пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201308
18.03.2013 | Всеволод Речицький, конституційний експерт ХПГ

Зародження і розвиток українського органічного конституціоналізму

   

Одним із перших практичних зразків українського конституціоналізму прийнято вважати Конституцію Пилипа Орлика (1710), яка стала результатом законотворчих зусиль гетьмана П.Орлика (1672-1742) та близької йому козацької старшини, відобразивши в собі актуальні для свого часу волелюбні й демократичні ідеї. Викладені у порівняно короткому документі, вони були наслідком історичного розвитку України, реальним свідченням її політичної культури. З філософської точки зору Конституція П. Орлика є цікавою тим, що вона демонструє визнання її творцями ідеї політичної циклічності. Констатуючи мінливість історичної долі держав, Конституція відобразила переконаність її авторів у позитивних якостях врядування за моделлю воєнної демократії Війська Запорозького. Організація влади в Конституції будувалася на основі виборності гетьмана й колегіального відправлення влади генеральною старшиною, городовими полковниками та генеральними радниками. Сесії Генеральної ради передбачалося проводити кілька разів на рік. Гетьман мав право ухвалювати найважливіші політичні рішення лише за згодою свого найближчого політичного оточення.

Конституція 1710 року не передбачала щорічного обрання та підзвітності Гетьмана, проте встановлювала незалежний Генеральний суд для розв’язання конфліктів між Гетьманом і його оточенням, розрізняла державні фінанси й гетьманські гроші. Конституція встановила низку гарантій проти сваволі й зловживань гетьманською владою. Службова іноземна кореспонденція Гетьмана оголошувалась відкритою також для вищих посадових осіб. Визнавалося право петицій з приводу порушення прав і вольностей козацтва. Генеральним старшинам, полковникам і радникам гарантувалася критика дій гетьмана. Заборонявся одноосібний розгляд карних і цивільних справ, які підлягали юрисдикції Генерального суду. Гетьман мав наглядати за поміркованістю податків і зборів. Конституція передбачала виборність посад генерального скарбника, урядників і полковників.

Утім, як зазначає український історик Н.Яковенко, Конституцію П.Орлика 1710 року все-таки не можна вважати справжнім основним законом Української держави, оскільки це означало б вкладання новітнього змісту у добре відому стару форму pacta et constitutiones – типові на той час, зокрема, для Речі Посполитої договірні пункти, на дотриманні яких обраний володар (у Польщі – король, в Україні – гетьман) присягав перед вільним народом (у Польщі – шляхтою, в Україні – козацтвом).[1]

Перші ж спроби перенесення досягнень західної конституційної думки на український ґрунт були здійснені у середині ХІХ століття М. Костомаровим (1817-1875) і М. Драгомановим (1841-1895). Як політичний мислитель М. Костомаров був ідеологом Кирило-Мефодіївського братства, світоглядні ідеї якого друкувалися в журналі Основа (1861–1862), де київська традиція свободи та індивідуалізму протиставлялася М. Костомаровим московській традиції авторитаризму й підпорядкованості особистості колективу.

Належачи до ліберально-демократичного напрямку української політичної думки, М. Костомаров визначав польський етнос як, у своїй основі, аристократичний, російський – як деспотичний, і лише український – як послідовно демократичний. Прибічники М. Костомарова підтримували перспективу утворення союзу слов’янських республік за зразком давньогрецьких держав або США з єдиним конгресом і президентом, грошовою системою, спільною зовнішньою політикою та військом, яке має доповнюватися республіканською міліцією.

Ґрунтовне ж оформлення ідеї українського федералізму, як прийнято вважати, першим здійснив М. Драгоманов. Конституційні погляди М. Драгоманова сформувалися під впливом російського ідейно-теоретичного конституціоналізму і зводилися, головним чином, до ідеї громадянських прав і свобод, децентралізації та двопалатних представницьких зборів. Держава у концепції М. Драгоманова виступала як союз місцевих самоуправ, у якому державні органи мали служити лише доповненням до місцевого самоврядування. Централізм М. Драгоманов вважав проявом «якобінства», більше симпатизуючи державному устроєві Швейцарії, Великобританії та США. Відстоюючи примат політичної свободи перед класовими та економічними інтересами, він вбачив свій політичний ідеал у лібералізмі П.Прудона. Утім, конституційна концепція М. Драгоманова стояла дещо осторонь від домінуючого у тогочасній Україні впливу народників, до яких належали, насамперед, М. Грушевський (1866-1934), Р.Лащенко (1878-1929) та С.Шелухін (1864-1938).

Зокрема, історик європейського рівня М. Грушевський ставив інтереси народу і громадянського суспільства вище від інтересів держави. Український народ він вважав етнічним конгломератом, який виник під впливом тюркського та інших, менш відомих науці впливів. М. Грушевський вважав склад національного характеру українців європейським. Український народ, писав він, належить до західноєвропейського, чи краще сказати – просто таки європейського кругу не тільки силою історичних зв’язків, які протягом століть пов’язували  українське життя із західним, але й самим складом народного характеру.[2] Українців він бачив культурними людьми, схильними до цивілізованих форм життя, з високо розвиненим почуттям власної гідності. Маючи подібні якості, український народ, на думку М.Грушевського, міг плідно скористатися у своїх цілях конституційним досвідом Німеччини та США.

До 1918 року М. Грушевський вважав федералізм провідною ідеєю українського конституціоналізму. Він не відразу підтримав ідею політичної незалежності України, оскільки боявся загрози українського шовінізму. Відстоюючи політичні, мовні, культурні та релігійні права національних меншин, М.Грушевський сподівався побачити у майбутній українській державі її особливі природні, географічні, економічні та культурні риси. Він негативно ставився до слов’янофільства і навіть закликав «вирвати» українську культуру із слов’янських обіймів. У політиці М.Грушевський був прагматиком. Йому, наприклад, належить вислів про те, що добре написана конституція є не менш корисною, ніж геніальна поема.

М. Грушевський сподівався на те, що у майбутньому Україна стане чимось суттєво більш значущим, ніж просто іще одна «міщанська республіка». Досвід свободи в Україні для нього уособлювали озброєні козаки, яких він розглядав у якості основного державотворчого фактору України XVII століття. На думку М. Грушевського, московський протекторат був прийнятий українською елітою лише для забезпечення своєї свободи. На його переконання, саме практичний досвід свободи створив громадянське суспільство в Україні. Добре розуміючи прагнення етнічних меншин до автономії, він цінував політичну єдність лише в її «невимушеному» стані. Розмірковуючи над проектом Конституції УНР, М. Грушевський прийшов до ідеї федерації громад («сполучених штатів») України, чим фактично підтримав концепцію організації української держави на основі моделі децентралізації.

Народником за переконаннями був також історик українського права Р.Лащенко. Вважаючи, що українська державність органічно розвивалася на основі виборності й республіканізму, він підтримував ідею політичної децентралізації України. Протестуючи проти корпоративної замкненості українських станів,  Р.Лащенко не ототожнював політичної рівності громадян з їх природною економічною нерівністю. Державу він сприймав у якості апарату, підпорядкованого народу.

У свою чергу, народник за ідейними переконаннями і суддя за посадою С.Шелухін вважав головною рисою українського національного характеру волелюбність. На його думку, за винятком вічевої монархії Б. Хмельницького, в Україні завжди переважав республіканізм. Демократію С.Шелухін вважав «національною українською формою державної влади», її історичні корені він знаходив у статтях Конституції П. Орлика.

Що ж стосується консервативного напрямку в українському органічному конституціоналізмові, то він був представлений В.Липинським (1882-1931), С.Томашівським (1875-1930), В.Кучабським (1895-1945?) та їх послідовниками. Зокрема, виходець із польської шляхти, дипломат В.Липинський відстоював ідею українського монархізму. В.Липинський вірив у силу територіального імперативу і був переконаний у тому, що українську націю об’єднує, головним чином, географічний, а не етнічний чинник. Наполягаючи на запровадженні в Україні засад ієрархії, авторитету, порядку і культури, В.Липинський вважав їх підвалинами органічних відносин між державою і громадянським суспільством. Будучи переконаний у тому, що державності шкодить егоїзм і місцевий сепаратизм, В.Липинський наполягав на об’єднанні українських етнічних земель у одне ціле.

Критикуючи націоналізм, В.Липинський поділяв його на конструктивний (англійський), та деструктивний (польський, український). Відстоюючи ідеали консерватизму, В.Липинський завжди підкреслював політичну значущість окремого індивіда, автономної особистості. Виступаючи за гарантії недоторканості особи й приватної власності на землю, В.Липинський вбачав свій політичний ідеал у конституційній монархії англійського зразка.

Представником українського консерватизму був також професор С.Томашівський, який вірив у майбутнє України як незалежної монархічної держави. Витоки українського монархізму С.Томашівський знаходив ще у традиціях Галицько-Волинського князівства. Засуджуючи прояви українського анархізму, він називав причиною політичної слабкості України відсутність у неї провідної національної ідеї. Дорікаючи галицькій інтелігенції за нерозвиненість її політичного інстинкту, С.Томашівський вважав її органічно несприйнятливою до західного лібералізму.

У свою чергу, ідейний консерватор і учень В.Липинського В.Кучабський вважав потенційною економічно основою української держави приватне землеволодіння. Оцінюючи анархізм як далекий від українських політичних прагнень, В.Кучабський виправдовував режим гетьмана П.Скоропадського нездатністю Центральної Ради забезпечити в Україні ефективне державне управління. Не вірячи у незалежність України без проходження нею монархічного етапу, В.Кучабський доводив, що побудувати державу можна не з усяким народом.

Загалом, більшість українських консерваторів ставили інтереси індивіда і права людини вище за інтереси нації і держави. Ключовими моментами їх політичного світогляду були політична культура, недоторканість власності, честь і гідність людської особистості. Поразку українських національних змагань на початку ХX століття вони пояснювали слабкістю політичної свідомості українського народу.

Окремим напрямком органічного конституціоналізму в Україні був також націоналізм, за яким стояла ідея національної самосвідомості, патріотизму і державної незалежності України. Ідеологічними предтечами націоналізму на сході України був М. Міхновський (1873-1924), а на заході – Ю.Бачинський (1870-?), Л.Цегельський (1875-1950) та інші. Початкові формули українського націоналізму були викладені у відомому есе В. Бачинського Україна Irredenta (1895) та М. Міхновського Самостійна Україна (1900). Слід зазначити, що Ю.Бачинський спирався у своїх поглядах більше на економічні постулати марксизму, а М. Міхновський користувався, переважно, аргументацією історичного плану.

У своїй праці Україна Irredenta Ю. Бачинський назвав політичну самостійність України головною запорукою її майбутнього поступу. Усвідомлюючи те, що ідея незалежності має найбільший вплив на заході України, він вважав завданням українців на сході добиватися встановлення конституційного ладу в Росії. Що ж стосується М.Міхновського, то у своїй радикальній брошурі Самостійна Україна він висунув гасло єдиної, вільної і незалежної України від Кавказу до Карпат. У боротьбі за українську державу М. Міхновський вважав прийнятним лише перемогу або смерть. Політичним ідеалом М.Міхновського була самостійна демократична українська республіка. Науково обґрунтувати засади українського націоналізму намагалися також автор Конституції ЗУНР професор С.Дністрянський (1870-1935), професори В.Старосольський (1878-1942), О.Бочковський (1884-1939) та ін.

Перші ж практичні зразки українського органічного конституціоналізму з’явилися на початку ХХ століття. Зокрема, у 1917 році українці Петрограду створили Тимчасовий український революційний комітет, який висунув гасло перетворення Російської імперії на федеративну республіку з визнанням територіальної автономії для України. У квітні 1917 року скликаний Центральною Радою Український національний конгрес розглянув проект державного устрою Росії у формі федеративної республіки, у якому передбачалася політична автономія України. Конгрес підтримав право українського народу на самовизначення, підкресливши можливість міжнародного визнання України.

У червні 1917 року військові делегати фронтів зібралися у Києві на другий Всеукраїнський військовий з’їзд. З’їзд запропонував Центральній Раді України скликати територіальні збори для досягнення порозуміння з національними меншинами. На цьому з’їзді В.Винниченко оголосив І Універсал Центральної Ради. Його провідною ідеєю було проголошення автономії України разом із прагненням українців самостійно творити своє життя. І Універсал став помітним кроком до об’єднання українського народу на основі національних інтересів. Він був результатом консолідованої роботи українських національних сил у напрямку до політичної незалежності України. За словами М. Грушевського, саме у ньому Центральна Рада вперше заговорила про свою політичну владу. Дещо пізніше у Декларації Генерального Секретаріату (виконавчого органу Центральної Ради) від 15 (28) червня 1917 року стверджувалося, що Україна опинилася у просторі, де щезла межа між моральною і політичною владою. Як зазначалося у документі, народ розуміє ідею народоправства, яке йде знизу, а не згори і служить народові, а не вимагає від народу служіння.

ІІ Універсал Центральної Ради від 3 (16) липня 1917 року став результатом переговорів між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії. На його основі Центральна Рада і Генеральний Секретаріат одержали статус вищих державних органів України. Російський Тимчасовий уряд погодився на автономію України і визнав її Центральну Раду «заступницьким» органом українського народу. На основі ІІ Універсалу революційний уряд України трансформувався з органу політико-моральної влади у владу політико-юридичну. На основі ІІ Універсалу Малою Радою 16 (29) липня 1917 року був розроблений Статут Генерального Секретаріату в якості юридичного інструмента для вищого управління країною. Проте Тимчасовий уряд не визнав Статут, запропонувавши замість нього Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату від 4 (17) серпня 1917 року, яка позбавляла Центральну Раду законодавчих повноважень. Статус Генерального Секретаріату був при цьому понижений, оскільки вищою урядовою інстанцією для України знову ставав Петроград. У той час політичним силам здавалося, що революція пішла на спад, тому Інструкція була визнана Центральною Радою. Дебатуючи з приводу цього питання, Центральна Рада ухвалила рішення про скликання Української конституанти.

Проте третій Військовий з’їзд у Києві в листопаді 1917 року зажадав від Центральної Ради негайного проголошення Української Демократичної Республіки в етнічних кордонах України. Під тиском Центральна Рада (у складі Малої Ради) 7 (20) листопада 1917 року ухвалила ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки (УНР). І хоча федеративні зв’язки України з Росією при цьому зберігалися, ІІІ Універсал вперше на конституційному рівні визначив кордони парламентської республіки – України. Ухвалення ІІІ Універсалу мало на меті також зупинити більшовицьку агресію на українські землі.

У цей період політичні структури України створили чимало конституційних законопроектів. Зокрема, конституційний характер мав ухвалений Центральною Радою 9(22) січня 1918 року закон Про національно-персональну автономію. За цим законом національні меншини України одержали право самостійно організувати своє життя. Росіянам, євреям і полякам автономія надавалася автоматично, білорусам, чехам, молдаванам, німцям, татарам, грекам і болгарам вона мала надавалася після подання ними відповідних заяв.

Наступний, IV Універсал Центральної Ради було прийнято 9 (22) січня 1918 року. Представники національних меншин утрималися від його голосування, або голосували проти. Універсал визнав державну незалежність УНР і оголосив війну більшовицьким радам. Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів. Універсал підтвердив націоналізацію землі, встановлення державного контролю над торгівлею і промислами, а також національно-персональну автономію. Питання про встановлення  федеративних зв’язків України з Росією було адресовано Установчім зборам, що не обмежувало суверенітету УНР. Після проголошення IV Універсалу українські партії доповнили свої програми ідеєю державної незалежності України, наслідуючи у цьому приклад Української партії самостійників-соціалістів.

Здобута Україною державність ґрунтувалася на принципі демократичного самовизначення. За визнанням сучасників, юридичну стилістику IV Універсалу характеризувала «внутрішня чесність», що вигідно відрізняло даний документ від стилю тогочасних більшовицьких прокламацій. З іншого боку, важко було не помітити «грубого емпіризму» IV Універсалу, який проявився у невмінні національної еліти дати українській державі історичне обґрунтування.

Конституція УНР 1918 року (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) була ухвалена Центральною Радою 29 квітня 1918 року. За своїм задумом вона мала відновити державне право України. Конституція УНР 1918 року закріпила політичні, економічні та соціальні права і свободи громадян, проголосила Україну суверенною республікою, гарантувала свободу сумління, слова, преси, асоціацій і страйків. Конституція продемонструвала зрілість української ліберальної думки початку ХХ століття. Її авторами були високоосвічені, демократично мислячі патріоти України.

Конституція УНР 1918 року закріпила самоврядування українських земель, волостей і громад на основі принципу децентралізації. Застосування тортур і смертної кари заборонялося. Політичні права закріплювалися у їх, так званій, «негативній» (американській) формі. Підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію.

Встановивши систему пропорційного представництва, Конституція УНР 1918 року не передбачала посади глави держави і прем’єр-міністра. У сфері територіального устрою Конституція почасти наслідувала австрійський досвід. Народ визнавався у ній джерелом і носієм державної влади, що виглядало не зовсім логічним. Не запозичивши федеративного устрою за американським зразком, як і французької моделі централізації, Конституція УНР обрала шлях децентралізації з опорою на місцеве самоврядування. Втім, її засади були невдовзі відкинуті владою гетьмана П.Скоропадського (1873-1945).

Грамота П.Скоропадського до українського народу від 29 квітня 1918 року проголосила відновлення в Україні приватної власності як основи культури і цивілізації. Відновлювались також підприємництво, приватна ініціатива в свобода торгівлі на всьому просторі гетьманату. Повноваження гетьмана з часом були доповнені гарантіями недоторканості особи і житла громадян. Оголошувалось збереження старої судової системи, гарантувалася свобода вибору місця проживання, вільні купівля і продаж. Власність визнавалась недоторканою, хоча в окремих випадках допускалося її примусове вилучення. Підтверджувались свобода думки і слова, а також право громадян на об’єднання в асоціації.

Політичний режим П. Скоропадського невдовзі замінила собою «колегіальна диктатура» Директорії. У Декларації від 15 листопада 1918 року Директорія оголосила конституційну програму, за якою відновлювались національно-персональна автономія, організація місцевого самоврядування і право на страйк. У грудні 1918 року Директорія наважилась замінити принцип демократичного врядування «трудовим принципом», за яким влада цілеспрямовано передавалась пролетарям, селянам і трудовій інтелігенції. Ставлення Директорії до державного устрою України залишалось невизначеним. 26 грудня 1918 року Директорія проголосила тимчасову Конституцію УНР, автором якої, ймовірно, був В.Винниченко (1880-1951). У політичному відношенні Директорія стала на позиції «трудового принципу обмеженої демократії», оповістивши всіх про своє засудження анархії.

Конституційна практика Директорії і її лідера С.Петлюри (1789-1926) характеризувалася частковим змішенням законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Функції Директорії та Ради Міністрів чітко не розмежовувалися. Законопроекти уряду затверджувалися Директорією, яка мала право ухвалювати також і власні постанови. Українську державу репрезентував глава Директорії УНР – С.Петлюра. Пізніше Директорія відновила низку законів Центральної Ради та підтримала ідею скликання Конгресу трудового народу. 12 листопада 1920 року вона прийняла закон про тимчасове верховне управління і порядок законотворчості в УНР, а також закон про Державну Народну Раду.

Що ж стосується конституційних актів Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), то вони були представлені Резолюцією від 1листопада 1918 року і Конституцією ЗУНР. У Резолюції містилася вимога підготувати і ухвалити конституцію, яка б гарантувала громадянам ЗУНР пряме, рівне, таємне виборче право на основі пропорційної виборчої системи, а також національно-культурну автономію, доповнену представництвом від національних меншин.

13 листопада 1918 року Мала конституція ЗУНР була ухвалена Українською Національною Радою. Конституція визнала право народу на самовизначення. Окресливши географічні кордони ЗУНР, Конституція закріпила владу народу і вибори на основі загального, рівного, таємного і прямого виборчого права. Конституцією передбачалося скликання Установчих Зборів ЗУНР. До того здійснення державних повноважень доручалося Українській Національній Раді та Секретаріату.

1 грудня 1918 року Директорія підписала з представниками ЗУНР угоду про об’єднання, яка була ухвалена Національною Радою ЗУНР 3 січня, а Директорією – 19 січня 1919 року. Угоду було проголошено у Києві 22 січня 1919 року. Того ж дня відбувся Конгрес Трудового Народу, який фактично став установчими зборами об’єднаної України. Директорія передала владу Конгресові, який ухвалив загальні засади організації державної влади. Конгрес висловився проти «трудового принципу» й за відновлення демократії в Україні. З часом планувалося підготувати закон про вибори до представницького органу Незалежної Соборної Української Республіки.

Директорія уособлювала в собі військову владу, тимчасово зберігаючи за собою також верховну державну владу. Закони підлягали ухваленню Конгресом. Виконавча влада переходила до Ради Народних Міністрів. ЗУНР було перейменовано на Західну область УНР із наданням їй автономних прав. Загалом, саме ці та деякі інші правові акти УНР створили нормативний каркас українського органічного конституціоналізму.

Слід зазначити, що ідеологія органічного конституціоналізму розроблялася (хоча й фрагментарно) в Україні також пізніше. Зокрема, у заяві дисидента І. Кандиби (1930-2002) секретареві ЦК КПУ П. Шелесту з приводу «справи юристів» у Львові (1961) ставилося питання про незалежну соціалістичну Україну. Вимагаючи надання українським громадянам усієї повноти політичних прав і свобод, І. Кандиба мріяв про політично незалежну соціалістичну Українську державу.

Загалом, дисидентський рух в Україні зумів досить чітко сформулювати свої конституційні вимоги. Так, у відкритому листі до депутатів радянських рад (1969) дисидент В. Лісовий (1937) вимагав ухвалити нову конституцію незалежної України, демократизувати вибори й захистити державну владу від її узурпації комуністичною верхівкою. Пропонуючи створити в Україні конституційний суд, В.Лісовий закликав голосувати за нову Конституцію України референдумом. Вимагаючи створення «Інституту громадської думки» із своїм власним друкованим органом, він намагався переконати радянських керівників у необхідності скасування цензури, звільнення політв’язнів, розпуску КДБ СРСР і проведення суду над тими комуністичними діячами, які виявилися безпосередньо причетними до політичних репресій.

Пізніше члени Української гельсінкської групи (УГГ) у своєму документі під назвою Меморандум (1976) оголосили Конституцію вищою за державну владу, оскільки головним суб’єктом конституційного права мала бути, на їх думку, не партія чи держава, а вільна особистість – громадянин. Оскільки комуністична номенклатура ліквідувала цю класичну норму, УГГ закликала відновити в Україні органічний конституціоналізм, що вимагало у першу чергу перетворення декларативних політичних прав і свобод українських громадян на реальні.

У свою чергу, Звернення УГГ до країн-учасниць Бєлградської наради по перевірці виконань Гельсінської угоди (1977) вимагало гарантувати в Україні інтелектуальну свободу, без якої неможливо собі уявити будь-який поступ. УГГ приділяла увагу не лише гарантіям окремих конституційних прав, але й свободі українського народу в цілому. Гельсінська група виступала за відкритість державних кордонів, міжнародний обмін інформацією, скасування цензури і смертної кари.

Як зазначалося у табірних листах (період 1977-1978) українських політв’язнів О.Тихого (1927-1984) та В.Романюка (1925-1995), українці належать до одного із найбільш волелюбних, демократичних, працелюбних і миролюбних народів світу. Автори листів висловлювали своє сподівання на те, що у майбутній незалежній Україні кожен буде користуватися реальними громадянськими, соціальними і політичними правами. Підсумовуючи наслідки боротьби українських дисидентів за конституціоналізм і права людини, Ю. Литвин (1934-1984) у статті Правозахисний рух в Україні, його засади та перспективи (1979) писав: «Суспільство – це живий організм, який живе і розвивається за своїми природними законами з тенденцією до все більшої свободи. <…> Інакодумство на Україні має свої глибокі революційно-демократичні і ліберальні традиції. <…> Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації».[3]

Що ж стосується українського конституціоналізму радянського періоду, то він має широку апологетичну літературу. Проте радянський конституціоналізм України не був і не міг бути органічним. Конституційні акти даного періоду були або копією більшовицьких російських, або одним із варіантів конституційної моделі, спеціально розробленої московським центром для всіх союзних республік.

Так, Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, затверджена Всеукраїнським з’їздом Рад 10 березня 1919 року у своїх основних рисах йшла за зразком Конституції РСФСР 1918 року. Вона закріпила державну владу за представниками робітників і найбідніших селян, повністю відсторонивши від влади колишні панівні класи. Конституція УСРР визнала за трудящими право пропаганди антирелігійних вчень, гарантувала їм технічні засоби для видання друкованої продукції, надавала приміщення для зборів. Політичними правами могли користуватися також трудящі іноземці. У Конституції передбачався перелік категорій осіб, які позбавлялися виборчих прав. Активне і пасивне виборче право надавалося з 18 років. Конституція 1919 року закріпила політичний режим диктатури пролетаріату, окресливши основні напрямки діяльності радянської влади у перехідний період.

Зі створенням у 1922 році СРСР, текст Конституції УСРР 1919 року був суттєво змінений. Оновлена 15 травня 1929 року Конституція проголосила надання політичних прав трудящим незалежно від статі, віри, раси та національності й позбавила права на участь у виборах експлуататорські класи. За громадянами був закріплений перелік загальнодемократичних прав і свобод. Точне встановлення категорій осіб, позбавлених виборчих прав, було віднесено до відання Всеукраїнського ЦВК. Цей же орган мав визначати порядок виборів до українських рад.

Істотним доповненням до Конституції СРСР 1922 року та Конституції УСРР (у ред. 1929 року) були окремі акти союзного і республіканського законодавства. Так, загальносоюзна «Інструкція про вибори до рад» 1926 року запровадила норму про відкрите голосування на виборах (Конституцією дане питання не регулювалося), а також можливість відновлення виборчих прав деякими категоріями громадян. Аналогічній меті служила Постанова ЦВК СРСР від 27 травня 1934 року «Про порядок відновлення у громадянських правах колишніх куркулів», Інструкція ЦВК СРСР «Про вибори до рад в 1934–1935 роках», Постанова ЦВК СРСР «Про зняття з козацтва обмежень по службі в РСЧА» від 20 квітня 1936 року тощо.

Нову Конституція УРСР було ухвалено Надзвичайним XIV Українським з’їздом рад 30 січня 1937 року. У своїх положеннях вона повторювала норми «сталінської» Конституції СРСР 1936 року. Конституція закріпила приналежність влади трудящим міста й села у формі рад депутатів трудящих, визнаючи при цьому свободу релігійних відправлень і антирелігійної пропаганди. Конституцією формально гарантувалися свобода слова, преси, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Проте всі ці права можна було реалізувати виключно в інтересах трудящих, з метою зміцнення соціалістичного ладу.

Право громадян на об’єднання у громадські організації гарантувалося з метою розвитку їх політичної активності. Комуністична партія визначалася в якості передового загону трудящих у боротьбі за зміцнення соціалістичного ладу. Конституція передбачала можливість надання політичного притулку для іноземців, які переслідувалися за захист інтересів трудящих, наукову діяльність та національно-визвольну боротьбу. Вибори до рад стали загальними, рівними, прямими й таємними. Проте зберігалася можливість позбавлення громадян виборчих прав за вироком суду. Право висунення кандидатів на виборах надавалося громадським організаціям і товариствам трудящих, партійним організаціям, профспілкам, кооперативним організаціям, молодіжним і культурним товариствам. Передбачався імперативний мандат для парламентаріїв і депутатів місцевих рад.

Конституція УРСР, ухвалена на VII сесії Верховної Ради України 20 квітня 1978 року, була розроблена в якості республіканського аналога Конституції СРСР 1977 року, відомої як Конституція розвиненого соціалізму і всенародної держави. Конституція УРСР 1978 року закріпила формальну приналежність влади Українському народові. Здійснення державної влади покладалося на систему рад народних депутатів – політичну основу республіки. У Конституції закріплювався принцип демократичного централізму, за яким керівництво комуністичної партії мало поєднуватися із творчою ініціативою мас. Конституція закріпила принцип соціалістичної законності й формально гарантувала охорону суб’єктивних прав і свобод. Конституцією передбачався також інститут референдуму і всенародних обговорень. Керівною і направляючою силою суспільства проголошувалась КПРС, яка мала діяти у конституційних рамках.

Право політичної участі Конституція надавала профспілкам, ВЛКСМ, кооперативам та громадським організаціям. Головним напрямком розвитку політичної системи України проголошувався розвиток соціалістичної демократії. Громадянам України гарантувалася «вся повнота» політичних прав і свобод. Проте всі ці права забезпечувалися лише з метою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу. Відповідно, право на об’єднання у громадські організації закріплювалося з метою комуністичного будівництва.

Виборча система за Конституцією УРСР будувалася на основі рівного, прямого, загального і таємного виборчого права. Кандидати могли висуватися організаціями КПРС, комсомолу, профспілковими, кооперативними та іншими громадськими організаціями, трудовими колективами, а також зборами військовослужбовців. Передбачався інститут так званих «імперативних наказів» виборців.

Конституція 1978 року втілила у собі ідею планово керованого поступу українського суспільства. Її характеризували гранично стандартизовані за вимогами Конституції СРСР норми. У Основному Законі ніяк не проявилася етнокультурна, історична і політична самобутність України. Конституція 1978 року не визнавала історично доведеної волелюбності українського народу, його прагнення до свободи і політичної незалежності. Критика й перегляд її положень почалися лише з розпадом СРСР і набуттям Україною статусу суверенної держави. Політичні вектори офіційного радянського, з одного боку, і неофіційного органічного – з іншого, конституційного поступу України вперше перетнулися у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

 

 



[1] Див. докладніше: Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.: Критика, 2005. – С. 420.

[2] Див. докладніше: Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Знання 1991. – С. 147.

[3] Див. докладніше: Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Т. 3. – Нью-Йорк: Сучасність, 1983. – С. 365.

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори