пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201304
05.02.2013 | Василь Овсієнко

Подолавши страх

   

Раїса Левтерова, знана як Раїса Мороз, народилася 1 квітня трагічного 1937 року в грецькому селищі Великий Яносоль, тепер Новосілка Донецької області. Справжнє родинне прізвище – Лефтеріс. Її предки були живосилом переселені царською владою 1778 року з Криму. Тоді цариця Катерина «визволила» греків-християн (яких 30 тисяч), оселила їх у безлюдному й голодному Приазов΄ї, підірвавши тим самим економіку Кримського ханства, адже ремісниками в Криму були переважно греки. Якось Раїса їздила в Крим. Автобус зупинився біля якогось села, вона вийшла і раптом відчула – через півтора століття – оце і є її рідний край!
Удома побутувала грецька мова (румейська говірка новогрецької, самоназва урмейк глоса). Оскільки грецькі школи, як і школи інших національних меншин, в Україні були ліквідовані ще 1937-38 р.р., Раїса вчилася в російській школі, куди приходили й діти з сусідніх українських сіл. Діти спілкувалися вже переважно російською. Вчителі, здебільшого греки, закликали й батьків розмовляти з дітьми російською. Але коли настав час одержувати документи і секретарка сільради – односельчанка ж і грекиня! – спитала, яку записати національність, Раїса здобулася: «Греки ми». Хоча була спокуса записатися росіянкою чи хоч би українкою. Була активною комсомолкою: оформляла стіннівку, брала участь у художній самодіяльності, у спортивних змаганнях, хоча росла в тяжкій бідності і на дармовій колгоспній роботі.
Закінчивши десятирічку 1955 р., Раїса, маючи срібну медаль, вступила на романо-германську філологію Львівського університету, бо неподалік у містечку Миколаєві працювала агрономом її старша сестра Валентина, яка могла їй допомагати. Коли в університеті викладачі питали, якою мовою викладати, Раїса спершу голосувала за російську. Та в університеті й гуртожитку побутувала переважно українська мова, то вона швидко вживалася в українську культуру, особливо коли познайомилася зі старшим на два курси студентом-істориком Валентином Морозом, з яким через два роки й побралися, хоча за ним уже тягнулося досьє «націоналіста». Спочатку працювали в сільських школах, відтак 1964 року влаштувалися в Івано-Франківському педінституті. Тут уже було коло однодумців, ходила література самвидаву.
У кінці серпня 1965 р. Україною покотилася хвиля арештів. Вранці 1 вересня заарештували й Мороза. Звинуватили в проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Дружин, друзів заарештованих, як правило, звільняли з роботи. Раїсу не звільнили, бо мали надію схилити її до розлучення, щоб завдати в`язневі дошкульнішого удару. Ректор педінституту радив: «Я вважаю, що вам краще розлучитися і виховувати сина самій». Директорка етнографічного музею Синиця, дружина кагебіста, ставила себе в приклад: коли її першого чоловіка засудили «за політику», вона з ним розлучилася. Але «українська буржуазна націоналістка» грецького походження не робила очікуваних кроків.
Так почався її страсний шлях: перше й останнє побачення з чоловіком у таборі в Мордовії, виклики в КГБ… Але – і знайомство з київськими та московськими дисидентами. Їй «пощастило познайомитися з гроном чесних і сміливих людей, які не побоялися йти проти вітру, відстоюючи свої погляди й переконання в нелюдських умовах життя. Вони стали моїми друзями», – пише Раїса.
Перед поверненням чоловіка ректор педінституту вимагав звільнити кімнату гуртожитку, де вона жила з сином, але згодом «передумав»: виселили сусідню кімнату і поставили через неї підслухачку. 9 місяців волі не були щасливими, однак Раїсі й на думку не спадало зрікатися чоловіка в біді: «…покинути його – означало відвернути від себе всіх своїх друзів… Мені здавалося, що є лише два вибори для мене: або з ними, або з їхніми ворогами».
За кілька блискучих публіцистичних творів, серед них «Репортаж із заповідника імені Берія», Мороз був удруге заарештований 1 червня 1970 року і засуджений до 6 р. тюремного ув`язнення, 3 р. табору особливого режиму, 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Дружину знову, «не питаючи, у той правозахист укинула доля». Поїхала з сином на коротке (через стіл) побачення у Владимирську в`язницю. Там вимагали говорити на «общепонятном языке». Раїса зумисне говорила повільно, добираючи простих слів, близьких до російської, але коли українською скоромовкою заговорили син і чоловік, то побачення припинили. Він наказав дружині їхати в Москву. Арґументи прості: «Росіян на Україні у в`язницях ніхто не примушує говорити українською мовою...». Домоглася: у кімнаті побачень уже сидів солдат-українець у ролі перекладача.
Під час побачення на початку 1974 року Мороз сказав дружині, що оголосить з 1 липня голодівку, бо його утримують з кримінальниками: «З мене намагаються зробити божевільного». Один карний в`язень загостреною ручкою ложки поранив його в живіт. Голодівка тривала 5 місяців, його годували через зонд, чим пошкодили горло…
Доручивши 12-річного сина Любі Лемик, Раїса поїхала на пораду в Москву до Людмили Алексеєвої та Лариси Богораз. Вони не знали, що порадити, але скоро прислали до Львова Ірину Корсунську, яка передала пропозицію влаштувати їй прес-конференцію для іноземних журналістів. «Це була дуже конкретна й ділова пропозиція, – пише Раїса в книжці, – але, Господи Боже, як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КДБ і цілої держави? Звичайно, я давно була і проти КДБ, і проти держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв`язня, а тут треба спалити за собою всі мости й сказати своє власне слово. Що буде зі мною, із сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки й подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла».
На прес-конференції в квартирі Л.Алексеєвої було 5 журналістів з різних країн. То фактично було перше інтерв’ю з України. Після його закінчення Раїса глянула з восьмого поверху вниз – а там повно чорних кагебістських машин... Інтерв’ю мало світовий розголос. У Канаді, США, Австралії, Арґентині, в інших країнах створювалися комітети захисту Мороза. На його захист виступив Андрій Сахаров.
На другій прес-конференції, 27 серпня 1974 року, Раїса звернулася до світової громадськости та до Міжнародного Пен-клубу. Звернення опублікували провідні газети, на них реаґували президенти, прем`єри, сенатори. А тоді вже тривали переговори про відпруження (детант) у Європі, про статус для СРСР найбільшого сприяння в торгівлі – і це ставилося в залежність від дотримання прав людини в СРСР, а при цьому завжди згадували В.Мороза. Українське питання вийшло на світову арену. КГБ намагався примусити Раїсу замовкнути. Її викликали на допити, її лякали, її поранили каменем крізь вікно, а найгірше – шантажували сином. Хлопця побили, потім звинуватили, що він украв велосипеда у сина начальника міліції, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції, а коли підріс, то через військкомат намагалися запроторити до психіатричної лікарні. Раїса подзвонила друзям у Москву, пригрозила здійняти шум на весь світ. Сина відпустили.
А чоловіка таки запроторили в психлікарню. Навесні 1976 перестали приходити листи від нього. Тоді Раїса заявила московським чиновникам: "Якщо ви не скажете, де він, я на цілий світ кричатиму, що ви кудись його поділи!». Аж тоді чиновник сказав, що Мороз в Інституті ім. Сербського. Одразу пішла до Петра Григоренка, де якраз відбувалася прес-конференція, і розказала про це іноземним журналістам…
На переговорах щодо підписання між СРСР і США договору «Обмеження стратегічних озброєнь» (ОСО-2) було досягнуто домовленості про обмін п`ятьох політв`язнів – Валентина Мороза, Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця та Едуарда Кузнєцова – на радянських громадян Рудольфа Черняєва та Вадима Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Обмін відбувся вночі з 27 на 28 квітня 1979 р. в Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді. У жодного з об`єктів політичної работоргівлі згоди на це не питали.
Раїса дізналася про це з висилань західного радіо. Перше відчуття – полегшення, як винагорода за багаторічні страждання. А потім – невимовний жаль, що доведеться назавжди покинути Україну. Адже домовленість передбачала возз`єднання родин. Тобто у дружини й сина фактично не було вибору. Але вона й розуміла, що в цій ситуації треба виїздити, адже багато хто з політв`язнів зрікався радянського громадянства і домагався виїзду. Тим паче, що її син в СРСР ніколи не здобув би вищої освіти. Йому навіть не видали документа про середню освіту.
У Цюріху їх зустріли Анна-Галя Горбач і Слава Стецько. До Нью-Йорка прибули на День незалежності США, 4 липня 1979 року. Мала зашиті в одязі Любою Лемик написані на матерії вірші Василя Стуса, переслані ним із заслання. Передала їх до журналу «Сучасність».
Оселившись у Нью Йорку, одразу включилася в правозахисну діяльність. Доповідала на Міжнародних Сахаровських слуханнях про політичні переслідування в Україні, їздила на велелюдні українські зібрання в різних містах США й Канади, розповідала про українських політичних в’язнів, про задушливу атмосферу в Україні. Вичитувала і передруковувала на машинці одержані з неволі заяви політв΄язнів. Разом з Надією Світличною, Петром Григоренком, потім з Миколою Руденком працювала в Закордонному Представництві Української Гельсінкської Групи. Перебралася до Чикаґо, де за два роки вивчилася на магістра з бібліотекарства. Одночасно була позаштатним кореспондентом «Голосу Америки» у Вашинґтоні, висвітлювала опубліковану на Заході українську дисидентську літературу. Потім працювати на Міжнародному Радіо Канади. Таким чином, була радіожурналістом 27 років.
Навесні 1989 р., чи не найпершою з еміґрантів, подала заяву в посольство СРСР з клопотанням про поїздку в Україну, до мами. Відповіді не було кілька місяців. Канадський парламентарій філіппінського походження Пахтакан допоміг їй добитися дозволу.
2005 р. Раїса Мороз видала у Львові книжку «Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня», присвячену жінкам – дружинам українських політв`язнів. Тепер же маємо друге, доповнене її видання. У ній «вона залишилася вірною собі, непоступливо правдивою і уважною в обсервації. А головне, простою і незлобивою, зі властивим її натурі християнським прощенням і бажанням зрозуміти». (Є.Сверстюк).
Зараз Раїса Мороз докладає зусиль, щоб перебратися в Україну.
Василь Овсієнко, лауреат премії ім.. В. Стуса.
4.02.2013.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори