пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201319
10.07.2013 | Андрій Любка
джерело: www.radiosvoboda.org

Я прошу вибачення

   

Спекотний, але ще свіжо-зелений початок червня у Вроцлаві, колишньому Бреслау, місті, яке вкупі з іншими Польща отримала після Другої світової війни. Місті, яке заселили нові жителі – а серед них і поляки-переселенці з українських земель (колишніх східних володінь Польщі, так званих «Кресів»), зокрема зі Львова, але також багато українців, лемків. Ходять легенди, що нові мешканці, яких силоміць сюди переселили, ще добрячих 20 років прокидалися вночі від страху, що зараз у ці квартири й будинки повернуться законні власники, німці, через це мало хто ремонтував помешкання, а ще до середини 60-х років тут можна було побачити старі німецькі написи, вцілілі таблиці з назвами вулиць, вивіски.
 
Отож, Вроцлав, місто розкішної архітектури, каналів і мостів, яких тут понад 120, початок літа, напрочуд вдалий і насичений фестиваль української культури. Уже після своїх літературних читань ми веселою міжнародною компанією кочуємо до ресторану вечеряти, а потім відбувається традиційна подорож кав’ярнями і кнайпами. Настрій прекрасний, фестиваль позаду, літо попереду, вечеря позаду, ніч попереду, і в той момент, коли хтось мав би затягнути нарешті якусь пісню чи запросити до танцю, коли вже добряче за північ, а що там тієї червневої ночі – коли вже до ранку рукою подати, у той момент мій новий польський друг, з обличчя якого раптом зникає приязна усмішка, дивиться мені просто в очі й холодним, крижаним голосом питає: «За що ви вбивали поляків?!»
 
Є в нашій мові таке слово – отетерів, здається, саме воно якнайкраще описує той стан, в який мене загнало це питання. Йшлося про Волинь, про 1943 рік, про жахливі події, які називають Волинською трагедією чи Волинською різнею. Я спочатку щось гугнявив у відповідь, потім вдався до історичного екскурсу, а на десятій хвилині з жахом усвідомив, що роблю те, до чого завжди вдаються представники малих і упосліджених народів: шукаю причини для виправдань злочину.
 
Зрештою, так у нашій частині Європи чинять чи не всі: словак, хорват чи українець при знайомстві з бразильцем, австралійцем чи канадійцем охоче виголосить півгодинний монолог про важку історію свого народу, про утиски з боку чехів чи угорців, сербів чи австрійців, росіян чи поляків. І вважатимуть таку позицію виправданням культурної відсталості, дикості та жорстокості в часи Другої світової. Зверніть увагу: переважна більшість українських статей про Волинську трагедію починається не з 1939 року, а з довгих десятиліть колонізаторської політики Польщі на українських землях, зі слів про утиски, поневолювання, брак політичних свобод і придушення українського національного відродження, про безсердечних польських панів, які в українцях бачили тільки дармову робочу силу. Мовляв, самі поляки винні, що стільки часу з нас знущалися – тому пружина, яку довго стискали, в один момент так жорстоко й кровно випрямилася. Така позиція тільки ще раз підкреслює, що українське суспільство досі хворе, бо виправдань звірячим убивствам мирних жителів, жінок, дітей, священиків, сусідів – немає і не може бути.
 
Важко уявити, щоб якийсь із моїх американських друзів взявся мене переконувати в тому, що рабство чорношкірих було корисним і вигідним, нормальним. Неможливо повірити, щоб якийсь із моїх німецьких однолітків пояснював існування в часи Третього Рейху газових камер і гетт тим, що євреї завжди наживалися на німецькому горі й шляхом змови хочуть керувати всією Європою. Тому я так жахнувся своїх слів тоді, теплої червневої ночі посеред Вроцлава: мовляв, я закарпатець, до Волині нічого не маю й у той час ми навіть у складі різних держав були; мовляв, мені 25, моє покоління мало знає про ці події, зовсім по-іншому дивиться на світ, ну і взагалі це питання прозвучало не за адресою, хоча, якщо говорити відверто, то століття польської колонізації, панів і утисків всього українського, стискання пружини і таке інше. Словом, умив руки, немов Пілат.
 
Я впевнений, що визнання помилок минулого відрізняє модерні, дозрілі народи й суспільства від закомплексованих і відсталих. Так само стверджую, що чесна констатація правди робить нас сильнішими. Визнання факту й масштабів Волинської трагедії потрібне не полякам – насамперед воно необхідне українцям. Для того, щоб виборсатися нарешті із темних закапелків минулого, для змоги чесно й по-дружньому дивитися одне одному в очі, щоб будувати поєднання на міцному фундаменті, і врешті-решт, щоб більше ніколи не повторити таких страшних помилок. Це, якщо хочете, тест на «дорослість» України, на її дозрілість і готовність самостійно давати раду викликам історії й майбутнього.
 
Так, ми маємо визнати, що на волинських землях у 1943 році відбулася етнічна чистка, внаслідок якої жахливою смертю померли десятки тисяч поляків і українців. Волинська трагедія – це не трагедія лише польського народу, це трагедія всіх нас, це трагедія місця, де Зло запанувало над людьми і змусило вбивати ближнього у звірячий спосіб: вилами, сокирами, ножами. Чи були ці події геноцидом? Мені здається, що ні, але це лише питання трактування дефініції юридичного терміну, яким мають займатися спеціалісти, а не весь народ. Чи важливо нам знати представників якого народу померло у тому пеклі більше – поляків чи українців? Важливо, але це питання слід залишити історикам, натомість справжньою даниною щирій пам’яті є не сухі цифри у звітах, а впорядковані цвинтарі, спільні богослужіння, меморіальні дошки й знаки, гідно перепоховані жертви.
 
Безумовно нам, українцям, важко визнати цей злочин з однієї простої причини. Бо сам факт Волинської різні виносить нас поза межі власного стереотипу вічної жертви, кріпака й покритки. Нам так зручно думати, що у всіх наших бідах винні інші, сильніші сусіди, які нас поневолювали, знищували і розстрілювали, не давали розвиватися, забороняли мову й позбавляли майна, відсилали в Сибір і вважали бидлом. Нам так комфортно цим виправдовувати свою теперішню цивілізаційну відсталість, хвороби нашого суспільства, нашу бідність і злість. Аж ні, виявляється, що не завжди ми були жертвами – часом і ми вдавалися до найжорсткіших, найбільш нелюдських дій. І виправдовувати їх – означає й далі залишати українську свідомість на домодерному рівні розвитку, вірити, що навколо нас досі суцільні вороги, поневолювачі й шовіністи, які тільки й мріють про загарбання нашої земельки та встановлення панщини. Світ давно змінився, і Україна не може залишатися застрашеною наймичкою з ХІХ століття, яка всіх боїться і всіх тихо ненавидить; нам треба змінитися, розвинутися, вирости. Якщо хочемо бути сучасною, нормальною й здоровою спільнотою – мусимо визнати свої гріхи й покаятися, іншого шляху, крім як через Чистилище, просто немає.
 
На п’ятнадцятій хвилині тієї важкої вроцлавської розмови я вибачився і сказав, що це взагалі жахливо, що у стосунках між нашими народами є такі криваві, чорні й випалені сторінки. Я вибачився, і мені відлягло від серця, полегшало. Зараз я хочу ще раз зробити це особисто й публічно, бо годі сподіватися на порозуміння й звичайну людську жалобу від наших політиків і влади – у справах примирення мова перш за все йде між людьми, між потисками рук і чесним поглядом у вічі.
 
Я прошу вибачення у всіх безневинно вбитих, їхніх родичів і нащадків, у всіх, чиє серце також болить від того жаху, який влітку 1943 року став нашою спільною реальністю. Я прошу вибачення й закликаю приєднатися до нього всіх людей доброї волі, яким правдиве прощання з минулим дарує шанс на нове майбутнє. України і Польщі, Польщі і України, на наше з вами спільне майбутнє.
 

Андрій Любка – український поет, прозаїк, есеїст. Автор книжки оповідань та трьох збірок віршів, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори