пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201319
09.07.2013 | Наталка Ковальчук

Реквієм по пам’яті?

   

У такому горі никнуть гори.

Кам'яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в'язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Якось несподівано перегукнулися ці слова з «Реквієму» Анни Ахматової з темою публікації «Кваліфікація злочинів комуністичного режиму: геноцид і злочин проти людяності» (Євген Захаров, Міжнародне товариство «Меморіал». Інформаційний портал Харківської правозахисної групи).

А й, справді, чому такою короткою виявилася наша пам'ять, що через якісь кілька десятиліть ми забули про ту гірку, як смерть журбу, яку пережили мільйони українців у часи сталінізму, тоталітаризму? Чому дозволяємо реанімувати те, що супроводжувалося наругою над самим людським життям?

Може, тому, що сприймаючи злочини тоталітарного режиму, практично не згадуємо особисте, що торкнулося безпосередньо нашого роду, родини? Може, тільки тоді, коли у кожній сім’ї, де рідні постраждали від голоду, репресій, катувань, «заговорить голос крові», нас, українців, котрі з різким несприйняттям ставляться до ідеї встановлення пам’ятника Сталіну, стане набагато більше?

Адже ті 56, 7 відсотка наших земляків, що засуджують цю ідею, котрі наводить соціологія, - це, звичайно, багато. Але, на мій погляд, це й замало. Бо це якраз та половинчата грань, за якою може зазвучати реквієм по нашій історичній, народній, громадянській пам'яті.

Тож саме через свої власні, особисті відчуття хочеться доторкнутися до порушеної у публікації теми.

…Дітьми ми нерідко гралися на старому закинутому кладовищі, густо порослому кущами бузку. Чомусь не боялися могил, що, здавалося, ось-ось зрівняються з землею. За моєї пам'яті, на цьому цвинтарі нікого не хоронили, його не опоряджали, не доглядали. Щоправда, був ще за радянського часу якийсь випадок, який обговорювали дорослі, коли тільки після великого конфлікту з людьми, сільська рада так-сяк огородила місце захоронення.

І вже тільки тоді, коли почали розкриватися злочини, пов’язані з голодомором, дізналася, що саме на цьому цвинтарі, що знаходиться мало не в центрі села, лежать виключно замордовані голодом 1932-1933 року мої земляки. Тільки тоді, коли на офіційному рівні заговорили про голодомор, цвинтар нарешті почали опоряджувати і встановили на ньому пам’ятний хрест усім померлим.

А скільки таких захоронень по всій Україні? Які з них відомі, які стерті з лиця землі?

У цій історії вражає послідовність, з якою діяла тоталітарна влада: позбавивши насильницькі своїх громадян життя, вона все робила для того, аби зникла й пам'ять про них, зрівнялася з землею…

…Живий меморіал тій журній пам'яті про голодомор бачу щоразу, коли буваю у селі, на батьківщині чоловіка. Тут у саду стоїть стара акація. Їй ніби не місце серед плодових дерев.

Свого часу, опоряджаючи садибу, вирішили зрубати дерево, яке не вписується, заважає. Але на захист акації стала чоловікова мати.

Сказала, що акація рятувала їх родину в голод. Вже насилу діждавшись весни, її цвіт варили.

  • Воно таке добре, як локшина…

Ці слова старої матері, якої вже немає, наче заповіт приходять на гадку завжди, коли дерево потрапляє на очі…

…А ось інша історія. Це теж особисте, але вже для знайомого фронтовика, який дорогами війни дійшов до Німеччини. Як розповідає чоловік, тоді, у сорок п’ятому, в невеликому містечку вони зайшли на садибу бауера. У великих ангарах-складах побачили акуратні ряди бляшанок з повидлом, картонні ящики з урюком, ізюмом, іншими сухофруктами. На всьому позначка, що «зроблено в СРСР».

  • Якби нам на той момент трапився Сталін, ми б його, мабуть, розірвали…

Вже навіть через багато років мирного життя старий чоловік, певно, знову переживаючи ті почуття, не міг стримати обурення. Говорив, що в той час, коли в Україні вмирали діти, замість того, щоб все віддати для їх порятунку, радянська влада «годувала» чужі країни... 

…Найогидніші очі порожні, - написав колись український поет Василь Симоненко. На жаль, у своє минуле ми іноді дивимося навіть не порожніми очима. Ніякими. Згадую, як кілька років тому у місцевому краєзнавчому музеї влаштували експозицію про період голодомору 1932-1933 років в Україні. Вона вражала підбором фотоматеріалів, документами, спогадами. Але… З жодної школи міста не привели сюди старшокласників. Лише музейні працівники самі ходили по навчальних закладах і щось там розповідали про експозицію.

Чи варто після цього дивуватися тому, що певна частина молоді схильна вірити «байкам» про велич тоталітарних ідолів?

 

 

 

 

 

 

 

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори