пошук  
версія для друку
03.07.2013 | Юрій Чумак

Жорстока й нереформована

   

Події у Врадіївці, пов’язані з міліцейським безчинством, на жаль – не щось виняткове для нашої країни. Випадки, коли громадян б’ють, ґвалтують, калічать, піддають тортурам, принижують і оббирають – ні, не окупанти і гестапівці, а вітчизняні «правоохоронці» – стали страшною і дикої реальністю в сучасній Україні. Незвичайною є реакція мешканців невеликого селища на чергове беззаконня, скоєне представниками «державного озброєного органу виконавчої влади».

Аж ніяк не вітаючи штурми райвідділів (Конституція гарантує право на проведення виключно мирних зібрань), зауважу, що доведені до відчаю люди були змушені активно протестувати, чудово усвідомлюючи, що, за відсутності народного тиску, є величезна ймовірність того, що справу, фігурантом в якій проходять міліціонери, замнуть, заговорять, закриють, як вже бувало неодноразово.

Зрозуміло, що тепер, при настільки значному резонансі, є шанс, що розслідування звірячого зґвалтування доведуть до логічного кінця, та винних (незважаючи на особи, звання і зв’язки) притягнуть до відповідальності. Хоча – не факт. Пам’ятається, за гучною наприкінці 2008 року «справою Поміляйко», коли в Харкові 3-х оперативників звинувачували в застосуванні катувань до 2-х жінок, теж, спочатку була досить жорстка реакція з боку прокуратури та керівництва МВС. А з часом, коли інтерес громадськості згас, справа «заклякла», всі міліціонери відновилися на посадах, а їх керівники навіть вимагали мільйонні компенсації за нібито завдану їм «моральну шкоду».

Жорстокість, що виправдується необхідністю видавати на гора потрібні показники розкриття злочинів, корпоративна солідарність, що спотворено розуміється правоохоронцями (читай – покривання своїх колег), небажання прокуратури оперативно і об’єктивно проводити розслідування скарг на незаконні дії, що чиняться співробітниками органів внутрішніх справ, можливість швидко збагачуватися за рахунок «неофіційних платежів і «вирішувати питання» з контролюючими структурами, призводять до того, що у частини міліціонерів формуються відчуття безкарності і вседозволеності.

Тому не дивно, що громадяни, в масі своїй, не тільки не довіряють міліції, але бояться і часто зневажають тих, хто, за ідеєю і за Законом, покликані захищати їх.

При цьому розмови про реформування міліції протягом всієї історії незалежної України так і залишаються розмовами. Змінюються декорації, вносяться зміни у форму одягу, створюються і розпускаються різні підрозділи, але суть залишається тією ж – служба не народу, а групі олігархів (партії, клану), що перебуває при владі, функція «насосу», спрямована на викачування колосальних грошових коштів «з поля» і перерозподіл їх нагору, продукування горезвісних «показників», покликаних виправдати необхідність всієї величезної забюрократизованої системи.

13 квітня 2013 р. завершився встановлений президентом термін, до якого МВС і Мін’юст, під очільництвом Адміністрації президента мали розробити концепцію реформи Міністерства внутрішніх справ. Але концепцію не булу офіційно презентовано, реформа знову відкладається. До того ж, якщо вона і відбудеться, то, судячи з наявної інформації, буде косметичною – перейменують міліцію на поліцію, щось введуть або перепідпорядкують.

Проте, таке реформування нічого не дасть. Потрібен радикальний злам усієї існуючої системи правоохоронних органів – дощенту, а потім... Досвід Грузії наочно продемонстрував, що краще набрати нових недосвідчених співробітників і навчити їх працювати чесно й ефективно, ніж намагатися перевиховати тих, хто звик зневажливо ставитися до Закону і загруз у корупції.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори