пошук  
версія для друку
05.07.2013 | Юрій Чумак

Мешканець Миколаївщини переміг у Європейському суді з прав людини

   

Микола Татаренко здійснює підприємницьку діяльність в галузі сільського господарства. У серпні 2002 р. він уклав з Державним підприємством дослідного господарства «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту національного центру насіннєзнавства та сортовивчення (надалі – Державне підприємство) договір позики, згідно з яким надав на розвиток останнього значні грошові кошти, терміном на 2 роки.

Після того, як минув встановлений строк, Державне підприємство відмовилося повертати гроші, мотивуючи тим, що директор цього підприємства, зловживаючи своїм службовим становищем, привласнив велику суму грошей, в тому числі й запозичені в Татаренка. Хоча така позиція суперечить чинному законодавству, зокрема ст. 1172 Цивільного кодексу України, відповідно до якої юридична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання ним своїх трудових чи службових обов’язків.

У вересні 2004 р. Татаренко звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики, і рішенням Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 13.12.2005 р. було постановлено стягнути з Державного підприємства суму боргу та судові витрати.

Апеляційний суд Миколаївської області, розглянувши 28 лютого 2006 р. апеляційну скаргу Державного підприємства на рішення суду першої інстанції, відхилив її, і з цього дня рішення набрало законної сили та підлягало виконанню Державним підприємством у добровільному порядку.

А 3 липня 2006 р. Верховний Суд України, розглянувши касаційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області, подану в інтересах Державного підприємства, відмовив у відкритті касаційного провадження.

5 липня 2006 р. підрозділом примусового виконання рішень відділу Державної виконавчої служби в Миколаївській області було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження про стягнення з Державного підприємства на користь Татаренка М.Є. грошових коштів, копія якого була надіслана до підприємства.

Яке, однак, не виконало рішення суду ні в добровільному, ні в примусовому порядку. А Державною виконавчою службою в Миколаївській області не було вжито всіх передбачених законом заходів для реального виконання рішення суду, зокрема, не було складено актів про невиконання директором Державного підприємства рішення суду і не було передано ці акти до прокуратури Миколаївської області для вирішення питання про притягнення його до кримінальної відповідальності за скоєння дій, що містять ознаки кримінального злочину (умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили), за що встановлена кримінальна відповідальність за ст. 382 Кримінального кодексу України.

А незабаром Державна виконавча служба в Миколаївській області, посилаючись на Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна», яким встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, взагалі відмовилася виконувати рішення суду.

Фактично держава створила систему, а саме – банкрутство і мораторій на відчуження державного майна, використання якої дає можливість уникати повернення коштів державними підприємствами.

Тоді Татаренко подав скарги до вищих в порядку підлеглості органів державної виконавчої влади та прокуратури, але жодне з його звернень не було розглянуте і вирішене належним чином. У відповідь надходили лише відписки.

Звернення Татаренка в лютому 2007 р. до Миколаївського обласного управління юстиції, яке, відповідно до своїх повноважень, надає безкоштовні юридичні консультації та правову допомогу, закінчилося тим, що в цілому управлінні не знайшлося жодного службовця, який би зміг (чи захотів?) надати юридичну допомогу у вирішенні питання щодо виконання державною виконавчою службою рішень судів України на користь заявника.

Ці обставини – як відмова державних органів захистити його права людини та повернути належні кошти, так і постанови органів прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи, – засвідчили вичерпання адміністративних та кримінально-процесуального засобів захисту у відповідних національних органах.

У зв’язку з тим, що держава та її Державне підприємство виявилися неспроможними відновити порушені права, в тому числі й право на справедливий розгляд судом цивільної справи, право на мирне володіння своїм майном, Татаренко пішов іншим шляхом: подав заяву до господарського суду Миколаївської області про визнання Державного підприємства дослідного господарства «Реконструкція» селекційно-генетичного інституту національного центру насіннєзнавства та сортовивчення банкрутом.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 22.05.2007 р. було введено процедуру розпорядження майном Державного підприємства, визнані грошові вимоги Татаренка, призначено розпорядника майна боржника. Однак Державне підприємство подало апеляційну скаргу до Одеського апеляційного господарського суду, який, перекрутивши чинне законодавство України, зробив зовсім протилежні висновки. І скасував ухвалу суду першої інстанції від 22.05.2007 р.

Побачивши, що всі національні механізми відновлення порушеного права є вичерпаними, Микола Татаренко був змушений звернутися до Європейського суду з прав людини.

Предметом його заяви стали вимоги:
1. Визнати, що України здійснила порушення статті 6, 13, 14 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції.
2. Зобов’язати Україну привести внутрішнє чинне законодавство у відповідність з Конвенцією, рішеннями Європейського суду з прав людини таким чином, щоб проголошені в Конвенції права людини були реально забезпечені, а норми матеріального і процесуального права України, які дозволяють суддям і судам порушувати права людини, обмежувати їх і повністю позбавляти людину її прав, були вилучені з чинного ЦПК України.
3. Отримати сатисфакцію відповідно до статті 41 Конвенції у вигляді визнання порушення прав людини та відшкодування заподіяної шкоди.

Враховуючи, що невиконання рішень вітчизняних судів є, на жаль, вже «традиційним» порушенням прав людини в нашій країні, Європейський суд об’єднав в одній справі 90 заяв проти України за схожими скаргами.

І 6 червня 2013 р. виніс рішення у справі «Кононова та інші проти України» (номер 11770/03 і 89 інших заяв).

Європейський суд постановив, що мало місце порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд), ст. 1 Протоколу № 1 (захист права власності) та ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту).

Та присудив, що держава-відповідач протягом 3-х місяців повинна заплатити кожному претенденту певну суму коштів у євро. Панові Татаренку призначена сатисфакція в розмірі 3 000 євро.

Зауважимо, що одним із юристів, що надавав Татаренку правову допомогу під час усієї «епопеї» в українських судах та допомагав складати заяву до Європейського суду, був член Харківської правозахисної групи адвокат Роман Лихачов.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори