пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201314
17.05.2013 | Ірина Яковець, к. ю. н., експерт з кримінально-виконавчого права

ВИСНОВОК на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання», реєстр. № 1131

   

 

ВИСНОВОК
на проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого
кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання»,  реєстр. № 1131
 
Поданий на розгляд проект Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання» стосується упорядкування умов відбування покарання засудженими до обмеження волі та позбавлення волі на певний строк. Враховуючи прагнення України до запровадження в системі виконання кримінальних покарань загальновизнаних міжнародних стандартів поводження з засудженими, розробку подібного проекту змін до чинного законодавства можна лише схвалити.

Так, на позитивну оцінку заслуговує пропозиція, закріплена в проекті Закону, щодо нормативного визначення права засуджених до обмеження волі, а осіб, які тримаються в дільниці соціальної реабілітації на тримання при собі мобільних телефонів та аксесуарів до них (зміни до статей 59 та 99 Кодексу). На нашу думку, це дозволить реально зменшить рівень ізоляції таких засуджених й звузить можливості адміністрації установи щодо негативного впливу на них. З цих же підстав слід підтримати пропозицію щодо зняття обмежень числа короткострокових побачень, які надаються у виховних колоніях (зміни до ст. 143 Кодексу).

Потребують змін й статі 92 та 150 Кодексу у зв’язку з необхідністю узгодження норм цих статей з положеннями статті 1511 Кодексу, які передбачають можливість переведення засуджених до довічного позбавлення волі, які відбули двадцять років покарання у приміщеннях камерного типу, до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки і тримання їх серед інших засуджених.

Загалом підтримуючи пропоновані зміни до ст. 59 КВК України стосовно упорядкування процедури надання побачень засудженим до обмеження волі, слід зауважити, що уточнення про можливість надання тривалих побачень подружжю, яке проживало однією сім’єю, але не перебувало у шлюбі, виключно за умови, що в них є спільні неповнолітні діти, є не зовсім виправданим. За чинним цивільним законодавством, факт проживання однією сім’єю може бути встановлений та підтверджений рішенням суду і у цьому разі вказані особи набувають прав і обов’язків членів родини. Тривалі побачення являють собою спосіб зменшення ізоляції особи, негативного впливу на особистість, а також засобом підтримання родинних стосунків, що полегшує процес подальшої соціальної адаптації після звільнення. За названих вище обставин вельми дивним видається обмеження можливості на побачення лише фактом наявності дитини, а не існуванням документів, які б підтверджували родинні зв’язки. Крім цього, викладена у проекті Закону редакція ст. 59 КВК України створює підґрунтя для дискримінації тих громадян, які, приміром, в силу фізичних або вікових особливостей взагалі не можуть мати дітей. З огляду на це названа норма має бути виключена з проекту, особливо враховуючи, що наявність дітей є правом родини, а не їх обов’язком і не можна ставити процедуру отримання побачень у залежність від небажання його реалізації.

Аналіз інших положень проекту Закону показує, що його прийняття може потягти не лише погіршення правового становища засуджених, а й викликати численні випадки порушення їх прав.

Так, у пояснювальній записці до проекту Закону вказується, що слід «внести зміни до частини другої статті 46 Кодексу, якими виключити положення, що передбачають можливість подання кримінально-виконавчою інспекцією до суду матеріалів на засудженого до покарання у виді виправних робіт щодо заміни невідбутої частини покарання штрафом. Необхідність внесення зазначених змін обумовлена тим, що стаття 82 Кримінального кодексу України, яка визначає порядок заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, не передбачає можливості заміни покарання у виді виправних робіт штрафом».

У зв’язку з цим поясненням виникає ряд питань:

по-перше, яким є практичний сенс позбавлення засуджених до виправних робіт можливості поліпшити своє становище в процесі відбування покарання? Чи, можливо, автори проекту Закону провели ретельний аналіз, в результаті якого було встановлено негативні наслідки практичного застосування заохочувальних норм ст. 46 КВК України? Нам не вдалося знайти жодних даних, які б вказували на існування подібної проблеми. Чи даний інститут створює платформу для зловживань персоналу кримінально-виконавчих інспекцій? Але у цьому разі потрібно вирішувати проблему не звуженням прав чи законних інтересів засуджених, а зміною підходів до формування кадрового складу цих органів.

Фактично проектом пропонується скасувати усі без винятку можливості для заохочення засуджених до виправних робіт.

У загальній теорії права правове заохочення визначається як особливий засіб позитивного соціально-правового впливу на поведінку людей з метою породження і підтримки суспільно-значущої активності, в результаті застосування якої винагороджується заслужена поведінка суб’єкта і реалізується взаємний інтерес особи, суспільства і держави[1], або як позитивний чинник, що впливає на свідомість індивіда, викликає зацікавленість в отриманні благ, апелюючи до свободи суб’єкта й очікування результату, який залежить, перш за все, від його суб’єктивного рішення[2]. Тобто у найбільш спрощеному вигляді заходи заохочення засуджених слід розглядати як важливу складову в правовому регулюванні процесу виконання-відбування покарання, спрямовану на їх стимулювання до правослухняної поведінки. Сучасні теорії мотивації будуються на двох основних поняттях: «потреби» та «винагорода», яка у даному випадку виступає в ролі стимулу у значенні засобу впливу на людину в формі покарання чи заохочення, а так само загрози чи реального застосування покарання або обіцянки заохочення, які можуть змінити поведінку людини[3]. Саме тому заходи заохочення називаються «неосновними засобами виправлення засуджених»[4].

Скасування ж можливості заохочення засуджених до виправних робіт призведе до абсурдної ситуації, коли їх виправлення та стимулювання право слухняної поведінки здійснюватиметься виключно за допомогою заходів стягнення – каральних заходів впливу. Цього не можна допустити, оскільки заохочення і стягнення повинні виступати виключно парними категоріями.

по-друге, невідомо, з яких підстав автори проекту при обґрунтуванні названої пропозиції посилаються на ст. 82 КК України. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, передбачена у ст. 82 КК України та заміна виправних робіт на штраф, встановлена у ст. 46 КВК України – це два абсолютно різні правові інститути, один з яких є інститутом кримінального, інший – кримінально-виконавчого права, у них є різними підстави та порядок застосування, місце серед заохочувальних норм, а також категорії, на яких вони поширюються. Заміна невідбутої частини покарання, визначена у статті 82 Кримінального кодексу України - це підстава звільнення від відбування покарання (Розділ XII КК „Звільнення від покарання та його відбування").
Для застосування норми статті 82 КК України вимагається обов’язкова наявність двох підстав: формальної (відбуття чітко визначеної кримінальним законом частини строку покарання) та матеріальної (доведення, що особа стала на шлях виправлення). На відміну від положень статті 82 КК України, стаття 46 КВК України не встановлює подібних формальних та матеріальних підстав. Більше того, у статті 82 КК України прямо передбачається застосування цього виду звільнення до осіб, які відбувають не виправні роботи, а покарання у виді обмеження або позбавлення волі (частина 1), у той час, як статтею 46 КВК України прямо передбачається можливість заміни невідбутої частини покарання у виді виправних робіт саме штрафом. З урахуванням цього, при обговоренні норм статті 46 КВК України є абсолютно невірним посилання на ст. 82 КК України. Цей висновок підтверджується й наявною судовою практикою: «Як убачається з матеріалів справи, суд, відмовляючи у задоволенні подання інспекції про заміну ОСОБА_1 невідбутої частини покарання у виді виправних робіт на штраф, послався на вимоги ст. 82 КК України. Однак можливість заміни виправних робіт штрафом у порядку заходів заохочення, як це передбачено ст. 46 КВК України, не можна ототожнювати з нормою ст. 82 КК України, оскільки остання передбачає як підставу звільнення від відбування покарання відбуття чітко визначеної частини строку покарання і поширюється тільки на засуджених до позбавлення волі й обмеження волі. Для вирішення ж питання про заміну невідбутої частини покарання у виді виправних робіт штрафом, як це передбачено ст. 46 КВК України, відбуття визначеної частини терміну покарання не є обов’язковим. Враховуючи те, що положення визначені в ст. 46 КВК України та ст. 82 КК України представляють собою різні за підставами застосування та наслідками правові інститути, суду необхідно було розглянути подання кримінально-виконавчої інспекції відповідно до вимог ст. 46 КВК України…»[5].

У підсумку все це підтверджує недоцільність пропонованих змін.

по-третє, якщо незгоду викликає невідповідність ст. 46 КВК України положенням ст. 82 КК України, то чому тоді жодні зміни не пропонуються щодо можливості умовно-дострокового звільнення таких засуджених, бо це положення не відповідає ст. 81 КК України? На нашу думку, саме ця невідповідність й підтверджує правильність висновку щодо відмінностей названих інститутів у кримінальному та кримінально-виконавчому праві, з огляду на що їх не можна ототожнювати та «підганяти» один під одного.

Таким чином, пропоновані зміни до ст. 46 КВК України слід визнати такими, що значно погіршують правове положення засуджених до виправних робіт, позбавляють персонал кримінально-виконавчих інспекцій наявних засобів стимулювання право слухняної поведінки засуджених, з огляду на що їх прийняття є недоцільним.

Автори законопроекту стверджують, що встановлення обмежень щодо побачень (крім побачень з адвокатом) для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу має на меті запобігання можливому розповсюдженню захворювання серед засуджених, персоналу установи та інших осіб (зміни до ст. 95 КВК України). Але з цим висновком навряд чи можна погодитись.

По-перше, незрозумілим є те, як саме обмеження в побаченнях, які надаються з родичами засуджених, буде запобігати розповсюдженню захворювання серед засуджених та персоналу установи? Для досягнення цього потрібно взагалі припинити будь-яке спілкування усього персоналу з цими засудженими або заборонити персоналу, який працює у дільниці карантину, діагностики і розподілу вільно пересуватися по території установи, відвідувати заходи, які проводяться з особовим складом тощо. Також слід призначити окремо і психолога, й інших працівників виключно для цієї дільниці. Обмеженням же побачень з родичами зазначена мета не може бути досягнута.

По-друге, переважна більшість засуджених надходить до установ виконання покарань зі слідчих ізоляторів, де вони піддаються медичному обстеженню. Крім того, значна частина цих осіб до переведення в колонію протягом доволі тривалого часу тримається в дільницях слідчого ізолятору при колонії, при прийомі в установу їх оглядає лікар та беруть основні аналізи, тому вірогідність наявності у них заразних хвороб (а саме вони є шкідливими для оточуючих) є мінімальною. Якщо у авторів проекту Закону є дані стосовно підвищеного ризику зараження від осіб, які утримуються в дільниці карантину, діагностики і розподілу, ці дані слід вказати у пояснювальній записці, оскільки без фактичного підтвердження дана пропозиція сприймається виключно як спроба безпідставно звузити права засуджених.

Можемо припустити, що уведення такого обмеження зумовлене виключно забезпеченням зручності для персоналу установ виконання покарань, з яких буде знято додаткове навантаження щодо необхідності організовувати такі побачення. Проте обмеження засуджених жодним чином не повинні зумовлюватися спробами персоналу спростити покладені на них функції і завдання. Побачення з рідними після прибуття до нової установи може перешкоджати зловживанням та тиску на засуджених зі сторони адміністрації, а також дозволяють знижувати негативні наслідки зміни обстановки. Тобто, така можливість завжди має позитивні наслідки для засудженого, з огляду на що її скасування або безпідставне звуження під прикриттям нібито піклування про стан здоров’я персоналу та інших осіб є невиправданим та шкідливим.

На цій підставі зміни до ст. 95 КВК України щодо встановлення обмежень щодо побачень (крім побачень з адвокатом) для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу не можуть бути прийняті.

Цілком правильною є твердження, що відповідно до частини другої статті 7 Кодексу засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду. Відтак заборони щодо засуджених мають бути визначені саме законодавчим актом. Тому можна лише вітати спробу закріплення у Кодексі вичерпного переліку заборон щодо засуджених, які на сьогодні визначені підзаконними нормативно-правовими актами (зміни до ст. 107 КВК України).

Але, закріплюючи вказані заборони, слід також визначитися й з чітким переліком заборонених для зберігання засудженим речей, а також надати вичерпний та чіткий перелік заборон, який би виключав можливість оціночного або довільного їх тлумачення. Проте в проекті окремі види заборон перенесені з відомчих нормативних актів, без врахування їх доцільності, значення та визначення. Приміром, що саме відноситься до такої забороненої речовини, як «напої енергетичної дії»? У жодному нормативному акті не вказується чіткий перелік таких напоїв, отож пропоновані зміни допускають довільне та розширене тлумачення названого законодавчого положення, а це у підсумку може призвести до визнання «енергетичним напоєм» навіть звичайного тонізуючого чаю. Отож заборону вживати «напої енергетичної дії» не можна включати до змісту законодавчого акту.

Аналогічно невизначеною є й заборона «вживати нецензурні та жаргонні слова (…), давати і присвоювати прізвиська». Для існування такої заборони кожному засудженому має бути доведений вичерпний перелік слів, які визнаються «жаргонними» або «нецензурними». Враховуючи, що нині навіть високопосадові з державних органів влади припускають вживання жаргонних слів і виразів – подібна вимога створює підґрунтя для визнання, «при бажанні», майже будь-якого невірно промовленого засудженим слова порушенням, та притягненням такої особи до відповідальності «на законних підставах». Невизначеність – це підґрунтя для зловживань. Щоб спрямувати поведінку особу у необхідне русло, потрібно чітко окреслити рамки поведінки, а проект Закону лише створює зайві ускладнення у їх визначення. Що стосується прізвиськ – то не завжди їх значення й використання має негативних характер, тобто, далеко не всі прізвиська є шкідливими. З урахуванням вказаного, названу заборону також недоцільно включати до змісту законодавчого акту.

Виключно каральний характер, на нашу думку, має заборона паління у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах). Враховуючи дозвіл куріння у спеціально відведених місцях на території колонії, слід спершу зобов’язати адміністрацію установи створити такі місця в дисциплінарних ізоляторах, карцерах та приміщеннях камерного типу, а також встановити механізм, як саме засуджені можуть до них дістатися, а вже потім обмежувати засуджених. Загальновідомо, що засуджені палять в цих приміщеннях і нині, проте адміністрація установ використовує це як додатковий засіб негативного впливу на них, оскільки у будь-який момент утримувані в ДІЗО та інших побідних приміщеннях особи можуть бути притягнуті до відповідальності. Загальновідомо, що паління призводить до звикання, при примушуванні особи відмовитись недобровільно від паління воно відчуває значні фізичні та психічні страждання, а засуджений не повинен відчувати страждання, якщо вони можуть бути відділені від покарання. Пропонована заборона куріння при застосуванні найбільш суворих заходів стягнення без обов’язку створити місця для такого паління – це не турбота про стан здоров’я засуджених, а додаткове покарання, у зв’язку з чим ми вважаємо подібне обмеження невиправданим та недоцільним.

Незрозуміло, як саме може поліпшити стан режиму або виховної роботи з засудженими заборона вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях; тримати тварин, займатися городництвом. Подібна норма, не заснована на цілях покарання й право обмеженнях, встановлених у Конституції України, створює в установах виконання покарань численні конфліктні ситуації. Достатньо проганяти сучасну літературу з юридичних, психологічних та педагогічних наук, щоб переконатися, що догляд за тваринами, городництво, а також створення затишку лише позитивно відбивається особистості та поведінці правопорушників. Наявність, приміром, акваріуму, є по-суті однією з форм реалізації конституційного права особистості на сприятливе оточуюче середовище, тобто таке середовище, що буде сприятливо впливати на психічне та фізичне здоров’я людини, а також її розвиток та соціально-фізіологічне благополуччя. Як конституційне, подібне право може бути обмежене лише у певних випадках, зокрема, з метою захисту конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення безпеки громадян та держави. Крім того, подібні обмеження повинні ґрунтуватися на здоровому глузді, існуючих в суспільстві етичних нормах, нахилах та інтересах засудженого, а рішення про заборону має прийматися у кожному конкретному випадку окремо, в тому числі й з урахуванням санітарно-епідеміологічного стану в установі та регіоні.

Вважаємо, що ця норма буде доцільною лише у разі її поєднання з чітким переліком випадків, коли заборона вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях; тримати тварин, займатися городництвом буде зумовлена об’єктивними обставинами. У іншому випадку вона є недоцільною.

Доволі безглуздими видаються й заборони :

– «готувати та вживати їжу у непередбачених для цього місцях», оскільки в установах виконання покарань взагалі місць для приготування їжі не передбачається.

– «користуватися (…) електроенергією (…) поза межами виробничих об’єктів колонії», бо з цієї норми витікає неможливість засуджених голитися електричними бритвами, читати зі світлом тощо у житлових приміщеннях.

Проектом передбачені зміни до статті 111 Кодексу, нібито покликані упорядкувати короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній. Насправді, пропозиція передбачає позбавлення осіб, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки можливості отримати дозвіл на короткочасний виїзд за межі колонії у зв’язку з винятковими обставинами. Тобто, це значне звуження правового становища засуджених.

Автори проекту посилаються, що виправні колонії мінімального рівня безпеки відповідно до статті 18 Кодексу поділяються на виправні колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та виправні колонії мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання. У виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання відбувають покарання чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. На думку розробників проекту, засуджені, які відбувають покарання в зазначених установах, являють собою значну суспільну небезпеку, їх особистості належним чином не вивчені. У разі надання таким засудженим короткочасних виїздів існує значний ризик неповернення їх після закінчення строку виїзду, а також вчинення ними нових злочинів.

Насправді, практика надання короткострокових виїздів для зазначеної категорії засуджених бере свій початок ще з радянських часів і довела свою позитивність. За часів незалежності України нам не вдалося знайти інформації хоча б про одиничний випадок, коли особа, який було надано дозвіл на короткостроковий виїзд за межі колонії мінімального рівня безпеки з загальними умовами, не повернулась до місця відбування покарання, хоча, приміром, у період стихійного лиха у Прикарпатті, така практика мала місце доволі поширено. Крім того, слід враховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 111 КВК України, такий дозвіл дається індивідуально, з урахуванням особи та поведінки кожного конкретного засудженого. Це законодавче положення як раз і виключає можливість надання дозволу недостатньо вивченій або небезпечній особі.

Отож, твердження про нібито підвищену небезпечність, а також неналежне вивчення особистості засуджених в колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами не ґрунтується на фактах, з огляду на що воно не може покладатися в основу законодавчих змін. З урахуванням цього потрібно відхилити пропозицію дозволити короткочасні виїзди лише з виправних колоній мінімального рівня безпеки засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

Необґрунтованою та недоцільною видається пропозиція стосовно надання засудженим, які відбувають стягнення у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), телефонних розмов в порядку виключення, лише з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами. За такого підходу, у разі необґрунтованих дій адміністрації колонії, засуджений фактично позбавляється можливості повідомити про це сторонніх осіб та реалізувати право на правову допомогу. Крім того, у ряді випадків він навіть не зможе попередити родичів про перебування в умовах жорсткої ізоляції та причини неявки, приміром, на побачення. Це створить зайві ускладнення для родичів засудженого, які у жодному разі не можуть каратися за вчинене порушником діяння. Водночас, надання адміністрації колонії права вирішувати, чи надати засудженому телефонну розмову, чи ні, створює міцне підґрунтя для маніпулювання для персоналу. Уведенням такої норми фактично пропонується додаткове покарання особи, у зв’язку з чим ми вважаємо подібне обмеження невиправданим та недоцільним.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: зважаючи на системний характер недоліків, необґрунтоване звуження існуючого правового становища засуджених вважаємо недоцільним внесення проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання», реєстр. № 1131, на розгляд Верховної Ради України.

Провідний науковий співробітник
сектору дослідження проблем
кримінально-виконавчого законодавства
НДІ ВПЗ НАПрН України
к.ю.н., с.н.с., І.С.Яковець

 

[1]Гущина, Н.А. Поощрение в праве: теоретико-правовое исследование [Текст] : Автореф. дис.… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Н. А. Гущина. – СПб.: С.-Петерб. гос. ун-т, 2004. – С. 7

[2] Дей, М.О. Правове регулювання засобів стимулювання праці в умовах ринкової економіки: теоретичні аспекти [Текст] : Автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05 / М. О. Дей. – Х.: Національний ун-т внутрішніх справ, 2005. – С. 1.

[3] Колот, А. М. Мотивація персоналу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://slv.com.ua/books/116.html. – Загол. з екрану.

[4] Гуцуляк, М.Я. Основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених до покарання у виді громадських робіт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radnuk.info/statti/557-vukonavche/15100-2011-01-21-06-09-04.html. – Загол. з екрану.

[5] Ухвала Верховного Суду України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8036869. – Загол. з екрану.

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори