пошук  
версія для друку
31.01.2013 | Наталка Ковальчук

«Швидка допомога». Ми втрачаємо її?

   

«…Вы можете сказать, что им придет в голову?

- Все, что угодно, - уверенно молвил тяпнутый.

- И я того же мнения, - добавил Филипп Филиппович…»

Михайло Булгаков «Собаче серце».

 

Отже, в одні голови прийшла ідея саме зараз почати реформування екстреної (швидкої) допомоги, про котре говорили давно. Поки що в Україні жодні зміни у системі охорони здоров’я ні до чого хорошого не призвели, тому вже в голови потенційних пацієнтів приходять які завгодно думки, але переважно не надто обнадійливі. Тривожні. Самі собою виникають питання: «Як воно тепер буде, після реформи?» і «Чи дочекаємося ми «швидкої» взагалі в умовах розподілу на екстрену і не екстрену допомогу?».

Постанова КМУ №1119 від 21 листопада 2012 року «Про норматив прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події» та додаток до неї, що відтепер регулюють діяльність невідкладної медичної допомоги, заспокійливої відповіді на них, на жаль, не дають.

Скажімо, у Постанові зазначено, що при «знепритомленні» (зауважимо, що українською правильно мало б бути «непритомності») повинна прибути екстрена допомога, тобто та, для якої норматив 10 (20) хвилин. А при запамороченні, слабкості – не екстрена, котра може їхати до 1 години, або взагалі порадять звернутися до лікаря.

Але як бути з тим, що непритомність, наприклад, наступає поступово, а саме: з раптовою слабкістю розвивається відчуття нудоти, запаморочення,  темніє в очах, з’являється холодний піт, погіршуються слух і зір, людина втрачає свідомість і падає. І цей стан триває 20-40 секунд, найбільше – декілька хвилин і проходить самостійно.

Однак і запаморочення супроводжується нудотою, блювотою, підвищеною пітливістю…

Тобто, поки будемо говорити з диспетчером по телефону, змальовуючи стан хворого, «пацієнт» цілком може прийти до тями сам, і екстреній допомозі вже й їхати буде не потрібно? А якщо через годину, коли вже пройдуть навіть залишкові симптоми непритомності, з’явиться «не екстрена» медична допомога, то, скоріш за все, нас взагалі звинуватять у «хибному» виклику?

Або, хто знає, чи не обернеться за кілька секунд підвищення артеріального тиску, на яке диспетчер направив бригаду «не екстреної швидкої» допомоги,  раптовим болем у ділянці серця чи раптовим розладом дихання, коли вже потрібна екстрена допомога? Чи не станеться так, що перенаправлення диспетчером звернення про гіпертонічний криз до відповідного закладу охорони здоров’я первинної медико-санітарної допомоги у порядку, затвердженому МОЗ, комусь може коштувати життя?

А як бути тим, у кого в родинах є онкохворі люди. Адже відтепер на больовий синдром онкохворих передбачений виїзд саме «не екстреної» «швидкої» допомоги. Тобто, до години, а, може, й більше хворому доведеться знемагати від нестерпного болю, а рідним за цим спостерігати? Не хочеться проводити жорстоких паралелей, але чи не варто в цьому випадку говорити про завдання фізичного та морального болю, які можна прирівняти до катувань?

Власне, про непідготовленість, непродуманість і певною мірою невчасність реформування невідкладної допомоги говорять і ті факти, які наводять самі чиновники «від держави» і «від медицини» різних рівнів.

Ось, наприклад, дані розгляду питання щодо реформування «швидкої» медичної допомоги в Житомирській обласній державній адміністрації, розміщені на її офіційному сайті. Так, у області застарілий парк автомобілів «швидкої допомоги». На балансі «Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф» тут сьогодні перебуває 146 машин, Житомирщина ж з розрахунку на кількість населення потребує 240 карет «швидкої допомоги». Проблемою є відсутність єдиної радіочастоти для «швидкої допомоги». На початок року ще було не вирішено питання із заправкою паливно-мастильними матеріалами. Лише наприкінці січні планувалося підписати договір по тендерній процедурі для закупівлі пального для машин «швидкої» медичної допомоги.

«Уніан Вінниччина» вміщує думку міського голови Вінниці Володимира Гройсмана. Саме Вінниччина була одним з регіонів, де здійснювався пілотний проект по реформування невідкладної медичної допомоги. Отже, керівник міста, котрий бачив «реформу в дії», вважає, що створення єдиного центру екстреної медицини може погіршити якість надання медичних послуг, бо керівництво всіма швидкими допомогами з Києва через єдиний центр екстреної медицини фактично позбавляє будь-кого відповідальності за те, виїхала «швидка» взагалі чи ні.

Є й думки представників Вільної профспілки медичних працівників України (сайт Медіа-групи ГОЛОС UA), які відвідали Дніпропетровськ, де також проходив пілотний проект. Негативних зауважень і тут чимало. На Дніпропетровщині також не вистачає карет «швидкої» допомоги. Та так, мабуть, і по всій Україні.

Як зазначається, за бюджетною программою «Розвиток екстреної медичної допомоги у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» Міністерство охорони здоров’я закупило спеціалізовані авто на базі «Пежо Бокстер» і реанімобілі на базі «Форд Транзит». Нові машини укомплектовані необхідним обладнанням, але не пристосовані до наших доріг. Вони не можуть проїхати і розвернутися у затісних дворах. Трапляється, медперсоналу доводиться частину шляху йти пішки. А якщо потрібно госпіталізувати хворого? Яким чином його транспортувати до реанімобіля?

Про те, що подача автомобіля неможлива при нинішньому стані доріг, говорить і президент Всеукраїнського лікарського товариства Олег Мусій («Високий замок». Щоденна львівська газета).

Справді, складається враження, що, починаючи реформу і встановлюючи нормативи для приїзду екстреної допомоги, станом доріг, особливо сільських, ніхто не переймався. Ніби ніхто не знає, чим далі від Києва, тим вони гірші. Настільки гірші, що, буває, перевізники, почавши  обслуговувати сільські маршрути, згодом від них відмовляються взагалі, бо їздити по таких ямах і вибоїнах, якими рясніють путівці на периферії, – собі дорожче. Буває й так, що автомобілісти прокладають там, де це вдається, поряд з, так би мовити, трасою, грунтові шляхи по обочинах полів: краще ковтати пилюку, ніж «перевалюватися» через вибоїни або бити машину.

Правду кажучи, до віддалених сіл у глибинці найчастіше не доїжджала і звичайна «швидка», особливо у нічний час. Єдиний вихід у критичній ситуації для сільського жителя добиратися до найближчої лікарні самотужки, винаймаючи за власні кошти легковий автомобіль.

Отже, скоріш за все, навряд дочекаються у малесеньких сільцях сучасних реанімобілів, навіть якщо випадок буде най-най-екстренішим. Тим більше, що із вже згаданої Постанови КМУ не зрозуміло, чи будуть машини екстреної допомоги обслуговувати сільське населення взагалі?

Адже там зазначено: «2) нормативи прибуття бригад екстреної (швидкої) медичної допомоги на місце події за зверненнями, що належать до категорії екстрених, становлять у містах - 10 хвилин, у населених пунктах поза межами міста - 20 хвилин з моменту надходження звернення до диспетчера оперативно-диспетчерської служби центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф». Як бачимо, у даному разі не йдеться про території сіл чи селищ, чи районів, а про якісь населені пункти «поза межами міста».

Хоч згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

До якої межі, даруйте за тавтологію, поширюється територія «поза межами міста»? Чи, бува, не до тієї, де знаходяться вишукані котеджі українських можновладців? І чи не будуть ці «населені пункти поза межами міста» на карті у диспетчера позначені якимись особливим чином, аби якраз туди в разі потреби направляли найбільш ефективну допомогу? Для нашої країни це цілком прийнятна річ.

Виникає сумнів і щодо того, чи надто вже змінить реформування якість тієї допомоги, яку отримуватимуть звичайні українці навіть в умовах екстреної допомоги. Посилання на те, що «в ідеалі лікарська бригада «швидкої» - це бригада «інтенсивного лікування», керівником якої є лікар з «медицини невідкладних станів», що володіє всіма методами реанімації та інтенсивної терапії на догоспітальному етапі (Урядовий портал МОЗ), поки що мало втішає.

Особливо після того, як на власні очі довелося побачити картину, коли лікар «швидкої» замість того, щоб невідкладно надавати допомогу людині з гострим нападом хвороби, почав спочатку тицяти перед очі самому пацієнту і його рідним візитку свого ж таки приватного медичного кабінету і настійливо радити пройти «такі й такі обстеження» в цьому кабінеті. Причому ті обстеження, котрі безкоштовно або за невеличкий добровільний внесок можна пройти і у звичайній районній поліклініці. На щастя, в бригаді була фельдшер, свідома свого професійного обов’язку і  достатньо фахово підготовлена, яка самотужки зробила все необхідне, щоб вивести хворого з критичного стану. Судячи з того, що на допомогу свого колеги-лікаря вона й не очікувала, такі «рекламні акції» очевидно відбувалися під час кожного виїзду бригади.

Ось так і з реформуванням «швидкої» медичної допомоги в Україні.  На рівні потенційного  пацієнта поки що воно сприймається як рекламна акція, в якій на першому місці гарна візитка, а не  людські життя - наші з вами.

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори