пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201311
12.04.2013 | Інна Сухорукова

Наш сучасник Варлам Шаламов

   

Найближчим часом у видавництві «Права людини» вийде книга Софії Шоломової «Етюди о Варламе Шаламове»

Софія Шоломові, автор декількох книг про репресованих священиків, - харків’янка, науковий співробітник, Харківської наукової бібліотеки ім. Короленко. Нещодавно Софія Шоломова пішла з життя, залишивши твори, присвячені жертвам комуністичного терору.

Можна сказати, що вона присвятила все своє життя вивченню і дослідженню епохи тоталітаризму в СРСР. «Етюди о Варламе Шаламове» – це книга про моральний опір тоталітаризму в умовах, коли, здається, ніякого опору і бути не могло. Але Софія Шоломова доводить в своїй книжці, що такі люди як Варлам Шаламов змогли зробити неможливе: вони не тільки вижили в сталінських концтаборах, але й, будучи свідками того, що відбувалося там, написали про це. Вони стали живим прикладом морального, духовного опору сталінізму.

Софія Шоломова в подробицях описує життя і творчість цього унікального російського письменника, який більше 17 років провів у сталінських концтаборах і, вийшовши на волю, описав життя людини в умовах, коли жити і сподіватися на саме життя неможливо. Варлам Шаламлв – це приклад духовного протистояння диктатурі. Визнаний у світі письменник, Шаламов доніс до всього світу страшну правду про сталінські концтабори.

«Етюди о Варламе Шаламове» спонукали мене перечитати «Колимські оповідання» Варлама Шаламова. Враження від цієї книжки було таким, що я декілька днів не могла нічого іншого читати – тільки знов і знов перечитувала оповідання, які найбільш вразили мене.

Ми звикли до думки, що концентраційні табори смерті – винахід нацистів в їх боротьбі з усім світом. Насправді, концтабори, як і, власне, тоталітаризм вигадав і відтворив не Гітлер, він був тільки найкращим учнем комуністів. Концтабори вигадав Ленін, ще на початку 20-х років минулого століття до концтаборів кидали всіх, кого вважали своїми ідеологічними ворогами: інтелігенцію, дворян, пізніше заможних селян – «куркулів», священників, вірян, бо панівною ідеологією був атеїзм. Концтабори розповзалися  по території колишнього Радянського союзу як ракова пухлина, поглинаючи мільйони, десятки мільйонів людей. Сталін все збільшував оберти репресій, які досягли своєї кульмінації у 1937 році. «Великий Терор» – так назвуть історики цей період. Великий Терор міг торкнутися кожного. Життя кожної дорослої людини і, навіть, підлітків, могло обірватися у концтаборі. Ані соціальна приналежність, ані ідеологічна вірність комунізму, ані фах – нічого не мало значення. Шаламов потрапив в табори на початку 30-х років, як контрреволюційний елемент. Відсидів десять років, і знов потрапив до табору, вже з новим строком..

Це називалося – «повторник». Він, як ніхто, зрозумів антилюдяність сталінського режиму і сталінської політики. Людина була для Сталіна і сталіністів, навіть не комахою - мікробом. Людське життя нічого не коштувало. І вся система сталінських концтаборів була побудована, як і нацистські концтабори, на знищенні людської індивідуальності, людської гідності, людини як такої.

В «Колимських оповіданнях» Варлам Шаламов показав, як людський дух виживає в умовах, коли здається, що нічого духовного навколо бути не може за визначенням. Рабський труд в умовах Півночі, постійне випробування людини холодом і голодом – і приниженням людської гідності – таке не зміцнює, а знешкоджує духовне. Але якщо людина має якусь духовну мету, їй легше вижити. В таборі виживали не люди міцного здоров’я, а ті, хто міг зберегти у цих нелюдських умовах свою духовність.

У першу чергу, Шаламов пише про віруючих. Як допомагала віра в Бога не тільки священикам, але й вірянам. Їм легше було піднятися над страшним сьогоденням, легше було зберегти своє Я, свою особистість. Окрім віруючих, Шаламов описує людей зі стійким духом, до яких належав і він сам, які шукали спасіння в поезії і літературі в своїх спогадах.

«Колимські оповідання» – це проза, яка не втрачає  актуальності з часом. Адже феномен тоталітарного суспільства, феномен впливу тоталітаризму на майбутнє країн, що пережили його, ще не вивчений, незважаючи на те, що на цю тему написано безліч і історико-культурних, і філософських, і політологічних статей. Але фактом є те, що країни з тоталітарним минулим розвиваються інакше, ніж інші країни.

Комунізм у цих країнах не є забороненою ідеологією, комуністичні партії беруть активну участь в політичному житті.. Все це призводить до того, що суспільство живе двома протилежним життями. З одного боку культ особи Сталіна, комунізм і комуністична ідеологія засуджуються великою частиною суспільства і в цьому ж суспільстві є прошарок населення, який не тільки виправдовує все це, а й вклоняється минулому. Таке суспільство роздирається  кардинальними суперечностями, які несумісні в рамках однієї країни. Саме тому, на мій погляд, настільки важко ці країни просуваються  вперед. Їх економічне, політичне, історичне буття під постійною загрозою. Не зрозумівши, що тоталітаризм є згубною ідеологією, посттоталітарне суспільство важко привчається до думки, що людина є найвищою цінністю, що її життя, здоров’я, її особистість повинна охоронятися державою, хоча це і записано зазвичай в Конституціях цих країн. Люди звикли бачити в державі апарат для репресій і насильства. Тому в посттоталітарних державах – я маю на увазі посткомуністичний авторитаризм – правоохоронні органи масово порушують права людини і є не правоохоронними, а правопорушуючими органами. І це не викликає масових протестів у населення, яке не очікує від держави нічого іншого.

В Україні постійно порушуються права людини. Звичайно основним порушником цих прав є державні органи: міліція, прокуратура, суди, навіть, Міністерство охорони здоров’я. Боротися з такими порушеннями можливо, але масштабність і звичайність цього явища призводить до того, що правозахисні організації перевантажені скаргами і не встигають допомагати всім, хто такої допомоги потребує. Держава мало цінує людське життя. Тому і в медицині запроваджуються сумнівні експерименти, які не мають нічого спільного з медичною допомогою, а все через те, що країна пережила страшні комуністичні роки, коли населення виморювали голодом, розстрілювали, висилали в табори смерті. На генетичному рівні в нас відбилося це Каїнове прокляття.

В книзі Варлама Шаламова «Колимські оповідання» автор відстежує, як концтабір вбиває людину як індивідуальність, як голод, холод, постійні приниження, забирають у неї думки, почуття, бажання. Все – окрім бажання поїсти і зігрітися. Як людина поступово звикає до того, що її життя і життя таких, як вона, нічого не варто.

Смерть настільки банальне явище, що людина звикає до неї як до буденного явища. Вижити, вийти з цього конвеєра смерті – це надзвичайна подія.

Німеччина в повоєнні роки і, навіть, зараз робить усе, щоб подолати наслідки тоталітаризму в країні. Їх щире каяття, разом з раціональним підходом до цієї проблеми, денацифікація суспільства, заборона на всіх рівнях фашизму, постійна антинацистська пропаганда і в пресі, і в учбових закладах – все це призвело до того, що сучасна Німеччина є однією з найстабільніших демократій Євросоюзу.

Неможливо собі уявити, щоб в Німеччині хтось спробував відновити пам’ятники Гітлеру. По-перше, цьому була б дана відсіч на законодавчому рівні – бо пропаганда нацизму в Німеччині заборонена , але й суспільство такого не сприймає, бо розуміє, що таке тоталітаризм, нацизм, тощо. Нічого подібного ми не бачимо на теренах колишньої радянської держави.

І в Росії, і в Україні окремі політичні сили намагаються встановити пам’ятники Сталіну. Зазвичай – це комуністи, і вони прагнуть привернути до себе увагу, заробити популярність в суспільстві. Це поганий показник, бо вочевидь, що є частка населення, серед якої таким чином можна заробити популярність – на відміну від Німеччини, де абсолютна більшість не сприймає нацизму.

Пострадянські країни далекі від сталої демократії. Їх весь час штовхає до авторитарних режимів, вони обирають лідерів, схильних до авторитаризму, як Путін в Росії, Лукашенко в Білорусі, Янукович в Україні. В усіх цих країнах є політв’язні. В Україні – це, перш за все, лідери сучасної опозиції до режиму Януковича – Юрій Луценко та Юлія Тимошенко. Те, що Януковичу спало на думку так поводитися з лідерами опозиції – прямий наслідок, пережиток тоталітарного минулого. Бо в нормальній країні про таке не можна було б і подумати.

Але, окрім політв’язнів, ці країни відрізняються ще і повним безладдям в економіці, в суспільстві, в державотворенні. І тут доцільно привести цитату зі статті російського філософа Володимира Кантора, який в своїй статті «Это будет не суд, не расправа, а катаклизм, переворот» пише: «В этом контексте стоит вспомнить старый спор русских мыслителей о поразившей их формуле Гегеля, что «все разумное действительно, а все действительное разумно»... Все же стоит понять сегодня хитроумие формулы, ее философский смысл, ибо не всякая действительность действительна, т.е. находится в пространстве разума. Страна настолько действительна, насколько разумна. За пределами разума начинается хаос, внеисторическое существование и «тьма кромешная». И если Россия не разумна, она и недействительна, ибо находится вне сферы исторических законов. И с этой недействительностью, неразумностью нужно бороться». Годі й казати, що все це має пряме відношення і до України.

Від «Колимських оповідань»Шаламова – прямий шлях до нашого сучасного небуття – бо розуму в нашій країні, розуму в державотворенні немає.

Отже, ми живемо в ірраціональному вимірі, де історичні закони є недійсними, а отже, не діють і закони побудови держави. Все це можна спостерігати на будь-якому рівні. Від вже означених мною політичних репресій, до непрацюючої судової системи, системи охорони здоров’я, правоохоронної системи, яка не захищає громадян, а, навпаки, є для них прямою небезпекою. Ми живемо в державі, що не відбулася як така, і жертви колимських таборів поруч з жертвами сучасних державних систем і в Росії, і в Україні та в Білорусі.

Насамперед, будь-яка перебудова в цих країнах повинна починатися з декомунізації, з визнання сталінського режиму антилюдяним, таким, що скоїв злочини проти людства. Компартії повинні бути заборонені, як і відновлення радянської символіки, а винні в цьому мають нести відповідальність за законом.

Такі твори, як «Колимські оповідання» Варлама Шаламова треба перевести українською мовою і вивчати у школах і ВУЗах. Молодь повинна знати про минуле своєї Батьківщини, знати всю правду, якою б страшною вона не була.

Один з героїв оповідань Шаламова – лікар-хірург – постійно повторює, що треба пережити Сталіна – це одна з найвагоміших складових радянського тоталітаризму.

Тому день смерті Сталіна – 5-го березня 1953 року можна вважати днем народження поколінь радянських громадян. Не кажучи вже про те, що становлення  незалежних держав не могло б відбутися без того, щоб не відбувся процес десталінізації. Хоча б такий поверховий і суперечливий, як це було за часи хрущовської відлиги і горбачовської перебудови.

А все ж-таки свідчення в’язнів сталінських концтаборів побачили світ.

Правда про нелюдський тоталітарний режим в СРСР дійшла до всіх країн світу.

Але коливання між авторитаризмом і демократією, системна криза державотворення, криза суспільства – все це хвороби посттоталітарної країни, які ми маємо ліквідувати, і чим скоріше ми видохнемо своє минуле, тим скоріше наша держава прийде до тями.

От в чому неперевершена сучасність «Колимських» оповідань.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори