пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201326
27.09.2013 | Елеонора Соловей

«Любі друзі, шановні вороги!» До столітнього ювілею Юрія Шевельова

   

Сто років тому народився видатний український вчений-славіст, мовознавець, літературознавець, критик Юрій Володимирович Шевельов (1908 – 2002). Людина-епоха, достоту знакова постать. Його довгий шлях позначений великими здобутками і великими випробуваннями; він сам докладно оповів про це у спогадах, якими підсумував свою життєву епопею. Під час війни він, молодий доцент університету, емігрував на Захід, тому на батьківщини аж до розвалу Радянського Союзу був проскрибований. Його праці з проблем української мови, діалектології, соціолінгвістики, історичної морфології, лексикології, – як і його блискуча есеїстка та критика – стали доступні нашим читачам тільки в незалежній Україні. Втім, для людей, вихованих попереднім ладом, вони часто виявлялися занадто незвичними, «незручними». Саме тому хотіла би пом’янути Юрія Шевельова з читачами «УМ»: маю відчуття, що саме їм насправді адресована його спадщина.

Востаннє я зустрілася з Юрієм Володимировичем майже рівно за рік до його смерті. Маю відчуття тяглості і тривалості наших стосунків, а проте насправді ця остання зустріч була лише друга… Уперше побачила й почула його в 1990-му, на Першому конгресі україністів: то був той пам’ятний багатьом виступ, коли весь зал підвівся в єдиному пориві, вітаючи його, видатного вченого-славіста, визнаного у світі і невідомого в Україні. Той виступ, що почався зі знаменного, потім багатократно цитованого звертання: “Любі друзі, шановні вороги!”… Мав на те усі підстави: невідомий широкому загалові, мав, проте, і щирих прихильників, і тих, чиїм обов’язком було провадити з ним «ідейну боротьбу».

Ще до того трапили мені до рук (від Соломії Павличко) його книжки “Не для дітей” та «Друга черга», підписані псевдонімом Юрій Шерех. Зарубіжні, ясна річ, видання. То було захоплююче читання, до того ж – воно обнадіювало саме в момент, коли стільки було сумнівів: як сприйматиме нас світ, що ми явимо світові? Авторова особистість полонила широтою поглядів, блиском думки, аргументації, відмінністю тієї мужньої іронічності від тотальної іронічної «чорнухи» доморослих снобів. Відтоді я знала вже, що він є, і отже – наш інтелектуальний ландшафт насправді не такий похмурий та пустельний. Було невимовно втішно, як в юності, відчувати, що маю в його особі Авторитет. Саме тому навіть на думку не спадало наближатися до нього: досить було того, що він є. На львівському Конгресі випадково стала свідком його зустрічі з Олексою Горбачем, теж видатним українським мовознавцем, нині вже покійним. Два вигнанці, два велети, вони просто дивилися один на одного, усміхалися, розмовляли очима… На наступному, харківському Конгресі мене насмішила молода колега: як достоту «свята простота» підійшла до нього зі словами: “Юрію Володимировичу, я хочу з Вами познайомитися; мені мама сказала, щоб я неодмінно з Вами познайомилася”… Роман Корогодський, якому я там-таки цей епізод розповіла, виявив готовність і мене познайомити з Шевельовим; я не знала, як пояснити, що мені вистачить можливості читати його книжки, а сама – що я можу йому сказати, чого б він не знав?..

Здається того ж дня зустріла харківського лінгвіста Андрія Даниленка: восени ми мали разом їхати за Фулбрайтівською програмою академічних обмінів до Гарвардського Українського інституту. Андрій у моїх очах був чимсь на кшталт інопланетянина: він мав рекомендацію Юрія Володимировича! Коли той сам звернув увагу на його публікації і озвався до нього, Андрій попросив про рекомендацію «на Фулбрайт». Мені здавалося, що лише в такий чи подібний спосіб можна наближатися до Шевельова…

Коли наступного року я приїхала з Бостона до Нью-Йорка і мала в Українській Вільній Академії Наук (УВАН) традиційну “гостьову” лекцію, мені радісно повідомили, що прийде і Юрій Володимирович: він уже рідко де буває, але його зацікавила лекція про Щоденники Сергія Єфремова, які ми тоді готували до друку. Було приємно ненароком спричинитися до того пожвавлення й піднесення, що запанувало в УВАН: прийде Юрій Володимирович!.. Він дві каденції був президентом Академії, потім – почесним президентом. Ось так сталося і моє “наближення”… Після лекції, на “гостині”, теж традиційній, ми довго розмовляли, сфотографувалися на пам’ять, Ю.В. надписав мені укладене ним видання О.Потебні “Мова. Національність. Денаціоналізація”. Серед наукових звершень Шевельова цій книжці належить особливе місце, а передмова вражає своєю науковою потугою… Коли прощалися, я подумала, що в Україну він уже, мабуть, більше не приїде: за ті півроку після Харкова відчутно здав…

Невдовзі той же А. Даниленко запропонував мені прилучитися до підготовки бібліографічного покажчика, який УВАН готувала до 90-ліття Шевельова. Ми разом писали передмову, “поділивши” ювіляра: Андрій писав про видатного мовознавця Шевельова, я про критика Юрія Шереха. Бібліографія, ще неповна, налічувала майже 900 позицій. То була щаслива нагода все приступне перечитати, здійснити “спробу реконструкції цілісного образу науковця”… І те перечитування заповідало, зокрема, що як “любі друзі”, так і “шановні вороги” залишаться непохитно вірні цьому літописцеві доби, бо така вже умова цієї гри: нічого не можна змінити чи переписати… Прихильники Шереха-Шевельова ініціювали кілька його видань, що не просто удоступнили його тексти в Україні, а зробили їх, нарешті, реальним фактом і фактором культури. Як відомо, не гаяли часу й вороги: зосібна оте вовтузення довкола Шевченківської премії, яку Шевельов дістав лише з третього представлення, так чітко всі акценти розставило!..

Наступного мого приїзду, за три роки, у квітні 2001-го, Юрій Володимирович переказав, що на лекцію прийти не може, але радий буде зустрітися в нього, запрошує в гості. Була страшенна задуха: над Нью-Йорком збиралася гроза, ще й вікна довелося зачинити, бо зривався несамовитий вітер; було сумно бачити, що час невідворотно забирає в нас цю унікальну людину і що він сам це розуміє. З’явилася ледь помітна млявість реакції, яку хотілося б та ніяк не вдавалося “сплутати” з його звичною іронічною відстороненістю. Сумно було й від спорожнілих полиць його уславленої славістичної книгозбірні. Колись В’ячеслав Брюховецький оповідав про своє велике враження від тієї бібліотеки… Я знала, що книжки ті тепер будуть у Японії та не знала, як до того ставитись… Про Японію, щоправда, в нас також була мова, але в іншому зв’язку: Ю.В. говорив про свою любов до кіно, про те, як йому вдається і тепер дещо подивитися і про японський фільм, який він дуже вподобав… “Розумієте, нічого, власне, і не відбувається, просто він її любить, а вона його ні, оце і все…”. Десь далеко, в кабінеті, задзвонив телефон, я запропонувала, що підійду і дорогою згадувала нарікання пані Оксани Радиш, що Ю.В. категорично відмовляється не лише від другого апарата, а й від того, аби цей, єдиний, полагодити… Дзвонила саме пані Оксана, попереджала, що скоро буде сильна злива. Врешті я і втрапила під неї, і не шкодувала, що не маю парасольки: добре було не знати, що тобі тече по обличчю… Знала лише, що більше вже напевно його не побачу…

Елеонора Соловей, доктор філології

2008

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори