Delfi AS проти Естонії

ПЕРША СЕКЦІЯ

(Заява № 64569/09)

Рішення

СТРАСБУРГ
10 жовтня 2013 року

Це рішення стане остаточним за умов, викладених у Статті 44 §2 Конвенції. Може піддаватися редакторській правці.

У справі «Delfi AS проти Естонії»,

Європейський Суд з прав людини (Перша секція), засідаючи палатою у складі суддів:

пані І. Берро-Лефевр
              (I. Berro-Lefèvre), голова,

пані Е. Штайнер (E. Steiner),

пан Х. Гаджієв (Kh. Hajiyev),

пані М. Лазарова-Трайковська
              (M. Lazarova-Trajkovska),

пані Дж. Лафранк (J. Laffranque),

пані К. Туркович (K. Turković),

пан Д. Дєдов (D. Dedov),

та пан А. Вомпач (A. Wampach), заступник секретаря секції, розглянувши справу в закритому засіданні 17 вересня 2013, виносить таке рішення, ухвалене в цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дана справа порушена за заявою (№ 64569/09) проти Естонії, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — «Конвенція») Delfi AS, акціонерним товариством, зареєстрованим в Естонії (далі — «компанія-заявник») 4 грудня 2009 року.

2. Компанію-заявника представляв пан В. Отсманн, адвокат, що практикує в Таллінні. Естон­ський уряд (далі — «Уряд») представляла його уповноважена, пані М. Куурберг, Міністерство закордонних справ.

3. Компанія-заявник стверджує, що було порушено її право на свободу вираження поглядів.

4. 11 лютого 2011 року Уряд був повідомлений про цю заяву. Було також вирішено розглянути питання про прийнятність одночасно з розглядом скарги по суті (стаття 29 §1).

5. Були отримані письмові подання від Гельсінського фонду з прав людини у Варшаві, який отримав дозвіл Голови брати участь в якості третьої особи (стаття 36 §2 Конвенції та правило 44 §2).

ФАКТИ

I. конкретні ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Компанія-заявник є відкритим акціонерним товариством (aktsiaselts), зареєстрованим в Естонії.

A. Історія справи

7. Компанія-заявник є власником Delfi, Інтернет-порталу, на якому публікується до 330 новин щодня. Delfi — один з найбільших новинних Інтернет-порталів в Естонії. Він публікує новини естонською та російською мовами в Естонії, а також працює в Латвії та Литві.

8. У зазначений період часу, в кінці блоку новинних статей були слова «додати коментар» і поля для коментаря, ім’я коментатора та адреса його електронної пошти (необов’язково). Нижче цих полів знаходилися кнопки «опублікувати коментар» і «читати коментарі». Коментарі, залишені іншими користувачами, розташовувалися в окремій області, і з ними можна було ознайомитися, натиснувши на кнопку «читати коментарі». Коментарі завантажувалися автоматично і, як такі, не редагувалися і не модерувалися компанією-заявником. Стаття отримувала близько 10 000 коментарів читачів щодня, більшість з яких відправлялося під псевдонімами.

9. Проте, мала місце деяка система зворотного зв’язку: будь-який читач міг помітити коментар як leim (естонське слово для образливого чи глузливого повідомлення, або повідомлення, що розпалює ненависть в Інтернеті), і тоді коментар повинен був бути негайно видалений. Крім того, існувала система автоматичного видалення коментарів, що містять певні нецензурні слова. Крім того, жертва наклепницького коментаря могла прямо повідомити про це компанію-заявника, і в цьому випадку коментар також мав бути негайно видалений.

10. Компанія-заявник поінформувала користувачів, що коментарі не відображають її думку, і що відповідальність за зміст коментарів несуть їх автори. На сайті Delfi були розміщені «Правила коментування», які, зокрема, проголошували:

«Область коментарів Delfi дозволяє користувачам публікувати коментарі. Delfi не редагує коментарі. Автор коментаря несе відповідальність за свій коментар. Варто відзначити, що в естонських судах розглядалися справи, коли автори були покарані за зміст коментарів...

Delfi забороняє розміщувати коментарі, зміст яких не відповідає принципам доброї волі.

Це коментарі:

—  що містять погрози;

—  що містять образи;

—  що підбурюють до ворожнечі та насиль­ства;

—  що підбурюють до незаконної діяльності...

—  що містять нецензурні висловлювання і вульгарності...

Delfi має право видаляти такі коментарі і обмежити доступ їх авторів до написання коментарів...»

У тексті також було роз’яснено дію системи зворотного зв’язку.

11. Уряд стверджував, що в Естонії Delfi має сумнозвісну історію публікацій, що ганьблять і принижують гідність коментаторів. Так, 22 вересня 2005 року щотижнева газета Eesti Ekspress опублікувала відкритий лист редакції до міністра юстиції, генерального прокурора і канцлера юстиції, в якому висловлювалася стурбованість з приводу постійного підбурювання людей на загальнодоступних веб-сайтах в Естонії. Сайт Delfi був названий джерелом жорстоких і зарозумілих насмішок.

B. Стаття і коментарі, опубліковані
на новинному Інтернет-порталі

12. 24 січня 2006 року компанія-заявник опублікувала на порталі Delfi статтю під заголовком «SLK зруйнувала заплановану льодову дорогу». Льодові дороги — це дороги загального користування, що проходять по замерзлому морю між материковою частиною Естонії і деякими островами в зимовий час. Абревіатура SLK розшифровується як AS Saaremaa Laevakompanii (пароплавство Сааремаа, відкрите акціонерне товариство). SLK забезпечує громадське поромне сполучення між материком і деякими островами. На той час Л. був членом наглядової ради і єдиним або основним акціонером компанії SLK.

13. За 24 і 25 січня 2006 року стаття отримала 185 коментарів. Близько двадцяти з них містили особисті погрози та образи на адресу Л.

14. 9 березня 2006 року адвокати Л. попросили Компанію-заявника видалити образливі коментарі і зажадали 500 000 крон (EEK) (приблизно 32 000 євро (EUR)) як компенсацію моральної шкоди. Претензії стосувалися наступних двадцяти коментарів:

«1.1. У Вяйнамері сильна течія...

1. Вода ближче, ніж ви говорите, і лід тонше...

Є пропозиція — давайте зробимо, як в 1905 році, давайте вирушимо в Курессааре з кийками палицями і сунемо [Л.] і [Ле.] в мішок...

2. Трахані придурки...

Вони купаються в грошах завдяки цій монополії і державним субсидіям, а тепер стали боятися, що машини пару днів зможуть їздити на острова, не наповнюючи їхні гаманці. Горі разом зі своїм кораблем, проклятий єврей!

3. Добре, що ініціатива [Ла.] не зламала ряди веб- борців. Вперед, хлопці, [Л.] — фтопку!

4. [малюк Л.], піди і втопись

5. Ага... не вірю, що це [сталося] випадково... трахані придурки

6. Негідник! [російською мовою]

7. Що ви ниєте, убийте цього виродка один раз. Надалі решта... будуть знати, чим вони ризикують, адже життя одне.

8. ...закон [крові]. Лінчувати, щоб застерегти інших [остров’ян] і майбутніх чоловіків. Тоді нічого подібного не повториться знову! У кожному разі, [Л.] цього заслуговує. Чи не так?

9. «Хороша людина живе [довго], дерьмова людина — [день або два]»

10. Якби був крижаний шлях, [люди] могли б легко заощадити 500 з повної машини, затраханому [Л.] невигідна ця економія. Чому вашим поромам потрібно на це 3 [години], якщо вони настільки гарні криголами, йдіть і зламайте лід в порту Пярну... Ти, гребана мавпа, я по-любому поїду [через протоку], і якщо я втоплюся, винен будеш ти

11. ...І ніхто не може протистояти цьому лайну?

12. [жителі островів Сааремаа і Хійумаа], задайте жару цьому виродку.

13. Чому [Л.] не приб’ють на Сааремаа ? Голову потрібно відривати за таке.

14. Народ обурювався пару днів в Інтернеті, а шахраї (а також ті, хто їх кришує і кого ми самі обрали) привласнять гроші і не звернуть уваги на ці обурення — плювати вони на нас хотіли.

Колись [М.] та інші крупні шахраї теж вважали себе найкрутішими, їх жадібність їм агукнулася (RIP). Ці шахраї рано чи пізно теж отримають своє. Що посієш, те й пожнеш, але їх потрібно покарати (лінчувати, бо держава проти них безсила — вони і керують державою), тому що вони живуть тільки сьогоднішнім днем. Після нас — хоч потоп.

15. Я ще запущу в цього [В.] тортом.

Блін, як тільки на вогонь поставлять котел, і з труби сауни піде дим, туди злетяться всі ворони з Сааремаа — вони подумають, що... ріжуть свиню. Тільки так.

16. Виродки! У Офелії теж був льодовий клас, так що вимога Ола — це не виправдання!

17. Естонська держава, очолювана покидьками [і] фінансована сволотою, звичайно, не може запобігти або покарати антигромадські дії цих покидьків. Ну ладно, на кожного [Л.] знайдеться свій Міхаельмас... Насправді, шкода [Л.] — людина, зрештою...: D: D: D

18. ...Якщо після таких дій [Л.] раптом піде на лікарняний, або якщо буде зруйнована ще одна льодова дорога... посміє він діяти, як свиня, втретє?:)

19. Траханий ублюдок, цей [Л.]... я скоро міг би бути вдома зі своєю дитиною... в будь-якому випадку його компанія не може гарантувати нормальне поромне сполучення, а ціни... грабіжницькі... Виникає питання, чиї кишені і роти він набиває грошима, так що він з року в рік дозволяє собі поводитися, як свиня

20. Не можна зробити хліб з лайна; папір та Інтернет все стерплять; просто для власного задоволення (насправді, державу і [Л.] не хвилює думка народу)... просто для задоволення, без всякої тяги до грошей — я нассу [Л.] у вухо та насру йому на голову.:)»

15. Того ж дня образливі коментарі були видалені компанією-заявником.

16. 23 березня 2006 року компанія-заявник відповіла на запит адвокатів Л. Вона повідомила Л., що коментарі були видалені в рамках системи зворотного зв’язку, і відхилили вимогу про відшкодування збитку.

C. Цивільний позов
проти компанії-заявника

17. 13 квітня 2006 року Л. подав проти компанії-заявника цивільний позов в Харьюський повітовий суд.

18. На слуханнях 28 травня 2007 року представники компанії-заявника стверджували, зокрема, що у випадках, подібних до «бронзової ночі» (громадські заворушення, пов’язані з перенесенням Бронзового солдата в квітні 2007 року), Delfi видаляв 5000–10 000 коментарів на день, у тому числі за власною ініціативою.

19. Рішенням від 25 червня 2007 року позов Л. був відхилений. Повітовий суд ухвалив, що компанія-заявник не несе відповідальності згідно з Законом про послуги інформаційного суспільства (Infoühiskonna teenuse seadus), заснованому на Директиві про електронну торгівлю (Директива 2000/31/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 8 червня 2000 року про деякі правові аспекти послуг інформаційного суспільства, зокрема електронної комерції, на внутрішньому ринку). Суд визнав, що необхідно розрізняти область коментарів на новинному порталі компанії-заявника та журналістську зону порталу. Контроль над коментарями з боку компанії-заявника носить, головним чином, автоматичний і пасивний характер. Компанія-заявник не може вважатися публікатором коментарів, і вона не зобов’язана їх контролювати.

20. 22 жовтня 2007 року Талліннський апеляційний суд задовольнив позов Л. Він визнав помилковим висновок повітового суду, що компанія-заявник не несе відповідальності згідно з Законом про послуги інформаційного суспільства. Рішення повітового суду було скасовано, і справу було повернуто до суду першої інстанції для нового розгляду.

21. 21 січня 2008 року Верховний суд відмовився розглядати скаргу компанії-заявника.

22. 27 червня 2008 року Харьюський повіто­вий суд, повторно розглянувши справу, задовольнив позов Л. Відповідно до інструкцій апеляційного суду, він спирався на Зобов’язально — правовий закон (Võlaõigusseadus), визнавши й Закон про послуги інформаційного суспільства таким, що не може бути застосованим в даній справі. Він зазначив, що компанія-заявник розміщувала коментарі на своєму сайті, що коментарі не редагувалися, що було заборонено залишати коментарі, які суперечать принципу доброї волі, і що компанія-заявник залишала за собою право видаляти такі коментарі. Діяла система, в рамках якої користувачі могли повідомити Компанію-заявника про некоректні коментарі. Однак повітовий суд вважав, що цих заходів недостатньо й вони не забезпечують адекватний захист особистих прав інших осіб. Суд встановив, що компанія-заявник повинна вважатися публікатором коментарів, і це вона не може уникнути відповідальності, опублікувавши застереження, що вона не несе відповідальності за зміст коментарів.

23. Повітовий суд встановив, що сама новинна стаття, опублікована на новинному порталі Delfi, була цілком коректною. Однак значна кількість коментарів була вульгарною, принизливою і образливою, такою, що завдає шкоди честі, гідності та репутації Л. Коментарі виходили за межі обґрунтованої критики і являли собою звичайні образи. Суд дійшов висновку, що свобода слова не розповсюджується на захист розглянутих коментарів, і що особисті права Л. були порушені. Л. була присуджена сума 5000 крон (320 євро) як компенсація моральної шкоди.

24. 16 грудня 2008 року Талліннський апеляційний суд залишив чинним рішення повітового суду. Він підкреслив, що компанія-заявник не зобов’язана була здійснювати попередній контроль над коментарями, розміщеними на її новинному порталі. Тим не менш, не роблячи цього, вона повинна була створити якусь іншу ефективну систему, яка б забезпечувала швидке видалення з сайту незаконних коментарів. Апеляційний суд визнав, що прийняті компанією-заявником заходи були недостатніми, і що перекладення тягаря контролю над коментарями на потенційних жертв суперечило принципу сумлінності.

25. Апеляційний суд відхилив довід компанії-заявника, що вона не несе відповідальності на підставі Закону про послуги інформаційного суспільства. Він зазначив, що компанія-заявник не є технічним посередником у відношенні коментарів, і що її діяльність не носила чисто технічний, автоматичний і пасивний характер, навпаки, вона пропонувала користувачам розміщувати коментарі. Таким чином, компанія-заявник була провайдером контент- послуг, а не технічних послуг.

26. 10 червня 2009 року Верховний суд відхилив скаргу компанії-заявника. Він залишив в силі рішення Апеляційного суду по суті, але частково змінив його мотивацію.

27. Верховний суд схвалив інтерпретацію судами нижчої інстанції Закону про послуги інформаційного суспільства і підтвердив, що провайдер послуг інформаційного суспільства, який підпадає під дію цього закону і Директиви про електронну торгівлю, не має ані знань, ані контролю над інформацією, що передається чи зберігається. Навпаки, провайдер контент — послуг регулює зміст інформації, що зберігається. В даному випадку, компанія-заявник виділила область для коментарів на своєму новинному порталі і запропонувала користувачам розміщувати коментарі. Кількість коментарів впливала на кількість відвідувань порталу та дохід компанії-заявника від реклами на порталі. Таким чином, компанія-заявник була економічно зацікавлена в коментарях. Той факт, що компанія-заявник сама не писала коментарі, не означає, що вона не мала ніякого контролю над коментарями. Компанія-заявник ввела правила коментування та видаляла коментарі у разі порушення правил. Користувачі, навпаки, не могли змінювати або видаляти відправлені ними коментарі, вони могли лише повідомляти про некоректні коментарі. Таким чином, компанія-заявник могла визначати, які коментарі можуть бути опубліковані, а які ні. Той факт, що це вона ніяк не скористалася цією можливістю, не означає, що вона не мала ніякого контролю над публікацією коментарів.

28. Крім того, Верховний суд визнав, що в даному випадку публікаторами коментарів можуть вважатися і компанія-заявник, і автори коментарів. У цьому контексті він також послався на економічний інтерес адміністратора інтернет-порталу, який, будучи видавцем друкованих ЗМІ, одночасно був підприємцем. Верховний суд визнав, що позивач був вільний обирати, проти кого подавати позов, і Л. вирішив подати позов проти компанії-заявника.

29. Верховний суд визнав, що, відповідно до своїх правових зобов’язань, щоб уникнути нанесення шкоди іншим особам, компанія-заявник повинна була запобігти публікації явно незаконних коментарів. Крім того, після того, як коментарі було опубліковано, компанія-заявник не видалила їх з власної ініціативи, хоча повинна була знати про їх незаконність. Суди справедливо визнали, що бездіяльність компанії-заявника була незаконною.

D. Наступні події

30. Згідно з інформацією, що була розміщена 1 жовтня 2009 року Delfi на своєму інтернет-порталі, компанія забороняє особам, які розмістили образливі коментарі, залишати коментарі до прочитання й прийняття коментатором правил коментування. Крім того, було заявлено, що Delfi створена команда модераторів, які здійснюють постмодерацію коментарів, розміщених на порталі. Насамперед, модератори перевірили всі повідомлення користувачів про некоректні коментарі. Також перевірялася відповідність коментарів правилам коментування. Згідно з опублікованою інформацією, кількість коментарів читачів Delfi в серпні 2009 року склало 190 000. Модераторам Delfi довелося видалити 15 000 коментарів (близько 8%), які головним чином являли собою спам або абстрактні висловлювання. Частка наклепницьких зауважень склала менше 0,5% від загальної кількості коментарів.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

31. Конституція Естонської Республіки (Eesti Vabariigi põhiseadus) проголошує:

Стаття 17

«Забороняється чинити замах на честь і добре ім’я кого б то не було».

Стаття 19

«(1) Кожен має право на вільну самореалізацію.

(2) Кожен, користуючись своїми правами і свободами, і виконуючи обов’язки, зобо­в’язаний поважати і враховувати права і свободи інших людей, а також дотримуватися законів».

Стаття 45

«(1) Кожен має право вільно поширювати ідеї, думки, переконання та іншу інформацію усно, друковано, образотворчим шляхом чи іншим засобом. Це право може бути обмежене законом в цілях охорони громадського порядку, моральності, прав і свобод, здоров’я, честі і доброго імені інших людей. Законом це право може бути обмежене стосовно державних службовців та службовців місцевого самоврядування з метою охорони державної або комерційної таємниці, що стала їм відома у силу службової посади, або інформації, отриманої ними в конфіденційному порядку, а також з метою охорони сімейного та приватного життя інших людей і в інтересах правосуддя.

(2) Цензура відсутня».

32. Стаття 138 Закону про загальну частину Цивільного кодексу (Tsiviilseadustiku üldosa seadus) передбачає, що при здійсненні прав і виконанні обов’язків слід діяти сумлінно. Не допускається здійснення права протизаконним способом, а також таким чином, що метою здійснення права є заподіяння шкоди іншій особі.

33. Пункт 2 статті 134 Зобов’язально — правового закону (Võlaõigusseadus) зазначає:

«За наявності обов’язку відшкодування шкоди,
заподіяної... порушенням... прав особистості, в першу чергу образою честі особи, немайнову шкоду має бути відшкодовано потерпілій особі тільки у випадку, якщо це виправдано тяжкістю порушення, насамперед фізичним чи душевним болем».

34. Стаття 1043 Зобов’язально-правового закону передбачає, що особа, яка протиправно заподіяла шкоду (заподіювач шкоди) іншій особі (потерпілому), зобов’язана відшкодувати шкоду, якщо вона винна в заподіянні шкоди або несе відповідно до закону відповідальність за запо­діяння шкоди.

35. Стаття 1045 Зобов’язально-правового закону передбачає, що заподіяння шкоди є протиправною, зокрема, у разі, якщо шкоду було заподіяно внаслідок порушення особистого права потерпілого.

36. Далі Зобов’язально-правовий закон проголошує:

Стаття 1046 — Протиправність заподіяння шкоди особистим правам

«(1) Образа честі особи, зокрема, неналежними ціннісними оцінками, невиправданим використанням імені або зображення обличчя, порушенням недоторканності приватного життя або іншого особистого права, є протиправною, якщо інше не встановлено законом. При встановленні протиправності мають братися до уваги вид, причина і мотив порушення, а також співвідношення між метою, що досягається шляхом порушення і ступенем тяжкості порушення.

(2) Порушення особистого права не є протиправним, якщо порушення є виправданим з урахуванням інших захищених законом прав, а також інтересів третіх осіб або громадськості. У таких випадках при встановленні протиправності слід виходити з порівняльної оцінки різних захищених благ та інтересів».

Стаття 1047 — Протиправність розголошення неправдивих відомостей

«(1) Порушення особистих прав або втручання в господарську або професійну діяльність особи шляхом розголошення неправдивих відомостей або неповного або такого, що вводить в оману, оприлюднення фактичних даних стосовно особи або її діяльності, є протиправним, якщо розголошувач не доведе, що він при їх розголошенні або оприлюдненні не знав або не повинен був знати про неправильність або про неповноту даних.

(2) Розголошення обставини, що порочить честь іншої особи або заподіює їй економічну шкоду, вважається протиправним, якщо розголошувач не доведе, що розголошення обставин відповідає дійсності.

(3) Незважаючи на положення частин 1 і 2 цієї статті, розголошення відомостей або обставини не вважається протиправним, якщо розголошувач або особа, якій було оголошено про обставину, мали до розголошення виправданий інтерес і розголошувачем було ґрунтовно перевірено достовірність відомостей чи обставин відповідно до тяжкості можливого порушення.

(4) У разі розголошення неправдивих відомостей потерпілий має право вимагати від особи, яка відповідає за розголошення відомостей, спростування відомостей або опублікування поправки за рахунок розголошувача, незалежно від того, чи було розголошення відомостей протиправним».

Стаття 1055 — Заборона діяльності, що завдає шкоди

«(1) Якщо протиправне заподіяння шкоди носить постійний характер або якщо надій­шла загроза протиправним заподі­янням шкоди, то потерпілий або особа, якій загрожують, вправі вимагати припинення поведінки, що заподіює шкоду, або утримання від загрози вчинення такого діяння.

(2) Особа не має права вимагати припинення зазначеної у частині 1 цієї статті поведінки, що заподіює шкоду, якщо згідно з розумним підходом до такої поведінки має бути виявлена терпимість в спільноті людей або у зв’язку з істотним публічним інтересом. У такому випадку потерпілий має право пред’явити вимогу про відшкодування протиправно заподіяної шкоди».

37. Закон про послуги інформаційного суспільства (Infoühiskonna teenuse seadus) проголошує:

Стаття 8 — Обмеження відповідальності у разі передачі інформації та пропозиції доступу до мереж передачі даних загального користування

«(1) Якщо надаються послуги, які полягають тільки в передачі інформації, що пропонується користувачем послуг, через мережі передачі даних загального користування або в пропозиції доступу до мереж передачі даних загального користування, то постачальник послуг не відповідає за зміст інформації, яка передається за умови, що він:

1) не ініціює передачу;

2) не обирає отримувача передачі;

3) не обирає і не змінює інформацію, що міститься в передачі.

(2) Дії, пов’язані з передачею і пропозицією доступу у сенсі, зазначеному в частині 1 цієї статті, містять автоматичне, проміжне та тимчасове зберігання переданої інформації в тій мірі, в якій єдиною метою цього є здійснення передачі через мережу передачі даних загального користування, і за умови, що інформація не зберігається довше періоду, розумно необхідного для її передачі».

Стаття 9 — Обмеження відповідальності у разі запису даних у буферній пам’яті

«(1) Якщо надаються послуги, які полягають у передачі інформації, що запропонована користувачем послуг, через мережі передачі даних загального користування, при цьому відповідний метод передачі вимагає з технічних причин запису даних до буферної пам’яті і єдиною метою даних послуг є більш ефективна передача інформації іншим користувачам послуг на підставі їх клопотань, то постачальник послуг у разі автоматичного, проміжного і тимчасового зберігання даної інформації не відповідає за зміст інформації за умови, що він:

1) не змінює дану інформацію;

2) дотримується умови доступу до інформації;

3) дотримується вимог оновлення інформації, що є широко визнаними і використовуються у відповідній галузі економіки;

4) не перешкоджає законному викори­станню широко визнаної та застосовної у відповідній галузі економіки технології для отримання даних про використання інформації;

5) дізнавшись, що інформація видалена з мережі в початковій точці передачі, що доступ до неї блокований або судом, установою поліції або державним наглядовим органом було дано розпорядження про видалення інформації, негайно видаляє відповідну збережену інформацію або блокує доступ до неї».

Стаття 10 — Обмеження відповідальності у випадку надання послуг зберігання даних

«(1) Якщо надаються послуги, що полягають у зберіганні інформації, пропонованої користувачем послуг, то постачальник послуг не відповідає за зміст інформації, що зберігається на підставі клопотання користувача послуг, за таких умов:

1) постачальнику послуг невідомий зміст інформації та у разі вимоги про відшкодування збитку він не знає про факти або обставини, з яких виявляється незаконна діяльність або інформація;

2) дізнавшись про обставини, зазначені у пункті 1 цієї частини, постачальник послуг негайно видаляє відповідну інформацію або блокує доступ до неї.

(2) Якщо користувач послуг діє у підпорядкуванні постачальнику послуг або під його наглядом, то положення частини 1 цієї статті не застосовуються».

Стаття 11 — Відсутність обов’язку контролю

«(1) Постачальники послуг, зазначені у статтях 8–10 цього Закону, не зобов’язані контролювати інформацію, яку вони тільки передають або до якої вони пропонують доступ, яку вони тимчасово записують в буферну пам’ять з метою передачі або зберігають для користувачів по­слуг, а також вони не зобов’язані шукати факти і обставини, що свідчать про незаконну діяльність.

(2) Положення пункту 1 цієї статті не обмежують право посадової особи, яка здійснює контроль, просити постачальника послуг про розкриття такої інформації.

(3) Постачальник послуг зобов’язаний негайно повідомити компетентну посадову особу, яка здійснює нагляд, про можливі незаконні дії користувачів послуг, встановлених статтями 8–10 цього Закону, або про пропоновану інформацію і дозволити встановити тих користувачів послуг, з якими у постачальника послуг є договори про зберігання даних».

38. У рішенні від 21 грудня 2005 року (справа № 3-2-1-95-05) Верховний суд визнав, що для цілей статті 1047 Зобов’язально-правового закону, розголошення [avaldamine] означає розкриття інформації третім особам. Людина, яка передала інформацію видавцеві [meediaväljaanne] може вважатися такою, що розголошує інформацію [avaldaja], навіть якщо вона не є видавцем даної статті [ajaleheartikli avaldaja]. Верховний суд підтвердив цю позицію у своїх наступних рішеннях, наприклад, у рішенні від 21 грудня 2010 року (справа № 3-2-1-67-10).

39. У ряді національних розглядів позови про дифамацію подавалися проти кількох відповідачів, наприклад, проти видавця газети та автора статті (рішення Верховного Суду від 7 травня 1998 року по справі № 3-2-1-61-98), видавця газети і інтерв’юйованого (рішення Верховного суду від 1 грудня 1997 по справі № 3-2-1-99-97), або тільки проти видавця газети (рішення Верховного суду від 30 жовтня 1997 року по справі № 3-2-1-123-97, і рішення від 10 жовтня 2007 року по справі № 3-2-1-53-07).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

A. Документи Ради Європи

40. 28 травня 2003 року Комітет міністрів Ради Європи ухвалив на 840-му засіданні заступників міністрів Декларацію про свободу спілкування в Інтернеті. У відповідній частині зазначено:

«Держави-члени Ради Європи...

Будучи переконані також у тому, що необхідно обмежити відповідальність провайдерів, коли вони діють як звичайні посередники, або коли вони сумлінно забезпечують хостинг, доступ або контент третьої сторони;

Нагадуючи в цьому зв’язку Директиву 2000/31/
/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 8 червня 2000 року про деякі правові аспекти послуг інформаційного суспільства, зокрема електронної комерції, на внутрішньому ринку (Директива з електронної комерції);

Підкреслюючи, що свобода спілкування в Інтернеті не повинна завдавати шкоди людській гідності, правам людини й основним свободам інших людей, особливо неповнолітніх;

Враховуючи, що має бути знайдений баланс між повагою бажання користувачів Інтернету не розкривати свою особу і необхідністю для співробітників правоохоронних органів розшукувати тих, хто несе відповідальність за злочинні діяння...»

Принцип 1: Інформаційне наповнення Інтернету

«Держави-члени не повинні накладати на інформаційне наповнення (контент) Інтернету обмеження, що перевищують обмеження, що накладаються на інші засоби передачі контенту».

Принцип 3: Відсутність попереднього державного контролю

«Державні органи не повинні, за рахунок заходів загального блокування або фільтрації позбавляти громадськість доступу до інформації та інших комунікацій в Інтернеті, незалежно від державних кордонів. При цьому не виключається можливість установки фільтрів для захисту прав неповнолітніх, зокрема, в місцях, доступних для них, таких, як школи та бібліотеки.

За умови гарантованого дотримання положень пункту 2 статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, заходи можуть бути вжиті з метою забезпечення видалення точно ідентифікованого інтернет-контенту, або блокування доступу до нього, якщо компетентні національні органи влади прийняли попереднє або остаточне рішення про його незаконність».

Принцип 6: Обмежена відповідальність провайдерів з контролю за зміст інформації в Інтернеті

«Держави-члени не повинні нав’язувати провайдерам загальний обов’язок контролювати зміст Інтернет-ресурсів, до яких вони надають доступ, передають або зберігають, або щодо активного пошуку фактів чи обставин, що свідчать про незаконну діяльність.

Держави-члени повинні забезпечити, щоб провайдери не несли відповідальності за зміст Інтернету, коли їх функції обмежені, як це визначено національним законодавством, передачею інформації або наданням доступу до мережі Інтернет.

У тих випадках, коли функції провайдерів ширше, і вони розміщують у себе інформацію інших користувачів Інтернету, держави-члени можуть передбачати їх спільну відповідальність, якщо вони не вживають дій з оперативного видалення або блокування доступу до певних інформаційних ресурсів і послуг, як тільки вони дізнаються про те, що вони носять незаконний характер згідно з національним законодавст­вом, або, у разі отримання по ним повідомлень за фактами і обставинами, у зв’язку з виявленням незаконності діяльності або інформації, які можуть слугувати підставою для позовів з відшкодування збитку.

При визначенні згідно з національним законодавством зобов’язань провайдерів, викладених у попередньому пункті, повинні бути вжиті заходи для дотримання свободи вираження думки власників даного контенту, в першу чергу, а також відповідні права користувачів даної інформації.

У всіх випадках, згаданих вище, обмеження відповідальності не повинні вплинути на можливість введення приписів, коли постачальники послуг зобов’язані припинити або запобігти, наскільки це можливо, поширення інформації, яка порушує закон».

Принцип 7: Анонімність

З метою забезпечення захисту Інтернету від контролю та розширення вільного вираження ідей та інформації, держави-члени повинні поважати бажання користувачів Інтернету не розкривати свою особу. Це не заважає державам-членам вживати заходів і здійснювати співробітництво з метою встановлення осіб, винних у злочинних діяннях згідно з національним законодавством, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод та інших міжнародних угод між правоохоронними органами та органами юстиції.

B. Документи Європейського Союзу

1. Директива 2000/31/ЄC

41. Директива 2000/31/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 8 червня 2000 року про деякі правові аспекти послуг інформаційного суспіль­ства, зокрема електронної комерції, на внутрішньому ринку (Директива про електронну комерцію) зазначає:

«...(9) Вільне переміщення інформаційних послуг може, у багатьох випадках, специфічно відображати в праві Співтовариства більш загальний принцип, а саме — принцип свободи вираження, як це зазначено в статті 10 (1) Конвенції про захист основних прав і свобод людини, яка була ратифікована всіма державами-членами ЄС; з цієї причини директиви, що регулюють надання інформаційних послуг, повинні забезпечувати право вільно займатися цією діяльністю в світлі вищезазначеної статті Конвенції, з тими лише обмеженнями, які накладає параграф 2 цієї статті і стаття 46 (1) Договору; ця Директива не має на меті впливати на основоположні норми і принципи національного законодавства, пов’язані зі свободою самовираження...

(42) Звільнення від відповідальності, встановлене в цій Директиві, поширюється тільки на випадки, коли діяльність постачальників інформаційних послуг обмежена технічним операційним процесом і можливістю надання доступу до мережі передачі даних, за допомогою якої інформація, що стає доступною для третіх сторін, передається чи тимчасово зберігається; ця діяльність має тільки лише технічний, автоматичний і пасивний характер, який передбачає, що постачальник інформаційних послуг не може контролювати інформацію, що передається або зберігається.

(43) Постачальник послуг може отримати перевагу від винятків, зроблених для «просто передачі інформації» (mere conduit) або «кешування», якщо він жодним чином не зацікавлений в переданій інформації; серед іншого, це вимагає, щоб він не змінював інформацію, яку він передає; дана вимога не поширюється на дії технічного характеру, які здійснюються протягом процесу передачі, оскільки вони не змінюють цілісність інформації, що передається.

(44) Постачальник послуг, який цілеспрямовано співпрацює з одним з одержувачів інформації для того, щоб здійснювати незаконні дії, виходить за межі «просто передачі інформації» (mere conduit) або «кешування» і, в результаті, не може бути звільнений від відповідальності, встановленої для такої діяльності.

(45) Обмеження відповідальності посередника у постачанні послуг, встановлені в цій Директиві, не впливають на можливість різних судових заборон; такі заборони можуть, зокрема, складатися з наказів судів чи адміністративних органів, що вимагають завершення або запобігання будь-якого порушення, включаючи переміщення незаконної інформації або відключення доступу до неї.

(46) З метою отримання переваг від обмеження відповідальності постачальник інформаційних послуг, що включають в себе зберігання інформації, з моменту, коли йому стало відомо про незаконну діяльність, повинен терміново вжити заходів для усунення можливості доступу чи відключення доступу до відповідної інформації; усунення можливості доступу чи його відключення має здійснюватися за умов дотримання принципу свободи самовираження і процедур, визначених для цих цілей на національному рівні; ця Директива не впливає на можливості держав-членів ЄС встановлювати особливі вимоги, які повинні бути виконані до того, як інформація буде знищена або доступ до неї буде відключений.

(47) Державам- членам ЄС не дозволяється накладати на постачальників послуг зобов’язання з контролю; це не стосується зобов’язань з контролю в особливих випадках і, зокрема, не впливає на обов’язок виконання розпоряджень, виданих національними органами влади відповідно до внутрішнього законодавства.

(48) Ця Директива не впливає на можливість держав-членів ЄС вимагати від постачальників послуг, які приймають інформацію, надану одержувачами їхніх послуг, застосовувати засоби безпеки, які розумно було б застосовувати, і які повинні задовольняти нормам національного законодавства, з метою виявлення та запобігання певних видів незаконної діяльності...»

Стаття 1 — Мета і сфера застосування

«1. Ця Директива націлена на забезпечення належного функціонування внутрішнього ринку за допомогою забезпечення вільного руху інформаційних послуг між державами-членами ЄС...».

Стаття 2 — Визначення

«Для цілей цієї Директиви наступні терміни повинні мати таке значення:

a)  «інформаційні громадські послуги»: послуги у значенні статті 1 (2) Директиви 98/34/
/ЄС, що змінена Директивою 98/48/ЕС;

b)  «постачальник інформаційних послуг»: фізична або юридична особа, що надає інформаційні послуги;

c)  «заснований постачальник послуг»: по­стачальник послуг, який ефективно здійснює економічну діяльність, використовуючи фіксовану організацію, засновану на невизначений період. Наявність і використання технічних засобів і технологій, необхідних для надання сервісу, самі по собі не створюють заснування постачальника послуг...»

Розділ 4:
Відповідальність посередників

Стаття 12 — «Просто передача інформації» (mere conduit)

«1. У тих випадках, коли інформаційні по­слуги полягають в передачі інформації, наданої одержувачем послуг, через комунікаційну мережу, або в наданні доступу до комунікаційної мережі, держави-члени ЄС повинні гарантувати, що постачальники послуг не несуть відповідальності за передану інформацію за умови, що постачальник:

a)  не ініціює передачу;

b)  не обирає отримувача передачі; і

c)  не обирає або виправляє інформацію, що міститься в передачі.

2. Передача та надання доступу, згадані в параграфі 1, містить в собі автоматичне, проміжне і короткочасне зберігання переданої інформації протягом того періоду, який необхідний для здійснення передачі в комунікаційній мережі, при цьому передбачається, що інформація не буде зберігатися протягом більш тривалого періоду, ніж той, що є необхідним для передачі.

3. Ця стаття не повинна впливати на можливості судів чи адміністративних органів влади, відповідно до законодавчої системи держави-члена ЄС, вимагати від постачальника послуг припинення або запобігання порушень».

Стаття 13 — «Кешування»

«1. У тих випадках, коли інформаційні послуги складаються з передачі інформації, наданої одержувачем послуг, через комунікаційну мережу, держави-члени ЄС повинні гарантувати, що постачальник послуг не несе відповідальності за автоматичне, проміжне і короткочасне зберігання інформації, що здійснюється з єдиною метою забезпечення ефективної передачі інформації іншим одержувачам послуг на їх вимогу, за умов що:

a)  постачальник не модифікує інформацію;

b)  постачальник виконує умови щодо доступу до інформації;

c)  постачальник дотримується правил оновлення інформації, що поширені в індустрії;

d)  постачальник не заважає законному використанню технологій, поширених в індустрії, для отримання даних щодо використання інформації; і

e)  постачальник вживає оперативних заходів, спрямованих на видалення або припинення доступу до інформації, яка була на зберіганні, після отримання відомостей про те, що інформація з початкового джерела трансмісії була прибрана з мережі, або доступ до неї був припинений, а також у випадках, коли суд або адміністративний орган влади зажадав видалення або припинення доступу до даної інформації.

2. Дана стаття не повинна впливати на можливості судів чи адміністративних органів влади, відповідно до законодавчої системи держави-члена ЄС, вимагати від постачальника послуг припинення або запобігання порушень».

Стаття 14 — Хостинг

«1. У тих випадках, коли інформаційні по­слуги полягають у зберіганні інформації, наданої одержувачем послуг, держави-члени ЄС повинні гарантувати, що постачальник послуг не несе відповідальності за інформацію, яка зберігається на прохання одержувача послуг, за умови що:

a)  постачальник не має фактичних відомостей про незаконну діяльність або інформації та щодо вимог про відшкодування шкоди, не обізнаний про факти або обставини, з яких випливає очевидність незаконної діяльності або інформації;

b)  при отриманні таких відомостей по­стачальник вживає оперативних заходів щодо усунення або припинення доступу до інформації.

2. Параграф 1 не повинен застосовуватися у випадках, коли отримувач послуг діє під впливом або контролем постачальника послуг.

3. Ця стаття не повинна впливати на можливості судів чи адміністративних органів влади, відповідно до законодавчої системи держави-члена ЄС, вимагати від постачальника послуг припинення або запобігання порушень, а також не впливає на можливість держав-членів ЄС розробляти процедури, що керують видаленням або припиненням доступу до інформації».

Стаття 15 — Відсутність зобов’язання моніторингу

«1. Держави-члени ЄС не повинні накладати на постачальників при наданні ними послуг, зазначених у статтях 12, 13 і 14, зобов’язань з моніторингу інформації, яку вони передають або зберігають, а також щодо активного пошуку фактів чи обставин, що вказують на нелегальну діяльність.

2. Держави-члени ЄС можуть встановити зобов’язання для постачальників інформаційних послуг з надання оперативної інформації компетентним органам про підозри щодо нелегальної діяльності, здійснюваної отримувачем послуг, або щодо інформації, наданої одержувачем послуг. Держави — ​​члени ЄС можуть встановити зобов’язання, які полягатимуть в наданні компетентним органам за їх запитом інформації, яка допоможе ідентифікувати одержувачів їх послуг».

2. Директива 98/34/ЄC в редакції Директиви 98/48/ЄC

42. Директива 98/34/ЄС Європейського парламенту і Ради від 22 червня 1998 року, що встановлює порядок надання інформації в галузі технічних стандартів і регламентів, а також правил надання послуг в інформаційному суспіль­стві в редакції Директиви 98/48/ЄC, зазначає:

Стаття 1

«Для цілей цієї Директиви використовуються такі поняття...

2. «Послуга» — будь-яка послуга інформаційного співтовариства, тобто будь-яка послуга, що надається за винагороду, дистанційно, за допомогою електронного зв’язку та за індивідуальним запитом.

Для цілей визначення цього поняття необхідно провести розшифровку таких понять:

—  «Дистанційно» означає, що послуга надається за відсутності сторін;

—  «За допомогою електронного зв’язку» означає, що послуга повинна бути направлена в початковому стані і отримана в пункті призначення за допомогою електронного обладнання для обробки (включаючи цифрове стиснення) та зберігання даних або повністю передана і отримана за допомогою дротового зв’язку, радіозв’яз­ку, оптичних чи інших електромагнітних засобів;

—  «За індивідуальним запитом» означає, що послуга надається за допомогою передачі даних за індивідуальним запитом.

Перелік послуг, не охоплених цією Директивою, міститься в Додатку 5.

Положення цієї Директиви не можуть бути застосовані відносно:

—  радіопередач;

—  телепередач, зазначених у пункті «a» статті 1 Директиви 89/552/ЄЕС*.

3. Прецедентне право Суду Європейського Союзу

43. У рішенні від 23 березня 2010 року (Joined Cases C 236/08 to C 238/08 Google France and Google [2010] ECR I 2417) Суд Європейського Союзу постановив, що для того, щоб встановити, чи може відповідальність постачальника послуг бути обмеженою відповідно до статті 14 Директиви 2000/31, необхідно вивчити питання, чи є роль постачальника послуг нейтральною, в тому сенсі, що він діє чисто технічно, автоматично і пасивно, вказуючи на відсутність знань або можливості контролю над даними, які він зберігає. Стаття 14 Директиви про електронну комерцію має бути інтерпретована як така, що визначає, що викладена в ній норма відноситься до довідкових інтернет-послуг у разі, якщо постачальник послуг не відіграє активної ролі, яка дозволяла б йому мати знання або здійснювати контроль над даними, що зберігаються. Якщо постачальник послуг не відіграє такої ролі, він не може бути притягнутий до відповідальності за дані, які він зберігав на прохання рекламодавця, якщо, дізнавшись про незаконний характер цих даних дій рекламодавця, він не вжив оперативних заходів, аби видалити такі дані або заблокувати доступ до них.

44. У рішенні від 12 липня 2011 року (Case C 324/09 L’Oréal and Others [2011]) Суд Європейського Союзу постановив, що стаття 14 (1) Директиви 2000/31 повинна інтерпретуватися як така, що стосується оператора інтернет-ринку, якщо цей оператор не відігравав активної ролі, яка дозволяла йому мати знання або здійснювати контроль над збереженими даними. Оператор відіграє таку роль, якщо він надавав допомогу, яка спричинила, зокрема, оптимізацію розглянутої пропозиції про продаж або його просування. Якщо оператор інтернет-ринку не відігравав такої активної ролі, і надана послуга підпадає, як наслідок, під дію статті 14 (1) Директиви 2000/31, оператор, тим не менш, не може, у справах, які можуть призвести до ухвалення рішення про відшкодування збитків, розраховувати на звільнення від відповідальності, передбачене цією статтею, якщо існують факти або обставини, на підставі яких уважний економічний оператор повинен був зрозуміти, що проаналізована пропозиція про продаж була незаконною, і, якщо, розуміючи цю незаконність, оператор не вжив оперативних заходів відповідно до статті 14 (1) (b) Директиви 2000/31.

45. У рішенні від 24 листопада 2011 року (Case C-70/10 Scarlet Extended [2011]) Суд Європейського Союзу постановив, що судова заборона не може бути винесена проти постачальника інтернет-послуг, який повинен був організувати систему фільтрації всіх електронних повідомлень, що проходять через нього, зокрема, пов’язаних з використанням програмного забезпечення peer-to-peer, яке застосовується без розбору для всіх його клієнтів, як превентивний захід, виключно за свій рахунок і на необмежений термін, яка дозволила б ідентифікувати в мережі провайдера передачу електронних файлів, що містять музичні, кінематографічні або аудіовізуальні твори, щодо яких заявник заявив своє право на інтелектуальну власність, з метою блокувати передачу файлів, обмін якими порушує авторське право.

ПРАВО

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

46. Компанія-заявник скаржилася, що притягнення її до відповідальності за коментарі, розміщені читачами її новинного інтернет-порталу, порушило її право на свободу вираження думки, передбачене статтею 10 Конвенції, яка проголошує:

«1. Кожен має право вільно висловлювати свою думку. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, що накладає обо­в’язки і відповідальність, може бути пов’язане з певними формальностями, умовами, обмеженнями або санкціями, які передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для охорони здоров’я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

47. Уряд заперечив цей аргумент.

A. Прийнятність

48. Уряд зазначав, що, за твердженням компанії-заявника, вона не була ані автором, ані публікатором образливих коментарів. Уряд відзначив, що якщо Суд поділяє цю точку зору, заява несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції, оскільки Конвенція не захищає право на свободу висловлення думки особи, яка не є ані автором, ані публікатором. Компанія-заявник не може стверджувати, що вона стала жертвою порушення права на свободу вираження осіб, чиї коментарі були видалені. Проте, Уряд вважає, що насправді компанія-заявник була публікатором образливих коментарів.

49. Компанія-заявник не погодилася. Компанія-заявник стверджує, що накладені на неї зобов’язання здійснювати профілактичну політику цензури на шкоду свободі вираження думки третіх осіб також порушує її свободу вираження думок, тобто свободу поширювати інформацію, створену і опубліковану третіми особами.

50. Суд зазначає, що компанія-заявник була
відповідачем за позовом про дифамацію у зв’яз­ку з коментарями, розміщеними на її інтернет-порталі, вона була визнана публікатором коментарів поряд з їх авторами, і була притягнута до відповідальності за нездатність запобігти розголошенню або видалити незаконні коментарі з власної ініціативі. Національні суди зобов’язали компанію- заявника виплатити позивачеві компенсацію за завдану йому моральну шкоду. Таким чином, рішення національних судів безпосередньо стосувалися компанії-заявника. Суд вважає, що скарга компанії-заявника стосується свободи слова і підпадає під дію статті 10 Конвенції. Таким чином, заперечення Уряду має бути відхилене.

51. Суд далі зазначає, що заява не є явно необґрунтованою за змістом статті 35 §3 (а) Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть справи

1. Аргументи сторін

(a) Заявник

52. Компанія-заявник стверджувала, що мало місце втручання національних судів у її свободу вираження думки (право на поширення інформації). Вона стверджувала, що вона була змушена повністю змінити свою бізнес-модель і контролювати кожен коментар, що розміщується на її новинному порталі — до 10 000 коментарів на день. Хоча деякі технічні і ручні процедури використовувалися і до рішення Верховного Суду, масштаби цієї діяльності та її правові наслідки помітно змінилися внаслідок відповідного рішення.

53. Компанія-заявник стверджує, що втручання в її свободу висловлення думки не було «передбачено законом». Вона стверджує, що цивільно-правові положення, на які посилається Верховний суд, передбачають негативне зобо­в’язання не публікувати образливу інформацію. На думку компанії-заявника, внутрішнє законодавство не накладає зобов’язання проводити попередній моніторинг усіх матеріалів, що публікуються третіми особами. Інтерпретація національними судами відповідного законодавства не відповідала вимозі передбачуваності. Компанія-заявник також стверджувала, що відповідальність провайдерів послуг за публікацію інформації третіх сторін обмежена відповідно до Директиви ЄС про електронну торгівлю, впроваджену в естонську правову базу у вигляді Закону про послуги інформаційного суспільства.

54. Компанія-заявник визнала, що ця справа пов’язана з репутацією і правами Л. Однак вона вважає, що відповідальність за можливе порушення прав Л. несуть автори коментарів. Притягнення компанії-заявника до відповідальності не переслідувало законної мети.

55. Компанія-заявник стверджувала, що обмеження її свободи вираження поглядів не було необхідним у демократичному суспільстві. Вона зазначила, що опублікована стаття була збалансованою, і, отже, коментарі, створені та опубліковані читачами, не були спровоковані діями компанії-заявника. Компанія-заявник стверджувала, що особисті права громадян були достатньо захищені з двох сторін — по-перше, системою зворотного зв’язку, контрольованою постачальником послуг, і, по-друге, можливістю подачі позову проти авторів коментарів.

56. Посилаючись на рішення Суду Європейського Союзу у справах Google France and Google і L’Oréal and Others, компанія-заявник стверджувала, що вона не відігравала «активної ролі», а просто зберігала коментарі на своєму сервері, встановлювала правила надання своїх послуг, отримувала (непряму) винагороду за послуги й надавала своїм клієнтам (читачам, коментаторам) загальну інформацію.

57. Компанія-заявник також послалася на Декларацію і статтю 15 Директиви про електронну торгівлю, стверджуючи, що хостинг- компанія не зобов’язана запитувати або контролювати розміщувані матеріали. Такі надмірно обтяжливі зобов’язання суперечать свободі слова та інформації. Той факт, що компанія-заявник діяла сумлінно і застосовувала різні технічні і ручні процедури для скорочення кількості незаконних коментарів на своєму порталі, не повинно означати, що вона несе відповідальність за розміщення незаконної інформації третіми особами. В іншому випадку, хостинг -компанії, якими не було вжито жодних заходів для виключення незаконних матеріалів, були б заохочені, а сумлінні хостинг-компанії — покарані.

58. На закінчення, компанія-заявник стверджувала, що вона відіграла лише пасивну роль у розміщенні коментарів, вона не мала активного знання щодо незаконних коментарів, а також не знала і не повинна була знати про незаконні коментарі до відповідного повідомлення Л., після якого компанія-заявник негайно видалила ці коментарі. Таким чином, компанія-заявник діяла відповідно до норм, яких повинні дотримуватися сумлінні економічні оператори, і мало місце непропорційне втручання в її свободу на поширення інформації через область коментарів на її новинному порталі.

(b) Уряд

59. Уряд стверджував, що Delfi продовжує залишатися одним з найбільших інтернет-порталів в Естонії. Опубліковані на порталі статті широко коментуються, і люди можуть робити це анонімно. Таким чином, Уряд відхилив аргумент компанії-заявника, що вона змушена була змінити свою бізнес -модель. Крім того, Уряд зазначив, що компанія-заявник також визнала моніторинг коментарів з власної ініціативи в деяких випадках навіть до судового розгляду, що став підставою для цієї заяви.

60. Уряд стверджував, що зобов’язання уникати заподіяння шкоди має чітко визначені правові підстави і підтверджено значним обсягом прецедентного права (див. пункти 31 до 39 вище). ЗМІ, як правило, несуть відповідальність за свої публікації, і публікація компанією-заявником відмови від відповідальності не звільняє її від відповідальності, оскільки, відповідно до Зобов’язально-правового закону, угода, що виключає або обмежує відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями, не має юридичної сили. Відповідно до національного законодавства, автори та власники засобів масової інформації несуть спільну відповідальність.

61. Уряд стверджує, що, оскільки публікація коментарів перебувала під контролем компанії-заявника, і Delfi здійснювала частковий контроль, вона була зобов’язана захищати честь інших осіб, і це обмеження переслідує законну мету щодо заявника компанії.

62. Уряд стверджував, що обмеження було необхідним у демократичному суспільстві. Вульгарні, образливі і принижуючі оціночні судження, що містяться в коментарях, не мали розумних фактичних підстав. У коментарях не було нічого, що б вимагало від адміністратора порталу проведення роботи з перевірки їх достовірності. Оскільки Delfi не видалила опубліковані коментарі з власної ініціативи, а вона повинна була знати, що вони є незаконними, естонські суди справедливо постановили, що бездіяльність Delfi була незаконною. Відмова від відповідальності, де зазначено, що коментарі не відображають думку компанії-заявника, і що автори коментарів несуть відповідальність за їх зміст, не виключає відповідальності компанії-заявника.

63. Уряд стверджував, що наявність зобов’я­зання контролювати коментарі та повідомляти адміністратора порталу про образливі зауваження, не було ані достатнім, ані виправданим. Така система не забезпечує достатнього захисту прав третіх осіб, про що свідчать обставини цієї справи. Будь-яка інформація, що передається через Інтернет, поширюється настільки швидко, що до моменту остаточного видалення некоректних коментарів суспільний інтерес до цієї новини та опублікованим коментарям згасає. Заходи, вжиті через тижні або навіть дні для захисту честі особи, не є достатніми, оскільки образливі або незаконні коментарі вже досягли громадськості та завдали шкоди. Оскільки звичайна людина не в змозі контролювати Інтернет, сторона, яка керує порталом, була зобов’язана вжити, в разі необхідності, заходів для запобігання порушенню особистих прав.

64. Уряд відзначив, що в справах про дифамацію Естонія застосовує менш сувору цивільну, а не кримінальну, відповідальність. Однак, навіть якщо суд, який розглядає конкретну цивільну справу здатний визначити IP-адресу комп’ютера і адресу, за якою комп’ютер розташований, надзвичайно важко ідентифікувати людину, яка насправді написала коментар. Таким чином, оскільки Delfi не ідентифікувала коментаторів, потерпілому було складно подавати позов до цивільного суду проти анонімних авторів коментарів. Крім того, Уряд вважає, що введення державою норми, що передбачає обов’язкову ідентифікацію коментаторів на інтернет-порталі, являтиме собою надмірне втручання. Таким чином, більш придатним та пропорційним заходом було б покладання, в порядку цивільного судочинства, більшої відповідальності (сумісної) за наклеп на власника порталу, який надав контент-послуги. У цьому контексті Уряд зазначив, що Delfi орієнтувалася на отримання прибутку і закликала відвідувачів свого порталу коментувати статті без зазначення авторів коментарів. Дохід компанії залежав від реклами на порталі, який, у свою чергу, залежав від кількості коментарів. Уряд послався на висновок національних судів, що компанія Delfi не діяла з належною обачністю, що є необхідною в комерції — нею не були вжиті заходи, які б виключали ризик порушення прав інших осіб. Водночас, національні суди не пояснили Delfi, як вона повинна виконувати свої обов’язки, і залишили це питання на розсуд компанії-заявника, вважаючи, що для цього існують різні методи.

65. Уряд стверджував, що при публікації коментарів на статті Delfi, компанія-заявник не була постачальником хостингових послуг в сенсі Закону про послуги інформаційного суспіль­ства. Постачальник хостингових послуг пропонує тільки послуги зі зберігання даних, в той час як ці дані, їх додавання, видалення і зміст (у тому числі можливість видаляти або змінювати збережені дані) залишаються під контролем користувачів послуги. В області коментарів на порталі Delfi, коментатори втрачали контроль над своїми коментарями відразу після їх відправки, і коментатори не могли змінювати або видаляти свої коментарі. Таким чином, Delfi був не технічним посередником у відношенні коментарів, а постачальником контент-послуг. Компанія могла видаляти і змінювати коментарі у разі потреби, і робила це ще до рішення Верховного суду, відіграваючи, таким чином, активну роль, що надає їй знання, а також контроль над даними, що відносяться до коментарів до статей. Той факт, що Delfi було вжито заходів з мінімізації образливих коментарів, наприклад, шляхом скринінгу, показує, що Delfi фактично усвідомлювала свою відповідальність.

66. Уряд також зазначив, що розглянуті коментарі були спрямовані не проти самого акціонерного товариства, а особисто проти члена його наглядової ради, і тому вони не можуть бути ви­правдані контролюючою суспільною роллю преси. Коментарі містили агресивні і нестримані зауваження, що виходять за межі загальноприйнятого рівня перебільшення або провокації та не стимулювали жодного розумного громадського обговорення.

67. Нарешті, уряд вважає, що сума, яку компанія-заявник була зобов’язана виплатити Л. як компенсацію за моральну шкоду (що відповідає EUR 320), не завдала будь-якої шкоди свободі вираження думок.

2. Аргументи третьої сторони

68. Гельсінський фонд з прав людини у Варшаві провів аналіз польського законодавства стосовно відповідальності, пов’язаної з публікацією матеріалів в Інтернеті. Він зазначив суперечливість польського прецедентного права. У деяких випадках новинні портали не несли відповідальність за коментарі, розміщені читачами, а в інших випадках — власники блогів або адміністратори несли відповідальність за коментарі третіх сторін. Гельсінський фонд підтвердив, що попереднє обмеження є особливо обмежуючим заходом, і вказав також на цілу низку проблем, пов’язаних з системами повідомлення та зворотного зв’язку, які вимагають більш чіткого регулювання.

3. Оцінка Суду

(a) Наявність втручання

69. Суд зазначає, що у своїх аргументах сторони висловлювали незгоду щодо ролі компанії-заявника в даній справі. Уряд стверджував, що Компанію-заявника слід вважати публікатором образливих коментарів, а компанія-заявник вважала, що коментарі були опубліковані третіми особами, і свобода компанії-заявника на поширення інформації була обмежена (див. пункти 48 і 49 вище). Незалежно від того, яку роль грала компанія-заявник, сторони, по суті, не заперечували, що рішення національних судів стосовно компанії-заявника представляли собою втручання в її свободу висловлення думки, гарантоване статтею 10 Конвенції. Суд не бачить жодних підстав вважати інакше (див. також пункт 50 вище).

70. Таке втручання в право компанії-заявника на свободу вираження думки має бути «передбачено законом», переслідувати одну або більше законних цілей відповідно до пункту 2 статті 10, і бути «необхідним у демократичному суспільстві».

(b) Законність

71. Суд повторює, що норма не може вважатися «законом» за змістом статті 10 §2, якщо вона не сформульована з достатнім ступенем точності, що дозволяє громадянину регулювати свою поведінку; він повинен мати можливість, у разі потреби після відповідної консультації, передбачити, в ступені, розумному за даних обставин, наслідки, які може спричинити за собою ця дія. Ці наслідки не обов’язково повинні бути передбачувані з абсолютною певністю. Хоча визначеність бажана, це може призвести до зайвої жорсткості, а закон повинен пристосовуватися до мінливих обставин. Відповідно, значна кількість законів неминуче формулюються в термінах, більшою чи меншою мірою розпливчастих, і їх тлумачення та застосування є питанням практики (див., наприклад, Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France [GC], nos. 21279/02 and 36448/02, §41, ECHR 2007 IV)

72. Суд також нагадує, що масштаби поняття передбачуваності залежать значною мірою від змісту розглянутого тексту, сфери його застосування, а також кількості та статусу тих, кого він стосується. Закон може як і раніше задовольняти вимозі передбачуваності, навіть якщо зацікавлена особа повинна отримати відповідну юридичну консультацію для оцінки, в ступені, що є розумним за даних обставин, наслідків, які може спричинити собою дана дія. Це особливо вірно щодо осіб, які здійснюють професійну діяльність, які, як правило, повинні діяти з високим ступенем обережності. Вони повинні виявляти особливу обережність при оцінці ризиків, які тягне за собою така діяльність (див. Lindon, Otchakovsky-Laurens and July, loc. сit., з подальшими посиланнями на Cantoni v. France, 15 November 1996, §35, Reports of Judgments and Decisions 1996 V, and Chauvy and Others v. France, no. 64915/01, §§43-45, ECHR 2004 VI).

73. Суд зазначає, що в даному випадку думки сторін розійшлися в питанні, чи було втручання в право компанії-заявника на свободу вираження думки «передбачено законом». Компанія-заявник стверджувала, що національне законодавство не передбачає позитивне зобов’язання здійснювати попередній моніторинг інформації, що розміщується третіми особами, і що її відповідальність обмежена відповідно до директиви ЄС про електронну торгівлю. Уряд по­слався на відповідні положення цивільного права і національне прецедентне право, в рамках якого ЗМІ несуть відповідальність за свої публікації поряд з авторами.

74. Що стосується аргументу компанії-заявника, що її відповідальність обмежена відповідно до директиви ЄС про електронну торгівлю та Закону про послуги інформаційного суспільства, Суд зазначає, що національні суди дійшли висновку, що діяльність компанії-заявника не підпадає під дію цих актів. Суд у зв’язку з цим нагадує, що в його завдання не входить виконання функцій національних судів. Тлумаченням національного законодавства повинна, в першу чергу, займатися національна влада, особливо суди. Роль Суду обмежується вирішенням питання, чи сумісні наслідки такого тлумачення з Конвенцією (див., зокрема, Pérez de Rada Cavanilles v. Spain, 28 October 1998, §43, Reports of Judgments and Decisions 1998 VIII).

75. Суд далі зазначає, що згідно з відповідними положеннями Конституції, Закону про загальну частину Цивільного кодексу та Зобов’язально — правового закону (див. пункти 31 до 36 вище), в рамках їх тлумачення й застосування національними судами, компанія-заявник була ви­знана відповідальною за публікацію образливих коментарів. Хоча ці положення носять досить загальний характер і є недостатньо докладними, в порівнянні, наприклад, із Законом про послуги інформаційного суспільства (див. пункт 37 вище), Суд вважає, що вони, спільно з відповідним прецедентним правом, дозволяють зробити висновок, що видавець ЗМІ несе відповідальність за будь-які образливі заяви, що містяться в його публікації. Той факт, що в цьому випадку публікацію статті та коментарів на інтернет-порталі було визнано журналістською діяльністю, а адміністратор порталу як підприємець був визнаний публікатором, може, на думку Суду, розглядатися як застосування існуючого деліктного права до нової області, пов’язаної з новими технологіями (порівняйте, наприклад, з Bernh Larsen Holding AS and Others v. Norway, no. 24117/08, §126, 14 March 2013, в якому Суд не знайшов причин сумніватися в інтерпретації національного суду, відповідно до якого правові положення, які спочатку стосувалися друкованих варіантів документів були також визнані такими, що стосуються документів в електронному вигляді). Це не означає, що розглянуті положення цивільного права не представляють собою досить чітку правову основу для відповідальності компанії-заявника, або що поступове роз’яснення правових норм незаконно (порівняйте, з відповідними змінами, Radio France and Others v. France, no. 53984/00, §§20 and 30, ECHR 2004 II). Дійсно, загальні положення закону можуть час від часу адаптуватися до мінливих обставин, що тягне за собою спроби більш детального регулювання (див., для порівняння, Times Newspapers Ltd v. The United Kingdom (nos. 1 and 2), nos. 3002/03 and 23676/03, §§20, 21 and 38, ECHR 2009, де «правила Інтернет-публікацій» спиралися на правила, спочатку введені в 1849 році, і Editorial Board of Pravoye Delo and Shtekel v. Ukraine, no. 33014/05, §§60–68, ECHR 2011 (витяги), де відсутність згадки Інтернет-видань в досить докладному законі про ЗМІ викликало питання про законність відповідно до статті 10 Конвенції).

76. Відповідно, Суд вважає, що, будучи професійним видавцем, компанія-заявник повинна була, принаймні, бути знайомою з законодавством і прецедентним правом, а також могла звернутися за юридичною консультацією. Суд зазначає в цьому зв’язку, що новинний портал Delfi є одним з найбільших в Естонії, а також, що ступінь його популярності була пов’язана з коментарями на цьому порталі. Таким чином, Суд вважає, що компанія-заявник була в змозі оцінити ризики, пов’язані з її діяльністю, і що вона повинна була бути в змозі передбачити, в розумній мірі, наслідки, які може спричинити за собою ця діяльність. У цьому зв’язку Суд вважає, що втручання було «передбачено законом» у значенні другого абзацу статті 10 Конвенції.

(c) Законна мета

77. Суд вважає, що обмеження права компанії-заявника на свободу вираження думки переслідувало законну мету захисту репутації та прав інших осіб. Суд взяв до уваги доводи заявника про відповідальність фактичних авторів коментарів. Однак, на думку Суду, той факт, що фактичні автори також несуть відповідальність, не скасовує законної мети притягнення компанії-заявника до відповідальності за будь-який збиток, нанесений репутації і правам інших осіб. Питання про те, чи були права компанії-заявника відповідно до статті 10 надмірно обмежені в даному випадку шляхом притягнення її до відповідальності за коментарі, написані третіми сторонами, є питанням про те, чи було це обмеження «необхідним у демократичному суспільстві», який буде розглянуто нижче.

(d) Необхідність у демократичному суспільстві

(i) Загальні принципи

78. Основні принципи, що стосуються питання, чи було втручання в свободу вираження думки «необхідним у демократичному суспільстві» вже були встановлені в прецедентному праві Суду і були узагальнені наступним чином (див., серед іншого, Hertel v. Switzerland, 25 August 1998, §46, Reports of Judgments and Decisions 1998 VI; Steel and Morris v. the United Kingdom, no. 68416/01, §87, ECHR 2005 II; Mouvement raëlien suisse v. Switzerland [GC], no. 16354/06, §48, ECHR 2012 (extracts)); і Animal Defenders International v. the United Kingdom [GC], no. 48876/08, §100, 22 April 2013):

«(i) свобода вираження думки становить одну з істотних основ демократичного суспільства і є одною з основних умов для його прогресу і для самореалізації кожного окремого індивідуума. Відповідно до пункту 2 статті 10, це стосується не тільки «інформації» або «ідей», які позитивно сприймаються суспільством чи вважаються необразливими чи нейтральними, а й «інформації» або «ідей», які ображають, шокують або викликають занепокоєння. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і лібералізму, без яких немає «демократичного суспільства». Як зазначено у статті 10, ця свобода передбачає обмеження, які... повинні, однак, тлумачитися суворо, і необхідність будь-яких обмежень має бути переконливо обґрунтованою...

(ii) прикметник «необхідний», за змістом статті 10 §2, передбачає існування «нагальної суспільної необхідності». Договірні Держави користуються певною свободою розсуду при оцінці того, чи існує така необхідність, але вона йде рука об руку з європейським контролем, що охоплює як законодавство, так і його застосування, навіть у рішеннях, винесених незалежними судами. Таким чином, Суд уповноважений виносити остаточне рішення про те, чи сумісне «обмеження» зі свободою вираження поглядів, гарантованою статтею 10 Конвенції.

(iii) У завдання Суду, при здійсненні його наглядової юрисдикції, входить не виконання функцій компетентних національних органів, але розгляд відповідно до статті 10 рішень, прийнятих національними органами відповідно до їх свободи розсуду. Це не означає, що нагляд обмежується вирішенням питання, чи застосувала держава-відповідач свою свободу розсуду розумно, ретельно і сумлінно; Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у світлі всієї справи в цілому і визначити, чи було воно «пропорційним законній меті» і чи були причини, наведені національною владою у виправдання цього втручання, «доречними і достатніми»... При цьому Суд має переконатися в тому, що національна влада застосовувала норми, що відповідають принципам, викладеним у статті 10, і що вони ґрунтувалися на прийнятній оцінці відповідних фактів...»

79. Крім того, Європейський суд нагадує про найважливішу функцію преси в демократичному суспільстві. Хоча преса не повинна переступати певних меж, зокрема щодо репутації та прав інших осіб, а також повинна запобігати розголошенню конфіденційної інформації, її обов’язок полягає в тому, щоб поширювати, в межах своїх зобов’язань і компетенції, інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес (див. Jersild v. Denmark, 23 September 1994, §31, Series A no. 298; De Haes and Gijsels v. Belgium, 24 February 1997, §37, Reports of Judgments and Decisions 1997 I; і Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway [GC], no. 21980/93, §58, ECHR 1999 III). Крім того, Суд бере до уваги той факт, що журналістська свобода включає також можливість вдаватися до деякої міри перебільшення або навіть провокації (див. Prager and Oberschlick v. Austria, 26 April 1995, §38, Series A no. 313, і Bladet Tromsø and Stensaas, згадане вище, §59). Межі допустимої критики є більш вузькими по відношенню до приватних осіб, ніж стосовно політиків і уряду (див., наприклад, Castells v. Spain, 23 April 1992, §46, Series A no. 236; Incal v. Turkey, 9 June 1998, §54, Reports of Judgments and Decisions 1998 IV; та Tammer v. Estonia, no. 41205/98, §62, ECHR 2001 I).

80. Суд повторює, що право на захист репутації є правом, яке захищається статтею 8 Конвенції як частина права на повагу до приватного життя (див. Chauvy and Others, згадане вище, §70; Pfeifer v. Austria, no. 12556/03, §35, 15 November 2007; та Polanco Torres and Movilla Polanco v. Spain, no. 34147/06, §40, 21 September 2010). Однак для того, щоб підпадати під дію статті 8, виступ проти репутації особи має досягти певного рівня серйозності і наносити шкоди особистому праву на повагу до приватного життя (див. A. v. Norway, no. 28070/06, §64, 9 April 2009, і Axel Springer AG v. Germany [GC], no. 39954/08, §83, 7 February 2012).

81. При розгляді питання, чи було втручання в право на свободу висловлення думки необхідним у демократичному суспільстві для «захисту репутації або прав інших осіб», Суду може знадобитися встановити, чи дотрималася національна влада справедливого балансу при захисті двох цінностей, гарантованих Конвенцією, які можуть вступати в конфлікт один з одним в певних випадках, а саме, свободи слова, захищеною статтею 10, з одного боку, і права на повагу до приватного життя, закріпленого у статті 8, з іншого боку (див. Hachette Filipacchi Associés v. France, no. 71111/01, §43, 14 June 2007; MGN Limited v. the United Kingdom, no. 39401/04, §142, 18 January 2011; та Axel Springer AG, згадане вище, §84).

82. Суд встановив, що в принципі, права, гарантовані статтями 8 і 10, заслуговують на однакову повагу, і результат розгляду заяви не повинен, в принципі, змінюватися в залежності від того, чи була вона подана до Суду відповідно до статті 10 Конвенції видавцем образливої статті або відповідно до статті 8 Конвенції людиною, якої стосувалася ця стаття. Відповідно, межі розсуду в принципі повинні бути однакові в обох випадках (див. Axel Springer AG, згадане вище, §87, і Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], nos. 40660/08 and 60 641/08, §106, ECHR 2012, з подальшими посиланнями на Hachette Filipacchi Associés (ICI PARIS), згадане вище, §41; Timciuc v. Romania (dec.), no. 28999/03, §144, 12 October 2010; та Mosley v. the United Kingdom, no. 48009/08, §111, 10 May 2011).

83. Суд вважає, що у справах, що стосуються дотримання балансу між правом на свободу вираження поглядів та правом на повагу до приватного життя, повинні застосовуватися наступні критерії: внесок у дискусію, яка представляє суспільний інтерес, ступінь популярності зацікавленої особи, попередня поведінка зацікавленої особи, спосіб отримання інформації та її достовірність, зміст, форма і наслідки публікації і тяжкість покарання (див. Axel Springer AG, згадане вище, §§89–95, і Von Hannover (no. 2), згадане вище, §§108–113).

(ii) Застосування цих принципів у цій справі

84. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, насамперед, що сторони не оспорюють, що коментарі читачів на статтю, опубліковану на новинному інтернет-порталі компанії-заявника, були образливими за своїм характером. Дійсно, компанія-заявник негайно видалила коментарі після повідомлення з боку потерпілого, і охарактеризувала ці коментарі в Суді як такі, що «порушують права» і «незаконні». Однак думки сторін різняться щодо того, чи була громадянська відповідальність компанії-заявника за образливі коментарі невідповідним втручанням в її право на свободу вираження поглядів. Іншими словами, питання, чи відповідав встановлений національними судовими органами обов’язок компанії-заявника забезпечити, щоб коментарі, які розміщуються на її Інтернет-порталі, не порушували особисті права третіх осіб, гарантіям, викладеним у статті 10 Конвенції.

85. Щоб вирішити це питання, Суд проаналізує низку факторів, які він вважає важливими у цій справі. По-перше, Суд розгляне контекст коментарів, по-друге, заходи, вжиті компанією-заявником для запобігання або видалення образливих коментарів, по-третє, відповідальність фактичних авторів коментарів в якості альтернативи відповідальності компанії-заявника, і, по-четверте, наслідки внутрішнього розгляду для компанії-заявника.

86. Суд зазначає, що стаття, опублікована на новинному порталі Delfi, стосувалася теми, яка становить певний суспільний інтерес. У статті обговорювалася судноплавна компанія, яка переводила свої пороми з одного маршруту на інший, при цьому ламаючи лід на місці потенційних льодових доріг, в результаті чого відкриття таких доріг, по яких дешевше і швидше добиратися до островів в порівнянні з поромами компанії, було відкладено на кілька тижнів. Сама стаття була коректною, директору судноплавної компанії була надана можливість дати пояснення, і стаття не містила образливих виразів. Дійсно, сама стаття не викликала жодних заяв про дифамацію в національних судах. Проте, у статті обговорювалася діяльність судноплавної компанії, яка негативно позначилася на великій кількості людей. Таким чином, Суд вважає, що компанія-заявник, публікуючи цю статтю, повинна була усвідомлювати, що це може викликати негативну реакцію проти судноплавної компанії та її керівництва, і що, враховуючи загальну репутацію коментарів на новинному порталі Delfi, існував досить ймовірний ризик того, що негативні коментарі можуть вийти за межі допустимої критики й перетворитися на незаслужені образи чи прояви ненависті. Представляється також, що кількість коментарів на статтю в питанні була вище середнього, що вказує на значний інтерес до цього питання серед читачів і людей, що розмістили свої коментарі. Таким чином, Суд дійшов висновку, що в обставинах цієї справи компанія-заявник повинна була проявити певну ступінь обережності, щоб уникнути притягнення до відповідальності за заподіяння шкоди репутації інших осіб.

87. Що стосується заходів, вжитих компа­нією-заявником, Суд зазначає, що, на додаток до відмови від відповідальності, що свідчить, що за коментарі несуть відповідальність їх автори, а не компанія-заявник, і заборона на розміщення некоректних коментарів чи коментарів, що містять погрози, образи, нецензурні вирази чи вульгарності, компанія-заявник використовувала два загальних механізми. Одним з них була автоматична система видалення коментарів, що містять певні вульгарні слова. Другим механізмом була система зворотного зв’язку, в межах якої будь-яка людина мала можливість повідомити про некоректні коментарі, просто натиснувши на спеціальну кнопку, щоб довести цю інформацію до відома адміністраторів порталу. Крім того, в деяких випадках адміністратори порталу видаляли некоректні коментарі з власної ініціативи. Таким чином, на думку Суду, не можна сказати, що компанія-заявник повністю знехтувала своїм обов’язком щодо запобігання заподіяння шкоди репутації третіх осіб. Проте, виявилося, що систему автоматичної фільтрації слів, було відносно легко обійти. Хоча цей фільтр дозволяв запобігти деяким образам чи погрозам, він не виконував свої функції щодо низки інших висловлювань. Таким чином, хоча немає жодних підстав сумніватися в корисності цього механізму, Суд вважає, що системи фільтрації слів як такої було недостатньо для запобігання заподіяння шкоди третім особам.

88. Далі Суд розглянув систему зворотного зв’язку, яку використовувала компанія-заявник. Дійсно, питання про те, чи сприяла ця система виконанню компанією-заявником її обов’язків, було одним з головних пунктів розбіжностей між сторонами в даній справі. Суд, по-перше, відзначає, що технічне рішення, пов’язане з системою зворотного зв’язку на порталі Delfi, було легко доступним і зручним для користувачів — їм не потрібно було робити нічого особливого, а тільки натиснути на спеціальну кнопку. Не було ніякої необхідності формулювати причини, чому коментар є некоректним, або відправляти компанії — заявнику лист з відповідним запитом. Хоча в даному випадку зацікавлена особа не використала можливості системи зворотного зв’язку, пропоновані компанією-заявником на її сайті, а віддала перевагу викласти свої претензії письмово і відправити їх поштою, це був її власний вибір, і в будь-якому випадку сторони не оспорюють, що образливі коментарі були видалені компанією-заявником негайно після отримання повідомлення. Проте, до того часу коментарі вже були доступні громадськості протягом шести тижнів.

89. Суд зазначає, що, на думку зацікавленої особи, яка була підтримана національними судами, система автоматичної фільтрації і система зворотного зв’язку, що використовуються компанією-заявником, не забезпечували достатнього захисту прав третіх осіб. У зв’язку з цим національні суди надавали великого значення тому факту, що публікація статей і коментарів читачів на ці статті була частиною професійної діяльності компанії-заявника. Компанія була зацікавлена в кількості читачів і коментарів, від якої залежав її дохід від реклами. Суд вважає цей аргумент доречним при визначенні пропорційності втручання в право компанії-заявника на свободу вираження поглядів. Він також вважає, що публікація образливих коментарів на великому новинному Інтернет-порталі, як в даному випадку, передбачає широку аудиторію читачів та коментарів. Суд далі зазначає, що компанія-заявник, але не людина, чия репутація могла бути зачеплена, могла знати про статтю, яка буде опублікована, передбачити характер можливих коментарів на цю статтю, і, перш за все, вжити технічних або ручних заходів для запобігання публікації образливих заяв. Дійсно, фактичні автори коментарів не могли змінювати або видаляти свої коментарі після їх публікації на новинному порталі Delfi — тільки компанія-заявник мала технічні можливості для цього. Таким чином, Суд вважає, що компанія-заявник здійснювала значний контроль над коментарями, що публікуються на її порталі, навіть якщо він і не був настільки ефективним, як повний контроль.

90. Суд також взяв до уваги той факт, що національні суди не дали компанії заявнику жодних вказівок щодо того, яким чином має бути забезпечений захист прав третіх осіб, надавши право вибору компанії-заявнику. Таким чином, від компанії-заявника не зажадали жодних конкретних заходів, таких, наприклад, як вимога попередньої реєстрації користувачів перед публікацією коментарів, моніторинг коментарів компанією-заявником до їх опублікування або швидкий перегляд коментарів після публікації. Суд вважає, що свобода вибору, надана компанії-заявнику в цьому відношенні, є важливим фактором, що зменшує серйозність втручання в її право на свободу вираження поглядів.

91. Суд взяв до уваги доводи заявника про те, що потерпілий міг подати позов проти фактичних авторів коментарів. Однак він надає більшу вагу контраргументам Уряду, що при подачі цивільного позову потерпілому було б дуже складно встановити осіб, проти яких буде спрямований цей позов. Справді, у справі, подібній цій, було б непропорційно, з чисто технічних причин, покладати обов’язок по ідентифікації авторів образливих коментарів на потерпілого. Маючи на увазі позитивні зобов’язання держави за статтею 8, які можуть включати в себе вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги приватного життя в сфері відносин індивідів між собою (див. Von Hannover (no. 2), згадане вище, §98, з подальшими посиланнями), Суд не переконаний, що заходи, що дозволяють потерпілому подавати позов лише проти авторів наклепницьких коментарів, як пропонує компанія-заявник, забезпечили б, в даному випадку, ефективний захист потерпілого на особисте життя. Суд зазначає, компанія-заявник сама дозволила розміщувати коментарі незареєстрованим користувачам, і що при цьому вона повинна була пам’ятати про певну відповідальність за ці коментарі.

92. У цьому зв’язку Суд бере до уваги важливість бажання користувачів Інтернету не розкривати свою особистість при реалізації свого права на свободу вираження поглядів. Водночас, поширення Інтернету і можливість того, що одного разу оприлюднена інформація назавжди залишиться надбанням громадськості і продовжуватиме поширюватися, закликає до обережності. Легкість розкриття інформації в Інтернеті і істотна кількість інформації робить виявлення образливих заяв та їх видалення важким завданням. Це завдання є складним для оператора новинного Інтернет-порталу, як в даному випадку, але воно є ще більш складним для потенційного потерпілого, який з меншою ймовірністю має ресурси для безперервного моніторингу мережі Інтернет. Суд вважає, що останній елемент є важливим фактором при забезпеченні балансу прав та інтересів. У цьому контексті Суд також посилається на своє рішення у справі Krone Verlag (no. 4), де він визнав, що перекладення відповідальності за відшкодування за дифамацію на медіа — компанію, яка, як правило, знаходиться в кращому фінансовому становищі, ніж образники, не є невідповідним втручанням в право медіа-компанії на свободу вираження думки (див. Krone Verlag GmbH & Co. KG v. Austria (no. 4), no. 72331/01, §32, 9 November 2006).

93. Нарешті, Суд зазначає, що компанія-заявник була зобов’язана виплатити потерпілому еквівалент 320 євро як компенсацію моральної шкоди. Суд вважає, що ця сума, зважаючи на те, що компанія-заявник була професійним оператором одного з найбільших новинних Інтернет-порталів в Естонії, жодним чином не може вважатися неспіврозмірною порушенню, встановленому національними судами.

94. Беручи до уваги згадані вище елементи, зокрема, образливий і загрозливий характер коментарів, той факт, що коментарі були розміщені у відповідь на статтю, опубліковану компанією-заявником на своєму новинному порталі, який діє на комерційній основі, недостатність заходів, вжитих компанією-заявником задля того, щоб запобігти нанесенню шкоди репутації інших осіб і забезпечити реальну можливість притягнення авторів коментарів до відповідальності, а також помірні санкції, накладені на Компанію-заявника, Суд вважає, що в цій справі рішення національних судів про те, що компанія-заявник несе відповідальність за образливі коментарі читачів на її новинному Інтернет-порталі, було виправданим і пропорційним обмеженням права компанії-заявника на свободу вираження поглядів.

Таким чином, порушення статті 10 Конвенції не було.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Оголошує заяву неприйнятною;

2. Постановляє, що порушення статті 10 Конвенції не було.

Складено англійською мовою і повідомлено письмово 10 жовтня 2013, згідно з Правилом 77 §§2 і 3 Регламенту Суду.

Переклад Харківської правозахисної групи