пошук  
версія для друку
23.05.2013

АНАЛІЗ положень проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо порядку та умов відбування покарання», реєстр. № 1131

   

 

Зміст положення (норми) чинного акта законодавства

 

Зміст відповідного положення (норми) проекту акта

Пропозиції стосовно пропонованих змін

Кримінально-виконавчий кодекс України

 

 

Стаття 46. Заходи заохочення і стягнення, що застосовуються до осіб, засуджених до виправних робіт

2. Кримінально-виконавча інспекція за зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці щодо засуджених може застосовувати такі заходи заохочення:

подання до суду матеріалів на засудженого щодо умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання штрафом;

зарахування часу щорічної відпустки у строк відбування покарання.

Стаття 46. Заходи заохочення і стягнення, що застосовуються до осіб, засуджених до виправних робіт

2. Кримінально-виконавча інспекція за зразкову поведінку і сумлінне ставлення до праці щодо засуджених може застосовувати такі заходи заохочення:

Виключити;

 

 

зарахування часу щорічної відпустки у строк відбування покарання.

Категоричну незгоду викликають пропоновані зміни, оскільки вони суттєво погіршують правове становище засуджених до виправних робіт.

Необхідність внесення зазначених змін обґрунтовується у Пояснювальній записці тим, що стаття 82 Кримінального кодексу України, яка визначає порядок заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, не передбачає можливості заміни покарання у виді виправних робіт штрафом».

У зв’язку з цим поясненням виникає ряд питань.

По-перше, яким є практичний сенс позбавлення засуджених до виправних робіт можливості поліпшити своє становище в процесі відбування покарання? Чи, можливо, автори проекту Закону провели ретельний аналіз, в результаті якого було встановлено негативні наслідки практичного застосування заохочувальних норм ст. 46 КВК України? Нам не вдалося знайти жодних даних, які б вказували на існування подібної проблеми. Чи даний інститут створює платформу для зловживань персоналу кримінально-виконавчих інспекцій? Але у цьому разі потрібно вирішувати проблему не звуженням прав чи законних інтересів засуджених, а зміною підходів до формування кадрового складу цих органів.

Фактично проектом пропонується скасувати майже усі можливості для заохочення засуджених до виправних робіт.

У загальній теорії права правове заохочення визначається як особливий засіб позитивного соціально-правового впливу на поведінку людей з метою породження і підтримки суспільно-значущої активності, в результаті застосування якої винагороджується заслужена поведінка суб’єкта і реалізується взаємний інтерес особи, суспільства і держави[1], або як позитивний чинник, що впливає на свідомість індивіда, викликає зацікавленість в отриманні благ, апелюючи до свободи суб’єкта й очікування результату, який залежить, перш за все, від його суб’єктивного рішення[2]. Тобто у найбільш спрощеному вигляді заходи заохочення засуджених слід розглядати як важливу складову в правовому регулюванні процесу виконання-відбування покарання, спрямовану на їх стимулювання до правослухняної поведінки. Сучасні теорії мотивації будуються на двох основних поняттях: «потреби» та «винагорода», яка у даному випадку виступає в ролі стимулу у значенні засобу впливу на людину в формі покарання чи заохочення, а так само загрози чи реального застосування покарання або обіцянки заохочення, які можуть змінити поведінку людини[3]. Саме тому заходи заохочення називаються «неосновними засобами виправлення засуджених»[4].

Скасування ж можливості заохочення засуджених до виправних робіт призведе до абсурдної ситуації, коли їх виправлення та стимулювання право слухняної поведінки здійснюватиметься виключно за допомогою заходів стягнення – каральних заходів впливу. Цього не можна допустити, оскільки заохочення і стягнення повинні виступати виключно парними категоріями.

По-друге, невідомо, з яких підстав автори проекту при обґрунтуванні названої пропозиції посилаються на ст. 82 КК України. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким, передбачена у ст. 82 КК України та заміна виправних робіт на штраф, встановлена у ст. 46 КВК України – це два абсолютно різні правові інститути, один з яких є інститутом кримінального, інший – кримінально-виконавчого права, у них є різними підстави та порядок застосування, місце серед заохочувальних норм, а також категорії, на яких вони поширюються. Заміна невідбутої частини покарання, визначена  у  статті  82  Кримінального кодексу  України  - це підстава звільнення від відбування покарання (Розділ XII  КК  „Звільнення від покарання та його відбування").
Для застосування норми статті  82   КК   України  вимагається обов'язкова наявність двох підстав: формальної (відбуття чітко визначеної кримінальним законом частини строку покарання) та матеріальної (доведення, що особа стала на шлях виправлення). На відміну від положень статті  82 КК України, стаття  46 КВК України   не  встановлює подібних формальних та матеріальних підстав. Більше того,  у   статті 82   КК   України  прямо передбачається застосування цього виду звільнення до осіб, які відбувають  не  виправні роботи, а покарання  у  виді обмеження або позбавлення волі (частина 1),  у той час, як статтею  46  КВК України  прямо передбачається  можливість заміни  невідбутої частини покарання  у  виді  виправних   робіт саме штрафом. З урахуванням цього, при обговоренні норм  статті 46 КВК  України  є абсолютно невірним посилання на  ст. 82   КК  України. Цей висновок підтверджується й наявною судовою практикою: «Як убачається з матеріалів справи, суд, відмовляючи у задоволенні подання  інспекції про заміну ОСОБА_1 невідбутої частини покарання  у виді виправних робіт на штраф, послався на вимоги  ст. 82 КК України. Однак можливість заміни виправних робіт штрафом у порядку заходів заохочення, як це передбачено ст. 46 КВК України, не можна ототожнювати з нормою ст. 82 КК України, оскільки остання передбачає як підставу звільнення від відбування покарання відбуття чітко визначеної частини строку покарання і поширюється тільки на засуджених до позбавлення волі й обмеження волі. Для вирішення ж питання про заміну невідбутої частини покарання у виді виправних робіт штрафом, як це передбачено ст. 46 КВК України,  відбуття  визначеної частини терміну покарання не є обов'язковим.  Враховуючи те, що положення визначені в ст. 46 КВК України та ст. 82 КК України представляють собою різні за підставами застосування та наслідками правові інститути, суду необхідно було розглянути подання кримінально-виконавчої інспекції відповідно до вимог ст. 46 КВК України…»[5].

У підсумку все це підтверджує недоцільність пропонованих змін.

По-третє, якщо незгоду викликає невідповідність ст. 46 КВК України положенням ст. 82 КК України, то чому тоді жодні зміни не пропонуються щодо можливості умовно-дострокового звільнення таких засуджених, бо це положення не відповідає ст. 81 КК України? На нашу думку, саме ця невідповідність й підтверджує правильність висновку щодо відмінностей названих інститутів у кримінальному та кримінально-виконавчому праві, з огляду на що їх не можна ототожнювати та «підганяти» один під одного.

Таким чином, пропоновані зміни до ст. 46 КВК України слід визнати такими, що значно погіршують правове положення засуджених до виправних робіт, позбавляють персонал кримінально-виконавчих інспекцій наявних засобів стимулювання правослухняної поведінки засуджених, з огляду на що їх прийняття є недоцільним.

Стаття 59. Порядок і умови відбування покарання у виді обмеження волі

2. Засуджені до обмеження волі мають право:

носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень;

 

відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць.

Стаття 59. Порядок і умови відбування покарання у виді обмеження волі

2. Засуджені до обмеження волі мають право:

носити цивільний одяг, мати при собі мобільні телефони та аксесуари до них, гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень;

відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць і тільки з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки). Тривалі побачення можуть надаватися
і подружжю, яке проживало однією сім
єю, але не перебувало у шлюбі, за умови, що в них є спільні неповнолітні діти. Тривалі побачення під час реєстрації шлюбу надаються позачергово.

На позитивну оцінку заслуговує норма щодо нормативного визначення права засуджених до обмеження волі, а осіб, які тримаються в дільниці соціальної реабілітації на тримання при собі мобільних телефонів та аксесуарів до них (зміни до статей 59 та 99 Кодексу). На нашу думку, це дозволить реально зменшить рівень ізоляції таких засуджених й звузить можливості адміністрації установи щодо негативного впливу на них.

Загалом підтримуючи пропоновані зміни до ст. 59 КВК України стосовно упорядкування процедури надання побачень засудженим до обмеження волі, слід зауважити, що уточнення про можливість надання тривалих побачень подружжю, яке проживало однією сім’єю, але не перебувало у шлюбі, виключно за умови, що в них є спільні неповнолітні діти, є не зовсім виправданим. За чинним цивільним законодавством, факт проживання однією сім’єю може бути встановлений та підтверджений рішенням суду і у цьому разі вказані особи набувають прав і обов’язків членів родини. Тривалі побачення являють собою спосіб зменшення ізоляції особи, негативного впливу на особистість, а також засобом підтримання родинних стосунків, що полегшує процес подальшої соціальної адаптації після звільнення. За названих вище обставин вельми дивним видається обмеження можливості на побачення лише фактом наявності дитини, а не існуванням документів, які б підтверджували родинні зв’язки.

Крім цього, оновлена редакція ст. 59 КВК України створює підґрунтя для дискримінації тих громадян, які, приміром, в силу фізичних або вікових особливостей взагалі не можуть мати дітей. З огляду на це названа норма має бути виключена з проекту, особливо враховуючи, що наявність дітей є правом родини, а не їх обов’язком і не можна ставити процедуру отримання побачень у залежність від небажання його реалізації.

Стаття 92. Роздільне тримання засуджених до позбавлення волі у виправних і виховних колоніях

6. Установлені цією статтею вимоги роздільного тримання засуджених не поширюються на лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених. Порядок тримання засуджених у лікувальних закладах і цих колоніях визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Стаття 92. Роздільне тримання засуджених до позбавлення волі у виправних і виховних колоніях

6. Установлені цією статтею вимоги роздільного тримання засуджених не поширюються на:

засуджених до довічного позбавлення волі, які після відбуття двадцяти років покарання у приміщеннях камерного типу переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки;

лікувальні заклади місць позбавлення волі і колонії, призначені для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених.

Порядок тримання засуджених у лікувальних закладах місць позбавлення волі і колоніях, призначених для тримання і лікування інфекційних хворих засуджених,  визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що формує та забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Слід підтримати, оскільки пропоновані зміни мають на меті узгодження норм цієї статті з положеннями статті 1511 Кодексу, які передбачають можливість переведення засуджених до довічного позбавлення волі, які відбули двадцять років покарання у приміщеннях камерного типу, до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки і тримання їх серед інших засуджених.

 

Стаття 95. Тримання засуджених до позбавлення волі
в дільниці карантину, діагностики і розподілу

 

1. Засуджені, поміщені в дільницю карантину, діагностики
і розподілу, протягом чотирнадцяти діб піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також первинному психолого-педагогічному та іншому вивченню.

2. За результатами медичного обстеження, первинної психодіагностики і психолого-педагогічного вивчення та на підставі кримінологічної, кримінально-правової характеристики на кожного засудженого складається індивідуальна програма соціально-виховної роботи, яка затверджується начальником колонії.

Стаття 95. Тримання засуджених до позбавлення волі
в дільниці карантину, діагностики і розподілу

 

1. Засуджені, поміщені в дільницю карантину, діагностики
і розподілу, протягом чотирнадцяти діб піддаються повному медичному обстеженню для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також первинному психолого-педагогічному та іншому вивченню.

2. За результатами медичного обстеження, первинної психодіагностики і психолого-педагогічного вивчення та на підставі кримінологічної, кримінально-правової характеристики на кожного засудженого складається індивідуальна програма соціально-виховної роботи, яка затверджується начальником колонії.

3. Під час тримання у дільниці карантину, діагностики
і розподілу побачення засудженим не надаються, крім побачень з адвокатом.

 

Пропоновані зміни суттєво погіршують правове становище засуджених.

Автори законопроекту у обґрунтуванні стверджують, що встановлення обмежень щодо побачень (крім побачень з адвокатом) для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу має на меті запобігання можливому розповсюдженню захворювання серед засуджених, персоналу установи та інших осіб. Але з цим висновком навряд чи можна погодитись.

По-перше, незрозумілим є те, як саме обмеження в побаченнях, які надаються з родичами засуджених, буде запобігати розповсюдженню захворювання серед засуджених та персоналу установи? Для досягнення цього потрібно взагалі припинити будь-яке спілкування усього персоналу з цими засудженими або заборонити персоналу, який працює у дільниці карантину, діагностики і розподілу вільно пересуватися по території установи, відвідувати заходи, які проводяться з особовим складом тощо. Також слід призначити окремо і психолога, й інших працівників виключно для цієї дільниці. Обмеженням же побачень з родичами зазначена мета не може бути досягнута.

По-друге, переважна більшість засуджених надходить до установ виконання покарань зі слідчих ізоляторів, де вони піддаються медичному обстеженню. Крім того, значна частина цих осіб до переведення в колонію протягом доволі тривалого часу тримається в дільницях слідчого ізолятору при колонії, при прийомі в установу їх оглядає лікар та беруть основні аналізи, тому вірогідність наявності у них заразних хвороб (а саме вони є шкідливими для оточуючих) є мінімальною. Якщо у авторів проекту Закону є дані стосовно підвищеного ризику зараження від осіб, які утримуються в дільниці карантину, діагностики і розподілу, ці дані слід вказати у пояснювальній записці, оскільки без фактичного підтвердження дана пропозиція сприймається виключно як спроба безпідставно звузити права засуджених. 

Можемо припустити, що уведення такого обмеження зумовлене виключно забезпеченням  зручності для персоналу установ виконання покарань, з яких буде знято додаткове навантаження щодо необхідності організовувати такі побачення. Проте обмеження засуджених жодним чином не повинні зумовлюватися спробами персоналу спростити покладені на них функції і завдання. Побачення з рідними після прибуття до нової установи може перешкоджати зловживанням та тиску на засуджених зі сторони адміністрації, а також дозволяють знижувати негативні наслідки зміни обстановки. Тобто, така можливість завжди має позитивні наслідки для засудженого, з огляду на що її скасування або безпідставне звуження під прикриттям нібито піклування про стан здоров’я персоналу та інших осіб є невиправданим та шкідливим.

На цій підставі зміни до ст. 95 КВК України щодо встановлення обмежень щодо побачень (крім побачень з адвокатом) для засуджених під час їх тримання у дільниці карантину, діагностики і розподілу не можуть бути прийняті.

Стаття 99. Тримання засуджених до позбавлення волі
в дільниці соціальної реабілітації

2. У дільниці соціальної реабілітації засуджені:

можуть носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмеження;

 

Ё

Це положення заслуговує на позитивну оцінку.

Стаття 102. Режим у колоніях та його основні вимоги

7. Перелік і кількість предметів і речей, які засуджені можуть мати при собі, визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Зберігання засудженими при собі грошей, цінних паперів і речей, а також предметів, які заборонено використовувати в колоніях, не допускається. Виявлені в засуджених гроші, цінності та інші речі за рішенням суду можуть бути передані в доход держави. Про вилучення грошей, цінних паперів та речей посадовою особою колонії складається протокол.

… 

Стаття 102. Режим у колоніях та його основні вимоги

7. Перелік і кількість предметів і речей, які засуджені можуть мати при собі, визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Зберігання засудженими при собі грошей, цінних паперів і речей, а також предметів, які заборонено використовувати в колоніях, не допускається. Виявлені в засуджених гроші, цінності та інші речі за рішенням суду передаються в доход держави. Про вилучення грошей, цінних паперів та речей посадовою особою колонії складається протокол.

… 

Це положення в цілому заслуговує на позитивну оцінку, проте потребує уточнення. Основним питанням є те, наскільки доцільно усі вилучені цінності без винятку

На нашу думку, правильніше було б вилучати та звертати в дохід держави виключно гроші та цінності. Речі ж, які не відносяться до цієї категорії – слід знищувати або передавати засудженим.

У іншому разі продовжуватиметься практика звернення у дохід держави сім-карток від мобільного телефону, вилучених «з анального отвору засудженого». А це є безглуздим, бо витрати на реалізацію такого товару лише створять додаткові витрати для державних структур. Подібні випадки вже неодноразово викликали відповідну реакцію фахівців та громадськості[6].  

Стаття 107. Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі

4. Засудженим забороняється:

самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі і з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров’ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов’язків;

завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

 

чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов’язків,, підбурювати до цього інших засуджених;

грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

 

вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;

 

самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію, приміщення або визначене місце роботи.

Стаття 107. Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі

4. Засудженим забороняється:

самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

заподіювати собі тілесні ушкодження, в тому числі і з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров’ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов’язків;

завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

вживати напої із вмістом алкоголю та напої енергетичної дії, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов’язків, підбурювати до цього інших засуджених;

грати в гральні карти, а також з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди організовувати та грати в настільні та інші ігри;

вживати нецензурні та жаргонні слова, у тому числі відправляти з ними листи, давати і присвоювати прізвиська;

 

самовільно залишати призначену для перебування ізольовану територію, приміщення або визначене місце роботи, а також перебувати без дозволу адміністрації колонії у гуртожитках та відділеннях, у яких вони не проживають, або на виробничих об’єктах, на яких вони не працюють;

завішувати чи міняти без дозволу адміністрації колонії спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших службових або виробничих приміщеннях;

готувати та вживати їжу у непередбачених для цього місцях, виносити продукти харчування з їдальні без дозволу адміністрації колонії;

під час пересування територією колонії та спілкування
з персоналом установи виконання покарань тримати руки у кишенях;

мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, установлені центральним органом виконавчої влади, що формує та забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

курити у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах) та  виховних колоніях, а також у не відведених для цього місцях;

надсилати та отримувати кореспонденцію всупереч порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що формує та забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки
з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях;

наносити собі або іншим особам татуювання;

тримати тварин, займатися городництвом, за винятком випадків, коли у виховних колоніях організовані куточки живої природи;

виготовляти, зберігати саморобні електроприлади та користуватися ними;

самовільно переплановувати, змінювати конструктивні елементи будівель та споруд колонії, споруджувати на виробничих об’єктах різні об’єкти (лазні, пральні, душові, сейфи, будиночки, будки, приміщення та засоби для відпочинку, опалення тощо);

користуватися точильним обладнанням, інструментом, електроенергією, механізмами та іншими матеріалами поза межами виробничих об’єктів колонії.

 

Пропоновані зміни суттєво погіршують правове становище засуджених.

Цілком правильним є твердження, що відповідно до частини другої статті 7 Кодексу засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду. Відтак заборони щодо засуджених мають бути визначені саме законодавчим актом. Тому можна лише вітати спробу закріплення у Кодексі вичерпного переліку заборон щодо засуджених, які на сьогодні визначені підзаконними нормативно-правовими актами).

Але, закріплюючи вказані заборони, слід також визначитися й з чітким переліком заборонених для зберігання засудженим речей, а також надати вичерпний та чіткий перелік заборон, який би виключав можливість оціночного або довільного їх тлумачення. Проте в проекті окремі види заборон перенесені з відомчих нормативних актів, без врахування їх доцільності, значення та визначення. Приміром, що саме відноситься до такої забороненої речовини, як «напої енергетичної дії»? У жодному нормативному акті не вказується чіткий перелік таких напоїв, отож пропоновані зміни допускають довільне та розширене тлумачення названого законодавчого положення, а це у підсумку може призвести до визнання «енергетичним напоєм» навіть звичайного тонізуючого чаю. Отож заборону вживати «напої енергетичної дії» не можна включати до змісту законодавчого акту.

Аналогічно невизначеною є й заборона «вживати нецензурні та жаргонні слова (…), давати і присвоювати прізвиська». Для існування такої заборони кожному засудженому має бути доведений вичерпний перелік слів, які визнаються «жаргонними» або «нецензурними». Враховуючи, що нині навіть високопосадові з державних органів влади припускають вживання жаргонних слів і виразів – подібна вимога створює підґрунтя для визнання, «при бажанні», майже будь-якого невірно промовленого засудженим слова порушенням, та притягненням такої особи до відповідальності «на законних підставах». Невизначеність – це підґрунтя для зловживань. Щоб спрямувати поведінку особу у необхідне русло, потрібно чітко окреслити рамки поведінки, а проект Закону лише створює зайві ускладнення у їх визначення. Що стосується прізвиськ – то не завжди їх значення й використання має негативних характер, тобто, далеко не всі прізвиська є шкідливими. З урахуванням вказаного, названу заборону також недоцільно включати до змісту законодавчого акту.

Виключно каральний характер, на нашу думку, має заборона паління у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах). Враховуючи дозвіл куріння у спеціально відведених місцях на території колонії, слід спершу зобов’язати адміністрацію установи створити такі місця в дисциплінарних ізоляторах, карцерах та приміщеннях камерного типу, а також встановити механізм, як саме засуджені можуть до них дістатися, а вже потім обмежувати засуджених. Загальновідомо, що засуджені палять в цих приміщеннях і нині, проте адміністрація установ використовує це як додатковий засіб негативного впливу на них, оскільки у будь-який момент утримувані в ДІЗО та інших побідних приміщеннях особи можуть бути притягнуті до відповідальності. Загальновідомо, що паління призводить до звикання, при примушуванні особи відмовитись недобровільно від паління воно відчуває значні фізичні та психічні страждання, а засуджений не повинен відчувати страждання, якщо вони можуть бути відділені від покарання. Пропонована заборона куріння при застосуванні найбільш суворих заходів стягнення без обов’язку створити місця для такого паління – це не турбота про стан здоров’я засуджених, а додаткове покарання, у зв’язку з чим ми вважаємо подібне обмеження невиправданим та недоцільним.

Незрозуміло, як саме може поліпшити стан режиму або виховної роботи з засудженими заборона вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях; тримати тварин, займатися городництвом. Подібна норма, не заснована на цілях покарання й право обмеженнях, встановлених у Конституції України, створює в установах виконання покарань численні конфліктні ситуації. Достатньо проганяти сучасну літературу з юридичних, психологічних та педагогічних наук, щоб переконатися, що догляд за тваринами, городництво, а також створення затишку лише позитивно відбивається особистості та поведінці правопорушників. Наявність, приміром, акваріуму, є по-суті однією з форм реалізації конституційного права особистості на сприятливе оточуюче середовище, тобто таке середовище, що буде сприятливо впливати на психічне та фізичне здоров’я людини, а також її розвиток та соціально-фізіологічне благополуччя. Як конституційне, подібне право може бути обмежене лише у певних випадках, зокрема, з метою захисту конституційного ладу, моральності, здоров’я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення безпеки громадян та держави. Крім того, подібні обмеження повинні ґрунтуватися на здоровому глузді, існуючих в суспільстві етичних нормах, нахилах та інтересах засудженого, а рішення про заборону має прийматися у кожному конкретному випадку окремо, в тому числі й з урахуванням санітарно-епідеміологічного стану в установі та регіоні.

Вважаємо, що ця норма буде доцільною лише у разі її поєднання з чітким переліком випадків, коли заборона вивішувати фотографії, репродукції, листівки, вирізки з газет та журналів на стінах, тумбочках, ліжках та робочих місцях; тримати тварин, займатися городництвом буде зумовлена об’єктивними обставинами. У іншому випадку вона є недоцільною.

Доволі безглуздими видаються й заборони :

- «готувати та вживати їжу у непередбачених для цього місцях», оскільки в установах виконання покарань взагалі місць для приготування їжі не передбачається.

- «користуватися (…) електроенергією (…) поза межами виробничих об’єктів колонії», бо з цієї норми витікає неможливість засуджених голитися електричними бритвами, читати зі світлом тощо у житлових приміщеннях.

З урахуванням всього викладеного, пропоновані положення недоцільно приймати.

Стаття 111. Короткочасні виїзди за межі виправних
і виховних колоній

 

1. Засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній середнього рівня безпеки та виховних колоніях, може бути дозволено короткочасні виїзди за межі колонії на території України на строк не більше семи діб,
не включаючи часу, необхідного для проїзду в обидва кінці
(не більше трьох діб), у зв’язку з такими винятковими особистими обставинами:

 

 

смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого;

стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї.

Стаття 111. Короткочасні виїзди за межі виправних
і виховних колоній

 

1. Засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоніях середнього рівня безпеки та виховних колоніях, може бути дозволено короткочасні виїзди за межі колонії на території України на строк не більше семи діб, не включаючи часу, необхідного для проїзду в обидва кінці (не більше трьох діб), у зв’язку з такими винятковими особистими обставинами:

смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого;

стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї.

Пропоновані зміни, як це вказується у Пояснювальній записці, нібито покликані упорядкувати короткочасні виїзди за межі виправних і виховних колоній. Насправді, пропозиція передбачає позбавлення осіб, які відбувають покарання у виправних колоніях мінімального рівня безпеки можливості отримати дозвіл на короткочасний виїзд за межі колонії у зв’язку з винятковими обставинами. Тобто, це значне звуження правового становища засуджених.

Автори проекту посилаються, що виправні колонії мінімального рівня безпеки відповідно до статті 18 Кодексу поділяються на виправні колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та виправні колонії мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання. У виправних колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання відбувають покарання чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини. На думку розробників проекту, засуджені, які відбувають покарання в зазначених установах, являють собою значну суспільну небезпеку, їх особистості належним чином не вивчені. У разі надання таким засудженим короткочасних виїздів існує значний ризик неповернення їх після закінчення строку виїзду, а також вчинення ними нових злочинів.

Насправді, практика надання короткострокових виїздів для зазначеної категорії засуджених бере свій початок ще з радянських часів і довела свою позитивність. За часів незалежності України нам не вдалося знайти інформації хоча б про одиничний випадок, коли особа, який було надано дозвіл на короткостроковий виїзд за межі колонії мінімального рівня безпеки з загальними умовами, не повернулась до місця відбування покарання, хоча, приміром, у період стихійного лиха у Прикарпатті, така практика мала місце доволі поширено. Крім того, слід враховувати, що відповідно до ч. 1 ст. 111 КВК України, такий дозвіл дається індивідуально, з урахуванням особи та поведінки кожного конкретного засудженого. Це законодавче положення як раз і виключає можливість надання дозволу недостатньо вивченій або небезпечній особі. 

Отож, твердження про нібито підвищену небезпечність, а також  неналежне вивчення особистості засуджених в колоніях мінімального рівня безпеки з загальними умовами не ґрунтується на фактах, з огляду на що воно не може покладатися в основу законодавчих змін. З урахуванням цього потрібно відхилити пропозицію дозволити короткочасні виїзди лише з виправних колоній мінімального рівня безпеки засудженим, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання.

Стаття 114. Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів

2. Гроші, виявлені в посилках (передачах), бандеролях
і листах, що надходять на ім’я засудженого, вилучаються
і реалізовуються в порядку, встановленому частиною четвертою статті 59 цього Кодексу.

Стаття 114. Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів

2. Гроші, виявлені в посилках (передачах), бандеролях
і листах, що надходять на ім’я засудженого, вилучаються
і за рішенням суду передаються в дохід держави.
Про вилучення грошей посадовою особою колонії складається протокол.

 

Це положення заслуговує на позитивну оцінку.

Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі

11. Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняються побачення, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеролей, користування настільними іграми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі

11. Під час тримання в дисциплінарному ізоляторі, карцері або приміщенні камерного типу (одиночній камері) засудженим забороняються побачення, телефонні розмови, придбання продуктів харчування і предметів першої потреби, одержання посилок (передач) і бандеролей, користування настільними іграми.

Засудженим, які відбувають дисциплінарне стягнення у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), телефонна розмова може бути надана лише з дозволу начальника колонії як виняток, з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого, стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім’ї).

Необґрунтованою та недоцільною видається пропозиція стосовно надання засудженим, які відбувають стягнення у виді поміщення у дисциплінарний ізолятор, карцер або переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери), телефонних розмов в порядку виключення, лише з метою виховного впливу або у зв’язку з винятковими особистими обставинами. За такого підходу, у разі необґрунтованих дій адміністрації колонії, засуджений фактично позбавляється можливості повідомити про це сторонніх осіб та реалізувати право на правову допомогу. Крім того, у ряді випадків він навіть не зможе попередити родичів про перебування в умовах жорсткої ізоляції та причини неявки, приміром, на побачення. Це створить зайві ускладнення для родичів засудженого, які у жодному разі не можуть каратися за вчинене порушником діяння. Водночас, надання адміністрації колонії права вирішувати, чи надати засудженому телефонну розмову, чи ні, створює міцне підґрунтя для маніпулювання для персоналу. Уведенням такої норми фактично пропонується додаткове покарання особи, у зв’язку з чим подібне обмеження є невиправданим та недоцільним.

Стаття 141. Відбування покарання засудженими вагітними жінками, матерями-годувальницями і жінками, які мають дітей віком до трьох років

 

1. При виправних колоніях, в яких відбувають покарання засуджені до позбавлення волі жінки, у разі потреби організовуються будинки дитини. Засуджені жінки мають право влаштовувати в будинки дитини своїх дітей віком до трьох років. У будинках дитини забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку дитини. Якщо засуджена жінка не виявила бажання проживати
в будинку дитини спільно із своєю дитиною, їй має бути надана можливість вільно спілкуватися з нею без обмежень.
Не вважається обмеженням спілкування жінки із своєю дитиною, якщо від засудженої вимагається відвідувати дитину у час, вільний від виконання покладених на неї обов’язків.

 

 

 

4. Засуджені жінки з вагітністю понад чотири місяці або які мають при собі дітей віком до трьох років у випадках, коли до них не застосовується звільнення від відбування покарання відповідно до статті 83 Кримінального кодексу України, направляються адміністрацією виправної колонії для дальшого відбування покарання у виправну колонію, при якій є будинок дитини.

 

 

 

 

 

5. Діти засуджених жінок за згодою матері можуть передаватися її родичам чи за згодою матері та за рішенням органів опіки і піклування - іншим особам або після досягнення трирічного віку направляються до відповідних дитячих закладів.

6. Якщо у матері дитини, яка досягла трирічного віку, невідбута частина строку покарання не перевищує одного року і вона сумлінно виконує свої материнські обов’язки, перебування дитини в будинку дитини може бути продовжено адміністрацією виправної колонії до звільнення матері. У разі злісного порушення матір’ю вимог режиму відбування покарання рішення про продовження перебування дитини
в будинку дитини може бути скасовано.

 

Стаття 141. Відбування покарання засудженими вагітними жінками, матерями-годувальницями і жінками, які мають дітей віком до трьох років

 

1. При виправних колоніях, в яких відбувають покарання засуджені до позбавлення волі жінки, у разі потреби організовуються будинки дитини. Засуджені жінки мають право влаштовувати в будинки дитини своїх дітей віком до трьох років. Будинок дитини при виправній колонії
є дитячим закладом. У будинках дитини діти перебувають під опікою адміністрації дитячого закладу на повному державному забезпеченні, їм забезпечуються умови, необхідні для нормальної життєдіяльності та розвитку.
Якщо засуджена жінка не виявила бажання проживати
в будинку дитини спільно із своєю дитиною, їй має бути надана можливість вільно спілкуватися з нею без обмежень.
Не вважається обмеженням спілкування жінки із своєю дитиною, якщо від засудженої вимагається відвідувати дитину у час, вільний від виконання покладених на неї обов’язків.

4. Засуджені жінки з вагітністю понад чотири місяці або які мають при собі дітей віком до трьох років у випадках, коли до них не застосовується звільнення від відбування покарання відповідно до статті 83 Кримінального кодексу України, направляються адміністрацією виправної колонії для дальшого відбування покарання у виправну колонію, при якій є будинок дитини.

5. Спілкування дитини, яка перебуває у будинку дитини, з близькими родичами здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що формує та забезпечує реалізацію державної політики
у сфері виконання кримінальних покарань.

6. Діти засуджених жінок за згодою матері можуть передаватися її родичам чи за згодою матері та за рішенням органів опіки і піклування - іншим особам або після досягнення трирічного віку направляються до відповідних дитячих закладів.

7. Якщо у матері дитини, яка досягла трирічного віку, невідбута частина строку покарання не перевищує одного року і вона сумлінно виконує свої материнські обов’язки, перебування дитини в будинку дитини може бути продовжено адміністрацією виправної колонії до звільнення матері.

Це положення заслуговує на позитивну оцінку.

Стаття 143. Особливості відбування покарання у виховних колоніях

 

1. У виховних колоніях засуджені мають право:

одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення.

2. При сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не менше однієї четвертої частини строку покарання засуджені мають право на поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено:

додатково одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення, яке за постановою начальника виховної колонії може проходити за межами виховної колонії.

Стаття 143. Особливості відбування покарання у виховних колоніях

 

1. У виховних колоніях засуджені мають право:

одержувати короткострокові побачення без обмежень
і щомісяця одне тривале побачення.

2. При сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не менше однієї четвертої частини строку покарання засуджені мають право на поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено:

за постановою начальника колонії одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення за межами виховної колонії.

 

Слід підтримати пропозицію щодо зняття обмежень числа короткострокових побачень, які надаються у виховних колоніях, а також уточнюючих змін з цього приводу.

 

Стаття 150. Місця відбування покарання у виді довічного позбавлення волі

 

1. Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання:

… .

2. Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених.

Стаття 150. Місця відбування покарання у виді довічного позбавлення волі

 

1. Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання:

… .

2. Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених, крім тих, що після відбуття двадцяти років покарання у приміщеннях камерного типу переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки.

Слід підтримати, оскільки пропоновані зміни мають на меті узгодження норм цієї статті з положеннями статті 1511 Кодексу, які передбачають можливість переведення засуджених до довічного позбавлення волі, які відбули двадцять років покарання у приміщеннях камерного типу, до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки і тримання їх серед інших засуджених.

 

 

 

                   

 

 

 

 

[1]Гущина, Н.А. Поощрение в праве: теоретико-правовое исследование [Текст] : Автореф. дис.… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Н. А. Гущина. – СПб.: С.-Петерб. гос. ун-т, 2004. – С. 7

 

 

[2] Дей, М.О. Правове регулювання засобів стимулювання праці в умовах ринкової економіки: теоретичні аспекти [Текст] : Автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05 / М. О. Дей. – Х.: Національний ун-т внутрішніх справ, 2005. – С. 1.

 

 

[3] Колот, А. М. Мотивація персоналу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://slv.com.ua/books/116.html. – Загол. з екрану.

 

 

[4] Гуцуляк, М.Я. Основні засоби виправлення та ресоціалізації засуджених до покарання у виді громадських робіт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://radnuk.info/statti/557-vukonavche/15100-2011-01-21-06-09-04.html. – Загол. з екрану.

 

 

[5] Ухвала Верховного Суду України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :  http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8036869. – Загол. з екрану.

 

 

[6]Извлеченную из задницы заключенного SIM-карту судья передал в доход государства //  http://www.ostro.org/general/society/news/414944/

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори