пошук  
версія для друку
07.03.2013

28. ПРАВА В’ЯЗНІВ

   


[1]

Деякі загальні дані

У цьому розділі ми акцентуємо увагу на недоліках і позитивних змінах, що сталися в закладах, підпорядкованих Державній пенітенціарній службі України (наділі ДПтС) за поточний рік в галузі дотримання прав людини. Станом на 1 листопада 2012 року в 181 установі, що належать до сфери управління ДПтС, трималося 151 137 осіб. При цьому: у 32-х діючих слідчих ізоляторах утримувалися 33 216 осіб, з них на стадії досудового слідства 3643 особи, судового слідства 16 359 осіб, у 141 кримінально-виконавчий установі 116 643 особи, з них у 9 установах мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання 6 744 особи чоловіків, у 13 колоніях для тримання жінок 6 189 осіб, у 35 установах середнього рівня безпеки для вперше засуджених 37 066 осіб; у 41 установі середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених 43 692 особи, у 9 установах максимального рівня безпеки 4 354 особи, у 5 установах мінімального рівня безпеки із полегшеними умовами для тримання чоловіків 963 особи, у 23 виправних центрах 5 397 осіб, у 6 спеціалізованих лікувальних закладах 3 137 особи, в лікувальних закладах при ВК та СІЗО 2 645 осіб, у виховних колоніях для неповнолітніх 1 278 осіб. Серед засуджених 13,2 тис. осіб засуджені на строк понад 10 років, 1 802 особи відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі, 819 осіб відбувають покарання у вигляді арешту.

У порівнянні з минулим роком кількість ув’язнених зменшилася на 2974 особи за рахунок зменшення кількості установ ДПтС з 184 до 181. При тому, що як перенасиченість цих закладів, так і умови утримання ув’язнених фактично залишилися без суттєвих змін.

Які можливі позитивні зміни в галузі дотримання прав ув’язнених, що перебувають в закладах ДПтС у зв’язку з вступом в дію нового КПК і які застереження чекають в цій площіні?

Які прогнози щодо покращення в сфері громадського контролю в cистемі закладів ДПтС у зв’язку з запровадженням в Україні національного превентивного механізму по запобіганню катувань, і які реалії у практиці роботи спостережних комісій?

Які системні порушення прав людини ми спостерігаємо на протязі багатьох років в системі закладів ДПтС і які рекомендації залишаються поза увагою керівництва системи?

Що треба зробити, аби змінити ситуацію на краще?

На ці та інші питання ми спробуємо відповісти в цьому розділі.

2. Зміна законодавства

Указом Президента України №631/2012 від 8 листопада 2012 року затверджено нову Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України. Цей нормативний документ фактично замінює попередній Указ Президента України «Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» № 401/2008 від 25 квітня 2008 року.

Однак аналіз цього документа не свідчить про його прогресивність в порівнянні з попереднім аналогом. Окремі його положення калькують ті, що вже були, інші ж не містять особливих відмінностей. Також окремі позитивні норми попереднього Указу не знайшли свого відображення у новому.

Так, наприклад скасовано норму, що вказувала нагальну необхідність розроблення нових моделей установ виконання покарань для засуджених жінок та неповнолітніх, незважаючи на те, що вона так і не була врахована при зміні практики виконання-відбування покарань.

Незважаючи не те, що в новій Концепції досить ґрунтовно окреслені існуючі проблеми, багато із завдань, що заплановані у ній,  не спрямовані на їх безпосереднє вирішення.

Хоча у Концепції й згадується, що про невідповідність умов тримання засуджених та осіб, узятих під варту, нормам національного законодавства та європейським стандартам неодноразово відзначалося у доповідях Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі Комітет), більшість його рекомендацій залишаються невиконаними, а у Концепції про необхідність їх виконання немає ні слова.

Остання доповідь опублікована Комітетом наприкінці 2011 року[2]. Більшість із рекомендацій висловлених у ній не враховані Україною і, зокрема, Державною пенітенціарною службою України. Негативна оцінка такої бездіяльності посилюється також тим, що багато із цих рекомендацій уже висловлювались Комітетом у доповідях за результатами попередніх візитів. Наприклад, до сьогодні не вирішені проблеми умов короткострокових та тривалих візитів, конфіденційності кореспонденції, умов та обмежень при триманні в дисциплінарному ізоляторі та ін. Тобто вирішення більшості з цих проблем залежить саме від ДПтСУ, адже більшість із критикованих норм є нормами підзаконних актів ДПтСУ.

Те ж саме стосується і врахування владою рішень Європейського суду з прав людини, у яких встановлювались порушення прав засуджених. Таких рішень багато, що є, серед іншого, й наслідком того, що суд, вирішуючи справи, часто спирається на стандарти вироблені Комітетом. Наприклад, рішення Тросін проти України, в якому Суд критично поставився до українських правил візитів засуджених, а саме до норми КВК України про автоматичне накладення обмежень на візити родичів засудженого (у виді конкретної кількості можливих за певний період побачень), без врахування індивідуального ризику[3].

Однією із найбільш негативних рис Концепції є закріплення ідеї самозабезпечення установ виконання покарань з метою зменшення навантаження на державний бюджет. Досвід зарубіжних країн, та й тривалий вітчизняний досвід свідчить, що пріоритет економічних цілей праці засуджених над реабілітаційними не може бути виправданим і в кінцевому рахунку не призводить ні до досягнення економічних цілей, ні до реабілітаційних. Як вказують сучасні науковці, ідея самозабезпечення установ виконання покарань провалилась за часів Радянського Союзу і неодмінно приречена у майбутньому[4].

Крім того, Концепція містить положення, які навіть з точки зору теорії кримінально-виконавчого права є досить нечіткими та надто узагальненими. Наприклад, модернізацію підприємств установ виконання покарань, а також удосконалення системи професійної підготовки засуджених має бути здійснено з-поміж іншого шляхом удосконалення принципів діяльності підприємств установ виконання покарань.

Концепцією передбачається організація обов'язкової соціально-педагогічної підтримки і соціально-психологічного супроводження засуджених і осіб, узятих під варту. При тому, що особи взяті під варту не є винними у вчиненні злочину до набрання законної сили вироком суду, не ясно як можна закріплювати обов’язковий соціально-педагогічний супровід осіб, які знаходяться під вартою.

У діяльності ДПтСУ продовжуються залишатись «білі плями» у регулюванні порядку виконання-відбування покарань. Так, експертами висловлювались думки, що адміністрація колонії не має права на використання технічних засобів нагляду та контролю, поки не буде прийнято спеціальний нормативно-правовий акт або акти. Цей висновок обґрунтовувався наступним[5]. По-перше, відповідно до частини 3 статті 103 КВК перелік технічних засобів нагляду та контролю має бути визначено у нормативно правових актах ДПтСУ, крім того, у цих же актах має бути визначено і порядок їх використання. Наскільки відомо, на сьогодні відповідних нормативних актів не існує. Виходить, що не зрозуміло, які технічні засоби можна відносити до засобів нагляду та контролю, які з них можуть застосовуватись у колоніях, а також який порядок їх застосування. Тому до прийняття відомчого документа застосування вказаних засобів має визнаватись незаконним.

Тим не менш суди виправдовують подібну незаконну практику ДПтСУ. 30 жовтня, Окружним адміністративним судом міста Києва прийнято рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Ю.Тимошенко на дії ДПтС в повному обсязі. Зокрема, суд підтвердив, що відеоспостереження у приміщеннях, де перебувають засуджені до позбавлення волі особи, пенітенціарною службою здійснюється законно[6]. І як можна зрозуміти із вказаного інформаційного повідомлення ДПтСУ, відомство не збирається виконувати вимоги КВК України, посилаючись на рішення суду.

Так, відомство неодноразово вказувало, що чинним законодавством не передбачено здійснення засудженими, які перебувають на лікуванні в медичних закладах МОЗ України, телефонних дзвінків[7]. Замість того, щоб прийняти такий акт.

Наказом Міністерства юстиції України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства внутрішніх справ України від 28.03.2012 № 478/5 / 180 / 375 / 212 / 258 було затверджено Порядок взаємодії установ виконання покарань та суб’єктів соціального патронажу під час підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк. У відповідності до нового Наказу втратили чинність 3 нормативні документи, які раніше регулювали окремі специфічні питання соціальної адаптації осіб, що звільнялись з установ виконання покарань.

Новий Порядок швидше нагадує компіляцію окремих норм трьох попередніх наказів без суттєвої їх переробки, що більше схоже на мімікрію у бажанні змін, аніж на реальне бажання. Більше того, багато норм, які діяли раніше, взагалі не знайшли свого відображення у Наказі і, відповідно, втратили чинність, завдавши непоправного понівечення і без того слабкій системі соціальної адаптації засуджених, а окремі нечисленні нововведення, на нашу думку, мають суттєві недоліки.

Так, повністю скасовано розділ 2 Порядку взаємодії центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і установ виконання покарань щодо забезпечення соціального обслуговування дітей та молоді, які звільняються з установ виконання покарань, що закріплював основні напрямки взаємодії сторін, тобто центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (ЦСССМ) і УВП. До них відносились: обмін інформацією щодо підготовки до звільнення дітей та молоді з УВП;  забезпечення соціальної адаптації дітей та молоді; залучення до соціального патронажу дітей та молоді об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, у тому числі благодійних організацій, а також волонтерів та окремих громадян.

Загалом скасовано багато позитивних норм, які існували раніше у колишніх Наказах, що застерігає від поспішної законотворчості у майбутньому.

Міністерством юстиції України 08 лютого 2012 року було прийнято Наказ №222/5 «Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб (далі — Інструкція), засуджених до позбавлення волі», яким було скасовано старий наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16.12.2003 № 261 «Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі». Цей документ по суті містить тільки невелику кількість несуттєвих змін регулювання розподілу засуджених до установ виконання покарань та більше створює враження імітації нормотворчості з боку Міністерства юстиції України, яке активно почало у своїй нормотворчості змінювати гриф ДПтСУ на багатьох нормативних документах відомства на власний, без переробки змісту норм, що містяться у них по суті.

Так само на заміну наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань від 10.08.2000 року №162 «Інструкція про порядок забезпечення речовим майном засуджених, які відбувають покарання в установах виконання покарань, та осіб, які утримуються у слідчих ізоляторах» був виданий Наказ Мінюсту від 20.02.2012 № 280/5 «Про затвердження Порядку забезпечення речовим майном та норм належності речового майна для засуджених, які відбувають покарання в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах». Не внісши суттєвих змін у норми забезпечення речовим майном, Мінюст залишив «дикі» норми щодо забезпечення засуджених речами. Так, у відповідності до Наказу засудженим жінкам видаються дві пари бавовняних пан талонів (трусів) на два роки. Така ж норма у чоловіків. Останнім видається всього одна сорочка на два роки та 4 пари шкарпеток на два роки[8]. Це все при тому, що й до сьогодні у відповідності до Правил внутрішнього розпорядку існує антигігієнічна норма, яка передбачає можливість прийняття душу засудженими раз на тиждень. Ця норма існує попри неодноразову його критику Комітетом.

Імітація Мінюстом своєї нормотворчої діяльності у сфері виконання покарань прослідковується і у новому Порядку подання Адміністрації Президента України матеріалів за клопотаннями засуджених про помилування та виконання указів Президента України про помилування (від 28.09. 2012 №1439/5). Як вказує прес-служба Мінюсту, цей порядок з поміж іншого містить гуманізовані положення відносно умов подання клопотання про помилування особами, які довічно позбавлені волі[9]. Така гуманізація відбулася нібито тому, що якщо раніше клопотання про помилування могло бути подано не раніше, ніж через 20 років, то тепер таких обмежень немає. Тим не менш, Мінюст не згадує про те, що у відповідності до ч. 2 п. 4 діючого і донині Положення про порядок здійснення помилування (Указ Президента України від 16.09.2010, який має вищу юридичну силу, ніж Наказ Мінюсту) клопотання про помилування довічників може бути подано ними після відбуття  не менше двадцяти років призначеного покарання.

Все ще залишається проблемою можливість засудженої особи бути доставленою до суду для участі в судовому процесі у справах цивільної юрисдикції. З цього приводу 12.04.2012 Конституційним Судом України було прийнято у справі за конституційним зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу)[10]. Громадянин Троян А.П. звернувся до КСУ щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України стосовно права засудженої особи, яка перебуває у місцях позбавлення волі, бути доставленою до суду для участі в судовому процесі у справах цивільної юрисдикції. З цього приводу Суд зазначив, що: «особиста участь засудженого, який відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань, як сторони судового процесу створює передумови для повного, всебічного, об’єктивного та неупередженого розгляду справи. Така участь засудженого як сторони у розгляді справи в судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій повинна забезпечуватися відповідним процесуальним законом. Рішення про порядок участі засудженого як сторони у розгляді справи зобов’язаний приймати суд у порядку та на умовах, визначених відповідним процесуальним законом». А тому засуджений «має гарантовані державою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку у судах усіх юрисдикцій, спеціалізацій та інстанцій». Таким чином, з однієї сторони Судом встановлено, що засуджений має право на участь у розгляді своєї справи, однак тільки в порядку, встановленому в процесуальному законі. Однак в тому й полягає проблема, що ні цивільно-процесуальне, ні адміністративно-процесуальне законодавство не врегульовує це питання належним чином. Тому фактично рішення КСУ замість того, щоб змінити ситуацію на краще стало формальною підставою для відмови засудженим в участі у судових процесах до прийняття відповідного процесуального закону.

Не відрізняється якість нормотворчості України у пенітенціарній сфері як учасника міжнародних відносин. Наприклад, Україна взагалі не була представлена жодним делегатом на Нараді Міжурядової групи експертів відкритого складу щодо перегляду Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими (Відень, 31.01.2012-02.02.2012), в якій прийняли участь 143 особи з 52 держав-членів ООН. Крім того, на запит до держав-членів ООН щодо передових практик виконання покарань, відгукнулось 28 країн, серед яких і Україна, проте українські приклади передових практик не були враховані при розробці Попередньої записки (робочого документу) на відміну від більшості країн[11]. Проте це не є дивним з огляду на якість матеріалів, що надаються Україною. Прикладом цього є остання відповідь на запит щодо кращих практик до держав-членів ООН від Експертної групи по перегляду Мінімальних стандартних правил, який був надісланий для підготовки робочих матеріалів для зустрічі Експертної групи 12-13 грудня 2012. На відміну від усіх 35 документів наданих іншими державами (в тому числі країни із найнижчими рівнями економічного розвитку) відповідь України виглядає просто смішною. Замість посилань на норми національного законодавства (як це зробили усі країни) Постійне представництво України при міжнародних організаціях у Відні вказало: «У відповідності до інформації, наданої Службою безпеки України, норми щодо утримання засуджених і осіб, узятих під варту, визначаються Законом України «Про Службу безпеки України», Законом України «Про контррозвідувальну діяльність» і Законом України «Про попереднє ув’язнення»[12]. Це означає не тільки формальну відписку, без розкриття змісту відповідних актів, а й безглузде оперування національною нормативно-правовою базою, що стосується тримання як ув’язнених так і засуджених.

3. Системні порушення прав людини:

В цьому підрозділі ми акцентуємо увагу на системних порушеннях прав людини, які залишаються незмінними на протязі багатьох років, і ДПтСУ не вживає адекватних практичних заходів за для зміни ситуації на краще.

1) Право на захист.

До Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Валерії Лутковської з відкритим листом звернулася  Ірина Луценко, дружина екс-Міністра МВС Юрія Луценка, що відбуває покарання в Менській виправній колонії №91. Ірина Луценко скаржилась на те, що керівництво установи, в якій відбуває покарання Юрій Луценко, категорично відмовляється надавати засудженому належні умови для зустрічі зі своїм захисником. Тобто вона наголошує на тому, що з моменту переведення до колонії №91 Юрій Луценко не мав жодного конфіденційного побачення з адвокатом і своїм громадським захисниким в рамках кримінального провадження, а всі побачення відбувалися в загальній кімнаті для короткочасних побачень без дотримання права на конфиденційність. Ціла низка нормативно правових документів, що регламентує роботу ДПтС, гарантує право засудженого на конфіденційне побачення зі своїм захисником. Але, на жаль, ці норми нехтуються керівництвом виправних закладів, на чому ми неодноразово наголошували, а порушення цього права можна вважати системним.

2) Катування та жорстоке поводження.

а) Напевно рекордсменом серед українських виправних колоній, які мають найбільшу кількість повідомлень про порушення прав людини, що потрапили до публічної сфери за останні два роки, є славнозвісна 89-та колонія в  Дніпропетровську (далі ДВК-89). Саме в цій колонії відбулися масові побиття засуджених із застосуванням спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби, і не було жодної реакції з боку держави. А в березні цього року відбулося голодування засуджених, хворих на активну форму туберкульозу, які оприлюднили відео зі своїми коментарями і наявно показали, в яких жахливих умовах вони утримуються. Детальніше події в 89-й колонії описані в розділі, присвяченому боротьбі з катуваннями.

б) Зухвале побиття ув’язненого в СІЗО №13 міста Київ. Ось як ця подія описана у прес-релізі УВКБ ООН: «Другого підмандатного біженця УВКБ ООН, який також перебуває під захистом Європейського суду з прав людини, що, згідно з Правилом 39, заборонив Україні повертати його до країни походження, було жорстоко побито, коли він перебував під вартою у Київському СІЗО № 13. Наразі він перебуває в лікарні під вартою прикутий наручниками до ліжка з серйозними травмами, що спричинили тривалу втрату свідомості. УВКБ ООН сподівається, що з біженцем будуть поводитися гуманно і не відправлять назад до в’язниці до ретельного медичного обстеження на предмет внутрішніх ушкоджень. УВКБ ООН закликає пенітенціарну службу та правоохоронні органи негайно розпочати прозоре розслідування цього жахливого злочину і притягти до відповідальності осіб, які не забезпечили безпеку особи, яка перебувала в затримані в державній установі».

За певним збігом обставин так сталося, що адвокат Української Гельсінської Спілки з прав людини Олег Левицький, який захищає біженця, ледь не потрапив в епіцентр інциденту, а сказати точніше, опинився на місці події, коли його клієнт вже хрипів і борсався в крові. Можна припустити, що його поява перешкодила злочинцям довести свій намір до завершення. «03 серпня 2012 року у Київському слідчому ізоляторі було по звірячому побито мого підзахисного А. У. Х., внаслідок чого він отримав серйозні тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Не виключаю, що злочинці свідомо припускали навіть заподіяння смерті підзахисному». Це цитата із заяви адвоката Олега Левицького до прокуратури міста Києва щодо скоєння злочину. Злочину зухвалого й нахабного, що скоєний на території державної установи, та й не будь якої-установи, а СІЗО. Причому ця подія відбулася не в камері (де неможливо потім з’ясувати обставини події, а жертва заперечує факт побиття, приміром: «впав з ліжка»), а майже привселюдно. З пояснень адвоката, можна зробити висновок: те, що відбулося на Лук’янівці є безпрецедентним випадком, а якби його не змусили підписувати непотрібний, на його погляд, дозвіл, то, можливо, адвокат став би навіть учасником подій. Враховуючи характер і ступінь тілесних ушкоджень, інформацію, що надійшла від адвокатів, можна дійти висновків, що в побитті брали участь декілька осіб за попередньою змовою. Оскільки подія відбулася на території закритого закладу, підпорядкованого ДПтС, потрапити на територію СІЗО може або обвинувачений, засуджений, що перебуває в цьому закладі відповідно до обраної міри запобіжного заходу, або представники персоналу, або оперативні працівники МВС, СБУ, або адвокати (захисники з числа рідних) в рамках захисту своїх клієнтів у кримінальних процесах. Тобто, обмежене коло людей, які мають спеціальний дозвіл на відвідування установи, або людей, які перебувають під вартою. Питання безпеки особи в Українській державі залишається відкритим, адже ніхто й ніде не може почуватися захищеним. Захисту потребують і адвокати – так само, як і їхні клієнти.

в) Ми неодноразово наголошували на тому, що не можна використовувати озброєних людей в масках для проведення обшуків в закладах ДПтС, незалежно від того, як називається цей загін чи підрозділ, і кому він підпорядкований. Не має потреби в тому, щоб задіювати спеціалізовані підрозділи ДПтС для проведення обшуків в СІЗО і колоніях, залякувати людей одним тільки виглядом цих бійців, оскільки така практика є очевидним порушенням прав людини. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини, подібні заходи вважаються Європейським судом порушенням статті 3 Конвенції захисту прав людини і основоположних свобод (катування, жорстоке поводження). Показовою в цьому контексті є справа Давидов та інші проти України (більш детально про це ми писали в попередній доповіді). Проте ця практика продовжується, і в 2012 році відбулися гучні події в Копичинській виправній колонії № 112 (детальніше про це дивіться в розділі, присвяченому боротьбі з катуваннями).

г) 17 березня в українські електронні ЗМІ потрапила інформація про побиття в’язнів в Бучанській виправній колонії і вбивство Тараса Войцеховського. «Як стало відомо, в Бучанській виправній колонії № 85, що на Київщині, 16 березня 2012 року сталося вбивство. В БВК вбили засудженого, другий в лікарні, били співробітники установи», – повідомило джерело.– «Загиблий Войцеховський Тарас, 1985 року народження. Другий – Телима Сергій, 1987 року народження, в наслідок побиття потрапив у лікарню». З іншого джерела з цього приводу стало відомо, що адміністрація закладу інформацію про побиття намагається приховати. Замість сварки нетверезих засуджених з персоналом колонії, через яку сталося побиття та загибель, адміністрація колонії намагається розповсюдити версію, нібито засуджені потравилися етиловим спиртом. Журналіст Інформаційного бюлетеню «Права людини» Харківської правозахисної групи Андрій Діденко разом з адвокатом Оленою Сапожніковою провели власне розслідування події і з’ясували зі слів потерпілого а також свідків події наступне:« Черговий помічник начальника колонії затримав Войцеховського і Телиму приблизно о 18-тій годині. Після чого їх помістили в загороджене приміщення у вигляді клітки і персонал колонії почав їх бити. В побитті приймали участь прапорщики, яких в середовищі засуджених називають „Стєпа Воропай, Каратіст і Леонідович“. Також в побитті приймав участь перший заступник начальника колонії Логовицький. „Стєпа Воропай“ вдарив в область печії Сергія, після чого той знепритомнів і його приводили до тями, поливаючи водою. А Тараса почали бити в „клітці“, а потім, „немов мішок“, непритомного потягли в приміщення дисциплінарного ізолятора, приміщення камерного типу (ДІЗО, ПКТ), що розташований метрів за 60 від КПП. Сергій прийшов до тями вже в приміщенні санітарної частини, де він перебуває на лікарняному, скаржиться на болі в області печінки, нирок, тошноту і рвоту. А Тарас не витримав катувань і помер зі слідами чисельних тілесних ушкоджень на тілі». Свідкі на умовах збереження анонімності також повідомили, що чули крики і звуки побиття, що відбувалося в приміщенні КПП. Проте, Державна пенітенціарна служба розповсюдила іншу версію щодо зазначених подій, нібито засуджені вжили неякісні спиртні напої і самі собі завдали тілесних ушкоджень під час багаторазових падінь. Також з боку адміністрації закладу відбувався психологічний тиск на матір загиблого, як наслідок тіло було негайно кремоване. Але журналістам вдалося зробити фотознімки в морзі зневіреного обличчя Тараса Войцеховського, які потрапили до публічної сфери і були долучені до заяви в прокуратуру про порушення кримінальної справи. Прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи за відсутності в діях персоналу закладу складу злочину. Нагадаємо, що в рішенні Європейського суду з прав людини «Каверзін проти України», Європейський суд зазначив, що відсутність ефективного розслідування фактів катувань з боку прокуратури в Україні є системним порушенням статті 3 Конвенції захисту прав людини і основоположних свобод.

д) Також був оприлюднений звіт Європейського комітету Ради Європи щодо запобіганню катувань та жорстокого поводження, складений за підсумками відвідування його представниками Київського і Харківського слідчих ізоляторів с 29 листопада по 6 грудня 2011 року. Автори документу відзначають, що в СІЗО мають місце багаточисельні порушення прав ув’язнених: «Б’ють, в тому рахунку й палицями, під час утримання під вартою і проведення допитів. В деяких випадках до них застосовують вплив, який можна вважати тортурами,— використання електрошокерів, удушення з застосуванням пластикових пакетів або протигазів». У звіті відзначається, що підслідним погрожують зброєю, а деякі повертаються з допитів з травмами. Спостерігачі розкритикували і умови утримання. Вони навели як приклад одну з камер Харківського СІЗО, в якій утримуються 44 особи при наявності 28 місць. Внаслідок цього ув’язнені змушені спати по черзі. «Таким чином, можна зробити висновок про розповсюдження подібних прикладів про те, що людина, потрапивши в місця попереднього утримання, наражається на ризик жорстокого поводження», — підсумували автори документу. В 2012 році всі зазначені тези звіту є актуальними.

є) Проте в деяких випадках на факти порушення прав людини відбувається інша реакція з боку прокуратури. Наприклад, за фактом застосування насильства до ув'язнених колонії № 77 м. Бердянськ, Запорізької області порушено кримінальну справу. 17 лютого частина ув'язнених виправної колонії № 77 мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання  під час сніданку в їдальні не стала приймати їжу. 19 лютого прес-служба управління Державної пенітенціарної служби в Запорізькій області повідомляла, що основне невдоволення засуджені висловлювали щодо температурного режиму в житлових приміщеннях, умов праці та організації харчування, і що після проведення роз'яснювальної роботи з засудженими вже ввечері 18 лютого вони відновили прийом їжі. Голодування ув'язнених колонії № 77 закінчилась кримінальною справою, яку порушив Бердянський міжрайонний прокурор після проведеної перевірки. Як розповів 20 лютого заступник прокурора Запорізької області Андрій Кудрявцев, кримінальну справу порушено за фактом за двома статтями – застосування насильства до засуджених і грубе порушення закону про працю. Кримінальну справу порушено за ч. 1 ст. 172 (Грубе порушення закону про працю) та за ч. 2 ст. 365 (Перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що принижують особисту гідність потерпілих, діями без ознак катування).

3) Право на приватність:

а) Нагадаємо, 3 жовтня Парламентська асамблея Ради Європи встановила визначення терміну «політичний в'язень». Такими будуть вважати людей, позбавлених особистої свободи, якщо позбавлення волі було застосоване з порушенням одного з основних прав, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини. Проте, на прикладах політичних переслідувань в Україні, які за останні роки набули системного значення, суспільство в широкому аспекті дізналося про тенденції порушень прав людини, що спіткають кожну без винятку людину позбавлену волі, незалежно від закладу в якому ця особа перебуває. Наприклад, відео Юлії Тимошенко розповсюджене в публічній сфері, викликало суспільний резонанс і обурення діями представників ДПтС. Як зазначив Євген Захаров співголова ХПГ «Оприлюднювати відео ув’язненої людини – це порушення права на приватність. Не можна людину знімати на відеокамеру без її згоди, та ще й жінку, та ще й у лікарні, та ще й у такому стані. А потім це відео ще й розповсюджувати. Це серйозне порушення права на приватність. Втручатися таким чином у приватне життя – заборонено Конституцією, за це передбачена кримінальна відповідальність. Крім того, це аморально.»

б) 24 травня Карина Клевжиц знову поїхала до свого чоловіка на побачення вже в СВК-55 зі стійкою метою за будь яких умов з ним зустрітися, завагітніти й народити дитину. Але адміністрація закладу в тривалому побаченні знову відмовила, посилаючись на те, що Юрій Клевжиц перебуває в дільниці хворих на туберкульоз. Карина Клевжиц звернулася зі скаргами на порушення своїх прав до прокуратури, до Центрального апарату Державної пенітенціарної служби, а також має намір звернутися до Європейського суду з прав людини. Вона вважає, що в цьому випадку Урядом України порушується восьма стаття Європейської Конвенції – право на приватне і сімейне життя.

4) Право на медичну допомогу.

Великою проблемою залишається надання належної медичної допомоги особам, що утримуються під вартою, переведення для лікування хворих в цивільні лікарні і тривалість процедури звільнення за станом здоров’я відповідно до статті 84 КК України.

а) 16 березня Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у відповідності з правилом 39 Регламенту щодо негайного надання Юлії Тимошенко медичної допомоги у відповідному лікувальному закладі. Деякі правники заявили, що це однозначно вказує на необхідність переведення її в лікарню, а представники влади, зокрема, міністр юстиції Лавринович, припустили, що переводити її в лікарню не треба, можна надати допомогу в колонії. Євген Захаров, голова правління УГСПЛ, прокоментував цю подію «Главкому»: « Такий пункт регламенту є й він вже дуже багато разів втілювався в життя щодо України й її громадян. Ми цим користувалися багато разів. Європейський суд невідкладно, в той же день надсилає факс під назвою «Рішення Європейського суду про термінові заходи». Цей документ надсилається до Міністерства юстиції України до департаменту супроводження справ в Євросуді.» Рішення Європейського суду з прав людини  підлягають обов'язковому виконанню країнами, які ратифікували Європейську конвенцію. 17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод.

б) Проте домогтися звільнення людини з під варти, ще не гарантія рятування його життя, бо опинившись на самоті з системою медичного забезпечення людина потрапляє в чергову пастку, в даному випадку вдалося врятувати життя людини, але держава має більш уваги приділяти людям, хворим на смертельні захворювання, особливо тих, що звільнюються з місць позбавлення волі і потребують негайної, якісної і фахової медичної допомоги. 24 квітня Європейський Суд ухвалив чергову рекомендацію в порядку 39-го правила Регламенту Суду щодо вжиття термінових заходів щодо надання медичної допомоги відносно Велічка Владислава Вікторовича. Як зазначила Олена Сапожнікова, адвокат Української Гельсінської Спілки з прав людини в своїй заяві до Суду: «З 22 жовтня 2010 року Заявник знаходився під вартою в Ізмаїльському слідчому ізоляторі. Тобто уже два з половиною роки він перебував в слідчому ізоляторі без медичної допомоги. Стан його здоров’я погіршився і викликає занепокоєння. Так як ті, захворювання, які має Заявник без належного лікування можуть призвести до летального результату. Заявник є інвалідом 3 групи, немає сім’ї та рідних.» Після зміни міри запобіжного заходу з тримання під вартою на підписку про невиїзд Велічко був госпіталізований до Одеської обласної лікарні, де й продовжує лікування.

5) Право на працю.

На тлі заяв пенітенціаріїв, про те, що підприємства в закладах ДПтС дають можливість засудженому опанувати нову професію, допомагають йому мати кишенькові гроші на цигарки та харч за ґратами, у тіні залишаються складні умови роботи людей в ув’язненні, зрештою – факти порушення їхніх прав, наголошують в інтерв’ю Радіо Свобода правозахисники. «Самі засуджені про це мало кому розповідають, – визнає координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко, – їхні умови роботи на багатьох підприємствах не відповідають найелементарнішим нормам техніки безпеки». Експерт розповідає, що трапляються випадки коли люди працюють по 12 годин на день. «На сьогоднішній день дуже багато підприємств у закладах виконання покарань, які можна віднести до тіньових. Там людям не нараховують гроші на особистий рахунок, а навпаки, із засудженими розплачуються цигарками або чаєм чи ще чимось. А це свідчить, як на мене, що ці підприємства не сплачують податки», – зазначає правозахисник Андрій Діденко.

4.Громадський контроль в місцях позбавлення волі

1)Національний превентивний механізм по запобіганню катувань в місцях позбавлення волі

У своїх доповідях ми на протязі багатьох років наголошували, що одним з основних критеріїв, що сприяє системним порушенням прав людини  в закладах ДПтС є відсутність громадського контролю в цій сфері. Починаючи з 2006 року, після того, як Україна ратифікувала положення Факультативного Протоколу до Конвенції ООН проти катувань, представники громадянського суспільства систематично наголошували на тому, що в Україні має бути створений один, або декілька національних превентивних механізмів по запобіганню катувань (далі НПМ). Про це ми систематично нагадували владі в своїх публічних заявах, річних доповідях, влаштовували публічні заходи, в тому рахунку і вуличні акції, з метою привернути увагу влади і суспільства до питання громадського контролю в місцях позбавлення волі. Експерти громадських організацій приймали участь у розробці законопроектів, щодо створення НПМ. Але на протязі шести років Україна так і не спромоглася виконати умови Факультативного Протоколу до Конвенції ООН проти катувань і запровадити НПМ на території держави. Аж поки в Україні не обрали нового Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Валерію Лутковську. Справа в тім, що Валерія Володимирівна, ще працюючи на посаді заступника Міністра юстиції, активно лобіювала громадські ініціативи які втілювалися в розробку законопроектів щодо створення НПМ, ці ініціативи публічно обговорювалися, але до законотворчої діяльності так і не доходили. Тому, обійнявши посаду Омбудсмана, Лутковська одним із своїх пріоритетів діяльності Уповноваженого Верховної Ради з прав людини визначила створення НПМ за моделлю «омбудсман +». Було створено Департамент НПМ, задля забезпечення участі громадськості в роботі НПМ почали відбуватися всеукраїнські тренінгові програми для створення мережі моніторів НПМ і їх навчання, аби запровадити громадський контроль на теренах всієї України, враховуючи кількість і різноманітність місць несвободи. Що ж стосується громадського контролю в місцях позбавлення волі, сподіваємося, що структура НПМ наповнить якісними, системними, плановими і позаплановими візитами заклади, підпорядковані ДПтС.

Хоча насправді більш проблематичним являється зміна ставлення державних чиновників до представників громадськості і співпраці в галузі прав людини, а саме добра воля керівництва держави до перетворення структури місць позбавлення волі на цивілізовані заклади виконання покарань з дотриманням прав і законних інтересів осіб, що перебувають в установах, підпорядкованих ДПтС. Бо з одного боку на законодавчому рівні на сьогоднішній день є всі підстави вважати, що представники громадськості вже зараз мають право візитів без попереджень в ці заклади, мають право реагувати на порушення прав людини, проводити моніторингові програми в сфері дотримання прав людини і таке інше. Це члени спостережних комісій (про ефективність їх роботи ми напишемо більш детально нижче), проте на практиці ця структура ефективно не працює з певних причин. По-перше, спостережні комісії формуються в більшості випадків з колишніх працівників закладів ДПтС, або державних службовців, які не мають наміру здійснювати ефективний моніторинг місць позбавлення волі, або людей, які насправді не мають уявлення про проблеми з дотриманням прав і законних інтересів осіб в закладах ДПтС. По-друге, керівники закладів ДПтС не мають практичної позитивної мотивації зробити установи ДПтС відкритими для громадськості, керівники не бажають виносити недоліки в роботі очолюваних ними установ на публічне обговорення для вирішення питань, пов’язаних з дотриманням прав людини, спільними зусиллями з представниками громадського суспільства.

Бо керівництво країни разом з керівниками закладів ДПтС не розуміють простої логіки. Якщо проблеми закладів ДПтС, пов’язаних з умовами утримання, наданням медичної допомоги, умовно-достроковим звільненням, накладенням дисциплінарних стягнень і таке інше, стануть публічними, тобто відомими громадськості із першоджерел, а саме шляхом системного відвідування місць позбавлення волі представниками активного громадянського суспільства, то і зазначені проблеми стануть загальними і суспільству цікавими. А громадськість разом з представниками влади зможуть спільними зусиллями шукати шляхи вирішення цих питань. Але процес відкритості системи виконання покарань, попри декларативні переконання керівництва ДПтС про відкритість системи і готовність до змін в бік гуманізації і дотримання прав людини, на жаль, залишаються нереалізованими намірами. Чим більше представники громадськості будуть мати повноважень і можливостей відвідувати місця позбавлення волі, тим краще і в цьому аспекті будуватиметься конструктивний діалог і співпраця на вирішення певних проблем.

Нагадаємо, що фактична незмінна величезна цифра осіб, що відбувають покарання в закладах, підпорядкованих ДПтС, є продуктом суспільства, і криміногенна ситуація в країні не зміниться до тих пір, поки і керівництво країни, і суспільство не зрозуміють, що цей продукт суспільства із місць позбавлення волі має виходити позитивно якісним, з новим ставленням до скоєння правопорушень, це і є головною метою системи виконання покарання. Тому і на участь громадськості в перетворенні свідомості осіб, що перебувають в закладах ДПтС, не має бути обмежень, а держава має всіляко сприяти розвитку плідної співпраці, а також має заохочувати громадських активістів до участі в реформуванні сфери системи виконання покарань. Але система, на жаль, продовжує бути закритою для громадськості, і нам залишається тільки сподіватися що з часом ситуація зміниться на краще, і керівники установ ДПтС не будуть зустрічати громадських активістів і журналістів ворожо, приховувати від них недоліки своєї діяльності.

2) Спостережні комісії

Незважаючи на намагання громадянського суспільства зрушити з місця діяльність спостережних комісій шляхом організації підготовки майбутніх кваліфікованих членів комісій, розробки інформаційних, аналітичних матеріалів, їх діяльність все ще залишається профанацією по відношенню до того, яким повинен бути громадський контроль. Тим не менш на підтверджену тривалим досвідом загальну недолугість та неефективність діяльності, до сьогодні у відповідності до Кримінально-виконавчого кодексу України єдиними органами, які здійснюють контроль за дотриманням прав засуджених, є спостережні комісії (СК).

У серпні – вересні 2012 року були направлені звернення на адреси СК Харківської області (9 спостережних комісій, які контролюють дотримання прав засуджених, загалом же у області налічується аж 42 СК. Адреси спостережних комісій та імена їх голів були взяті з офіційного сайту управління Держаної пенітенціарної служби в Харківській області, який на зараз уже припинив своє існування та був переміщений за іншою електронною адресою[13]. У зверненнях були поставлені питання про персональний склад районної СК, актуальні контактні дані голови, заступника голови СК, а також секретаря, план роботи план роботи комісії на півріччя (рік), заплановані дати та час засідань СК в тому числі засідань в установах виконання покарань, графік роботи комісії з питань умовно-дострокового звільнення, заміни покарання більш м’яким на квартал підконтрольної СК установи виконання покарань (в т.ч. час засідання відповідних комісій).

Жодна комісія не надала вичерпних відповідей та/або відповідей на усі поставлені питання. Від комісій Дзержинського району та Харківського району листи повернулись із позначкою «адресат давно вибув» і «за даною адресою немає людини». Це з одного боку можна пояснити тим, що колишній голова комісії змінився через те, що був звільнений з посади, адже адресатом ми вказували голову спостережної комісії. Разом з тим нами вказувались голови комісій, які перелічені на сайті УДПтСУ в Харківській області. Цікаво, що із дев’яти комісій, яким надсилались листи, лише у трьох голови залишились незмінними від тих, що передбачені на сайті УДПтСУ в Харківській області. Тим не менш, на відміну від СК Дзержинського та Харківського району з інших СК, де змінились голови, відповіді були надані, незважаючи на те, що «адресат вибув».

Однієї комісією — Балаклійського району відповідь не була надана, незважаючи на те, що адресат наш запит отримав. Крім того, від більшості СК відповіді надійшли із запізненням. Така «доступність» СК для вільних громадян багато про що говорить, адже, виходячи з цього, цілком зрозуміло, чому засудженим немає сенсу звертатись до СК щодо порушень своїх прав, адже не можна розраховувати не тільки на якісну реакцію на порушення зі сторони СК, а й на будь-яку реакцію взагалі.

Проаналізуємо відповіді.

1. Спостережна комісія у Червонозаводському районі міста Харкова. Склад: 7 осіб. Представники громадськості (має бути не менше половини від усього складу комісії, п. 9 Положення про спостережні комісії) – 3 члени. Характерною рисою Плану роботи комісії на півріччя є невизначеність дат проведення заходів. Мають місце вказівки, що той чи інший захід проводяться «постійно», наприклад, прийом засуджених по особистих питаннях мав здійснюватися постійно та ще й спільно з адміністрацією установи! Неважко уявити, наскільки ефективним міг бути такий особистий прийом з точки зору можливості виявлення порушень прав засуджених. Так само «постійно» мала здійснюватись «перевірка законності переведення засуджених в приміщення камерного типу, штрафний ізолятор і на тюремне ув’язнення» (!). Таким чином СК взяла на себе функцію прокуратури, а саме перевірку законності актів правозастосування адміністрації, адже саме функцією прокуратури є такі перевірки. На відміну від СК, функцією яких у відповідності до ч. 2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу України є контроль за дотриманням прав засуджених. Дотримання законності і дотримання прав засуджених є відмінними поняттями, і там, де порушується законність, не завжди порушуються права засуджених. Крім того, те, що СК «перевіряє законність» переведення на тюремне ув’язнення, може наштовхнути на думку, що план роботи спостережної комісії залишається одним і тим же вже як мінімум 8 років, адже саме стільки сплинуло часу з дати втрати чинності Виправно-трудовим кодексом України, в якому востаннє передбачалось таке місце позбавлення волі як тюрма. Заплановані дати та час засідань спостережної комісії, в тому числі засідань в установах виконання покарань – не надано. 

2. Спостережна комісія Жовтневого району. Був наданий план роботи на весь 2012 рік. План носить порівняно досить деталізований характер. Варто відмітити такий пункт як: «заслуховування на засіданнях СК звіту кримінально-виконавчої інспекції про роботу з умовно-достроково звільненими особами», адже, як відомо, такий облік кримінально-виконавчими інспекціями вже давно не здійснюється. Згідно з вимогою Міністерства юстиції України та вказівкою Держаної пенітенціарної служби України від 18.03.2011 року № 16/1-1855/Лс про скасування вказівки Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департамент) щодо тимчасового порядку обліку осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання та здійснення контролю за їх поведінкою (від 13.02.2009 № 19/713/Кн), облік осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання, припинено. Тому знову звертає на себе увагу знання членами СК чинного кримінально-виконавчого законодавства, особливо того, яке безпосередньо регулює їхню діяльність. Надано графік особистого прийому засуджених Холодногірської ВК №18 (в додатку) на 1 та 2 півріччя 2012, який мав проводитись з 12:00 до 14:00 щомісячно, а також графік особистого прийому засуджених Харківського СІЗО, які мали проводитись в той самий день тими самими членами комісії з 14:00 до 16:00. Не надано інформацію щодо дати та часу засідань в Холодногірській ВК №17, проте у Плані роботи комісії визначено, що вони мали проводитись у травні та листопаді. Графік роботи комісії з питань умовно-дострокового звільнення не надано взагалі.

3. Спостережна комісія Орджонікідзевського району м. Харкова (Харківська ВК №43) Склад комісії – 10 осіб. Дивним є те, що згідно з наданою відповіді про персональний склад у цієї СК відсутній голова. Представники громадськості – 6 осіб, щоправда з них 3 голови вуличних комітетів, що може викликати певні підозри щодо їх безпідставного включення до складу СК. Щомісячно планувались «сумісні засідання спостережної комісії та комісії ХВК-43 з питань УДО». Таким чином даною комісією винайдено нову форму організації роботи комісії, яка не передбачена Положенням (напевно, що малась на увазі участь членів СК у засіданнях так званих комісій з питань умовно-дострокового звільнення). Більше того, надано «Графік засідань комісії Харківської виправної колонії №43 та спостережної комісії на 2-ий квартал 2012 року», який навіть узгоджений начальником колонії із заступником голови СК! Тому СК Орджонікідзевського району спільно із адміністрацією ХВК №43 запровадили досить цікавий вид практики — спільні засідання СК та комісії з умовно-дострокового звільнення, які мали здійснюватись 4 рази на місяць, а у серпні навіть 5. Хоча очевидним є те, що мова йде про графік засідань комісії з питань умовно-дострокового звільнення, однак наданий графік свідчить про інше розуміння правової природи запланованих заходів СК та ХВК-43.

 4. Спостережна комісія Комінтернівського району. Склад комісії — 10 осіб. З них лише 4 представники громадських організацій. Наданий план є найбільш об’ємним із усіх наданих. Практично це єдина комісія, яка чітко запланувала щомісячні засідання (як це має бути згідно з законодавством) і вказала питання, що будуть розглядатись щомісяця. Однак не була надана інформація ні про час, ні про дати таких засідань. Згідно з Планом СК складено графіки особистого прийому засуджених Качанівської ВК №54, графік перевірок членами СК умов тримання у ВК на 2012 рік, щоправда такі графіки надані не були. Заплановані дати та час засідань спостережної комісії в тому числі засідань в установах виконання покарань не було надано. Про планування проведення засідань СК у ВК-54 у плані не згадується взагалі. Не надано графік роботи комісії ВК-54 з питань умовно-дострокового звільнення. 

5. Спостережна комісія Первомайського району. Склад комісії — 13 членів. З них тільки 3 представники громадськості, що знову ж таки, як вказувалось, є порушенням чинного законодавства. Надано план роботи на 2012 рік. Характерною відмінною рисою цього плану є те, що заходи, перелічені ним, фактично не мають ніяких часових рамок. Мають місце лише вказівки, що той чи інший захід відбуваються «постійно», «протягом року» (що по суті одне й те ж саме), «на протязі 2012 року» (знову те ж саме) та «за потребою». Навіть проведення особистого прийому засуджених здійснюється «постійно», а відповідальними призначені не якісь окремі члени, а вся спостережна комісія.

Така «неконкретність» навряд чи сприятиме систематичному здійсненню особистих прийомів засуджених. У більшості з них плани створені «похапцем» і так би мовити «абияк», лише окремі виділяються детальним і більш придатним до роботи планом. Типовою помилкою є також відсутність належного визначення часових рамок здійснення заходів, відсутність конкретизації відповідальних осіб. У окремих комісій засідання заплановані рідше, ніж один раз на місяць, як це має бути у відповідності до Положення про спостережні комісії. Не у всіх комісій є графіки особистого прийому засуджених. Варто запропонувати власний обов’язок складання плану діяльності СК, який би зміг забезпечити не тільки чіткість та зрозумілість дійсної діяльності комісії, а й її ефективність. Цього можна досягти, якщо кожний член комісії сам розробить пропонований план своєї діяльності із конкретними заходами, за які він бажає бути відповідальним, а тоді їх варто узгодити і затвердити разом із загальним планом СК, в якому можуть бути зазначені ті напрямки діяльності, що можуть здійснюватись СК лише колективно. За бажання членів загальний план СК може передбачати й такі заходи, які певні члени бажають або які доцільно здійснити сумісно кількома членами.

У відповідності до Положення (п. 16) передбачено, що засідання спостережних комісій проводяться безпосередньо в установах виконання покарань не рідше, ніж один раз на квартал (на півроку). СК або взагалі не надавали інформації про такого роду засідання або не вказували конкретні дати, коли вони заплановані і т.д. З особистих розмов із членами спостережних комісій області можна зробити висновок, що більшість із них взагалі не знає, що засідання безпосередньо в установі виконання покарань є обов’язковими для СК. Тому відповідні дати обов’язково треба закріплювати у плані роботи комісії. Показовим є також те, що лише одна комісія (Жовтневого району) має чітко визначені дні і час запланованих проведень засідань комісій. Наслідування її практики, на мою думку, могло б посприяти визначеності у діяльності СК.

Загальною є проблема неналежного співвідношення громадськості та представників органів державної влади у складі комісії. Здебільшого кількість представників держави переважає на 1-2 особи, проте, наприклад, СК Первомайського району взагалі налічує у своєму складі тільки 3 представників громадськості, водночас кількість її членів перевищує рекомендовану Положенням. Таку проблему можна пояснити наявністю іншої – недостатність в певних районах зацікавлених в участі у роботі СК громадських організацій. Та й ті організації, що входять сьогодні до СК області, здебільшого далеко не ті організації, що працюють в пенітенціарній сфері або у сфері реформування кримінальної юстиції. Серед них — профспілки колишніх працівників держорганів, організації ветеранів ВВВ або війни у Афганістані, представники вуличних комітетів, постраждалих від наслідків Чорнобильської катастрофи, духовенства. Включення представників таких організацій до складу СК переважно свідчить про наявність свого роду їх «некомплекту». В жодній із комісій Харківської області за винятком СК Балаклійського району немає голови, заступника голови чи секретаря, які були б представниками громадськості. Причиною цього є те, що голову та секретаря СК у відповідності до Положення обирає орган, який сформував СК. Не важко здогадатись, що фактично головою комісії апріорі стає представник держави, який зовсім не зацікавлений у бурхливій діяльності комісії, адже бурхлива діяльність окремих членів комісії – додаткові «зайві головні болі» у самого голови. Безумовно, це може ставити в залежність від волі органу державної влади всю діяльність СК, а також ставати перепоною для реалізації справжніх правозахисних ініціатив представників громадськості. Через це, представникам громадськості доводитиметься бути в ролі «прохачів» перед головою комісії щоразу, коли з’являється бажання реалізувати ту чи іншу ініціативу, адже він — це посадова особа здебільшого занята зовсім іншими справами, ніж дотримання прав засуджених і навіть зустрітися з ним час від часу може складати проблему.

У більшості кримінально-виконавчих установ області, відсутня легкодоступна інформація про контакти членів комісії, а також про адреси СК. Це вплинуло на те, що засуджені мало що знають про СК. Переважна більшість засуджених на запитання, чи чули вони що-небудь про спостережні комісії, кажуть, що ні. Наприклад, окремі засуджені Темнівської ВК №100 вказали, що у їхній установі з’явилась одна дошка із контактними даними СК рік назад, коли вони її виготовили та вивісили перед самим приїздом комісії для того, щоб відзвітувати перед комісією, яка, до речі, зі слів засуджених була побачена ними на території колонії лише один раз. Також перед виборами було здійснено перевірку того чи збираються представники СК, на яких лежить обов’язок здійснювати контроль за дотриманням прав засуджених в окремих колоніях (9 СК), здійснювати контроль за дотриманням виборчих прав засуджених в день виборів до парламенту.

З-поміж іншого вразило те, що до представників усіх СК дуже складно додзвонитись. Часто це вдавалось після 5 дзвінків за різними номерами, відповідаючи на кожен з яких давали номер телефону, за яким треба зателефонувати і, телефонуючи за кожним із яких, просили передзвонити пізніше і т.д. Усе це гарно демонструє наскільки складно може бути додзвонитись до будь-якої із СК безпосередньо з установи виконання покарань, де зателефонувати можна лише за розкладом. Тільки одна (!) СК бажала здійснювати контроль за дотриманням виборчих прав засуджених у день виборів шляхом безпосереднього відвідування установи – Холодногірської ВК №18. Усі ж інші навіть не задумувались про це.

 Наприклад, голова Червонозаводської СК – Бакшиєв О.В. взагалі відповів, що йому не до цього, адже він задіяний у виборчому процесі. Щодо усіх інших, то, виходячи з розмов, голови комісій або взагалі не розуміли, про що йде мова, або вказували, що такий контроль не є необхідним з різних причин (бо там уже є інші суб’єкти контролю, бо там ніяких проблем і бути не може і т.д.), що він не є доцільним. Окремо можна зазначити, що однією із цілей таких дзвінків була не тільки перевірка і навіть більше не перевірка, того чи планується контроль за дотриманням виборчих прав, а й того наскільки легко додзвонитись до СК в Харківській області потенційному засудженому, який відбуває покарання в ізоляції.

Окремо стоїть питання про Харківську обласну спостережну комісію (ХОСК). Ставши її членом, співавтор цієї доповіді на власному досвіді переконався у неможливості її ефективної діяльності, що, у свою чергу, породило певні роздуми стосовно найбільших недоліків-перепон для успішної діяльності СК. Новий склад ХОСК був затверджений 13 квітня 2012 року у складі 12 чоловік. Після організаційного засідання протягом півроку не здійснювалися засідання комісії. Нарешті, після написання одним із співавторів розділу листа на ім’я голови ХОСК комісію вдалось зібрати і, як виявилось, вже з новим головою. Крім того, з самого початку була заявлена вимога про видачу перепусток для відвідування установ виконання покарань усім членам комісії[14]. Положення про спостережні комісії у п. 8 передбачає, що «членам спостережних комісій на строк їх повноважень надаються перепустки для відвідування установ виконання покарань, які розташовані на території відповідних адміністративних одиниць». Кінець-кінцем уже новим головою комісії була висловлена позиція, що такі перепустки будуть розроблені та видані усім членам.

Проте згодом на засіданні комісії її голова – Анпілогов Олег Вікторович змінив свою думку і вказав, що він поспілкувався із Начальником управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області, і вони вирішили, що видання посвідчень членам ХОСК є зайвим, і запевнив, що з візитами до установ виконання покарань проблем виникати не буде. Тим самим посадовцем було вирішено починати контроль за дотриманням прав засуджених із порушення норм законодавства п. 8 Положення «Про спостережні комісії». Більше того на зауваження Човгана В.О. про те, що таке рішення не є законним і йому доведеться звертатись до суду з вимогою про видачу посвідчень, Анпілогов О.В. продемонстрував неочікувану від такого високого посадовця фамільярність, що проявилась у криках, особистісних приниженнях та погрозах виключити критика із списку членів ХОСК. Крім того, ця бурхлива реакція супроводжувала й зауваження вказаного члена СК щодо недопустимості запропонованого Анпілоговим О.В. алгоритму відвідування установ виконання покарань, який полягав у вимозі до членів перед візитом до установи попередити його особисто, а він, у свою чергу, мав би попередити Начальника управління Державної пенітенціарної служби в Харківській області про запланований візит. Очевидно, що такий алгоритм свідчить про неможливість проведення незапланованих, неочікуваних візитів і адміністрація колонії без усяких складнощів зможе підготуватись до перевірки дотримання прав засуджених з боку ХОСК. Однак, вказане зауваження навіть не піддавалось обговоренню і, що найголовніше, як і зауваження щодо відсутності необхідності видачі перепусток не викликало жодної критики у членів СК, а останнє навіть знайшло підтримку у багатьох членів комісії.

Не є задовільними й статистичні дані діяльності СК області за рік. Наприклад, жоден засуджений не звернувся за допомогою до 20 СК області із існуючих 42! Аж 32 із 42 комісій не надали жодному засудженому допомогу у працевлаштуванні. Ті 10 СК, що надали таку допомогу, надали її всього 27 особам. Ще менш обнадіює кількість виявлених спостережними комісіями порушень, яка за перше півріччя 2012 року по всій Україні склала 3[15].

5. Доповідь Комітету з запобігання катувань і нелюдського чи принижуючого поводження чи покарання

14 листопада 2012 була опублікована доповідь Комітету з запобігання катувань і нелюдського чи принижуючого поводження чи покарання за результатами візиту в Україну з 29 листопада по 6 грудня 2011 року.

Здебільшого доповідь була присвячена умовам тримання в установах Міністерства внутрішніх справ України, проте певна її частина містила і положення, що стосувались установ підпорядкованих ДПтСУ.

Так, КЗК відвідав слідчі ізолятори м. Києва та Харкова. У доповіді вказується, що Комітет визнає зусилля українських влад по розвантаженню СІЗО[16], проте залишаються серйозні проблеми. Незважаючи на те, що нещодавно Харківський СІЗО було розвантажено на 1000 чоловік, яких було переведено до інших установ, ситуація залишається досить проблематичною. Просто жахає виявлена делегацією інформація про те, що у цьому СІЗО в камері площею 45 кв. м. трималось 44 дорослих ув’язнених. Таким чином на одну особу доводилось близько 1 кв. м. площі. Більше того, у камері було всього 28 ліжок, що означало, що ув’язненим доводилося спати по черзі.

Вражає також інформація про те, що у цій установі для тимчасового затримання порушників режиму використовувалися кабінки площею всього 0.8 кв. м. Адміністрація установи вказала, що ці кабінки використовувалися для тимчасового утримання порушників режиму, до їх допиту співробітників відділу внутрішньої безпеки. Комітет зазначив, що вони такі приміщення не можуть використовуватись навіть для коротких проміжків часу (п.44 Доповіді).

Також делегація відмітила, що наявність металевих решіток на вікнах камер не є допустимою, і адміністрації СІЗО довелось запевнити делегацію, що вони будуть демонтовані найближчим часом. Пізніше українська влада запевнила Комітет, що ці решітки демонтовані у своїй коментарях на доповідь КЗК. Варто відзначити, що Комітет щоразу при здійсненні візитів до України звертає увагу на неприпустимість використання металевих решіток на вікнах камер і щоразу адміністрація установ, підпорядкованих ДПтСУ, запевняє, що вони будуть зняті. Тим не менш, досить показовим є налаштованість української влади не виконувати цю рекомендацію Комітету, адже й до сьогодні у відповідності до п. 17 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (Наказ ДДУПВП №275) вікна камер приміщень камерного типу та дисциплінарних ізоляторів установ виконання покарань обладнуються металевими звареними ґратами. До речі, незважаючи на численні вимоги громадських організацій змінити саме останній нормативний акт, Наказ №275 не зазнавав жодних змін із 2007 року.

Що стосується зауважень Комітету щодо проблем умов та правил тримання осіб, взятих під варту, то у своїй відповіді на Доповідь Комітету українська влада вказала, що Мінюст розроблює проект наказу «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ попереднього ув’язнення» (п. 46)[17]. Дійсно, відомо, що після кількох випадків висвітлення шокуючої інформації про умови утримання в СІЗО у ЗМІ такий Наказ розроблявся і до його обговорення навіть була задіяна громадськість. Тим не менш, на жаль, цей нормативний документ не побачив світ й до сьогодні.»

Рекомендації:

1. Завершити процес підпорядкування ДПтСУ Міністерству юстиції, як про це йдеться в Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005).

2. Провести комплексний аналіз чинного кримінального і кримінально-виконавчого законодавства та практики їх  застосування на відповідність міжнародним стандартам.

3. Переробити Концепцію реформування кримінально-виконавчої системи у відповідності до Концепції реформування кримінальної юстиції, залучити до переробки та обговорення широкі кола фахівців, впровадити проведення незалежної експертизи Концепції та її громадське обговорення.

4. Скасувати положення чинних нормативно-правових актів Департаменту, які порушують права людини.

5. На основі нової Концепції реформування кримінально-виконавчої системи створити законопроект про зміни та доповнення до Кримінального, Кримінально-виконавчого кодексу, який має відповідати міжнародним стандартам, законопроект про зміни та доповнення до Закону «Про Державну кримінально-виконавчу службу», законопроект «Про дисциплінарний статут Державної кримінально-виконавчої служби України», проект постанов Кабінету Міністрів України «Про порядок проходження служби працівниками Державної кримінально-виконавчої служби України» та «Про порядок виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі або каліцтва працівника кримінально-виконавчої служби та компенсації заподіяної шкоди його майну під час виконання службових обов’язків».

6. Переглянути завдання та правові засади діяльності спеціальних підрозділів у системі, не використовувати їх для проведення обшуків та інших дій усередині установ.

7. Розробити та запровадити механізми та процедури ефективного та швидкого реагування на повідомлення про ймовірні порушення прав людини в установах виконання покарань у співпраці з провідними правозахисними організаціями.

8. Підготувати конституційне подання для визначення юрисдикції щодо судового розгляду скарг засуджених на дії (бездіяльність) адміністрації установ виконання покарань.

9. Розробити та запровадити механізми та процедури проведення відвідувань установ виконання покарань у відповідності до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань.

10. Сприяти створенню інших механізмів громадського контролю діяльності установ виконання покарань.

11. Впровадити реально діючу систему подання скарг, припинити практику покарання засуджених за спроби оскаржувати дії адміністрації установ.

12. Викласти вичерпний перелік порушень режиму, за які застосовуються дисциплінарні стягнення.

13. Ретельно перевіряти всі випадки можливих корупційних діянь з боку працівників системи, публічно висловлювати позицію відомства щодо випадків корупції, які підтвердилися.

14. Впроваджувати дослідницькі програми і проекти, в тому числі проекти громадських правозахисних організацій,  щодо дотримання прав ув’язнених та кримінально-виконавчої системи в цілому.

15. Покращити інформування суспільства про діяльність органів та установ системи виконання покарань, про стан та проблеми відомства, створити в кожному обласному управлінні Департаменту прес-службу.

16. Перепідпорядкувати медичні служби Міністерству охорони здоров’я.

17. Забезпечити в закладах ДПтСУ реалізацію конфіденційної зустрічі з адвокатом.

18. Визначити процесуальним законодавством різних галузей судочинства порядок безпосередньої участі у судовому засіданні осіб, які відбувають покарання, та щодо яких обрано запобіжний захід у виді тримання під вартою;

19. Міністерству юстиції України переглянути норми речового забезпечення засуджених з метою приведення їх у відповідність із міжнародними стандартами;

20. Державній пенітенціарній службі України врегулювати правові відносини, що складаються в процесі виконання-відбування покарань, які залишаються неврегульованими (відеоспостереження, освітлення в установах, телефонні дзвінки).

21. Державній пенітенціарній службі України переглянути положення Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та інших відомчих нормативних актів із метою невідкладного приведення їх у відповідність до рішень Європейського суду з прав людини та доповідей Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;

22. Переглянути положення Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, що стосуються пріоритетів самозабезпечення установ виконання покарань, як складової політики залучення засуджених до суспільно корисної праці;

23. Переглянути умови тримання засуджених в дисциплінарних ізоляторах установ виконання покарань та привести їх у відповідність до вимог Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню у доповідях українському уряду;

24. Створити групу з національних та міжнародних експертів, яка б здійснила комплексний перегляд кримінально-виконавчого законодавства та врахувала б вимоги Європейських в’язничних правил, стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Європейського суду з прав людини

25. Змінити чинне законодавство, яке регулює помилування осіб, довічно позбавлених волі.

26. Змінити Положення про спостережені комісії, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 р. № 429 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2010 р. № 1042), яким передбачити неможливість входження до складу спостережних комісії представників органів державної влади.

27. Територіальним органам ДПтСУ, а також самим спостережним комісіям, організувати розміщення в доступному для засуджених місці інформації про спостережні комісії (адресу, телефони, склад, функції) в приміщеннях кожного відділення соціально-психологічної служби установ виконання покарань

28. Усім членам спостережних комісій в Україні видати перепустки для відвідування установ виконання покарань на відповідних територіях.

29. Органам та установам виконання покарань активно залучати для допомоги засудженим у вирішенні проблеми побутового влаштування та інших проблем ресурс спостережних комісій та громадських організацій.+

 

 

[1] Підготовлено Вадимом Човганом та Андрієм Діденком, ХПГ.

[2] http://ukrprison.org.ua/international_documents/1326235909

[3] http://hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx?i=001-109197

[4] Засоби виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі: монографія / За заг. редакцією д.ю.н., проф. А.Х. Степанюка. — Харків: 2011. — С. 91-94.

[5] http://khpg.org.ua/index.php?do=print&id=1326711173

[6] http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/655223

[7] [7] http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/656246

[8] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0261-12

[9] http://www.kmu.gov.ua/control/ru/publish/article?art_id=245746640&cat_id=244845045

[10] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-12

[11] http://ukrprison.org.ua/expert/1334027883

[12] http://www.unodc.org/

[13] http://ukrprison.org.ua/articles/1351802832

[14] http://khpg.org/index.php?id=1351118909

[15] Узагальнена інформація про взаємодію Державної пенітенціарної служби України зі спостережними комісіями у першому півріччі 2012 року: Департамент кримінально-виконавчої інспекції та соціально-психологічної роботи з засудженими апарату ДПтС України.

[16] http://www.cpt.coe.int/documents/ukr/2012-30-inf-eng.htm

[17] http://www.cpt.coe.int/documents/ukr/2012-31-inf-eng.htm

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори