пошук  
версія для друку
16.07.2013
джерело: ccl.org.ua

Чи дієві в Україні механізми ООН?

   

Правозахисники: «питання швидше в тому, наскільки повно ми використовуємо наявні можливості». 8-9 липня Україна звітувала перед Комітетом з прав людини ООН щодо дотримання в країні громадянських і політичних прав.

Політичні переслідування, обмеження свободи мирних зібрань, недотримання принципу справедливого судочинства, дискримінація, катування в правоохоронних органах. Минулого тижня українські урядовці змушені були виправдовуватися за всі ці явища перед Комітетом з прав людини ООН у штаб-квартирі міжнародної організації в Женеві. Це був уже сьомий періодичний звіт України щодо виконання положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

«Питання, які ставили представники комітету переважно були дуже конкретними. Далеко не завжди відповіді нашої урядової делегації відповідали рівню запитань», – коментує Роман Романов, директор програми «Верховенство права» Міжнародного фонду «Відродження», який був серед числа представників громадянського суспільства, що брали участь у сесії.

Правозахисники скаржаться, що українська урядова делегація була надто млявою, а відповіді на гострі запитання – непереконливими. Якісний поступ виявився тільки в тому, що урядова доповідь звучала цього разу англійською мовою. Минулого разу Україна звітувала російською.

«Враження від урядової доповіді двояке, – каже юрист Української Гельсінської спілки з прав людини Максим Щербатюк. – З одного боку, у ній ішлося про багато позитивних кроків України (щодо безкоштовної правової допомоги, нового Кримінального процесуального кодексу), але на багато питань комітету відповіді були дуже розпливчастими або їх взагалі не було. Наприклад, щодо політичних переслідувань громадських активістів (зокрема, Юрія Косарева), щодо людей із інвалідністю, які мають психічні розлади і, відповідно, позбавлені права на голосування, щодо дискримінації. Насправді більшість позитивних речей, про які говорила урядова делегація, були реалізовані під впливом громадськості».

Окрім урядового, свій власний, альтернативний звіт представляють правозахисні організації. Цього разу співавторів такого звіту було 13. У назвах розділів – проблемні для України заборона дискримінації, гендерна рівність, свобода слова, право на мирні зібрання. Всього – 27 статей. За словами правозахисників, представлена урядом картинка суттєво відрізнялася від тієї, яку продемонстрували комітету громадські діячі.

«Картинки відрізнялися кардинально, – переконує правозахисниця, співкоординатор проекту «Без кордонів» Ірина Федорович. – Передусім, різнобій відчувався у гострих питаннях щодо попередження катувань та жорстокого поводження, свободи мирних зібрань (та всіх перипетії, пов’язаних із законодавчим регулюванням цієї сфери), антидискримінаційного законодавства та спроб заборони так званої пропаганди гомосексуалізму».

ПРОБЛЕМА В ООН? ЧИ В УКРАЇНІ?

Рекомендації комітетів ООН, які стосуються певних технічних аспектів щодо реалізації прав людини, Україна виконує беззастережно, а от що стосується питань політично забарвлених, тут є певне зволікання, що дає приводи для розмов про дієвість чи недієвість механізмів ООН в Україні.

«ООН – це не та організація, яка пропонує політику батога і пряника, до якої в Україні звикли. На жаль, пострадянський менталітет, який панує серед українських чиновників, керівників, політиків щоразу, перш ніж за щось братися, примушує їх замислюватися: а що буде, якщо ми цього не виконаємо? І якщо не буде нічого, то мотивація зникає. То проблема в ООН чи в державі, яка бере на себе певні зобов’язання? – каже Роман Романов. – Мені здається, що ці міжнародні процедури принаймні дають можливість оцінити, в якій системі координат ми перебуваємо і що нам треба змінити, щоб міжнародні механізми були дієвими».

Під час сесії комітету в Женеві виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Аркадій Бущенко зауважив у своєму виступі дуже суттєву річ. Він згадав низку рішень Комітету з прав людини ООН щодо України, виконання яких вимагало перегляд українськими судами вироків у певних кримінальних справах. «Я представляв заявника в одній із цих справ. Ми подавали до Вищого спеціалізованого суду клопотання про перегляд вироку. Але суд вирішив, що Комітет з прав людини ООН не є судовим органом і тому наше законодавство не вимагає перегляду вироків на підставі рішень комітету», – згадує Аркадій Бущенко та додає, що тлумачення, які дали наші суди положенням Кримінального процесуального кодексу — «не дуже вірне». «А якщо воно вірне, то потрібно змінити положення Кримінального процесуального кодексу, а також інших процесуальних кодексів таким чином, аби вони передбачали перегляд судових рішень на підставі не тільки рішень Європейського суду з прав людини, а й Комітету з прав людини ООН та інших комітетів ООН».

Що стосується документів ООН (скажімо, пактів), імплементованих Україною, то вони є частиною національного законодавства, а, отже, — нормами прямої дії, наголошують експерти. Тому жодних спеціальних механізмів для їх виконання не потребують.

«Це означає, що на основі будь-якої статті, скажімо, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права будь-який громадянин України може звернутися до українського суду з позовом про порушення свого права, визначеного цією статтею. Але в наших умовах це спрацьовує не завжди, – каже Олександра Делеменчук, керівник міжнародних програм Центру Громадянських Свобод. – Інша справа — рішення комітетів ООН, які приймаються на виконання Україною положень згаданих документів. Вони в Україні справді є швидше засобом морального, а не юридичного, тиску на владу».

ТРЕБА ВИВЧАТИ, НА ЯКІ КНОПКИ ТИСНУТИ

Механізми ООН безвідмовно діють у багатьох країнах. Роман Романов наводить приклад Канади, де з подачі комітетів ООН змінюється законодавство та переглядаються рішення. З ближчих до України пострадянських країн цікавий досвід Грузії. За словами Олександри Делеменчук, за часів президентства Михаїла Саакашвілі рішення комітетів ООН також системно виконувалися. Для Саакашвілі був важливий імідж Грузії як успішної молодої демократії, пояснює експерт.

Водночас, говорити про неефективність механізмів ООН в нашій молодій демократії також було б неправильним. Роман Романов нагадує, що Національний превентивний механізм, який запрацював в Україні рік тому – це наслідок саме тиску з боку ООН та ратифікації Україною Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

«Можна, звісно, говорить про дієвість чи недієвість ООН та її структур, але, на мій погляд, ключовим тут є питання того, наскільки повно українське правозахисне середовище використовує хоча б ті можливості, які дає ця міжнародна організація», –вважає голова правління Центру Громадянських Свобод Олександра Матвійчук.

«В Україні немає серйозної експертної практики щодо того, як найефективніше використовувати передбачені ООН механізми. Здебільшого ми орієнтовані на Європейський суд з прав людини, – визнає Аркадій Бущенко. – Безумовно, треба вивчати, на які саме кнопки тиснути».

За словами правозахисників, представники деяких із комітетів ООН дуже мало знають про Україну. З одного боку, це видається дивним, адже Україна в ООН не новачок, вона, нагадаємо, була однією із країн-засновниць ООН у 1945 році. З іншого боку, їм елементарно бракує інформації, якою постачати їх має саме українське громадянське суспільство.

«Насправді, це наше завдання – якомога активніше інформувати ООН про ситуацію в країні, – каже Аркадій Бущенко. – Потрібна інформаційна кампанія як з боку уряду, так і з боку НУО».


PS: Відеозапис звіту урядової делегації України в ООН і відповіді на питання членів Комітету ООН можна знайти тут:

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори