пошук  
версія для друку
19.02.2013 | Ірина Яковець , м.Харків

Вплив судової практики на оптимізацію процесу виконання кримінальних покарань в Україні: очікування та реалії

   

Загальновизнано, що судова практика Верховного Суду України має дуже важливе значення для всієї правової системи України і відіграє значну роль у системі джерел права України. Фахівці визначають, що принципові рішення Верховного Суду з конкретних справ є прецедентами тлумачення, усуненнями прогалин у праві і навіть судовими прецедентами. Слідування таким рішенням Верховного Суду України іншими судами має забезпечити додержання принципу верховенства права та конституційний припис однакового розуміння і застосування закону . На думку суддів, головним завданням суду є справедливе вирішення суспільних конфліктів, забезпечення виваженого балансу між приватними та державними інтересами, маючи пріоритетом права людини. Тобто правосуддя можна розглядати як діяльність з утвердження загальнолюдської справедливості. Ключову роль у цьому процесі мають відігравати найвищі судові органи – верховні суди , які у більшості країн світу очолюють національні судові системи. Верховні суди мають особливий правовий статус, який обумовлюється тим, що вони не лише здійснюють правосуддя, а й покликані виконувати функцію забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами. Верховним судам належить виняткова прерогатива у прийнятті остаточних судових рішень на національному рівні, виробленні правових позицій у суспільно важливих судових спорах, спрямуванні судової практики. Таким чином, Верховний суд – це одночасно: і дороговказ для усіх інших національних судів у питаннях здійснення правосуддя; і невід’ємна складова загальноєвропейської системи захисту прав. Сфера застосування кримінальних покарань завжди була і залишається однією з найбільш вразливих сфер у житті суспільства та державної політики. І це не дивно, оскільки основним змістом покарання є застосування примусу і, відповідно, правообмежень до особи. Саме у цій сфері діяльності ризик зловживань щодо особи, яка зазнала правообмежень, а отже позбавилася певної міри захисту, є дуже високим. На ці факти неодноразово звертали увагу представники різноманітних державних та громадських організацій як в Україні, так і з числа міжнародних недержавних інституцій. У 2003 році в Україні був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс (далі – КВК України), який був покликаний врегулювати існуючи кримінально-виконавчі правовідносини. Крім того, нормативний акт повинен був надати правовідносинам нового імпульсу, оскільки фактичний стан справ у сфері діяльності з виконання і відбування кримінальних покарань і взяті Україною на себе зобов’язання за чисельними міжнародними договорами вимагали цього. Кодекс, а слідом за ним і ціла низка інших законів та підзаконних нормативних актів були прийняті. На цей час, коли вже склалася певна правозастосовча практика та досвід регулювання і використання вказаних нормативних актів, правозахисники та науковці з впевненістю констатують – нові нормативно-правові акти в сфері виконання кримінальних покарань виявилися неефективними, суперечливими та такими, що не відповідають вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими і актам із запобігання катуванням і фактично не виконали сподівань, які покладалися на них. Отже, існує реальна потреба в виявленні проблемних моментів, їх формулюванні та докладанні зусиль щодо усунення тих нормативних та практичних інститутів, які роблять кримінально-виконавчі правовідносини середньовічним атавізмом і сферою де, нелюдське поводження, катування, рабство та позбавлення осіб елементарних прав та гідності мають благодатне підґрунтя . У зв’язку з цим у сфері виконання кримінальних покарань судова практика набуває чи не найголовнішого важеля впливу на ці відносини, бо специфіка правового становища засуджених обмежує можливості відомчого врегулювання певних питань, а законодавець через велику завантаженість не має можливості оперативно змінювати законодавство. Але, на превеликий жаль, аналіз окремих рішень Верховного Суду України доводить, що висловлені ним у прийнятих рішеннях правові позиції не тільки не полегшують правозастосування й оптимізацію практики виконання кримінальних покарань, а, навпаки, призводять до порушень базових положень відповідних галузей наукових знань та створюють штучні й надумані проблеми для практичної реалізації законодавчих положень. Більше того, можемо стверджувати, що у минулому році Верховним Судом України створено вкрай небезпечним прецедент, здатний дестабілізувати увесь процес виконання кримінальних покарань в України. Так, 12 квітня 2012 року Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого, суддів – Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Гриціва М. І., Заголдного В. В., Канигіної Г. В., Кліменко М. Р., Ковтюк Є. І., Короткевича М. Є., Косарєва В. І., Кузьменко О. Т., Пивовара В. Ф., Пошви Б. М., Скотаря А. М., Таран Т. С., Школярова В. Ф. (за участю заступника Голови Верховного Суду України – секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України – Редьки А. І., начальника управління участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах Курапова М. В.), розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальну справу щодо ОСОБА_19 за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд винесеної в цій справі ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 вересня 2011 року, винесла постанову, якою ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 вересня 2011 року щодо ОСОБА_19 було скасовано, а справу направлено на новий касаційний розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ . Дана справа стосувалась проблеми притягнення до кримінальної відповідальності за ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, на підставі ст. 389-390 КК України, осіб, яким відповідний вид кримінального покарання призначений не за вироком, а за іншим рішенням суду. Це питання виникло у практиці ще у 2009 році та розв’язувалось двома шляхами. У одному випадку суди вказували, що «відповідно до вимог Кримінального та Кримінально-виконавчого законодавства України, правовий статус засуджених до покарання у виді виправних робіт і засуджених, яким в установленому законом порядку замінено невідбуту частину покарання у виді обмеження або позбавлення волі на покарання у виді виправних робіт, є однаковими. Згідно з вимогами ст. 4 Кримінально-виконавчого кодексу України, підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закони України про амністію та акт помилування. Тобто, незалежно від того, яким судовим рішенням призначено особі виправні роботи – вироком суду чи постановою суду в порядку заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження волі чи позбавлення волі на виправні роботи, ці судові рішення є обов'язковими для виконання. Принципи невідворотності виконання і відбування покарань та рівності засуджених перед законом закріплено у ст. 5 зазначеного Кодексу. За однаковими правилами, передбаченими ст. 81 КК України, до цих двох категорій засуджених може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді виправних робіт, що передбачено ч. 5 ст. 82 КК України. Однаковими є й наслідки вчинення цими категоріями засуджених нового злочину під час відбування ними покарання у виді виправних робіт( ч. 6 ст. 82 КК України). Однаково обчислюються і строки погашення судимості – з дня відбуття покарання у виді виправних робіт ( ч. 4 ст. 90 КК України). Таким чином, і наслідки ухилення від відбування виправних робіт цими особами також однакові. З огляду на викладене, зазначені вище особи – як ті, яким виправні роботи призначені вироком суду, так і ті, яким покарання замінено на виправні роботи постановою суду в порядку ст. 82 КК України, є особами, засудженими до виправних робіт» . У іншому – посилалися на відмінність категорій «засуджений» та «особа, якій покарання призначене постановою або ухвалою суду» : «ч. 2 ст. 389 КК України передбачає відповідальність за ухилення від відбування виправних робіт особою, засудженою до цього покарання. Як видно з матеріалів справи, ОСОБА_1 було засуджено вироком Вінницького районного суду від 26 жовтня 2004 року до позбавлення волі строком 3 роки 6 місяців. На підставі ст. 82 КК України ОСОБА_1 було замінено невідбуту частину покарання за цим вироком більш м'яким – виправними роботами. Таким чином, оскільки ОСОБА_1 не засуджувався до покарання у виді виправних робіт, він не може нести відповідальність за ухилення від їх відбування за ч. 2 ст. 389 КК України, а тому вирок місцевого суду у цій частині підлягає скасуванню, а справа провадженням закриттю» . Саме останній підхід й підтримав Верховний Суд України, безапеляційно визнавши: особи, яким відповідне покарання призначено за постановою або іншим рішенням суду не є засудженими до цього покарання. Слід звернути увагу, що на цій позиції свого часу наполягали судді Редька А.І., Скотар А.М., Кузьменко О.Т. та деякі інші, що ухвалювали рішення у квітні 2012 року. Судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вважають, що «відповідно до положень КПК України засудженою особою вважається така, щодо якої винесено обвинувальний вирок. При цьому немає правових підстав ототожнювати особу, засуджену до відповідного покарання, та таку, яка відбуває покарання певного виду. За змістом частини 2 статті 389 КК України суб'єктом цього злочину може бути лише особа, засуджена до громадських чи виправних робіт, тобто така, якій одне з цих покарань було призначено вироком суду, а не та, яка відбуває це покарання на підставі інших судових рішень. На користь такого висновку говорять і положення частини 5 статті 52 КК України, відповідно до яких кримінальна відповідальність за ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (статті 389, 390 цього Кодексу), на! стає за умови, що таке покарання призначено вироком суду. Стосовно позиції касаційного суду, то деяка спорідненість правового статусу осіб, яким покарання у виді виправних робіт призначено вироком суду, та осіб, яким таке покарання визначено для відбування у порядку заміни на більш м'яке іншого покарання, як однакові умови застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у виді виправних робіт (стаття 81, частина 5 статті 82 КК України), однакові правила обчислення і строки погашення судимості (частина 4 статті 90 КК України), однакові наслідки вчинення нового злочину під час відбування цього покарання (частина 6 статті 82 КК України), є недостатнім доводом для визнання осіб, яким це покарання було визначено в порядку заміни іншого покарання, суб'єктами злочину, передбаченого частиною 2 статті 389 КК України. Права та обов'язки осіб, які відбувають таке покарання, стосуються змісту покарання, а не правових наслідків ухилення від нього. Такі правові наслі! дки регламентовані виключно частиною 5 статті 52 та статтею 38! 9 КК Укр аїни. Що ж стосується положень частини 5 статті 46 КВК України щодо правових наслідків ухилення від відбування покарання у виді виправних робіт, то вони мають тлумачитися у зв'язку та узгоджено з нормами КК України, оскільки лише останні встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і яке покарання за них передбачено. Самі по собі норми Кримінально-виконавчого кодексу України не дають підстав вважати, що будь-яка особа, яка відбуває покарання у виді виправних робіт, підлягає за ухилення від них відповідальності за частиною 2 статті 389 КК України». З першого погляду, прийняття рішення Верховного Суду України з наведеним тлумаченням певних понять здається звичайним визначенням термінів, яке нібито впливає виключно на питання порушення кримінальних справ за ст. 389-390 КК України. Але дане рішення є лише першим кроком до дестабілізації системи виконання кримінальних покарань. Так, з наведеної позиції Верховного Суду також витікає, що у разі використання в тексті Закону категорії «засуджені до покарання у виді…», ці норми не можуть застосовуватись до осіб, яким даний вид покарання призначений за іншим рішенням суду, зокрема, при заміні невідбутої частини одного покарання іншим на підставі ст. 81 КК України. Цієї точки зору дотримується й Генеральна прокуратура України – головний орган, на який покладається нагляд за дотриманням законності в нашій державі. Зокрема, як зазначено у постанові Верховного Суду України, «у заяві про перегляд вищевказаної ухвали касаційного суду заступник Генерального прокурора України зазначає, що суб’єктом злочину, передбаченого частиною 2 статті 389 Кримінального кодексу України, може бути, зокрема, особа, яка була засуджена до покарання у виді виправних робіт вироком суду, а не та, якій таке покарання було призначено постановою суду у порядку заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження або позбавлення волі більш м'яким покаранням на підставі статті 82 Кримінального кодексу України». Подібне, доволі оригінальне, на нашу думку, тлумачення норм Кримінально-виконавчого кодексу призводить до виникнення ряду запитань, що потребують негайного розв’язання. І дуже дивним у зв’язку з цим видається та обставина, що досі подібні проблеми не знайшли свого відображення у контрольній й наглядовій діяльності прокуратури, оскільки дотримання позиції про цілковиту відмінність понять «засуджений вироком суду до покарання» та «особа, якій покарання призначене іншим рішенням суду» створює підстави для неможливості виконання окремих видів кримінальних покарань. Так, приміром, покарання у виді обмеження волі чи громадський робіт може призначатися як вироком суду, так і в порядку заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким покаранням – обмеженням волі на підставі ст. 81 КК України. Верховний Суд України вказує, що відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України засудженою особою вважається така, щодо якої винесено обвинувальний вирок. При цьому, на думку Верховного Суду України, немає правових підстав ототожнювати особу, засуджену до відповідного покарання, та таку, яка відбуває покарання певного виду. За змістом частини 2 статті 389 Кримінального кодексу України суб'єктом цього злочину може бути лише особа, засуджена до громадських чи виправних робіт, тобто така, якій одне з цих покарань було призначено вироком суду, а не та, яка відбуває це покарання на підставі інших судових рішень. Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК України) нині є основним законодавчим актом, який регламентує порядок виконання кримінальних покарань, в тому числі й у виді громадських та виправних робіт. Але аналіз законодавчих положень дозволяє стверджувати – майже у всіх (за невеликим винятком) нормах названого Кодексу мова ведеться виключно про осіб, засуджених до названих видів покарань, тобто таких, яким за визначенням Верховного Суду України дане покарання призначене вироком суду, а не іншим його рішенням. Наведемо лише декілька прикладів. Так, стаття 3 цього Кодексу передбачає: «До засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України». У статті 6 вказується: «Виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Ресоціалізація – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив». Стаття 7 встановлює основи правового статусу засуджених, стаття 8 – права засуджених, а стаття 9 основні обов'язки засуджених. За ч. 2 ст. 18, засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях. Засуджені до покарання у виді громадських робіт зобов'язані додержуватися встановлених відповідно до законодавства порядку і умов відбування покарання, сумлінно ставитися до праці, працювати на визначених для них об'єктах і відпрацьовувати встановлений судом строк громадських робіт, з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти інспекцію про зміну місця проживання, періодично з'являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції. Поважними причинами неявки засудженого до кримінально-виконавчої інспекції в призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання виклику, хвороба та інші обставини, що фактично позбавляють його можливості своєчасно прибути за викликом і які документально підтверджені (стаття 37 КВК України). За порушення порядку та умов відбування покарання у виді громадських робіт, а також порушення громадського порядку, за яке засудженого було притягнуто до адміністративної відповідальності, до нього кримінально-виконавчою інспекцією може бути застосоване застереження у виді письмового попередження про притягнення до кримінальної відповідальності (стаття 40 КВК України). Засуджені до виправних робіт зобов'язані: додержуватися встановлених порядку та умов відбування покарання; сумлінно ставитися до праці; з'являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання; періодично з'являтися на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції (стаття 41 КВК України). Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх місця проживання до засудження (стаття 56 КВК України). Засудженим до обмеження волі забороняється: доставляти і зберігати на території, де вони проживають, предмети, вироби і речовини, перелік яких визначений нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України; вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби. Таким чином, відповідно до позиції Верховного Суду України, виникають питання: а яким же законом регулюється порядок виконання-відбування кримінальних покарань, відносно осіб, яким покарання призначене за постановою чи ухвалою суду? Що розуміється під виправленням таких осіб і якими засобами воно забезпечується? Які вони мають права та обов’язки, де повинні відбувати покарання, яка відповідальність до них має застосовуватись? З огляду на наведене викликає певне здивування позиція Генеральної прокуратури, яка доклала значних зусиль для звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від відбування покарань, призначених на підставі постанови суду, проте жодним чином не відреагувала на незаконність поширення на них норм КВК України, які передбачають порядок виконання покарання лише стосовно засуджених. Слід також мати на увазі, що за думкою Верховного Суду України, не повинні «підпадати» під дію норм КВК України й особи, яким покарання у виді позбавлення волі на певний строк чи довічного позбавлення волі призначено ухвалами судів апеляційної чи касаційної інстанції, а тим більше – особи, що відбувають даний вид покарання визначено відбувати на підставі помилування (зокрема, це стосується осіб, яким покарання у виді смертної кари було замінено довічним позбавленням волі на підставі рішень апеляційних судів чи актів про помилування). У нормах КВК України, які регламентують порядок виконання покарання у виді довічного позбавлення волі також вживається термін «засуджені до довічного позбавлення волі». У підсумку в Україні створюється значне число осіб, відносно яких фактично й юридично відсутнє не врегульовано порядок виконання кримінальних покарань, бо усі вони – не є суб’єктами (за визначенням Верховного Суду) дії норм КВК України, які стосуються засуджених до кримінальних покарань цих видів. Крім того, зникають підстави для виникнення правовідносин між названою категорією громадян та посадовими особами органів і установ виконання покарань. Приміром, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» у ст. 18 передбачає, що посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов'язані забезпечувати охорону, ізоляцію та нагляд за засудженими і особами, узятими під варту; створювати належні умови для тримання засуджених і осіб, узятих під варту, їх комунально-побутового і медико-санітарного забезпечення; організовувати загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених та залучати їх до праці. Посадові і службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів мають право вимагати від засуджених, осіб, узятих під варту, та інших осіб, які перебувають на території та в приміщеннях органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, додержання норм кримінально-виконавчого законодавства; проводити огляд і обшук засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, огляд інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, підприємств установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, на яких установлені режимні вимоги, а також вилучати заборонені для використання в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах речі та документи. Для об’єктивності слід звернути увагу, що не лише норми КВК України оперують поняттям «засуджений» та «за вироком суду». Цей термін вживається й у інших статтях КК України і його тлумачення з позиції Верховного суду України також створює непорозуміння (лише окремі статті цього Кодексу містять визначення «особа, якій призначене покарання» або «особа, яка відбуває покарання»). Приміром, у ст. 50 КК України вказано: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. То чи правильним буде твердження, що особи, яким покарання призначене не вироком, а іншим рішенням суду, не повинні відчувати на собі жодних обмежень? Виходить, що такі особи не можуть відбувати покарання, оскільки воно не призначене вироком суду? То з яких підстав вони утримуються в місцях несвободи? Зміст покарання у виді виправних робіт визначається у ст.56 КК України таким чином : «Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування»; виправних робіт у ст. 57 КК України : «Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого». То на якій підставі ці види покарань призначаються відповідно до ст. 81 КК України? Оскільки така особа не є засудженим – то де вона повинна відбувати виправні або громадські роботи? У ч. 3 ст.74 КК України передбачається : «Призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону». То чи буде поширюватись ця норма на осіб, яким покарання призначене не за вироком суду? На підставі визначення Верховного Суду України можемо стверджувати, що ні. Водночас, відносно цих осіб не погашається судимість, бо у ст. 89 визначені строки, які стосуються засуджених; їх можна вільно тероризувати, бо за ст. 392 КК України потерпілим від даного злочину може бути лише засуджений («Тероризування у установах виконання покарань засуджених…») тощо. Наведеним норми КК України, що містять в собі посилання на суб’єкт чи об’єкт – засудженого – не вичерпуються; водночас звернення до інших правових актів свідчить про можливість обмеження осіб, яким покарання призначене на підставі інших рішень суду. Приміром, правом подання клопотання про помилування, як це передбачається Порядку пода! ння до Адміністрації Президента України матеріалів за клопотаннями засуджених про помилування та виконання указів Президента України про помилування, також наділені лише засуджені. І це тільки-но поверховий аналіз чинних законодавчих ат нормативних актів. Як видається, основною причиною подібних, на нашу думку, доволі не виважених, рішень Верховного Суду України стала низька обізнаність з вихідними категоріями кримінального та кримінально-виконавчого законодавства та права, що потягло їх довільне та викривлене тлумачення. Зокрема, Верховний Суд послався, що «немає правових підстав ототожнювати особу, засуджену до відповідного покарання, та таку, яка відбуває покарання певного виду». Але з цим висновком слід не погодитись. Будь-яка особа перед потраплянням до органу або установив виконання покарань проходить процедуру засудження, що завершується винесенням обвинувального вироку суду. Це правило витікає з положень частини першої статті 62 Конституції України: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». Отож, вирок суду є невід’ємним атрибутом виникнення кримінально-виконавчих правовідносин. Навіть у тому разі, якщо вирок суду був змінений у апеляційній або касаційній інстанції, він або лише зазнає певних змін, або названі судові органи виносять власний вирок. Подібні випадки можуть мати місце й при реалізації норм нового кримінального закону, який пом’якшує покарання. Тобто, всі особи, відносно є яких винесено вирок суду, є засудженими. При заміні невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням засудженому невідбута частина покарання, призначена за вироком суду, замінюється більш м'яким покаранням, яке засуджений продовжує відбувати. Інакше кажучи, рішення суду, винесене в процесі відбування покарання, корегує лише частину вироку, не змінюючи статусу особи в цілому : він так і залишається засудженим, хоча і до нового виду покарання. І саме виключно наявність вироку, що вступив в законну силу, є підставою застосування до особи відповідних примусових заходів та заходів виправного впливу, що становлять зміст покарання. Не враховуючи наведені положення, Верховний Суд України замість упорядкування та оптимізації практики виконання кримінальних покарань, створив додаткове підґрунтя для її ускладнення. Але це навряд чи може когось здивувати у наш час, коли навіть порушення та недотримання Конституції України стає систем

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори