозахисників ще недостатньо

– Харківська правозахисна група насправді працює в усій Україні, але зрозуміло, що вона не може охопити весь той колосальний шар порушень прав людини, який є в державі. Нашій групі вже 20 років. Ми поставили собі завдання знаходити колег по всій країні, проводити навчання, організовувати такі групи і працювати разом.

Якщо 1991 року таких організацій не було зовсім, а всі ті люди, які займалися тоді правозахистом, за рідкісним виключенням, пішли в політику, то зараз таких організацій приблизно 250. З одного боку, це начебто багато. З другого боку – мало, оскільки не всі з них достатньо сильні і можуть бути самостійними. Таких є приблизно 25-30 на всю країну. І вони, звичайно, не охоплюють весь обсяг порушень.

Тому я не бачу іншого шляху,  як збільшення кількості таких організацій, навчання правників, адвокатів, щоб більше і більше було фахівців, які матимуть мислення правозахисне і  захищатимуть своїх клієнтів з позиції захисту прав людини.

Але я прекрасно розумію, що цього, безперечно, мало. Не можна займатися тільки захистом конкретних людей у конкретних справах. Ці справи виникають тому, що є прогалини в законодавстві, не працює судова система, взагалі система кримінальної юстиції в нас абсолютно неправильна. Тобто насправді треба все це змінювати. І правозахисні організації мають брати в цьому активну участь.

Окрім того, правозахисники повинні розповсюджувати інформацію. Це можуть бути якісь пам’ятки для людей на випадок, якщо їх, наприклад, затримує міліція або проводиться обшук. Це знаходило б своїх адресатів, оскільки люди мають розуміти, як їм чинити з державою, якщо вона порушує їхні права.

З 2010 все змінилося

– Насправді правозахист – це та сама політика. Взагалі, будь-яка громадська діяльність в посттоталітарному соціумі є політичною в широкому сенсі цього слова, якщо тільки не розуміти політику лише у вузькому сенсі – як діяльність, що має на меті отримання і використання влади. Саме правозахисні організації мають ставити питання про моральність і легітимність влади. У нашому випадку, на жаль, про аморальність і нелегітимність. Саме вони мають нагадувати цій владі, хто хазяїн у домі і яку вона має виконувати роль.

Коли кажуть про правозахист, то йдеться про захист людини від держави, коли держава порушила її права. Тобто це завжди діє постфактум – після того, як уже щось сталось. Я ж кажу про «правонапад» – мають бути превентивні заходи, щоб попередити порушення прав людини державою, коли, наприклад, хочуть прийняти ті чи інші закони.

До 2010 року майже все виходило. Я не пам’ятаю жодного разу, щоб нам не вдалося припинити якусь дурню, яка йшла з парламенту чи Адміністрації Президента. Багато які закони ветували і переписували.

З 2010 ситуація змінилася. Нас зараз погано слухають, хоча мушу сказати, що іноді прислуховуються також, але загалом – ні. Ми ще не достатньо сильні для того, щоб примусити прислуховуватися до нашого погляду. І зараз значно серйозніші авторитарні тенденції, сильніша дисципліна, ніж була за помаранчевих. Якщо представникам нинішньої влади даний наказ – жодні аргументи вже не діють. Вони можуть з вами погоджуватися в коридорі, але все одно проголосують так, як їм накажуть. Тому треба знову таки думати, як будувати наші спільні дії таким чином, щоб краще впливати на цю владу.

Навіщо Україна?

– На мій погляд, головна проблема України – це нестача людей, які здатні працювати, здатні розуміти нове і створювати нове. Бракує людей освічених. У мене особисто найбільша претензія до української влади за 20 років незалежності, що вона лишила людей бідними і неосвіченими. Якби я міг більш серйозно впливати на ухвалення рішень, я б намагався домогтися того, щоб на освіту було значно більше коштів, щоб ставлення до вчителів було зовсім інше, ніж зараз. Щоб усі діти вчили англійську мову, добре знали комп’ютер і т. д.

Питання «Навіщо Україна?» виникає тому, що країна насправді ще дуже молода і ще немає усвідомлення, для чого вона, що об’єднує людей. У мене стосовно цього є певне ідеалістичне уявлення. Яка українська національна ідея – це те ж питання, що й «Навіщо Україна?». Так сталося, що я певний час приділив історії політичних репресій в СРСР. Відомо, що найбільші повстання в ГУЛАГу, Воркуті, Кінгірі, в Норильську були організовані саме українцями. Ці люди знали, що йдуть на вірну смерть, але чомусь вони це робили. Так от, після того, як я це все перечитав, то зрозумів, що українська національна ідея – це насправді ідея свободи. І якщо говорити про правозахисників у 60-80-ті роки, то саме ідея свободи їх надихнула на те, що вони робили.

Між іншим, коли 21 листопада 2004 року люди вийшли на Майдан – то було теж саме. Вони не знали, що їх очікує, а в церквах молилися за їхнє життя. Тобто це почуття гідності, неможливість стерпіти, коли тебе брутально обдурюють, – це якраз ті самі мотиви, які були й раніше.

Якщо все це зв’язати одне з одним, то думаю, що Україна утвердиться, що в цього народу є майбутнє. Треба тільки завжди пам’ятати, що слід захищати свою гідність за будь-яких умов – чого б це не вартувало. Хоча я прекрасно розумію, що ці слова трохи патетичні і вони не всім годяться, що кожна людина має вчиняти так, як їй підкаже серце. Але все-таки я бачу, що в Україні таких людей на сьогодні багато. Проблема в тому, що вони не вміють разом побудувати собі політичне життя. Але що ж робити – треба вчитися.

Підготувала Тетяна Штифурко,  ІА ZIK

Фото: ukrafoto.com

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори