пошук  
версія для друку
15.06.2013

Тіньова доповідь до Переліку питань для Сьомої періодичної доповіді України про виконання Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (CCPR/C/UKR/Q/7)

   

Тіньова доповідь до Переліку питань для Сьомої періодичної доповіді України про виконання Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (CCPR/C/UKR/Q/7)

2013

Харківська правозахисна група

Харківська правозахисна група

Україна, а/c 10397, м. Харків, 61002

Телефон/факс + 38 (057) 700 67 72, 700 67 71

http://www.khpg.org/

E-mail:

Цей звіт підготовлено Харківською правозахисною групою (ХПГ). Харківська правозахисна група – одна з найстаріших і найбільш активних українських правозахисних організацій. Як окрема юридична особа ХПГ була зареєстрована в листопаді 1992 року, хоча вона була відома як правозахисна група Харківського "Меморіалу" ще з 1988 р., а окремі члени групи брали участь у правозахисному русі 60-х — 80-х років. ХПГ одночасно веде роботу в трьох напрямках: допомога особам, чиї права порушені, громадські розслідування фактів порушення прав людини; правове просвітництво, пропаганда культури прав людини через публічні заходи і видавничу діяльність; аналіз стану з правами людини в Україні (насамперед, політичними правами і громадянськими свободами).

Контактна особа: пан Геннадій Токарєв, Харківська правозахисна група, телефон + 38 (057) 700 67 72, e-mail: 

 

До Параграфу 11

Слід зазначити, що стосовно випадку побиття до смерті 36-річного чоловіка у камері попереднього затримання у м. Житомирі у 2005 році прокуратура порушила кримінальну справу щодо невизначеного кола працівників органів внутрішніх справ, яка була передана до районного суду. Інформація щодо подальшого розслідування справи відсутня.

Щодо справи про побиття до смерті Армена Мелконяна у Харківському СІЗО у 2005 році, то після критичних статей у пресі та наполягань правозахисних організацій і родичів загиблого у зв’язку з цим інцидентом прокуратура порушила кримінальну справу. У медичному висновку зазначено, що причина смерті не встановлена. З іншого боку в цьому ж документі рукою судово-медичного експерта написано, що смерть настала через асфіксію, тобто Мелконян задихнувся. Інформація стосовно прогресу у розслідуванні цієї справи відсутня.

У відношенні смерті Миколи Захадхевського  у СІЗО у квітні 2004 року слід зазначити, що відділ моніторингу виконання судових рішень Харківського СІЗО  не має записів щодо такої особи. До того ж, у 2004 році у закладі не сталося жодного смертельного випадку.

Істотною проблемою є численні порушення права на життя в місцях позбавлення волі чи тимчасового затримання особи (ІТТ, СІЗО, установи виконання покарань тощо). Жахливі умови перебування, часто практично відсутнє чи неефективне медичне лікування призводить до смерті людей. Нижче наведена статистика 2006 – 2012 років.

 

Смертність у СІЗО та виправних закладах

Показники

01.01.2007

01.01.2008

01.01.2009

01.01.2010

01.01.2011

01.01.2012

01.01.2013

Кількість осіб в місцях позбавлення  волі

160 725

149 690

145 946

147 716

154 027

154 029

147 112

Померло

741

729

765

761

808

1169

1 021

Випадків суїциду

44

54

40

44

44

59

65

 

Загальна кількість смертей у місцях позбавлення волі з 2006 р. до початку 2013 р. складає: 5994 чол., серед яких випадків суїциду: 350.

Особливої уваги заслуговує розслідування смертей в місцях позбавлення волі. В зазначених справах в переважній кількості випадків початкове розслідування проводить причетний орган (адміністрація місця позбавлення волі, де померла особа), який збирає докази вини або невинуватості своїх працівників, і тільки після цього передає зазначені матеріали до прокуратури. Фактично складається ситуація, коли прокуратура приймає рішення про порушення кримінальної справи або відмову в її порушенні виключно на підставі доказів, зібраних причетним органом, який не задовольняє вимозі незалежності.

Поширеною є ситуація, коли орган розслідування відмовляє в порушенні кримінальної справи, щоб не проводити розслідування. Особливо часто відмови в порушенні кримінальної справи відбуваються у випадках позбавлення життя працівником правоохоронного органу, смертей у місцях позбавлення волі. Пізніше зазначені відмови можуть скасовуватися судами, проте частіше це не впливає на ефективність розслідування, оскільки на початковому етапі не були зафіксовані докази.

Розслідування вже порушених кримінальних справ дуже часто проводиться повільно і неякісно, особливо в тих випадках, коли у вчиненні злочину підозрюються представники державних органів.

Причинами частих смертей у місцях позбавлення волі, зокрема, є неналежна організація надання медичної допомоги, недостатнє фінансування сфери охорони здоров’я, а також відмови у наданні можливості лікуватися в установах Міністерства охорони здоров’я України, що призводить до численних порушень права на життя.

Щодо розслідування випадків смертей Ігоря Індила і Тамаза Кардави, то у першому випадку за смерть студента міліціонери були звинувачені лише у незначній недбалості. Один з них, Сергій Приходько, був засуджений до 5 років позбавлення волі умовно, а другий, Сергій Коваленко, був амністований судом. Що стосується смерті Тамаза Кардави, то прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи. Юристи Харківської правозахисної групи ведуть цю справу у Європейському суді з прав людини, яка передана на даний момент на комунікацію із Урядом України.

 

Рекомендації:

1.       Запровадити ефективні механізми розслідування смертей, особливо тих, що були викликані діями представників правоохоронних органів, а саме:

-          розробити детальні інструкції в яких зафіксувати мінімальний перелік слідчих дій, які мають бути проведені в кожному випадку смерті для того, щоб орган розслідування міг ставити питання про закриття кримінальної справи. У разі немотивованої відмови слідчих дотримуватися вказаних інструкцій, відсторонювати їх від роботи та притягати до дисциплінарної відповідальності;

-          регулярно проводити підготовку (перепідготовку) працівників органів розслідування для підвищення якості проведення ними слідчих дій;

-           провести структурну реформу правоохоронних органів, в ході якої звести до мінімуму функції і завдання, які б дублювалися різними підрозділами і органами, зменшити навантаження на конкретних правоохоронців за рахунок зменшення кількості їх другорядних функцій і обов’язків (важливо, щоб це відбулося саме на практиці), покінчити з практикою залучення до роботи правоохоронців у неробочий час без надання додаткових вихідних, запровадити ефективну систему оплати праці;

-          покращити матеріально-технічне оснащення правоохоронних підрозділів;

-          підвищити якість проведення експертних досліджень;

-          створити незалежний орган розслідування смертей осіб в місцях позбавлення волі.

2.       Створити ефективну систему попередження злочинів. У цьому аспекті, серед іншого, необхідно підвищити ефективність взаємодії дільничних інспекторів міліції з населенням.

3.       Створити на практиці систему невідворотної відповідальності за всі випадки застосування невиправданого насильства з боку правоохоронців.

4.       Створити ефективну систему контролю за користуванням та зберіганням зброї правоохоронцями. Приймати рішення про дозвіл на користування зброєю на підставі усестороннього аналізу особи правоохоронця. Створити ефективну систему відповідальності керівників правоохоронних підрозділів за дозвіл користуватися підлеглим зброєю без аналізу їх особи або у разі формального підходу до такого аналізу.

5.       Створити ефективну систему контролю за психологічним станом правоохоронців та на підставі рішення психолога відсторонювати їх від роботи.

6.       Створити нову систему СІЗО за межами міст. Покращити матеріально-технічні умови в місцях несвободи відповідно до рекомендацій Європейського Комітету проти катувань.

7.       Створити ефективну систему надання медичної допомоги в місцях несвободи.

8.        Законодавчо зобов’язати орган розслідування з розумними інтервалами інформувати потерпілих та їх родичів про хід розслідування справи.

9.       Законодавчо закріпити можливість проведення незалежної судово-медичної експертизи для оцінки причин завдання смерті особі.

10.    Проводити систематичні навчання та інструктажі працівників міліції, які задіяні у спецопераціях по затриманню осіб, підозрюваних у злочинах.

11.    Провести реформи в сфері охорони здоров’я з метою попередження зростання показників смертності населення.

 

До параграфу 12

Про забезпечення недискримінації, тортур та іншого жорстокого поводження з людьми, що вживають наркотики

Особи, які страждають наркоманією, мають стабільну психофізіологічну необхідність прийняття психоактивних речовин. Це означає, що через свій хворобливий стан вони, незалежно від загрози санкцій, регулярно вживають засоби або психотропні речовини з метою запобігання абстинентного синдрому, який викликає в них страждання фізичного та психологічного характеру, принаймні у мінімально необхідному для них обсязі. Відповідно до українського законодавства, документів ВООЗ, наркоманія – це хвороба, і, отже, застосування кримінальних санкцій, тим більше такої суворої, як позбавлення волі, причиною якої є хвороба, має всі ознаки дискримінації за станом здоров’я. Європейська конвенція, Пакт про громадянські і політичні права, про економічні, соціальні і культурні права зобов’язує держави-учасників, одним з яких є Україна, забезпечити закріплені в них права без дискримінації. У той же час Україна має старі, репресивні підходи до ведення так званої війни з наркотиками. Діючою політикою держави, положеннями кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового та адміністративного законодавства в ланцюгу "злочин-наркоманія" перевагу віддано не боротьбі з наркоманією (наркотичною залежністю), як хворобою, не боротьбі з розповсюдженням наркотиків, а кримінальному переслідуванню наркотично залежних хворих людей. Висока криміналізація чинним законодавством України дій наркотично залежних хворих людей є однією з найбільш вагомих причин жорстокої дискримінації осіб цієї соціальної групи з боку правоохоронних органів, зокрема, міліції. Ця дискримінація супроводжується рядом видів порушень прав наркотично залежних, які мають ознаки системності. При цьому, в силу свого вразливого становища, особи цієї соціальної групи практично позбавлені можливості домогтися відновлення своїх порушених прав та притягнути до відповідальності винних у цьому. А безкарність міліції породжує рецидив.

Спостереження за повсякденною діяльністю міліції свідчить, що істотна частина статистичних показників оперативно-службової діяльності по боротьбі з незаконним обігом наркотиків здійснюється шляхом фальсифікацій та інших зловживань, що супроводжуються системними порушеннями основних прав наркотично залежних людей, які у зв’язку з їх фізіологічними особливостями не можуть адекватно захищати свої права. До основних типових порушень прав наркотично залежних людей у діяльності міліції слід віднести:

– проведення процесуальних дій за відсутності відповідних процесуальних документів;

– проведення процесуальних дій за відсутності понятих;

– використання стану наркотичного сп’яніння при проведенні процесуальних дій і складанні процесуальних документів;

– використання стану абстиненції («ломки») при проведенні слідчо-оперативних дій, при використанні якого людина в силу свого безвихідного фізичного стану змушена визнати провину у скоєному злочині, обмовити себе, здійснити наклеп на іншу особу, та інше;

– примус до дачі показань проти себе в порушення ст. 63 Конституції України;

– не роз’яснення прав відповідно до вимог процесуального законодавства;

– позбавлення права на захист, зокрема, відмова у наданні адвокатських послуг, неповідомлення про право мати захисника або повідомлення про це із запізненням;

– незаконне застосування фізичної сили та спецзасобів до затриманого під час дізнання чи слідства;

– створення відповідних умов і примус до дачі хабарів;

– застосування тортур, завідомо незаконного затримання, завідомо незаконного порушення кримінальної справи і здійснення інших посадових злочинів щодо наркотично залежних осіб.

В Україні є досить поширеною проблемою міліцейська жорстокість до наркотично залежних осіб та їх тортури, що є грубим порушенням не тільки таких міжнародних правових документів, як Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання та інших міжнародних актів, а й внутрішнього законодавства України. Маргінальне становище цієї категорії людей робить їх легкою здобиччю для співробітників міліції при формуванні статистичних показників оперативно-службової діяльності. Міліція використовує наркотичну залежність як знаряддя, щоб змусити наркотично залежних людей давати свідчення: перспектива болю від «ломки» робить цих людей особливо вразливими і більш схильними підкоритися тиску з боку міліції. Високий рівень стигматизації цієї соціальної групи з боку суспільства в свою чергу викликає, як правило, безкарність міліціонерів при вчиненні таких протиправних дій. Втім, мають місце поодинокі випадки притягнення співробітників міліції до кримінальної відповідальності за знущання над наркозалежними. Про це свідчить засудження трьох працівників Бахчисарайського райвідділу міліції до термінів ув’язнення за тортури наркозалежних з метою отримати зізнання[1].

Іншою поширеною формою жорстокого поводження з наркоманами є відмова у наданні медичної допомоги в місцях позбавлення волі. Шкода, заподіяна в результаті цих дій, все ще існує в місцях утримання під вартою, незважаючи на те, що підзаконні акти передбачають обов’язок адміністрації місця утримання під вартою надати медичну допомогу цій категорії людей.

 

До параграфу 13

Щодо розслідування тортур

Відповідь уряду (п. 106) про те, що покарання за ст. 365 КК України поглинає покарання за ст. 127 є недостатньо коректним, оскільки за умови вчинення особою обох злочинів виникає сукупність злочинів, кожен з яких зазіхає на різні об’єкти. Злочини за ст. 364, 365 КК України відносяться до злочинів у сфері службової діяльності, тоді як ст. 127 КК України – злочин проти життя і здоров’я. Дане поглинання, на яке дає посилання уряд, свідчить про неефективність розслідування, оскільки поглинаються лише покарання, об’єктивні ж сторони поглинатися не можуть, це грубе порушення принципу кримінального права: «за кожний злочин має бути призначене покарання».

Однією з причин, яка дозволяє уникнути співробітникам міліції кримінальної відповідальності за статтею 127 КК України «катування», є недосконалість формулювання цієї статті. У результаті внесення змін 05.11.2009 року з тексту статті зник спеціальний суб’єкт злочину – посадова особа, а разом з ним і сутність кваліфікації «тортури» у значенні статті 1 Конвенції ООН проти катувань. Таким чином, чинна редакція статті не відповідає вимогам статей 1-4 Конвенції ООН проти катувань[2].

У відповідь на інформаційні запити Харківської правозахисної групи, органи Генеральної Прокуратури надали наступну статистику за 2012 рік стосовно порушення кримінальних справ за ст. 127, а також ст. ст. 364, 365 КК України. Так, станом на 19 листопада 2012 щодо працівників міліції за злочини, що містять у собі ознаки тортур та інших видів жорстокого поводження, було порушено 41 кримінальну справу, в тому числі за ст. 127 КК України – 7 справ, за статтею 364 КК України – 2 справи, за статтею 365 КК України – 32 справи. Крім того, в період з 20 листопада по 31 грудня 2012 року за злочинами даної категорії розпочато 401 кримінальне провадження щодо працівників органів внутрішніх справ, з яких за статтею 127 КК України – 9 проваджень, за статтею 364 КК України – 41, за статтею 365 КК України – 307 справ. Можна говорити про високий рівень латентності даних злочинів, що підтверджується даними, отриманими громадськими приймальнями неурядових організацій. Так, за 2012 рік тільки мережею приймальних УГСПЛ було зареєстровано 159 скарг на тортури та інші форми жорстокого поводження (на 20 листопада 2012)[3].

Моніторинг незаконного насильства в органах внутрішніх справ, проведений Харківським інститутом соціальних досліджень протягом останніх років, приводить нас до невтішних висновків – продовжує відбуватися відкат до цифр 2004 року, коли оціночна кількість постраждалих від жорстокого поводження з боку співробітників міліції становила понад 1 млн. осіб[4].

Тортури в міліції характеризуються великим рівнем латентності ще й тому, що рівень нігілізму в державі досить великий, потерпілі не бачать сенсу звертатися до правоохоронних органів, оскільки від них виходив первісний злочин. До того ж, системною проблемою є тісний неофіційний взаємозв’язок системи правоохоронних органів та органів судово-медичної експертизи. У зв’язку з тим, що почастішали випадки скарг на тортури, міліціонери намагаються «замести сліди» тортур на ранніх стадіях. Відразу після отримання від потерпілих зізнань або досягнення іншої мети, співробітники ОВС беруть розписки з побитих про те, що ті претензій не мають, а також проводять освідування зі знайомими експертами, закріплюючи факт того, що особу не було побито. Так, у провадженні ХПГ перебуває справа за представництвом інтересів потерпілого М., відносно якого міліціонери вчинили саме таким чином. Будучи заляканим і намагаючись підтвердити неправдивість відомостей, що викладаються в подібній записці, потерпілий М. навмисне не поставив на ній дату і понівечив своє по батькові, про що пізніше заявив у суді. Подібні випадки є, на жаль, систематичними.

 

Щодо права ув’язнених скаржитися на тортури

Позитивним моментом у моніторингу прав ув’язнених, у тому числі і на свободу від катувань, а також на можливість поскаржитися у разі порушення їх прав, є створення на національному рівні на базі апарату Омбудсмена нової системи «Омбудсмен+», яка передбачає тісну взаємодію з неурядовими громадськими організаціями. Практичним моментом реалізації даної програми є швидке реагування співробітників апарату Омбудсмена на заяви громадян та неурядових організацій про протиправні дії з боку співробітників місць позбавлення волі, яке виражається в негайних візитах до місць несвободи без попередження адміністрації спільно з представниками НГО.

Станом на 31 грудня 2012 року співробітниками відповідного Департаменту Секретаріату Омбудсмена були здійснені моніторингові візити до 169 установ: таких, що знаходяться у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ – 82 установи, Служби безпеки – 1 установа, Державної пенітенціарної служби – 31 установа, Державної прикордонної служби – 5 установ, Міністерства оборони – 2 установи, Міністерства охорони здоров’я – 16 установ, Міністерства соціальної політики – 26 установ та Міністерства освіти, науки, молоді та спорту – 6 закладів. До типових порушень прав і свобод людини, які притаманні, на думку Омбудсмена, у всіх зазначених типах місць несвободи, можна віднести несвоєчасне і неефективне розслідування випадків отримання ув’язненими та засудженими тілесних ушкоджень[5].

 

До параграфу 14

 

Щодо незалежного механізму розгляду скарг на дії співробітників внутрішніх справ і реформування прокуратури

Згідно із законодавством України органами, уповноваженими на проведення розслідування скарг на погане поводження з боку працівників МВС України, є органи прокуратури України. Значною мірою неспроможність органів прокуратури провести ефективне розслідування за скаргою на тортури пов’язана з суперечливими функціями, які вона виконує відповідно до національного законодавства. Так, з одного боку органи прокуратури відповідають за перевірку законності дій міліції, а з іншого – підтримують обвинувачення в суді. Отже, працівники прокуратури мають тісні професійні зв’язки з працівниками міліції. Цей конфлікт інтересів завдає шкоди ефективному розслідуванню скарг про застосування тортур. У результаті в Україні панує обстановка безкарності міліціонерів, які застосовують жорстоке поводження під час своєї повсякденної роботи. Така обстановка безкарності є однією з основних причин поширення в Україні тортур. Отже, Україна потребує незалежного органу для розслідування заяв про застосування жорстокого поводження співробітниками правоохоронних органів. Цей орган повинен відповідати п’яти принципам, встановленим практикою Європейського суду з прав людини, а саме: незалежності, адекватності, оперативності, громадського контролю та участі жертви у провадженні. Цей орган не повинен мати жодного ієрархічного або інституційного зв’язку з міліцією або урядом[6].

Окремою проблемою є недостатня наявність повноважень з розслідування заяв про катування у такого органу як Управління внутрішньої безпеки Міністерства внутрішніх справ України. Серед його основних функцій – виявлення, попередження і припинення злочинних, корупційних та інших протиправних діянь, що готуються або вчинені працівниками органів та підрозділів внутрішніх справ, а також захист посадових осіб органів внутрішніх справ України від перешкоджання їм у виконанні службових обов’язків.

Незважаючи на достатню процесуальну відособленість, дане управління все одно входить у структуру органів внутрішніх справ, що не забезпечує достатнього рівня об’єктивності при розслідуванні заяв про катування та інші види жорстокого поводження.

Європейський суд констатував також, що неефективне розслідування скарг на катування є системною проблемою в Україні (див. справу «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, рішення від 15 травня 2012 р.).

 

Щодо відеозапису допитів

Хочемо звернути увагу Комітету на те, що в п. 111 Відповідей Уряд дає посилання на ст. 107 нового КПК, проте дана норма закріплює можливість проведення аудіозапису допитів, а не обов’язок правоохоронних органів проводити такий запис. Запис може бути застосований за клопотанням учасників слідчої дії, однак особи, які допитуються, можуть не знати про своє право. Тому доцільним було б закріплення імперативної норми про фіксацію всіх допитів за допомогою аудіо- та відеозапису шляхом внесення відповідних змін і доповнень до КПК.

 

До параграфу 15

 

Публічний моніторинг місць несвободи

Національний превентивний механізм

Ратифікувавши в 2006 році Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань (далі – Факультативний протокол), Україна зобов’язалася створити національний превентивний механізм, тобто орган (чи органи), який буде здійснювати безперешкодні відвідування і моніторинг місць несвободи з метою недопущення катувань. Це зобов’язання не було виконане впродовж наступних семи років.

Згідно з пріоритетами, які були проголошені Валерією Лутковською, створення НПМ в Україні відразу стало одним з ключових напрямків діяльності нового Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. В структурі Секретаріату Уповноваженого було створено Департамент з питань реалізації НПМ.

Протягом літа Департамент був в більшості укомплектований за результатами відкритого конкурсу фахівцями, які мають досвід роботи в установах, що підлягають моніторингу, а також експертами, що мають досвід моніторингу місць несвободи. Наразі триває процес призначення працівників Департаменту (станом на 20 жовтня призначено 21 працівника при загальній штатній чисельності – 34 посади).

Від самого початку Департамент дуже тісно і продуктивно співпрацює з громадськими організаціями. Спільно з представниками правозахисних організацій був вироблений алгоритм функціонування НПМ за моделлю «Омбудсман +». За цим алгоритмом у схемі реалізації НПМ активно задіяні регіональні представники Уповноваженого, регіональні координатори зі зв’язків з громадськістю, Експертна рада по НПМ, Всеукраїнська громадська організація «Асоціація незалежних моніторів» (на підставі підписаної на рік угоди з Уповноваженим), інші правозахисні і громадські організації.

На даний час за участі провідних експертів в галузі НПМ – представників правозахисних НУО, при фінансовій підтримці МФ "Відродження", проведено стратегічне планування розвитку НПМ в Україні на період до кінця 2013 року.

За 6 місяців працівниками Департаменту та представниками громадськості було здійснено моніторингові візити до місць несвободи, які розташовані на території АР Крим, Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької та Чернігівської областей. Станом на 1 листопада 2012 року працівниками Департаменту було здійснено моніторингові візити до 136 установ, які перебувають у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ (62 установи), Служби безпеки (1 установа), Державної пенітенціарної (23 установи) та прикордонної служб (3 установи), Міністерства оборони (2 установи), Міністерства охорони здоров’я (16 установ), Міністерства соціальної політики (25 установ) та Міністерства освіти, науки, молоді та спорту (4 установи). 24 візити було здійснено разом з представниками місцевої громадськості у Волинській, Черкаській та Херсонських областях за проектом, підтриманим МФВ. За кожним з візитів було підготовлено звіт та направлено відповідним відомствам з рекомендаціями щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини. На час написання доповіді ще тривала обробка відповідей Міністерств та відомств на рекомендації Департаменту. Департамент ретельно контролює виконання відомствами рекомендацій Уповноваженого і, при необхідності, вживає додаткових заходів.

Наприклад, 19 липня 2012 року здійснено візит до Оболонського районного управління ГУ МВС у м. Києві. Було проведено перевірку умов тримання затриманих, слідчих кімнат, пропускного режиму, книг і журналів реєстрації та питання вивчення особовим складом відповідних документів та законодавчих актів, які регламентують дотримання прав і свобод громадян, у системі службової підготовки. Було виявлено низку недоліків та надано рекомендації для якнайшвидшого їх усунення керівництву Управління. МВС надав звіт, у якому повідомив, що рекомендації Омбудсмана враховані частково. Департамент з реалізації НПМ подав повторне звернення до МВС про неналежне реагування на зауваження Омбудсмана і попередив про адміністративну відповідальність.

Відбулось і декілька раптових візитів до закритих установ з метою перевірки інформації щодо застосування до затриманих осіб катувань та жорстокого поводження. Перевірялася, зокрема інформація щодо масового побиття засуджених осіб в Копичинській виправній колонії №112, побиття працівниками міліції Дніпровського районного управління ОВС в м. Києві адвоката О. Веремеєнка, побиття мандатного біженця УВКБ ООН у Лук’янівському СІЗО, тощо. За кожним з цих візитів готувався лист до органів прокуратури з проханням провести ретельне розслідування.

Однак, відвідавши з червня по жовтень 136 установ та здійснивши декілька візитів без попередження, Департамент жодного разу не оприлюднив результати цих візитів. У кращому випадку на сайті можна було побачити  інформацію про те, що в ході візиту виявлені системні порушення, у зв’язку з чим направлено листа до відповідного органу. Відсутність інформації про результати візитів породжувала в суспільстві скептичне ставлення до діяльності Департаменту з реалізації НПМ і в цілому – до Офісу Уповноваженого. У цьому можна було переконатись ознайомившись, наприклад, з дописами учасників тематичних груп у соціальних мережах, зокрема, на Фейсбуці. Згідно з ч.2 ст.21 Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань, не підлягає розголошенню тільки конфіденційна інформація, зібрана НПМ. Перші проміжні звіти  Департаменту почали з’являтися тільки в листопаді.

Із спостереження за діяльністю Департаменту з реалізації НПМ, як і інших структурних підрозділів Секретаріату Уповноваженого можна зробити висновок про існування єдиного алгоритму реагування на повідомлення про порушення прав людини. Отримане повідомлення про порушення Секретаріат перевіряє і з відповідними рекомендаціями Уповноваженого направляє за належністю з проханням у встановлений термін повідомити про вжиті заходи. У випадку невиконання, або часткового виконання рекомендацій, Уповноважений вступає у подальший діалог з керівництвом відповідного відомства. І тільки у разі злісного ігнорування Уповноважений вдається до публічного розголосу, або до адміністративних заходів впливу.

У зазначеному алгоритмі є кілька позитивних моментів. По-перше, звернення до відповідних органів супроводжуються рекомендаціями Уповноваженого. По-друге – Уповноважений тримає на контролі і вживає додаткові заходи для забезпечення виконання його рекомендацій.

На жаль, підтвердити усе це статистичними даними поки немає змоги через дуже короткий моніторинговий період та через неналагодженість системи збору даних в самому Секретаріаті.

Моніторинг показав, що суттєвою перешкодою на шляху створення НПМ став брак коштів. З одного боку, попередній Омбудсман залишила свою посаду практично вичерпавши бюджет на наступний рік. З другого боку, фінансування НПМ не передбачено бюджетом через відсутність у минулому такого напрямку діяльності Уповноваженого. Вихід довелось шукати і було знайдено з допомогою вдалого фандрайзінгу. Так, усе необхідне офісне обладнання для повноцінної роботи структурного підрозділу було надано у вигляді безповоротної благодійної допомоги Офісом UNDP в Україні. На профільне навчання співробітники Департаменту направляються за потребою за рахунок грантів, залучених НДО, які займаються цією діяльністю.

Ситуація з фінансуванням НПМ може змінитися вже у 2013 році. Прийнятий закон «Про внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» щодо національного превентивного механізму» передбачає видатки на фінансування НПМ з Державного бюджету. Але залишаються проблеми пов’язані з процедурами, що регулюють діяльність державних органів. Омбудсман не має можливості фінансувати моніторингові виїзди громадських діячів. Саме тому питання адекватного матеріального забезпечення регулярної моніторингової діяльності в рамках національного превентивного механізму залишається відкритим.

Викликає стурбованість, що через неналежне інформування створення НПМ в Україні не викликає інтересу у суспільства, не зважаючи на ефективність цього механізму у попередженні катувань і жорстокого поводження в місцях несвободи. Вочевидь, є нагальною потреба у реалізації більш цілісної інформаційної політики у висвітленні проблем місць несвободи та роботи НПМ.

 

Суспільний контроль за додержанням прав засуджених

Далі ми наводимо наші міркування стосовно діяльності спостережних комісій в Україні.

Незважаючи на намагання громадянського суспільства зрушити з місця діяльність спостережних комісій шляхом організації підготовки майбутніх кваліфікованих членів комісій, розробки інформаційних, аналітичних матеріалів, їх діяльність все ще залишається профанацією по відношенню до того, яким повинен бути громадський контроль.

У серпні – вересні 2012 року були направлені звернення на адреси СК Харківської області (9 спостережних комісій, які контролюють дотримання прав засуджених, загалом же у області налічується аж 42 СК. Адреси спостережних комісій та імена їх голів були взяті з офіційного сайту управління Державної пенітенціарної служби в Харківській області, який на зараз уже припинив своє існування та був переміщений за іншою електронною адресою. У зверненнях були поставлені питання про персональний склад районної СК, актуальні контактні дані голови, заступника голови СК, а також секретаря, план роботи комісії на півріччя (рік), заплановані дати та час засідань СК в тому числі засідань в установах виконання покарань, графік роботи комісії з питань умовно-дострокового звільнення, заміни покарання більш м’яким на квартал  у підконтрольній СК установі виконання покарань (в т.ч. час засідання відповідних комісій).

Жодна комісія не надала вичерпних відповідей та/або відповідей на усі поставлені питання. Від комісій Дзержинського району та Харківського району листи повернулись із позначкою «адресат давно вибув» і «за даною адресою немає людини». Це з одного боку можна пояснити тим, що колишній голова комісії змінився через те, що був звільнений з посади, адже адресатом ми вказували голову спостережної комісії. Разом з тим нами вказувались голови комісій, які перелічені на сайті УДПтСУ в Харківській області. Цікаво, що із дев’яти комісій, яким надсилались листи, лише у трьох голови залишились незмінними від тих, що передбачені на сайті УДПтСУ в Харківській області. Тим не менш, на відміну від СК Дзержинського та Харківського району з інших СК, де змінились голови, відповіді були надані, незважаючи на те, що «адресат вибув».

Однієї комісією – Балаклійського району – відповідь не була надана, незважаючи на те, що адресат наш запит отримав. Крім того, від більшості СК відповіді надійшли із запізненням. Така «доступність» СК для вільних громадян багато про що говорить, адже, виходячи з цього, цілком зрозуміло, чому засудженим немає сенсу звертатись до СК щодо порушень своїх прав, адже не можна розраховувати не тільки на якісну реакцію на порушення зі сторони СК, а й на будь-яку реакцію взагалі.

З-поміж іншого вразило те, що до представників усіх СК дуже складно додзвонитись. Часто це вдавалось після 5 дзвінків за різними номерами, відповідаючи на кожен з яких давали номер телефону, за яким треба зателефонувати і, телефонуючи за кожним із яких, просили передзвонити пізніше і т.д. Усе це гарно демонструє наскільки складно може бути додзвонитись до будь-якої із СК безпосередньо з установи виконання покарань, де зателефонувати можна лише за розкладом. Тільки одна (!) СК бажала здійснювати контроль за дотриманням виборчих прав засуджених у день виборів шляхом безпосереднього відвідування установи – Холодногірської ВК №18. Усі ж інші навіть не задумувались про це.

У більшості кримінально-виконавчих установ області відсутня легкодоступна інформація про контакти членів комісії, а також про адреси СК. Це вплинуло на те, що засуджені мало що знають про СК. Переважна більшість засуджених на запитання, чи чули вони що-небудь про спостережні комісії, кажуть, що ні. Наприклад, окремі засуджені Темнівської ВК №100 вказали, що в їхній установі з’явилась одна дошка із контактними даними СК рік назад, коли вони її виготовили та вивісили перед самим приїздом комісії для того, щоб відзвітувати перед комісією, яка, до речі, зі слів засуджених була побачена ними на території колонії лише один раз. Також перед виборами було здійснено перевірку того, чи збираються представники СК, на яких лежить обов’язок здійснювати контроль за дотриманням прав засуджених в окремих колоніях (9 СК), здійснювати контроль за дотриманням виборчих прав засуджених в день виборів до парламенту.

Не є задовільними й статистичні дані діяльності СК області за рік. Наприклад, жоден засуджений не звернувся за допомогою до 20 СК області із існуючих 42! Аж 32 із 42 комісій не надали жодному засудженому допомогу у працевлаштуванні. Ті 10 СК, що надали таку допомогу, надали її всього 27 особам.

 

До параграфу 16

Проблема переповненості в’язниць та установ досудового ув’язнення.

 

Відповідно до інформації, представленої в §§ 121-126 Доповіді  Уряду, кількість  осіб, які утримуються в установах Державної пенітенціарної служби було зменшено протягом 2012 року. Незважаючи на це, умови тримання у в’язницях і слідчих ізоляторах, як і раніше, викликали у нас значне занепокоєння. 

14 листопада 2012 була опублікована доповідь Комітету з запобігання катувань і нелюдського чи принижуючого поводження чи покарання за результатами візиту в Україну з 29 листопада по 6 грудня 2011 року.

КЗК відвідав слідчі ізолятори м. Києва та Харкова. У доповіді вказується, що Комітет визнає зусилля українських влад по розвантаженню СІЗО, проте залишаються серйозні проблеми. Незважаючи на те, що нещодавно Харківський СІЗО було розвантажено на 1000 чоловік, яких було переведено до інших установ, ситуація залишається досить проблематичною. Просто жахає виявлена делегацією інформація про те, що у цьому СІЗО в камері площею 45 кв. м. трималось 44 дорослих ув’язнених. Таким чином на одну особу доводилось близько 1 кв. м. площі. Більше того, у камері було всього 28 ліжок, що означало, що ув’язненим доводилося спати по черзі.

Вражає також інформація про те, що у цій установі для тимчасового затримання порушників режиму використовувалися кабінки площею всього 0.8 кв. м. Адміністрація установи вказала, що ці кабінки використовувалися для тимчасового утримання порушників режиму, до їх допиту співробітниками відділу внутрішньої безпеки. Комітет зазначив, що такі приміщення не можуть використовуватись навіть для коротких проміжків часу (п.44 Доповіді).

Також делегація відмітила, що наявність металевих решіток на вікнах камер не є допустимою, і адміністрації СІЗО довелось запевнити делегацію, що вони будуть демонтовані найближчим часом. Пізніше українська влада запевнила Комітет, що ці решітки демонтовані у своїй коментарях на доповідь КЗК. Варто відзначити, що Комітет щоразу при здійсненні візитів до України звертає увагу на неприпустимість використання металевих решіток на вікнах камер і щоразу адміністрація установ, підпорядкованих ДПтСУ, запевняє, що вони будуть зняті. Тим не менш, досить показовим є налаштованість української влади не виконувати цю рекомендацію Комітету, адже й до сьогодні у відповідності до п. 17 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (Наказ ДДУПВП №275) вікна камер приміщень камерного типу та дисциплінарних ізоляторів установ виконання покарань обладнуються металевими звареними ґратами. До речі, незважаючи на численні вимоги громадських організацій змінити саме останній нормативний акт, Наказ №275 не зазнавав жодних змін із 2007 року.

 

До параграфу 18

Однією з головних проблем, яка досі залишається у сфері судової влади, є невідповідність Закону України про Вищу раду юстиції рекомендаціям Венеціанської комісії. Рекомендації Венеціанської комісії[7] передбачають, що Вища рада юстиції не повинна бути відповідальною за призначення суддів на адміністративні посади в рамках судової системи (голова суду, заступник голови суду), оскільки виключний перелік повноважень ВРЮ передбачений в Конституції (ст. 131), в той час як ст. 20 Закону України про судоустрій та статус суддів наділяє ВРЮ цим повноваженням. Українська влада часто посилається на необхідність внесення змін до Конституції як на фактор, що ставить під загрозу прийняття нею рекомендацій Венеціанської комісії. Однак, виконання цієї рекомендації не вимагає конституційних поправок. Навпаки, вона вимагатиме внесення змін до Закону про ВРЮ для того, щоб привести його у відповідність із Конституцією – того, у чому українська влада має бути зацікавленою і без рекомендацій ззовні.

Іншим прикладом нездатності української влади виконувати рекомендації Венеціанської комісії є ст. 25 Закону про ВРЮ, яка стосується повноваження цього органу розглядати скарги на суддів. Таким чином, будь-який член ВРЮ має право вимагати і отримувати копії матеріалів судових справ, які ще очікують розгляду. Враховуючи той факт, що такі особи як Генеральний прокурор України, заступник Генерального прокурора України і міністр юстиції України є членами ВРЮ за посадою, такий орган може перетворитися на потужний важіль впливу на результати судових рішень, матеріали яких запрошувалися.

Ситуація, коли функції і повноваження судової та виконавчої влади нечітко розмежовані або коли остання може контролювати або скеровувати першу, є несумісною із поняттям незалежного суду[8]. Однак, процес політизації судової влади був відмічений значною кількістю національних та міжнародних експертів і організацій. Отже, відповідно до Закону про ВРЮ і Закону про судоустрій і статус суддів головними органами, відповідальними за вибір кандидатів для призначення на посади суддів, їх переведення з одного суду в інший, їх просування і звільнення, є Вища кваліфікаційна комісія суддів і Вища рада юстиції. Обидва ці органи довели, що вільно тлумачать закон та використовують пробіли у ньому. Таким чином, Закон про судоустрій не передбачає конкурсної основи для просування суддів, і попри заявлену змагальність реальність є іншою.[9] Для прикладу, у лютому 2012 року Вища кваліфікаційна комісія суддів надає рекомендацію перевести чотирьох суддів у столичний суд. Місяцем раніше через погані результати на кваліфікаційних тестах вони спочатку були призначені суддями провінційних судів. Цей механізм виявив простий спосіб обійти вимоги закону, які передбачають, що кандидат із кращими тестовими оцінками має більше шансів отримати посаду у суді. [10]

Що стосується подання уряду щодо вжитих ефективних заходів для підтримки незалежності судової влади[11], то закон, на який воно посилається, справді запроваджує позитивні зміни. Таким чином, цими змінами прокурорам було заборонено порушувати дисциплінарне провадження проти суддів у той час, коли справа ще знаходиться на розгляді і прокурор виступає стороною у ній. Однак, ці поправки не принесли корінних змін. Прокурори досі можуть справляти тиск на суддів шляхом дисциплінарної відповідальності, оскільки прокуратура часто вимагає переслідування у судовому порядку судді після винесення виправдувального вироку, хоча заявлені причини такого переслідування зовсім інші (наприклад, порушення строку позовної давності)[12].

Іншою тривожною тенденцією, що вказує на процес політизації судової влади, є зростаюча кількість кримінальних справ, порушених проти членів політичної опозиції, що закінчуються повною підтримкою обвинувачення у судах. Те саме стосується 90 % справ про заборону владою мирних зібрань, задоволених судом з абсолютно безглуздих підстав, таких як, наприклад, «негативний вплив на імідж столиці» або «громадські неприємності, викликані дудками»[13]. Це відхилення української судової влади від принципу незалежності та неупередженості також відобразилось у рішеннях Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах Тимошенко проти України і Луценко проти України. ЄСПЛ уникнув прямого посилання на політичні мотиви кримінальних звинувачень проти провідних політичних діячів; однак він визнав порушення ст. 18 у поєднанні зі ст. 5 Європейської конвенції з прав людини (утримання під вартою, не вмотивоване причинами, передбаченими у Конвенції)[14]. На додаток, декілька суддів не намагалися приховувати, що вони розглядають кримінальні справи проти Тимошенко як політично вмотивовані[15].

 

До параграфу 19

Новий Закон про адвокатуру і адвокатську діяльність був прийнятий 5 липня 2012 року і набрав чинності 15 серпня того ж року. Він був широко схвалений національними та міжнародними неурядовими організаціями і насправді містить багато прогресивних положень.

Однак закон, незважаючи на всі його прогресивні аспекти також створив додаткові стимули для корупції. Це може бути проілюстровано конфліктом серед адвокатів, що виник шляхом проведення альтернативних конференцій і установчих зборів. Наприклад, 15 жовтня 2012 року у Харкові були проведені два альтернативні регіональні установчі збори. Подібним же чином національні установчі збори адвокатів не пройшли без шуму. Більшість запрошених зібралися у готелі «Русь», створили Національну асоціацію адвокатів України і Раду адвокатів України, обрали осіб для зайняття головних адміністративних посад у цих органах та відкликали пана Висоцького з посади представника адвокатури у Вищій раді юстиції. У той же час альтернативні збори проводилися паном Висоцьким у приміщенні кінотеатру «Кінопанорама», у яких взяли участь близько 120 адвокатів. Слід відзначити, що обидві сторони обмінялися взаємними звинуваченнями відносно використання невстановлених осіб, щоб залякати делегатів, і навіть використання фізичного насильства для того, щоб змусити делегатів голосувати на їх користь. Через конфлікт пан Висоцький був притягнутий до дисциплінарної відповідальності, та в кінцевому рахунку йому було заборонено здійснювати свої професійні обов’язки рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії від 5 квітня 2013 року. Поясненням цього були «проведення альтернативних зборів» і «публічні заяви щодо законності судових рішень»[16]. На додаток, 17 квітня 2013 року регіональна кваліфікаційно-дисциплінарна комісія Закарпаття заборонила пану Сірому (якого багато хто вважав прихильником пана Висоцького) здійснювати свої професійні обов’язки на підставі того, що він робив деякі критичні зауваження щодо нового Кримінально-процесуального кодексу. Слід відмітити, що ці зауваження були зроблені паном Сірим 13 листопада 2012 року, тоді як Правила адвокатської етики були прийняті 17 листопада 2012 року. Таким чином, законність дисциплінарної відповідальності пана Сірого перебуває під серйозним питанням, враховуючи принцип заборони дії зворотної сили[17].

На додаток, приклади фізичного насильства проти адвокатів досі залишаються важливим питанням в Україні. Отже, 17 серпня 2011 року міліція доставила Курченко В.Д. до Сосновського районного суду м. Черкаси для того, щоб продовжити його утримання під вартою, але суддя вже поїхав додому і не було кому приймати рішення. Замість звільнення Курченко В.Д. з-під варти, як це вимагає ст. 29 Конституції України, слідчий разом із співробітниками оперативного підрозділу «Сокіл», супроводжуючи його до міліцейської машини почали вивозити його у невідомому напрямку. Коли адвокат Курченко В.Д.  – Дмитро Карпенко – спробував втрутитися і запобігти неправомірній діяльності, співробітник «Соколу» вдарив адвоката, надів на нього наручники і затягнув його у міліцейську машину. В ній співробітник надів чорний синтетичний мішок на його голову і помістив його на підлогу на коліна і лікті. Співробітники правоохоронних органів побили руками і ногами різні частини тіла Дмитра Карпенка, головним чином, спину, тулуб і голову. Побиття супроводжувалося словесними образами та погрозами катувати його до смерті у підвалі міліцейської дільниці. Таке катування тривало близько 15 хвилин. Після цього чоловіка винесли до воріт міліцейської дільниці і залишили там. У Дмитра Карпенко були діагностові закрита черепно-мозкова травма, струс мозку, множинні пошкодження м’яких тканин тулубу та кінцівок, численні різані рани на руках[18].

Подібний інцидент мав місце 24 травня 2013 року у Білій Церкві. Адвокат Віктор Смалій, який захищав інтереси активіста громадянського руху Олександра Горбача, був побитий начальником місцевої міліції у кабінеті останнього[19].

Як правило, насильство проти адвокатів залишається некараним, що сприяє атмосфері вразливості серед юристів. Так, практикуючий у м. Харкові юрист Олег Максименко 29 грудня 2012 року був побитий невизначеною особою і йому в обличчя був розпилений перцевий аерозоль. Жертва звернулася до міліції цього ж дня[20]; однак відповідно до нашої інформації розслідування є поверхневим і неефективним і досі не дало результатів.

 

До параграфу 20

У реформі ювенальної юстиції в Україні ключову роль відіграє проект технічної допомоги «Реформування ювенальної юстиції в Україні» за сприяння Уряду Канади, який почав реалізовуватися у 2010 році і був розрахований на чотири роки. У зв’язку з цим при Міністерстві юстиції України була створена робоча група з провадження системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні», до складу якої включено представників Міністерства юстиції, Верховного суду, Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства молоді та спорту, Міністерства охорони здоров’я, Держдепартаменту з питань виконання покарань, Міністерства освіти і науки, Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів та громадських організацій.

Проект визначає конкретні напрями допомоги і співпраці щодо створення системи ювенальної юстиції та є результатом обговорень, проведених з органами державної влади та неурядовими громадськими організаціями.

Так, у рамках проекту планується здійснити розробку національної законодавчої бази для здійснення ювенальної юстиції, яка враховуватиме міжнародні стандарти щодо прав дітей.

Передбачається зміцнення дієздатності суддів та судів в Україні, застосовування нових підходів для забезпечення прав неповнолітніх, що здійснили злочини, та сприяння їх реабілітації для запобігання новим злочинам.

Проект реалізовується як на національному, так і місцевому рівнях. На проміжному етапі планується виконання двох пілотних проектів з метою виявлення ефективності основоположних принципів проекту.

В рамках проекту вже були виконані ці пілотні проекти – створені центри відвідування для неповнолітніх у Мелітополі та Івано-Франківську.

З канадської сторони проект реалізовуватиметься Канадським агентством міжнародного розвитку за участі Канадського виконавчого агентства.

Внесок Канади у цей процес склав 6.200.000 канадських доларів.

Відповідно до Указу Президента України «Про Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні» від 24 травня 2011 року, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2011 року був затверджений План заходів щодо реалізації Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні.

Слід також зазначити, що минулого року набрав чинності Кримінально-процесуальний кодекс України, яким запроваджено такі новели у сфері ювенальної юстиції:

1) введено спеціалізацію слідчого у справах дітей та суддів у кримінальному провадженні щодо дітей, які займаються виключно справами дітей;

2) введено аналогічну спеціалізацію для прокурорів (ювенальні прокурори);

3) введено окрему структуру Міністерства внутрішніх справ України – підрозділ із профілактики правопорушень серед дітей (ювенальна міліція);

4) виключено законодавчу можливість тримання неповнолітніх разом із дорослими від час попереднього ув’язнення;

5) заборонено очну ставку за участю неповнолітнього;

6) прокурору надано право заявляти цивільний позов в інтересах неповнолітнього;

7) дитина отримала можливість допиту за межами зали суду.

Щодо прийнятих заходів, зазначених у параграфі 131 Сьомої періодичної доповіді України про виконання положень Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права CCPR/C/UKR/7, слід зазначити наступне.

З метою профілактики злочинності серед неповнолітніх Міністерство освіти і науки, користуючись оперативними статистичними даними та інформаційними матеріалами, що надходять з регіонів, здійснює щоквартальний моніторинг стану злочинності та правопорушень серед неповнолітніх. Для цього створюються позашкільні гуртки, діяльність яких спрямована на професійну орієнтацію, в областях впроваджуються відповідні програми і комплексні плани, укладаються угоди про співпрацю між навчальними закладами, а також розроблена регіональна трирівнева модель профілактики підліткової злочинності.

Водночас у місцях позбавлення волі майже 80% дітей відбувають покарання повторно, що говорить про неефективну профілактичну роботу, а також неефективну роботу після повернення дитини з місця ув’язнення.

Щодо надання правової допомоги неповнолітнім, які мають конфлікт із законом, то наразі відсутня інформація щодо організації такої допомоги на належному рівні. Наявними є тільки відомості про поодинокі благодійні та релігійні організації, які в рамках своєї діяльності надають відповідну правову допомогу неповнолітнім правопорушникам.

Концепція відновного правосуддя в Україні переживає початковий етап своєї реалізації. Зокрема, упровадженням в Україні медіації нині займаються Український Центр Порозуміння, Харківська обласна група медіації, громадська організація «Київський правозахисний альянс» та інші організації. Водночас не існує комплексної програми залучення громади до виховання неповнолітніх правопорушників.

В рамках створення системи реабілітації для неповнолітніх, які мають конфлікт із законом, за підтримки Міністерства молоді та спорту України, Національної академії педагогічних наук України та Всеукраїнської фундації «Захист Прав Дітей» було здійснено міжнародний проект «Створення передумов для реформування закладів соціальної реабілітації для неповнолітніх правопорушників, котрі не досягли віку кримінальної відповідальності». На даний час створено центри психолого-педагогічної реабілітації на базі Єнакієвської, Комишуваської та Фонтанської шкіл соціальної реабілітації. Щорічно в центрах отримують реабілітацію близько 300 дітей з девіантною поведінкою.

Водночас альтернативні послуги для дітей, які мають проблеми у поведінці, не створюються, і не проводиться системна підготовка педагогічних працівників до роботи з дітьми з девіантною і делінквентною поведінкою.

Варто також зазначити, що служба пробації в Україні ще не створена. Натомість 04.01.2013 року у Верховній Раді Україні був зареєстрований Проект Закону «Про службу пробації» за № 1197 і на даний момент він очікує розгляду.

В Україні існує декілька видів покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітніх правопорушників і які є альтернативними позбавленню волі.

Відповідно до ст. 98 Кримінального кодексу України, до неповнолітніх застосовуються лише такі основні види покарань, що є альтернативними позбавленню волі на певний строк та арешту: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи.

 

Рекомендації:

1. Запровадити центральний орган, метою діяльності якого є координація роботи організацій і об’єднань, що займаються відновним правосуддям.

2. У Кримінальному кодексі України необхідно передбачити окреме правове врегулювання питань призначення або заміни покарань для неповнолітніх заходами виховного впливу.

3. Одним із перспективних напрямів розвитку відповідного розділу Кримінального кодексу України є встановлення мети покарання неповнолітніх; розроблення системи покарань для неповнолітніх з урахуванням результатів соціологічних, кримінологічних та компаративістських досліджень; запровадження статей-зв’язок зазначеного розділу з загальними кримінально-правовими приписами щодо покарання, його призначення та звільнення від покарання та його відбування.

4. Врегулювати та запровадити ефективну систему медіації у кримінальному провадженні, для цього здійснити:

- закріплення кола справ, у яких можливе призначення медіації;

- включення часу, відведеного на медіацію, до процесуальних строків, визначення її максимальних строків для уникнення невиправданого затягування процедури учасниками;

- урегулювання вимог до медіаторів, їх правового статусу та процедури обрання.

5. Запровадити практику сімейних конференцій для сприяння вирішенню питання відповідальності неповнолітніх правопорушників за допомогою альтернативних способів покарань, участі громади у цьому процесі та більш ефективній ресоціалізації зазначеної категорії осіб.



[1] http://www.ark.gp.gov.ua/index.php?section=n&newsid=2812

[2] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1362641025

[3] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1362641025

[4] http://www.khisr.kharkov.ua/index.php?id=1324389395

[5] http://www.ombudsman.gov.ua/images/stories/062013/Dopovid_062013.pdf

[6] #_ftn19

[7] Про Закон України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження, SDL-AD (2010)029 Спільний висновок № 588/2010 18 жовтня 2010 року, § 26.

[8] CCPR/C/GC/32 23 серпня 2007 року, § 19.

[9] Судоустрій і судова реформа в Україні. Центр політико-правових реформ. Доступна на: #VII.Reform with the hidden aim

[10] Маніпуляції с процесом відбору суддів; Тиск на суддів, Права людини в Україні – Доклад правозахисних організацій 2012 року, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Харків «Права людини», с. 98

[11] CCPR/C/UKR/Q/7/Add.1, 16 травня 2013 року, § 149

[12] Зноска 9, ст. 99

[13] М. Середа, Т. Печончик: Страшне перо не в гусака, або як суди забороняють мітинги. Доступна на: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2012/07/19/6969140/

[14] Тимошенко проти України, скарга № 49872/11, 30 квітня 2013 року, §§ 299 – 301; Луценко проти України, скарга № 6492/11, 19 листопада 2012 року, §§ 108 – 110

[15] Тимошенко проти України, скарга № 49872/11, 30 квітня 2013 року, Спільна співпадаюча думка суддів Юнгверта, Нусберга і Потоки

[16] Відкритий лист Української Гельсінської спілки з прав людини щодо ситуації в українській адвокатурі. Доступний на: http://www.poryad.com/?p=20333

[17] Там же.

[18] Адвокати просять провести розслідування побиття міліціонерами їх колеги Дмитра Карпенка. Доступна на: http://helsinki.org.ua/ru/index.php?id=1314883869

[19] Голова Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури звертається до міністра внутрішніх справ з питання побиття адвоката. Доступна на: #more-

[20] Номер розслідування 12012220500000755

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори