пошук  
версія для друку
26.02.2013 | Алла Федорина
джерело: www.umoloda.kiev

Нахабство мати власну думку

   

«Колись дисидент Сергій Набока сумно жартував, що у Совєцькому Союзі люди ділилися на три групи: досиденти, сиденти й отсиденти, — пригадує історик Геннадій Іванущенко. — Ця книга створювалася і для того, аби подібне не повторилося». Презентація збірки документів та матеріалів «Інакодумство на Сумщині» відбувалася у переповненому залі обласної бібліотеки. Немало прийшло і тих, хто згаданий у книзі, — інакодумців радянської доби. Власне, людей, які мали нахабство мати власну думку в тоталітарному середовищі. Збірка охоплює період 1955—1990 років. «Досить недавні події, — говорить науковець В’ячеслав Артюх. — Це те, що було не з кимось, а з нами». Створене як наукове, видання цікаве не лише для науковців — надто вже драматичні сюжети стоять за документами.

Особливості провінційного інакомислія

На відміну від культурних центрів радянського часу, регіональне інакодумство мало свої особливості, зауважує член вченої ради Центру досліджень визвольного руху Геннадій Іванущенко. У провінційного дисидентства не було столичної «парасолі гласності», що виникала завдяки присутності дипломатів, іноземних журналістів. «Інтелектуальний рівень і рівень «оперативної самостійності» душителів дисидентства були нижчими, а звідси — часті перестраховки у бік жорстокішого ставлення до об’єктів розробки та підсудних». Та все ж і в провінції були люди, не згодні з кимось чи чимось.

Найбільші репресії у цьому проміжку часу, як не дивно, припадають на 1957—1958 роки, на час правління «ліберала» Хрущова, наголошує філософ, викладач Сумського державного університету В’ячеслав Артюх. Це був час після придушення повстання в Будапешті. Народ цікавився, режим реагував, і в цей час є багато справ, коли людей саджали ні за що. «У шістдесяті роки система починає працювати вже інакше. Основний підхід: не саджати, а проводити профілактичні бесіди. Якщо когось і саджали, то не як політв’язнів, а за статтями кримінальними. У часи Брежнєва почався ще один етап — психіатричний терор, що теж відображено в документах».

Упорядники розрізняють два рівні інакодумства: народне та інтелігентське. Перший, виявляється, був значно потужнішим, ніж можна припустити. І хоча носії його в більшості не були переконаними противниками правлячого режиму, незадоволення матеріальним станом, суперечності у взаєминах із начальством, колізії особистого життя приводили до узагальнень і критики всієї системи.

Гортаючи сторінки, можна стежити за роками: рівень невдоволення та якогось виду спротиву був завжди. 1957 рік — Іван Торяник біля будинку Коровинської сільради Недригайлівського району «допускал злобные антисоветские высказывания в адрес Коммунистической партии, а также совершал хулиганские действия». За що й отримав п’ять років... 1958 рік — порушено кримінальну справу проти уродженця села Тарасівка Велико–писарівського району Герасима Шеліпова, який «систематически изготовлял и распространял анонимные заявления антисоветского содержания»... 1964 рік — жителя Сум Івана Крохмаля засуджено до семи років позбавлення волі за «оббріхування радянського ладу» та водночас вихваляння життя за кордоном. А Іван до 1949 року перебував у Західній Німеччині й просто мав можливість порівнювати побут тут і там, отож ділився враженнями зі знайомими. От, справді, недарма нас тримали за «залізним занавісом»: менше знаєш — менше «сидиш»! Це лише три документи. А їх у збірці — сто.

Представники простонародного «інакомислія», виховані в єдиній ідеології, не маючи альтернативної інформації, часто бачили спротив реаліям у межах тієї ж комуністичної ідеї — іншої просто не уявляли. Так, кочегар із Ромнів Микола Сніжко у 1962 році створив групу з одинадцяти молодих людей, які мали «строго виконувати заповіти Леніна», оскільки, на думку Миколи, «КПРС заповітів Леніна не виконує». Але несанкціонований владою марксизм–ленінізм стає такою ж ворожою конструкцією, як і націоналізм.

З історії приниження нації

Утiм націоналізм приписували переважно представникам другого рівня інакодумства — інтелігенції. Здебільшого, вважають дослідники, це був культурницький рух, що не ставив перед собою чітких політичних цілей і був, швидше, формою морального спротиву режиму.­

«Ми були такою собі творчою інтелігенцією, не якимись бойовими чи дуже активними, але в головах мали зовсім інший світ», — говорив на презентації письменник, журналіст Юрій Царик. Це у його квартирі у «відлигові» шістдесяті збиралися для вільнолюбних розмов журналісти Геннадій Петров і Микола Данько, учитель і поет Анатолій Семенюта... У 1966–му Семенюту позбавили волі на вісім місяців, Юрію Царику присудили рік виправних робіт у колонії загального режиму. Інтелігентів треба було не просто покарати за нелюбов до комуністичного ладу, а ще й принизити. Отож їх засудили за статтею кримінального кодексу про... звідництво. Бо ж ці «небойові й неактивні» часом дозволяли собі влаштовувати стреси для ладу. Так, «до річниці Грабовського Анатолій Семенюта написав дуже відверту поему, — пригадує Юрій Царик. — А Петров узяв та й надрукував ту поему в газеті «Вперед», де працював. Це був вибух».

А вчинок відомого перекладача, уродженця Кролівця Миколи Лукаша? Після арешту знаного дисидента, автора книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби в 1972 році він запропонував відсидіти термін ув’язнення замість нього. «Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І.М. визначене йому судом покарання», — суто по–інтелігентськи звертався він до вищих інстанцій. За що й був вигнаний зi Спілки письменників. І в протоколах, де його таврують колеги–літератори, є аж надто знайомі прізвища.

Утiм відомими є й імена інакодумців. Петро Рубан, Михайло Осадчий, Борис Ткаченко, Борис Антоненко–Давидович... І навряд чи про названих у цьому розділі можна сказати те, що сказав радянський історик Микола Яковлєв у своїй пропагандистській книзі «ЦРУ против СССР»: інакодумці — це окремі люди, «неуки, лобурі з надмірно розвиненим апломбом і претензіями, які власну неповноцінність поставили у провину суспільству. Люди боягузливі, ледачі й злобні».

Просто система не могла погодитися з цілком нормальним явищем: люди думають по–різному! Інакомислячих треба було принизити, зламати. Але ламалися не всі. Вже у час перебудови, в 1987 році, дисидентів починають звільняти з таборів та в’язниць. Для цього достатньо було написати у Верховну Раду СРСР прохання про помилування. Але якщо людина просить помилування, — отже, вона винна? Більшість в’язнів прохання написали. Меншість, у числі якої був і уродженець Конотопа Петро Рубан, відмовилася. Цих було звільнено лише через рік, але вже без всяких умов.

«Окрім «кегебіста» мене ніхто не прочитає»

Збірка документів вийшла під егідою Центру досліджень визвольного руху й має трьох упорядників — історика Геннадія Іванущенка, філософа В’ячеслава Артюха та журналіста, докторанта Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Садівничого. Утiм останній віддає належне й іншим «співавторам» цієї книги — працівникам КДБ, які так ретельно документували справи, що тепер можна дізнатися про ту ситуацію, і тих людей досить багато. «Хто читав твори письменника з Конотопу Григорія Фельдмана? А в його справі так детально описано все, що у нього вилучили, — твір такий ось, головні герої такі ось — можна літературознавцям працювати. Ще й список людей, які читали ці твори. І частина яких бігла у КДБ».

Розповідають, засу­джений пленумом обкому партії й потому методично переслідуваний поет Микола Данько в одному з творів складав навіть хвалу «тим хлопцям», бо ж, «окрім «кегебіста», мене ніхто не прочитає».

Ті «хлопці» виконували своє ганебне замовлення. Та значно прикріше за тих, хто біг до них — добровільно. Бо ж, звісно, хтось це робив із примусу. Юрій Царик пригадує: «Сидимо у мене, коли заходить журналіст Володя. Питає, чи немає що випити. Випив, розвезло його, він і каже: «Хлопці, клянуся, я нікого з вас не закладав. Мені давно треба було за вами стежити, але не закладав»... Ну що ж, життя є життя, держава є держава».

Ця книга справді — урок того, як не має бути в державі. А ще — «це спроба витравити страх із наших душ, — говорить Геннадій Іванущенко. — Бо ж недарма фахівці говорять про майже генетичну «інфікованість» українців психічними рецидивами «світлого вчора». Хіба у мешканця іншої країни виникнуть якісь інші асоціації від слів «взяли», «посадили», «забрали»? Для нас це — ніби сигнал про небезпеку. А чи можна сподіватися, що суспільство, яке не визнає першопричин своєї хвороби, здатне видужати?».

* * *

«Про інакодумство, а головне — про інакодумство саме цього періоду видавали книги лише у Львові та на Волині. Отож сумські дослідники провели справді важливу й унікальну роботу, — говорить «УМ» один із рецензентів книги, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету Валентина Піскун. — Та унікальність даної праці ще й у іншому. Тут зібраний різноплановий матеріал. Якщо раніше, говорячи про інакодумство, згадували переважно відомих дисидентів, то в цій збірці вперше представлені матеріали про звичайних людей, які так чи інакше були незгодні з системою».

На жаль, наклад книги дуже невеликий. Та зацікавлені можуть ознайомитися з нею на Сумському історичному порталі — history.sumynews.com. Зауважимо, упорядники на збірці зазначили: том перший. Аби створити й другий, вони розраховують на всіх, хто може поділитися документами з власних архівів.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори