пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201313
26.04.2013 | Інна Сухорукова

Жлобократія

   

Цей термін  вживається в книгах відомого дисидента-літературознавця Є. Еткінда «Письма незаговорщика» і «Барселонская проза», які щойно були видані видавництвом «Права людини». Автор, який постраждав свого часу від радянської влади, від свавілля радянських чиновників пише про своєрідне державотворення в Радянському Союзі – він називає це «жлобократія». Всі радянські чиновники так чи інакше пов’язані в єдину державну систему, де абсолютна більшість чиновників дбає тільки про свої власні інтереси: збагачення, кар’єрне просування тощо – і нічого більше їх не цікавить.

Поглянувши на післярадянський простір, я із деяким здивуванням мала відзначити, що за 30-40 років тут нічого не змінилося. І що термін «Жлобократія» підходить під характеристику державотворення і сучасної України, і Росії, і Білорусі. Причому в Україні це не залежить від того, хто зараз при владі: авторитарний Кучма, демократ Ющенко, напівавторитарний Янукович – і це найдивніше з усього. Здавалося б – чому після Помаранчевої революції, демократично обраний президент, демократ за переконаннями, нічого не зробив для того, щоб реформувати владу? Чому і його правління можна спокійно називати «Жлобократією», бо зберіглися основні ознаки цього утворення: абсолютна незацікавленність чиновників в суті своєї роботи, їх налаштованість на збагачення і особисте благополуччя, повна байдужість до людей і своєї справи. Хто каже, що за часи Ющенка чиновники поводили себе інакше?! Ніхто. Тому він і програв вибори в 2010 році з таким тріском. Розчарування електорату, який сподівався на зміни, було надто великим.

Аналогічну ситуацію ми спостерігаємо і в Росії, і тим більше в Білорусі, де влада за останні 15 років не змінювалась, і свавілля чиновників є абсолютним. Але в Білорусі ми зтикаємося з класичним варіантом радянського державотворення: чиновник повністю залежить від свого керівництва. Тому він виконує формально, в межах необхідного, свої обов’язки, а за це, відповідно, отримує певні привілеї. В Україні «жлобократія» досягла апогею, бо чиновники не так вже й бояться тих, хто над ними, вони мають свій простір свободи і використовують цей простір виключно для себе. Чого тільки варта місцева влада в нашому місті, в Харкові! Вони зачиняють медичні заклади, скорочують витрати на швидку допомогу, закривають бібліотеки і ВИШі, але ніхто з верху їм не вказівка. Ані Прем’єр, ані Президент нічого не роблять, щоб зупинити цей безлад, доведений до абсурду. Таке враження, що  вища влада  в Києві не хоче з місцевою владою Харкова зв’язуватись, хоча її дії наявно дискредитують і Прем’єра, і Президента. Нічого, звичайно, схожого не може бути в Білорусі, і навряд чи буде в Росії, де спостерігається радянська система підпорядкування. Безлад в Україні, як не дивно, через недостатньо авторитарну «жлобократію». Отже, і цей спосіб керування державою має свої відмінності.

Питання: як бути із «жлобократією», як подолати її? І це питання дуже болюче, бо воно постає перед кожним знов обраним президентом, не кажучи вже про те, що це питання давно постало перед нашим суспільством. І досі воно виявилося неспроможним це питання вирішити. А невирішене питання державоустрою означає, що ми все ще не маємо незалежної української держави.

Отже, що робити?

Перш за все всі політики, всі політичні сили повинні зрозуміти, що без докорінного реформування усієї вертикалі влади в країні не відбудеться жодних позитивних змін. «Жлобократію» подолати вкрай важко. Починати треба з первинної ланки чиновників: з директорів шкіл, з начальників жеків, з дільничних міліціонерів. На ці посади повинні прийти не тільки нові, молоді люди. Вони повинні отримати завдання: в першу чергу бачити перед собою людину і опікуватись нею.

Не може бути такого, як ми бачимо зараз: в дитячій онкологічній лікарні – старе обладнання, старі ліжка, усюди бідність і зубожіння – скрізь, але тільки не в кабінеті головного лікаря, де повний порядок і розкіш і в обладнанні кабінету, і в приймальні. Це бачив наш колега-правозахисник. Але так скрізь. Ми можемо увійти в будь-яку державну установу: будинок для психохроників, в лікарню, в школу –  і кабінет керівництва установи буде відрізнятись від того, що ми побачимо в самій установі. Відрізнятися, звичайно, в кращий, інколи, в набагато кращий бік. А треба, щоб було навпаки. Ось з цього і треба починати. Не може бути головним лікарем людина, яка дбає  перш за все про свій кабінет, і не дбає про хворих дітей. І так до самого верху – до міністрів.

Щодо місцевої влади, яку обирають вільним демократичним голосуванням мешканці міста. Ці мешканці повинні мати дієвий механізм відкликання свого обранця, якщо він не виконав своїх обіцянок і поводить себе так, як,  скажімо, влада в Харкові. Що це буде – місцевий референдум, для якого потрібні підписи якоїсь частини мешканців міста, чи просто якась значна кількість підписів за проведення дострокових виборів – це повинні вирішувати законодавці. Але такий механізм – це єдиний спосіб боротьби з місцевою владою, яка відірвана від реалій, від виборців, від людей, і дбає тільки про власні матеріальні зиски. Ситуація в Харкові – це «жлобократія», що доведена до гротеску, до абсурду. А скільки не таких наявно кричущих проблем ми маємо з місцевою владою в Україні! А скільки проблем ми маємо з правоохоронними органами, де всі вади «жлобократії»  взагалі вкрай загострені. Ми маємо міліцію, яка не захищає, зазвичай, пересічних громадян, а тільки карає їх і порушує їхні права. Під контролем ХПГ знаходились протягом півтора року дві справи, де співробітників міліції звинувачували у катуванні. В обох випадках прокуратура закривала справи, хоча всі докази катувань були зібрані і передані в прокуратуру. Треба зазначити, що це звичайна реакція прокуратури на такі справи. В судах такі справи теж розглядаються вкрай неохоче. Вітчизняні суди не хочуть сваритися з міліцією, і, зазвичай, якщо жертва катувань вимагає розслідування, справа доходить до Європейського суду з прав людини внаслідок відсутності розслідування.

Щоб подолати цю систему свавілля міліції, треба, щоб за наявності скарги на катування, міліціонер відсторонявся від роботи, а спеціальний орган проводив розслідування. Тільки висока заробітна плата і вимоги суворого дотримування прав людини можуть змінити цю «жлобократську» ситуацію.

Також громадяни повинні мати дієві засоби відкликання народних депутатів, бо «жлобократія» діє і тут. Достатньо згадати зарплатню народних депутатів, їхні пільги і пенсії і порівняти все це із заробітною платою бюджетників: вчителів, лікарів, тих самих міліціонерів, щоб зрозуміти – в такій країні ані нормальних законів, ані захисту прав громадян очікувати не варто. Опозиційні депутати повинні поставити ці питання всупереч своїм інтересам – але вони  цього не роблять.

От і живе Україна за якимись варварськими законами, як у середньовіччі. Ось і маємо ми жлобів при владі і тотальну «жлобократію» в країні, і хтозна скільки років нам потрібно, щоб щось змінилось на краще. Як в Біблії – 40 років по пустелі. Але що ми скажемо дітям, які тільки починають жити. Яку країну їм надамо? Немає відповіді…

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори