пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201307
26.02.2013 | Всеволод Речицький, конституційний експерт ХПГ

Європейський конституціоналізм та його властивості

   

Більш поміркованим, ніж американський, вважається конституціоналізм Старого світу, який започаткувала Конституція Польщі (закон «Про врядування») від 3 травня 1791 року. Її ухвалення стало можливим через російсько-турецьку війну (1787), коли російські війська змушені були залишити територію Польщі. Конституція ліквідувала відомий принцип liberum veto як прояв політичної анархії шляхти, пом’якшила соціальну нерівність, встановила засади громадянського суспільства й відновила дієздатність державної влади.

Ухвалена того ж року Конституція Франції ґрунтувалася на засадах європейського Просвітництва XVIII століття й була тісно пов’язана з моделлю американської Конституції 1787 року. Вона інкорпорувала в себе Декларацію прав людини і громадянина 1789 року, що підтверджувало її генетичний зв’язок з ідеєю народного суверенітету Ж.-Ж.Руссо, теорією розділення влад Ш.Монтеск’є та концепцією невідчужуваних прав Д.Локка.

Розвиток ідеї і практики європейського конституціоналізму складається з кількох етапів. Перший із них охоплює період з кінця XVIII століття до закінчення Першої світової війни; другий – проміжок часу між двома світовими війнами; третій – від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років XX століття; четвертий (сучасний) – започатковано на рубежі 80-90 років XX століття. Його пов’язують із падінням тоталітарних режимів у країнах радянського блоку, радикальними політичними змінами у Центральній та Східній Європі.

У другій половині ХХ століття європейський конституціоналізм зазнав на собі впливу соціалістичних ідей, що позначилося на основних законах також і тих країн, які не потрапили у контрольовану Радянським Союзом зону. Зокрема, Конституцію Італії 1947 року було прийнято під впливом антифашистського і комуністичного руху в Європі, міжнародних успіхів СРСР, а також присутності в країні американських та англійських військ. На додачу до прав людини першого покоління (громадянські і політичні права), у тексти основних законів окремих європейських країн проникли також соціально-економічні («позитивні») права. Новелами подібного роду стали право на безоплатне лікування для незаможних, право на працю і соціальне забезпечення, право на страйк і утворення профспілок, можливість відчуження приватної власності на користь суспільних інтересів, визнання прав кооперативів тощо. Вплив соціалізму на конституційну законотворчість виявився суттєвим також у багатьох країнах Африки, в Аргентині, Бразилії та Єгипті.

Нині більшість дослідників європейського конституціоналізму визнає, що основним призначенням конституцій тут було і залишається обмеження державної влади, встановлення прозорих і зрозумілих принципів діяльності основних суб’єктів публічної сфери. Зокрема, французький філософ П.-А. Гольбах (1723-1789) свого часу назвав конституцію вуздечкою для керманичів і народів, що відповідає розумінню конституції як акта, у якому народ вказує урядові на те, що той може робити. Європейське розуміння конституції передбачає також реальне самоврядування, повагу до людської гідності, підтримку демократії не зверху, а знизу. Менш послідовним, ніж у США, тут вважається конституційний захист свободи ринку і принципу рівних можливостей.

Не всі дослідники європейського конституціоналізму погоджуються також із розумінням конституції як основного знаряддя обмеження держави в інтересах громадянського суспільства. Дехто вважає її сукупністю правових положень, які встановлюються органами держави, упорядковують функціонування цих органів і їх компетенцію, передбачають обов’язки індивіда перед владою і суспільством. Конституцією іноді називають сукупність норм вищого рангу, які регулюють устрій держави, принципи її організації, форму й структуру, а також засади взаємовідносин громадян з державною владою. У деяких європейських країнах конституція сприймалася свого часу просто як ультиматум, який влада пред’являє демократичним масам.

Зокрема, аналізуючи практику радянського конституціоналізму можна дійти висновку про те, що вона зовні відповідала древній китайській («легістській») традиції, за якою закон тлумачився як інструмент управління «нижчими» з боку «вищих». У радянській теорії права конституція сприймалась у якості юридичної моделі бажаних соціальних перетворень, інструменту здійснення волі правлячого класу. Конституції в СРСР приписувалась роль нормативної моделі планових соціальних зрушень. Правовідносини у Радянському Союзі складалися відповідно до волі комуністичної партії за допомогою нею ж створеного основного закону.

Утім, як американська, так і європейська конституційні моделі мали одну спільну рису – прагнення до оптимального впорядкування політичного життя. У цьому відобразився загальний раціоналізм Нового часу, властиве йому припущення того, що суспільство можна конструювати і регулювати подібно до годинникового механізму. Наслідком даного підходу було поширення серед еліт переконання у тому, що адміністративна ієрархія, план і сувора звітність здатні забезпечити порядок і прогрес. Якщо правління на основі конституції сприймалось у той час як правління мудрості, то правління на основі законів вважалось втіленням раціонального початку. З часом конституційний позитивізм було відкинуто, що дозволило сприймати конституційну практику на інших методологічних засадах. Наприклад, заперечення юридичного позитивізму в Україні призвело до невизнання ідеї верховенства парламенту – Верховної Ради України, яка в радянський період могла прийняти до свого відома будь-яке питання. Критикуючи подібні позитивістські підходи, видатний економіст ХХ століття Ф.фон Гаєк писав, що органічна конституція обмежує будь-яку персоніфіковану в людях владу і захищає абстрактні правила гри як найвищий закон.

Утім, для досягнення цілей конституціоналізму самих лише основних законів недостатньо. Конституція має доповнюватись ефективним механізмом її реалізації. Зокрема, права і свободи людини не повинні переобтяжуватись обмеженнями, широкими мають бути гарантії незалежності суду. Дуже важливим для громадянського суспільства є захист власності і свободи, тому урядовий контроль має врівноважуватись конституційною підтримкою творчості й спонтанної ініціативи. У цьому сенсі типова європейська конституція є незамінним обмежувачем будь-якої влади, у тому числі й демократичної.

Якщо інститути держави не будуть обмежені владою конституції, це може призвести до тиранії демократії, про що попереджали такі політичні філософи ХХ століття, як X.Ортега-і-Гассет (1883-1955), Х.Арендт (1906-1975) та ін. Щоб уникнути подібної загрози, сучасний європейський конституціоналізм заперечує репресивність у взаємовідносинах громадянського суспільства і держави. У більшості європейських країн свобода думки, совісті, слова, преси, а також академічна свобода потрапили у правовий простір, звільнений від політичного та ідеологічного контролю. 

Що ж стосується процедури прийняття основних законів, то «кодекс справедливості», як іноді називають конституцію, може ухвалюватися монархом, парламентом або спеціальними представницькими зборами, які стоять дещо вище від законодавчих зборів. У будь-якому випадку конституція є результатом стратегії демократії і повинна зберігати пріоритет перед поточними законами як результатом демократичної тактики.

Гарантування свободи, ринку і прав людини є основним призначенням європейського конституціоналізму, оскільки свобода є відправною точкою всіх людських бажань і прагнень, передумовою загального поступу, який матеріалізується не лише у парламентських стінах. Прагнення людей до творчої самореалізації об’єднує їх у європейську спільноту. Гарантуючи політичну, економічну і особисту свободу індивідів, конституціоналізм забезпечує тут автономний статус громадянського суспільства. Європейські конституції захищають людину від будь-якого, навіть парламентського свавілля.

Європейський захист свободи був започаткований англійським парламентом, який «Актом про толерантність» (1689) визнав на офіційному рівні свободу совісті. У Північній Америці захист свободи совісті також послужив початком захисту всіх суб’єктивних прав і свобод людини. Зокрема, у 1774 році континентальний конгрес у Філадельфії визнав, що всі люди є рівними і мають природні права, які держава не може у них відібрати. Сьогодні свобода людської особистості захищається Європейською конвенцією захисту прав людини і основоположних свобод (1950), Хартією засадничих прав Європейського Союзу (2000), Європейською соціальною хартією (1999) та іншими документами. Демократія і свобода залишаються фундаментальними принципами більшості основних законів не лише Західної, але також Східної і Центральної Європи. 

Свобода є найбільш бажаною метою громадянського суспільства, хоча точно обчислити обсяг свободи у тій або іншій країні неможливо. Так або інакше, у розвитку європейського конституціоналізму імператив свободи є незаперечним. На думку видатного філософа ХХ століття А.Швейцера, в основі сучасного розуміння права має лежати одна грандіозна світоглядна ідея. Такою ідеєю є нині ідея невід’ємних прав і свобод людини. Закріплюючи за індивідами право на економічну, політичну і особисту свободу, європейський конституціоналізм встановлює загальні межі підвладності індивіда державі. Європейський правопорядок склався у якості системи, за якою індивідам надається найширша свобода самовираження. І хоча право формально уособлює в собі лише свободу зовнішню, внутрішня (неформальна) свобода індивіда є можливою, як писав російський правник Б.Кістяковський (1868-1920), лише за умови існування зовнішньої правової свободи. Даний тип правовідносин є класичним, адже індивідуальна свобода є саме тим принципом, який уможливив розвиток європейської цивілізації. Завдяки свободі європейський суб’єкт навчився керуватися у своїх діях правилами справедливості, а не примусом або зовнішніми командами.

Існуючи для громадян, але не поглинаючи їх, європейська конституційна система є системою захисту громадянської свободи. У цьому сенсі цілком зрозумілою є ідея Д.Віко (1668-1744) про необхідність запровадження «невпорядкованих» судів для протидії надмірній експансії держави. У правовій європейській державі призначенням конституції є не месіанське піклування про народне добро, а забезпечення громадянам засобів і умов для їх продуктивної творчої діяльності.

Конституційне обмеження владних прерогатив не повинно призводити до правового нігілізму чи анархії. Охороняючи і захищаючи свободу громадянського суспільства, конституційний правопорядок, заперечуючи державний монополізм, залишається втіленням поліцентричного порядку. З іншого боку, навіть кращий конституційний порядок не може бути тотожним реальному життю, яке є багатшим за будь-яку конституційну модель.

Самообмеження держави і демократії в інтересах свободи є видатним досягненням європейського конституціоналізму. Із цього випливає, що політичним меншинам забезпечується представництво разом із правом вето на ухвалення особливо важливих рішень. Йдеться, звісно, не про позбавлення влади офіційних повноважень, а про такий їх розподіл, коли кожному із владних суб’єктів дістається лише частина політичного чи адміністративного впливу.

Національні моделі європейського конституціоналізму суттєво відрізняються між собою за формою. Деякі з них закріплюють президентську або напівпрезидентську форму правління, інші – парламентську республіку або конституційну монархію. Проте всі вони гарантують політичну та економічну свободу народу, права людини, духовну і фізичну цілісність індивіда.

Зокрема, у ст. 89 Конституції Франції 1958 року та у ст. 139 Конституції Італії 1947 року зазначається, що республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду. Перехідні положення Конституції Італії 1947 року забороняють відновлення фашистської партії в будь-якій формі. У ст. 148 Конституції Литви 1992 року записано, що Литовська держава є демократичною республікою й що ця норма може бути змінена лише якщо за це проголосує три чверті громадян країни. Стаття 5 Конституції Чехії 1992 року закріплює положення про те, що політична система країни є заснованою на принципі вільної конкуренції політичних партій, які поважають основні принципи демократії і відмовляються від застосування сили як засобу утвердження власних інтересів. Статтею 13 Конституції Польщі 1997 року заборонено утворювати партії фашистського, комуністичного та націоналістичного спрямування, методи і практика яких є тоталітарними...

Говорячи про європейський конституціоналізм, не можна оминути увагою Європейську комісію за демократію через право (Венеціанську комісію Ради Європи) – визнаний у Європі незалежний форум для обміну ідеями в царині конституційного права. Комісія розробляє висновки щодо відповідності конституційних та звичайних законів (законопроектів) міжнародним стандартам у сфері демократії і прав людини. Венеціанська комісія була утворена 10 травня 1990 року і нині складається з 58 держав-членів із загальною кількістю населення в 1,5 мільярди. До складу Комісії входять 47 країн-членів Ради Європи, 6 країн-спостерігачів (Аргентина, Канада, Ватикан, Японія, США, Уругвай), 3 міжнародні організації-учасниці (Європейський союз, ОБСЄ/БДІПЛ, Міжнародна асоціація Європейського права), 2 суб’єкти із спеціальним статусом (Палестинська національна автономія та Південна Африка), а також один асоційований член. Комісія налічує 100 індивідуальних членів та їх заступників.

За роки свого існування Комісія надала більше 500 висновків для 40 країн і здійснила більш як 80 наукових розробок. Починаючи з 2002 року, Європейський Суд з прав людини у Страсбурзі посилався на Венеціанську комісію більш як у 50 справах. Комісія утворила Всесвітню конференцію у сфері конституційного судочинства і провела більше 200 семінарів за участю конституційних судів та університетів.

Венеціанська комісія є складовою частиною Ради Європи, її Секретаріат розташований у штаб-квартирі Ради Європи у Страсбурзі. Члени Комісії збираються на пленарні засідання 4 рази на рік у Венеції. Розпочавши свою діяльність у 1990 році, Комісія надає консультативну допомогу країнам нової демократії, які прагнуть здобути конституцію європейського зразка.

Комісія встановлює, розробляє і поширює європейські стандарти у сфері функціонування демократичних інститутів, захисту прав людини, виборчого права і конституційного судочинства. На основі запитів вона надає висновки стосовно конституцій і законів у порядку amicus curiae (дружньої поради) національним конституційним судам і Європейському судові з прав людини у Страсбурзі, а також в порядку amicus ombud – національним омбудсманам, здійснюючи аналіз європейської практики з питань, порушених у відповідних скаргах.

Венеціанська комісія є надійним партнером у врегулюванні конфліктів за допомогою юридичних консультацій. Формою роботи Венеціанської комісії є висновки і доповіді, які готуються групами експертів, які здійснюють поїздки до країн, де зустрічаються із представниками влади і громадянського суспільства. Проекти висновків і доповідей обговорюються і ухвалюються на пленарних засіданнях Комісії, після чого направляються запитувачам.

Головною сферою зацікавлень Венеціанської комісії є функціонування демократичних інститутів і захист основоположних прав. Даний підхід вимагає уваги до питань конституційної реформи, надзвичайних повноважень, федерального устрою, регіоналізації, міжнародного права, внутрішньої безпеки, статусу збройних сил, захисту основоположних прав (свободи релігії, зібрань і асоціацій), прав меншин, заборони дискримінації, а також парламентського імунітету.   

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори