пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201314
20.05.2013

Ігор Скалько: Смертна кара замість позбавлення волі

Skalko
   

Проблема забезпечення медичної допомоги в закладах пенітенціарної служби для України залишається не вирішеною. З одного боку пострадянська система поваги до людської гідності ув’язнених призводить до зневажливого, а, подекуди, завідома агресивно спрямованого проти законних прав та інтересів тих, хто опинився на лаві підсудних. З іншого – система матеріального забезпечення гідного рівня існування в закладах неволі відповідає більше нормам блокадного Ленінграду, ніж сучасним повсякденного життя.

Так, наприклад, для лікування хворих засуджених в Чернігівській жіночій колонії виділяється 2 гривні 34 копійок на кожну засуджену в місяць! Ця сума включає в себе всі медичні засоби, що можуть знадобитися хворим. А такі речі як гігієнічні засоби для цих жінок взагалі не передбачені.

Надання медичної допомоги в закладах пенітенціарної системи також ускладнюється і складною системою вивозу хворих за межі закладу. Наприклад, для проведення операції або специфічного медичного огляду необхідний конвой, транспорт, паливо. Тобто певні ресурси, які, як правило, в значному дефіциті.

Гірше медичної допомоги в колонії, є медична допомога в місцях тимчасового утримання – СІЗО та ІТТ. Оскільки з цих закладів значно складніше потрапити на лікарняне ліжко. Це обумовлено не тільки браком ресурсів, а ще й професійною недбалістю медиків, викликаю великою «текучкою» підопічних. Як правило, лікарі таких закладів не надто переймається медичними показниками, погіршенням стану та суб’єктивним самопочуттям підозрюваних (ще навіть не засуджених)! Не рідко їх медична допомога обмежується співчуттям та дешевим знеболюючим.

Крім того, в закладах неволі працює обмежене коло спеціалістів, які працюють за принципом «два-в-одному». Так дерматологи працюють інфекціоністами, а терапевти – фтизіатрами. На жаль, таке поєднання випливає скоріше з економії керівництва, ніж таланту та обширних знань медпрацівників.

Ще один яскравий приклад хочу навести з практики Миколаївського СІЗО. Заарештований перебуває в цьому закладі понад півроку і, оскільки суд може тривати досить довго, перебуватиме там і надалі. Чоловік страждає від важких хвороб ШКТ та, через поганий режим харчування, втрачає зуби. Через неможливість повноцінно жувати його стан постійно погіршується. Лікар СІЗО, до якого постійно звертається арештант, «допомагає» анальгіном та добрим словом. Ніяких записів про стан хворого, приписів щодо лікування, або направлення на таке до медзакладу в місті лікар чомусь не робить. Отже, вина заарештованого ще не доведена, а він вже розплачується за злочин шляхом фізичних страждань.

Ще гірший стан медичного супроводу у заарештованих з ВІЛ-інфекцією. По перше, вони потребують постійного контролю за станом здоров’я, спеціальних умов харчування і, не рідко, безперервного лікування. Крім того, їх стан може різко погіршитися в дуже короткий строк і, з огляду на всі умови обстеження та лікування в місцях позбавлення волі, за душе короткий час ВІЛ-інфікована людина може втратити здоров’я, чи, навіть, життя.

Таким чином, позбавлення волі ВІЛ-інфікованого підозрюваного, заарештованого або ув’язненого може обернутися на смертну кару.

Черговим жахливим прикладом такої практики став випадок п’ятирічної давнини з ув’язненим клієнтом МАВІ «Час життя». Це тридцятирічний парубок, який був засуджений до умовного покарання строком на один рік, однак через порушення режиму, він був об’явлений у розшук. Як не дивно, міліція його знайшла через п’ять років в хоспісній палаті Миколаївського СНІД Центру. Не дивлячись на критичний стан розшукуваного, його заарештували та доправили до Миколаївського СІЗО. Через вкрай важкий стан, парубка етапували до тюремної лікарні в Херсонській області. Майже тижнева «подорож» потягами та автозаками ще більше погіршила, і без того, вкрай важкий стан арештанта.

Після екстреного втручання захисника та боротьби за звільнення арештанта за станом здоров’я, хлопця таки звільнили і він, навіть, встиг доїхати до дому. Однак, так і не потрапив додому, тому що помер, прямо на порозі власного будинку. Врешті покаранням за дрібну крадіжку для нього стала жахлива смерть від нелюдського поводження та катування.

Нажаль, таких прикладів можна наводити безліч, оскільки запобігти їм вкрай важко. Пенітенціарна система дуже закрита та незалежна від зовнішнього впливу. Ми ніколи не знаємо, що там відбувається на справді, тільки зі слів тих, кому вдається спілкуватися із захисником, або ж просто вижити після покарання у вигляді позбавлення волі. Для ВІЛ-інфікованих затриманих ризик втратити здоров’я та життя значно вищий, тому найбільш ефективний метод адвокації доступу таких затриманих до медичної допомоги у закладах неволі – це домагання їх звільнення за станом здоров’я.

Проблема застосування норм кримінального права стосовно звільнення від покарання за станом здоров’я

Я ретельно вивчав судову практику щодо застосування 84 статті Кримінального кодексу України. Однак судових рішень з цього питання нікчемно мало.
Відповідно до ч.2 ст.84 КК України, особа, після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Головною проблемою застосування даної статті було положення старого Кримінально-процесуального кодексу, а саме статті 408, яка передбачала процедуру звільнення від покарання за хворобою. Згідно з положенням статті, за наявності підстав, передбачених статтею 84 Кримінального кодексу України, суддя районного (міського) суду за місцем відбування покарання розглядає подання установи, яка відає відбуванням покарання, та висновок лікарської комісії і звільняє засудженого від покарання чи подальшого його відбування.

Тобто цей кодекс передбачав звільнення від покарання тільки тих осіб, які вже відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Що ж стосовно тих осіб, які знаходились під слідством або чекали виконання вироку, то законодавчо просто не була передбачена процедура їх звільнення.

Дещо покращив становище новий Кримінальний процесуальний кодекс, який вступив в законну дію з 17 листопада 2012 року. Згідно із п. 6 ст. 537 нового КПК України, суд під час виконання вироку має право вирішувати питання про звільнення від покарання за хворобою.

На підставі ст. 539 КПК України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.

Крім того, на підставі вказаної вище норми КПК України, клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного із виконанням вироку, подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, - у разі необхідності вирішення питань, передбачених пунктами 2 - 4, 6, 7 (крім клопотання про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в якому засуджений перебуває на лікуванні). Оскільки норма нового кримінально процесу стала більш м’якою, це підвищило шанси засуджених до звільнення від покарання за станом здоров’я.

З власного досвіду, мені відомі численні випадки того, коли стан затриманих або засуджених вкрай важкий та потребує лікування, їх все одно відправляли відбувати покарання навіть за незначними злочинами. Не рідко стан таких осіб критично погіршувався ще до того, як вони потрапляли до остаточного місця відбування покарання. Крім того, часто проходив не один рік з моменту вчинення злочину до остаточного вироку суду. За цей час люди вже давно змінили свою поведінку на соціально-адаптовану, але через постійне очікування покарання більшість з них не могли займатися в достатній мірі лікуванням свого здоров’я, що призводило до значного його погіршення.

Дуже поширена практика звільнення від покарання за хворобою осіб, які перебувають у передсмертному стані. Є безліч прикладів того, як звільнені з колонії особи помирають щойно доїхавши до дому.

Як я вже зазначав вище, ризик розвитку важких захворювань та, навіть, смерті для ВІЛ-інфікованих засуджених значно вищий, що обумовлено низькою здатністю імунітету до опору хворобам. Крім того, не рідко через погані умови перебування та недбале ставлення до лікування, ВІЛ-інфіковані засуджені набувають тяжких супутніх захворювань, таких, як туберкульоз, який також погано лікується в умовах неволі.

Чомусь, негласним принципом звільнення від покарання за станом хвороби працівники пенітенціарної служби та судової системи став принцип звільнення не для лікування, а для поховання.

Так, відповідно до Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я від 18.01.2000 р. №3/6, встановлений певний перелік захворювань. Крім того, передбачений порядок подання клопотання про звільнення за станом хвороби не тільки самим засудженим або його представником, а і прокурором. Однак така заява сприймається завжди, як спосіб уникнення покарання і ніколи не підтримується стороною обвинувачення.

Отож, ще й досі звільнення від покарання за хворобою в Україні – це або рідкісний виняток, або ознака того, що тюремні лікарі не дають шансів засудженому вижити.

Дискримінація лікарями ВІЛ-позитивних пацієнтів, які перебувають під слідством, або чекають вироку.

Ще однією перепоною на шляху до звільнення за станом здоров’я є негативне ставлення самих лікарів до тих пацієнтів, які мають проблеми з законом. Всупереч принципам надання медичної допомоги та рівного ставлення до всіх пацієнтів, медичний персонал воліє скоріше позбавитися від хворих, які перебувають під слідством, або засуджені. Це стосується в першу чергу хворих стаціонарного відділення.

Таких хворих не рідко виписують, без жодних на те причин, не надаючи виписок чи медичних заключень щодо стану їх здоров’я. Крім того, медичні працівники не воліють розбиратися з обставинами кожного конкретного випадку, сприймаючи сам факт кримінального провадження достовірною ознакою винності їх пацієнта. А саме перебування у стаціонарному відділенні – не що інше, як переховування від правоохоронців.

З огляду на таке ставлення вкрай важко отримати об’єктивний висновок про стан здоров’я хворого, якщо такий потрібен для подачі заяви про звільнення від покарання за станом хвороби.

Таким чином підозрювані та засуджені починають нести покарання у вигляді позбавлення медичної допомоги не рідко, ще до того, як їхня вина доведена. Найтрагічніше в цій ситуації те, що за час слідства та судового процесу, будучи позбавленою можливості лікуватися, людина може безповоротно втратити здоров’я.

Не виняток звісно ж і ВІЛ-інфіковані особи. В деяких випадках їх становище навіть гірше, оскільки проблеми зі здоров’ям у них викликані саме наявністю ВІЛ-інфекції, лікувальний заклад, що надає специфічну стаціонарну допомогу, як правило, в області тільки один. І якщо медичний персонал такого закладу ставиться до проблем пацієнтів із законом упереджено, то шанси останніх звільнитися від покарання за станом здоров’я дуже знижуються.

Зокрема, в Миколаївському обласному центрі профілактики та лікування СНІДу існує негласне правило виписувати пацієнтів стаціонарного відділення відразу, як стає відомо, що вони перебувають під слідством, або їх справа знаходиться у суді. Тому ще однією перепоною на шляху до захисту прав моєї клієнтки був саме супротив медичного персоналу МОЦПЛС.

За встановленою процедурою, для подачі заяви на звільнення від відбування покарання за хворобою, засуджений має надати висновок ЛКК, а один з лікарів, що входив до складу комісії має виступити як свідок в суді. Тому сам процес проходження ЛКК, отримання відповідної довідки у належному вигляді та забезпечення явки лікаря до суду був складніше, ніж безпосередньо сам судовий процес.

Підсумовуючи результати даного випадку, можна дійти висновку, що категорія ВІЛ-інфікованих осіб виявляється уразливою ще в одному аспекті життя – це збереження здоров’я під час проведення слідства, або відбування покарання. І знову ЛЖВ стають жертвами дискримінації, на цей раз пов’язаною із проблемами з законом, що тягне негативні наслідки для їх здоров’я.

Головним досягненням випадку Олени я вважаю те, що ми змогли подолати систему недовіри та зневаги до осіб, що підозрюються у вчиненні, або вчинили злочин медичними працівниками СНІД Центру та домоглися звільнення від покарання за станом здоров’я. Крім того, змогли довести суду та стороні обвинувачення той факт, що таке звільнення дійсно обумовлено об’єктивними обставини, а не просто бажанням уникнути покарання. Це не тільки врятувало здоров’я, а можливо, і життя однієї дівчини, а й створило позитивний прецедент, який стане у нагоді іншим ЛЖВ в аналогічній ситуації.

Ігор Скалько

Довідка: Ігор Скалько є одним з юристів «Мережі правової допомоги хворим на ВІЛ та наркозалежним». Його контакти: skalko@mail.ru, тел.: 063-6518063, місто Миколаїв

Метою проекту Харківської Правозахисної Групи «Забезпечення захисту прав людини вразливих груп населення силами всеукраїнської мережі правової допомоги» (який здійснюється за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження») є надання своєчасної, доступної, кваліфікованої та якісної юридичної допомоги у захисті прав осіб, які вживають наркотики, пацієнтів ЗПТ та людей, які живуть з ВІЛ/СНІД силами всеукраїнської мережі адвокатів та юристів в різних регіонах України.

Якщо ви самі потребуєте такої допомоги, або знаєте людей, які живуть із ВІЛ/СНІД, та/або вживають наркотики, та/або є пацієнтами замісної підтримуючої терапії, права яких порушуються та яким потрібна фахова допомога правників, то пишіть HIV.DV.legalaid@gmail.com або дзвоніть до ХПГ 057 7006772.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори