пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201302
25.01.2013 | Всеволод Речицький,конституційний експерт ХПГ

Ідея обмеженого правління як політико-правова доктрина

   

Ідея обмеженого правління або дуже близька до неї ідея верховенства права, з якої виріс сучасний конституціоналізм, виникла ще в Середньовіччі під впливом низки факторів. Верховенство права – у широкому сенсі даного поняття – означає, що в суспільстві склався консенсус стосовно того, що існуюче право є справедливим, що воно передує політичній владі і стримує будь-якого можновладця у будь-який час. Тобто сувереном у даному випадку є не живий правитель чи володар, а абстрактний закон. Це також означає, що будь-яка політична влада отримує свою легітимація лише за умови, якщо вона санкціонована законом, правом.

Відомо, що ще у ХІІ столітті право католицької церкви суттєво вплинуло на принцип верховенства права й обмеженого правління, оскільки саме автономія церкви від держави допомогла встановити засновану на принципах розуму правову систему. Адже для того, щоб заснувати верховенство права в якості обмежувача уособленої в живих людях політичної влади, недосить було застосувати теоретичний принцип, який зобов’язував би можновладців коритися вимогам закону. Спочатку право мало втілитися у реальних інститутах, які були «за природою речі» наділеними автономією від держави, а тому й здатні обмежувати її свавілля. Саме таким інститутом у Європі ХІІ століття була католицька церква.

Пізніше англійський філософ Д.Локк (1632-1704) писав, що закони, які керують поведінкою людей, мають свою внутрішню ієрархію й поділяються на закони божественні, цивільні й громадської думки (доброго імені). У свою чергу, нобелівський лауреат з економіки і політичний філософ Ф.фон Гаєк (1899-1992) неодноразово підкреслював, що ідея вищого закону, який керував би ординарними законами, не є новою. Уже у ХVIII столітті вона прочитувалась у концепції права Божого, або права Природи і Розуму. При цьому первісне припущення того, що подібний закон слід позитивно викласти на папері, належить американським колоністам. Заме звідси, як зазначив пізніше американський теоретик права Р.Дворкін (1931), виросла добре відома дворівнева конституційна теорія. Її перший рівень встановлював, чиї саме вірування та життєві ідеали мають правити за конституційний зразок, а другий – відповідав на питання про конкретний зміст конституційних положень.

З плином часу в історії сформувалися дві головні сфери нормування суспільного життя: публічна і приватна. Владні (політичні) повноваження підлягали розповсюдженню на першу із них. У подальшому ідея органічного публічного права виявилася «вибуховою», оскільки саме вона довела й утвердила наявність універсального конституційного права, спільного для всіх.

З тих пір, на думку Ф.фон Гаєка, ідея органічного конституціоналізму передбачає усвідомлення людьми тієї обставини, що політична влада має діяти у відповідності до певних принципів, й що політичні керівники мають обиратися на свої посади для здійснення того, що вважається правильним з точки зору даних принципів, а не для утвердження того, що вважають правильним вони самі.

І хоча окремі конституції можуть суттєво відрізнятися за своїми мовними, світоглядними, культурними та іншими параметрами, англосаксонська ідея обмеженого правління (верховенства права) склалася в якості універсальної вимоги індивідуальної свободи, виборності керманичів й права народу контролювати хід державних і громадських справ.

У цьому сенсі англійська неписана конституція, яка першою втілила у собі ідею верховенства права, була потім лише формалізована у писаній Конституції США 1787 року. І хоча в Західній Європі політичне життя ще й досі знаходиться під сильним впливом «живого» парламентського права, органічний конституціоналізм вирішив ідею правового забезпечення обмеженого правління в універсальній формі.

Ідею обмеженого правління у її сучасній інтерпретації можна розпізнати у відомій теорії справедливості американського політичного філософа Д.Ролза (1921-2002). На думку Д.Ролза, категорія справедливості являє собою нормативну угоду, на яку погодились би всі люди, не маючи можливості сказати багато, якщо взагалі що-небудь, відносно субстанціонального змісту даної угоди. У близькому до цього сенсі він писав про концепцію правильного як про сукупність загальних за змістом і конкретних за застосуванням принципів, які мають сприйматися суспільством у якості інстанції, до якої звертаються конфліктуючі вимоги сторін. Розмірковуючи над засадами політичної справедливості, Д.Ролз неодноразово підкреслював ту обставину, що глибоке розуміння її принципів якраз і становить основу сучасного конституціоналізму.

Таким чином, концепція обмеженого правління виходить із того, що індивіди, які живуть у волелюбній і демократичній країні, не визнають того, що лише державі належить право визначати й формулювати їх суб’єктивні права. Адже, на їх думку, подібні права належать їм безпосередньо від природи. Більше того, політичний лібералізм виходить із того, що індивіди сприймають будь-який уряд як продукт власної з ним угоди. У цьому сенсі система органічних політичних відносин між громадянами і державою є системою впорядкованої свободи, яка й становить основу соціального порядку. Не дивно, що становлення доктрини обмеженого правління по-новому визначало зміст таких понять як моє і твоє, вимагаючи рішучого обмеження державного Левіафана[1] конституційними рамками.

Повертаючись до ідеї обмеженого правління у теорії справедливості Д.Ролза, необхідно визнати, що саме сформульовані у цій теорії принципи визначають основу сучасної концепції політичного лібералізму, закладеної в основу органічного конституційного права. Дана концепція служить тому, щоб люди зверталися до неї як до абстрактного регулятора публічних відносин, вищого критерію, який дозволяє їм правильно тлумачити той або інший основний закон. Слід зазначити, що будь-яка більш широка доктрина навряд чи може бути прийнята у якості основ конституційного ладу.

Ідею обмеженого правління не можна глибоко зрозуміти також без правильного усвідомлення позиції громадянського суспільства у системі конституційних координат. Зокрема, сучасний конституціоналізм виходить із того, що громадянське суспільство не може і не повинно розглядатися як суспільство-асоціація, яке має якісь інші, окрім збереження власної свободи, цілі та інтереси. Звідси витікає методологічний висновок про те, що свобода громадянського суспільства є таким втіленням громадянських чеснот, яке можна обмежувати правом виключно з метою її (свободи) захисту чи охорони. Потенційно можливий «обмін» громадянської свободи на вигоди добробуту чи життєвого комфорту визнається у даній системі фундаментальних політичних взаємин принципово неприйнятним.

На жаль, практичний досвід спочатку буржуазних, а пізніше й соціалістичних революцій схилив людей до того, щоб перейти від розуміння природи права як втіленої справедливості до його позитивістської трактовки – зведеної у закон волі держави. У соціалістичних країнах ХХ століття у якості засад конституціоналізму використовувалась пануюча комуністична ідеологія. Зокрема, у Радянському Союзі тривалий час зберігалась і підтримувалась загальна переконаність у тому, що зміст конституційних норм має визначатися сукупністю директивних рішень КПРС. Сприйняття парадигми конституціоналізму у гіпертрофовано ідеологічній формі стало характерною ознакою більшості тоталітарних політичних режимів.

Що ж стосується більш універсального погляду на проблему, то хоча у романсько-германській теорії правових джерел не визнається апріорного існування права, її прихильники все-таки погоджуються із тим, що право міститься не лише в законодавчих актах. Тобто і тут пошук права співпадає з пошуком справедливості, а це невідворотно веде до переконання у тому, що будь-який закон є протиправним, якщо він несправедливий. Потреба у справедливості передбачає, у свою чергу, визнання цінності свободи, яка є характерною потребою всіх вищих тварин. Відповідно, закон, який відкидає свободу як вищу соціальну цінність, не може визнаватися справедливим і правовим. З іншого боку, поняття справедливості і людської свободи є історично змінюваними. Тобто все те, що вважається органічно виправданим за даних  обставин у конкретному суспільстві, прямо впливає на його уявлення про свободу, справедливість, владу і роль права.

У свою чергу, в англійсько-саксонській правовій системі право – це втілений Розум. І хоча філософ Т.Гоббс (1588-1679) щиро вважав, що законом є не літера, а лише те, що відповідає вищому задумові Творця, зрозуміти його тезу можна лише за умови, що задум Творця є розумним. На думку ж політичного мислителя Ж.-Ж.Руссо (1712-1778), мудрий законодавець лише формалізує правила, які органічно уже утвердилися в світі. Так, органічні закони політики передбачають у нього верховенство, єдність та неподільність (суверенітет) політичної волі народу. Право служить для Ж.-Ж.Руссо не джерелом, а кодифікацією органічно вироблених прав і свобод людини. Законодавець не може створювати людські права і свободи, оскільки вони, за природою речей, передують будь-якому свідомому намірові.

Описуючи Велику французьку революцію 1789 року у загальному контексті еволюції права, дослідники вказували на те, що перш ніж ухвалити позитивну конституцію, Національна асамблея спочатку сформулювала метафізичні основи державності. І лише після цього розпочався довгий і пристрасний процес написання основного закону. Все це свідчить про те, що ідеї свободи, обмеженого правління і верховенства права подолали непростий шлях, перш ніж втілитися у конкретній конституційній формі. 

Ідея обмеженого правління має також свій геополітичний аспект, на що одним із перших вказав видатний німецький філософ Гегель (1770-1831). Зокрема, у його філософії права політична природа людини аналізується у зв’язку з характером прив’язаного до певної частини світу народу. Утім, ще Т.Джефферсон (1743-1826) писав про те, що конституційні принципи США виникли на основі поєднання засад англійської неписаної конституції з ідеями органічного права і американського здорового глузду.

З іншого боку, важливою рисою конституціоналізму як втілення ідеї обмеженого правління є те, що становлення конституційних принципів відбувалося на тлі глобальних, світових процесів. Ще й сьогодні на міжнародному рівні ведуться дебати про те, чи варто державі бути мінімальною і піклуватися лише про безпеку, фізичне і моральне благо нації, чи вона може запропонувати народам щось суттєво більше. Загалом, оптимальне визначення простору свободи і її правильного співвідношення із владою залишається універсальною проблемою конституціоналізму.

Гарантування свободи через закріплення у основному законі переліку суб’єктивних прав і свобод, а також охоронюваних законом інтересів вважається нині класичним. Проте дієвість будь-яких конкретних прав і свобод залежить від ставлення конкретної нації до свободи в цілому. Наприклад, ідея А.Швейцера (1875-1952) про те, що фундаментом права є гуманізм, так само як і ідея К.Маркса (1818-1883) про те, що в демократії законом стає саме буття людини, розуміється по-різному в залежності від різних національних контекстів.

З іншого боку, ідеям обмеженого правління і правової держави притаманний яскравий універсалізм. Правова держава виходить із аксіоми, яка вважається нині універсальною: громадянам дозволено все, що не заборонено законом. Не дивно, що більшість основоположних конституційних ідей батьків-засновників США – Т.Джефферсона, А.Гамільтона (1755/57-1804), Д.Медісона (1751-1836) та Д.Адамса (1735-1826) визнаються сьогодні аксіомами вільного світу.  



[1] Левіафан – уособлення сильної держави у політичній концепції Т.Гоббса.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори