MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Історія Андрія Діденка: Колишній в’язень, який став правозахисником

29.09.2013   
Марія Осика
Правозахиснику Андрію Діденку 45 років. Вісім із них він відсидів у в’язниці за злочин, який, як він стверджує, не скоював. Андрій один із тих, хто з власного досвіду може розповісти про міліцейське свавілля, життя у в’язниці й після неї.

2002 року йому було висунуто обвинувачення у викраденні в особливо великих розмірах і в зберіганні зброї і наркотиків. Зараз Андрій – член Харківської правозахисної групи і займається питаннями жорстокого поводження у міліції та місцях позбавлення волі, що спіткало його самого.

Діденко зі своїм приятелем планували відкрити майстерню з виготовлення меблів. Але трохи пізніше його заарештували навіть без рішення суду.

«Декілька днів мене тримали без жодних санкцій. Потім мене звинуватили та засудили за злочин, якого не скоював. Мене спочатку три дні катували і взагалі нічого не говорили…», – розповідає правозахисник.

За час, поки Андрій відбував покарання у в’язниці, йому вдалося виграти завдяки апеляціям і касаціям більше ста років для інших людей. Проте добитися справедливості у своїй справі так і не вдалося.

Саме про реалії виживання в українських в’язницях і правозахист Андрій Діденко розповів в інтерв’ю INSIDER.

М.О. – Наскільки мені відомо, ви стали правозахисником після того, як самі відсиділи 8 років. Як сталося, що ви потрапили за ґрати?

А.Д. – Ми з моїм приятелем планували відкрити майстерню з виготовлення меблів, але трохи пізніше мені було пред’явлено обвинувачення у викраденні в особливо великих розмірах і в зберіганні зброї та наркотиків.

Найцікавіше, що мене заарештували навіть без рішення суду. Декілька днів мене тримали без жодних санкцій та якихось процесуальних елементів. Коли справа дійшла до слідчого, я просто підписав чисті аркуші паперу. Я не знав, що буде в обвинуваченні, мені вже було навіть байдуже….

М.О. – Чому? Вас катували?

А.Д. – Так, мене катували, вимагаючи зізнань. Я ка-зав, що зізнаюся і в скоєнні терористичного акту, тільки щоб припинили це жахливе дійство. Вже після того, як було підписано зізнання, зрозумів, у чому мене звинува-чують.

М.О. – Катували вас прямо у райвідділку міліції?

А.Д. – Ні, це було навіть не у райвідділку, а в якомусь підвальному приміщенні. Навіть не знаю, де це, тому що мене привозили на машині – скрученого «в рулет «, і майже заносили в це приміщення. Там мене просто били і нічого не говорили.

М.О. – Ви відсиділи 8 років, тобто вам жодним чином не зменшили термін ув’язнення?

А.Д. – Так, усі вісім років. Більше того, я був «злісним порушником режиму утримання», бо адміністрації будь-якого виправного закладу не подобається, коли її дії або бездіяльність оскаржують у законний спосіб.

В Україні не можуть зрозуміти, що в усьому світі дії адміністрацій оскаржують, і це – нормальна практика.

Якщо з якоїсь установи виконання покарань немає скарг, то це – не нормально, це зовсім не свідчить про те, що права людей, які там перебувають, дотримано. Це ознака того, що ці люди не мають можливості оскаржувати дії або бездіяльність чиновників.

І от саме оскарження дій і бездіяльності чиновників призвело до того, що майже вісім років я перебував в ізоляції, тривалий час мене піддавали дисциплінарним стягненням за мою, можна вже сказати, професійну діяльність.

М.О. – А що означає дисциплінарні стягнення?

А.Д.- Дисциплінарне стягнення – це коли обвинуваченого, який перебуває в СІЗО поміщають у карцер на 10 діб. А засудженого – в дисциплінарний ізолятор (це, по суті, такий самий карцер) на 15 діб або переводять у приміщення камерного типу приблизно на три місяці.

Мене тривалий час переводили з одного такого закладу з 3-х місяців – на 15 діб, з 3-х – на 15.

М.О. – А що саме ви оскаржували?

А.Д. – Дії та бездіяльність адміністрації закладу. До мене зверталися багато людей зі своїми проблемами.

М.О. – Тобто людей із закладу, де ви сиділи?

А.Д – Так. Мене переслідувала адміністрація за те, що я допомагав людям у такий спосіб.

М.О. – Виходить, правозахисну діяльність ви почали ще перебуваючи за ґратами?

А.Д. – Я ще не знав тоді, що це називається правозахисною діяльністю. Це потім, коли у мене нелегально з’явився мобільний телефон і я почав спілкуватися з журналістами та влаштовувати публічні заходи на свободі, один правозахисник сказав, що моя діяльність називається правозахисною. До того я цього не знав.

М.О. – Розкажіть, будь ласка, про найяскравіші справи, яким ви займалися перебуваючи на території виправного закладу.

А.Д. – Якщо говорити про період, коли мене вже перевели на відкриту зону, то зверталися дуже багато лю-дей зі своїми кримінальними справами.

Я помітив одну особливість – незалежно від того, вчинила людина злочин чи ні, але за будь-яких умов, якщо ретельно вивчити кримінальну справу, то в більшості з них можна знайти порушення, допущені під час слідства та суду.

Аргументація, яку наводить позиція захисту, в тому числі й адвокати цих людей, переконливо свідчить про те, що рішення несправедливе, воно має бути переглянуте.

Але з огляду на те, що такої процедури немає, я змушений був людині відмовляти, бо справа була безнадійна.

Загалом я нарахував близько ста років, які вдалося скасувати завдяки апеляціям і касаціям.

М.О. – Тобто ви сумували той вік?...

А.Д. – Так. Було багато цікавих випадків.

Наприклад, до мене звернулася людина, до етапування якої залишалися лічені години. Його звинувачували в тероризмі, підриві економіки, загалом близько семи пунктів обвинувачення.

А зробив він ось що: з метою власного збагачення перерубав такий товстий дріт Акерман – Одеса. Таким чином він вчинив лихо, адже знеструмив місто, але ж він мав на меті саме збагачення, а не тероризм чи підрив економіки.

Написавши кілька клопотань, пояснивши йому, як захищати свої інтереси, справу було перекваліфіковано, таким чином значно зменшивши термін покарання у вигляді позбавлення волі.

М.О. – А якщо повернутися до умов перебування в місці позбавлення волі, якими вони були, яке було ставлення? Як це – бути у в’язниці ще й мати власну думку?

А.Д. – Адміністрація спочатку просто намагалася мене залякати, але потім відмовилася від цього.

Якось до мене було застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді 15 діб ДІЗО, а в Києві організували біля департаменту і Генпрокуратури акції протесту на мій захист.

Тоді з Києва зателефонували й адміністрація зрозуміла, що я веду правозахисну діяльність.

У мене до закінчення терміну покарання залишалися лічені місяці. Проте адміністрація відігралася тим, що дала адміністративний нагляд на два роки.

Протягом двох років я не міг залишати помешкання з 9-ї вечора до 5-ї ранку, не переміщатися в інший район без дозволу адміністрації, що здійснювала адміннагляд, не міг перебувати в місцях, де розпивають спиртні напої.

Порушення могло стати приводом для повторного позбавлення волі.

М.О. – А можете описати одну зі справ, яку ви виграли, якою найбільше пишаєтеся, яка найбільше запам’яталася?

А.Д. – Мені запам’яталася кампанія у справі Якова Строгана, при тому, що головною заслугою в цій справі є робота адвоката з Харкова Дмитра Медведєва. Строгана двічі катували, проте після того, як йому висунули обвинувачення, він все ж не побоявся протестувати.

Він розповів, що його катували, вивозили в ліс, до статевих органів подавали електричний струм, потім він втрачав свідомість, йому заливали в рот нашатирний спирт, все це він потім зафіксував у медичних закладах, однак прокуратура все одно відмовила в порушенні кримінальної справи.

Він брав участь у комітетських слуханнях у парламенті – в комітеті законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, зустрічався з омбудсменом, тоді ще Ніною Карпачовою. Ця справа набула дійсно всеукраїнського резонансу.

Але після того, як Яков приїхав із цих комітетських слухань, його знову заарештували і висунули звинувачення вже в замаху на вбивство, знову віддали на катування тим самим катам, що й при першому затриманні, а до суду для обрання запобіжного заходу привезли зі свіжими слідами від побоїв на тілі.

Ми провели низку публічних заходів, виходили на вулиці на захист Якова Строгана. І нам таки вдалося звільнити його з-під варти.

М.О. – З вашого досвіду: на що найбільше скаржаться – на ненадання медичної допомоги, побиття, катування?

А.Д. – Якщо говорити про скарги, які надходять від засуджених, то йдеться переважно про несправедливі судові рішення.

М.О. – Ще декілька запитань про утримання: б’ють чи не б’ють людей у в’язницях? Можливо, до вас ставилися по-іншому, але як людина, котра бачила картину зсередини, ви знаєте, як до інших ставилися.

А.Д. – Ми багато років уже наголошуємо на проблемі, яка існує, хоч зараз все це трішки притихло. Це – застосу-вання спецпідрозділу Державної пенітенціарної служби для побиття в’язнів.

Відбувається це так: заходить такий спецзагін у чорному камуфляжі, в масках зі щитами. Відбувається все так, що в’язні розуміють, що ці бійці приїхали на автобусах.

Одразу ширяться чутки про те, що вони приїхали з Києва, Запоріжжя. І це напруження вже є в установі, коли ще нікого не били, не катували, але саме напруження вже відчувається.

Коли люди перебувають у такому стані роками, то їхня психіка рано чи пізно ламається. Потім відчиняються двері, з людини починають просто знущатися, під виглядом обшуку починають викидати всі речі, вибирати хороші цигарки і шоколад і класти це собі до кишень.

Коли з ув’язненим поводяться не як з людиною, коли кожної хвилини вона відчуває, що над нею знущаються… Цей підрозділ використовують саме для залякування і знущання над в’язнями.

М.О. – А яка регулярність?

А.Д.- Раніше цей спецпідрозділ застосовували дуже часто, під виглядом придушення заворушень і стратегічних планів щодо навчання спецпідрозділів і персоналу.

Але насправді його використовували для катувань і знущань. Останні побиття відбувалися у 89-й колонії, в Сімферопольському СІЗО.

Але ми (правозахисники, – ред.) не маємо можливості безперешкодно відвідувати місця позбавлення волі, ми не маємо такого мандата.

Єдине, що ми можемо, – лише поширювати інформацію, писати запити і вимагати від чиновників реакції, коли бачимо і відчуваємо, що відбувається порушення прав людини.

М.О. – Якщо повернутися до вашого особистого… Ви сказали на початку, що не маєте юридичної освіти. Наскільки я розумію, це тільки досвід, книжки… Як це все відбувалося?

А.Д. – Так, це власний досвід, практика. Найкращі знання – це практика. Коли ти практикуєш кожного дня з реальними людьми, реальними проблемами, читаєш процесуальні документи, рішення судових інстанцій, тоді це найкращий досвід, найкращі знання.

М.О. – Не виникало думки чи бажання отримати офіційну юридичну освіту?

А.Д. – Я планую вступити до юридичного ВНЗ і заочно отримати диплом юриста, але для цього потрібен час…

М.О. – Наскільки я розумію, до вашого ув’язнення у вас була сім’я.

А.Д. – Так, у мене є доросла донька. Вона нещодавно вийшла заміж. А зараз у мене нова сім’я – п’ятеро дітей. Нещодавно народився малюк, йому вже майже п’ять місяців.

М.О. – З колишньою сім’єю ви не спілкуєтеся?

А.Д. – Мене засудили до восьми років позбавлення волі. Дружина мене не дочекалася, вийшла вдруге заміж. Це звичайна практика, я її в цьому не звинувачую, вона жінка, людина…

М.О. – Як ви потрапили до Харківської правозахисної групи?

А.Д. – Я познайомився з Євгеном Захаровим іще перебуваючи у в’язниці. Звертався до Євгена Юхимовича, він допомагав мені з ліками, надсилав літературу, тобто опікувався.

Потім, коли я звільнився, ми зустрілися, і він запропонував мені працювати в Харківській правозахисній групі.

До того я писав публікації, які розміщували на сайті Харківської правозахисної групи, так влився в колектив із розумінням, що я вже давно працюю з цими людьми. Від часу звільнення я офіційно працюю в Харківській правозахисній групі.

М.О. – Чи були погрози з боку міліціонерів на кшталт «не рипайтеся», зважаючи на те, що два роки були під адміннаглядом?

А.Д. – Міліціонери дуже добре розуміють, коли людина знає свої права. І серед них є багато розумних лю-дей, які прагнуть збудувати собі чесну кар’єру. Серед них також є люди, які розуміють, що людина знає свої права, тому її краще не чіпати.

Таке було ставлення і до мене від працівників адміннагляду. Я намагався також не зловживати і все пройшло добре…

М.О. – Крім правозахисту, чим ви ще займалися у в’язниці?

А.Д.- Читав книжки і писав. Книжки переважно юридичного профілю, але я також зрозумів, що мені потрібні базові знання про економіку і про політику, бо ці всі аспекти пов’язані між собою. Я почав цікавитися економію, політикою, правом…

М.О. – Можливо, хочете ще щось сказати людям?

А.Д. – Борітеся – поборете!

2 жовтня 2013

http://theinsider.com.ua/lifestyle/524bcfcad1677/

 Поділитися