пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201329
23.10.2013 | Богдан Міщанський

Європейський Суд з прав людини оголосив рішення Великої палати за скаргою «Яновєц та інші проти Росії» Прес-реліз

   

У сьогоднішній (21 жовтня 2013 р.)постанові Великої палати Суду за скаргою «Яновєц та інші проти Росії» (скарги №№ 55508/07 та 29520/09), яке є остаточним, Європейський Суд з прав людини вирішив:

  • що розгляд скарги за статтею 2 Європейської Конвенції про захист прав людини (право на життя) виходить за межі його компетенції (більшістю голосів);
  • що стаття 3 Конвенції (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) не була порушена (більшістю голосів), і
  • що Росія порушила свої зобов’язання за статтею 38 Конвенції (зобов’язання створити всі необхідні умови для розгляду справи Судом) (одноголосно).

Скарга була подана родичами військовополонених польських офіцерів, які були розстріляні НКВС СРСР в 1940 році близько Катинського лісу та в інших місцях, на неефективність розслідування, проведеного російською владою щодо обставинам трагедії.

Суд встановив, що розгляд питання про ефективність розслідування подій, що мали місце до прийняття Конвенції в 1950 році, виходить за рамки його компетенції. Крім того, до моменту набуття Конвенцією чинності щодо Росії смерть польських військовополонених була встановленим історичним фактом, і не залишалося ніяких сумнівів з приводу спіткала їх долі. Тому стаття 3 Конвенції не була порушена.

Суд підкреслив, що держави-учасники Конвенції зобов’язані виконувати вимоги Суду про представлення доказів. Оскільки Росія відмовилася представити ключовий процесуальний документ, який був оголошений секретним, вона порушила це зобов’язання. Російські суди не вивчили по суті питання про те, чи слід зберігати секретний статус цього документу.

 

Основні факти

Заявниками за скаргами були п’ятнадцять польських громадян, дванадцять родичів яких загинули у «Катинському розстрілі», масовій страті польських військовополонених та інтернованих, здійсненої навесні 1940 року без судового процесу співробітниками НКВС СРСР за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) СРСР. Родичі заявників були поховані, серед 20, 000 інших розстріляних, в масових могилах у Катинському лісі поблизу Смоленська, а також біля сіл П’ятихатки та Мідне.

У 1943 році залізничні робітники, а пізніше і німецькі солдати, виявили масові поховання в Катинському лісі. Міжнародна комісія провела ексгумацію, в ході якої були упізнані троє родичів заявників. Тіла інших родичів заявників були знайдені або упізнані, проте, їхні імена були згадані в списках польських військовополонених, на підставі яких були складені розстрільні списки. Починаючи з 1940 року, сім’ї заявників перестали отримувати листи від потрапили в полон родичів.
1990 року СРСР офіційно визнав, що відповідальність за вбивство польських військовополонених несуть радянські керівники, і було розпочато кримінальне розслідування масових вбивств. Воно тривало до 2004 року, коли Головна військова прокуратура РФ вирішила припинити справу. У грудні 2004 року тридцять шість томів справи (з 183) були засекречені, в тому числі сама постанова про припинення розслідування.

Військова прокуратура відхилила всі клопотання заявників, які намагалися отримати копію постанови або доступ до матеріалів розслідування. Російські суди відхиляли їх скарги на тій підставі, що, будучи іноземними громадянами, вони не мають права знайомитися з секретними матеріалами. Клопотання російської неурядової організації «Меморіал» про зняття грифу секретності з постанови про припинення кримінальної справи також було
відхилено судами.

У листопаді 2010 року російська Дума прийняла заяву «Про Катинську трагедію та її жертв», в якому визнала, що масовий розстріл польських громадян у Катині був проведений за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників, і закликала «далі вивчати архіви, вивіряти списки загиблих, відновлювати чесні імена тих, хто загинув у Катині та інших місцях, з’ясовувати всі обставини трагедії».

 

Скарги, хід розгляду та склад суду

Заявники стверджували, що російська влада порушила статті 2 (право на життя) і 3 (заборона негуманного поводження) Конвенції у зв’язку з тим, що не було проведено ефективне розслідування обставин смерті їхніх родичів, а ставлення російської влади до їх спроб отримати інформацію було негуманним і нелюдським.

Скарги були подані до Суду 19 листопада 2007 і 24 травня 2009 р. Рішення від 5 липня
2011 Суд об’єднав скарги в одному провадженні і визнав їх частково прийнятними. 16 квітня 2012 Суд, засідаючи у складі Палати із семи суддів, виніс постанову, в якій визнав порушення статті 3 відносно десяти заявників. За клопотанням заявників 24 вересня 2012 справа була передана на розгляд Суду у складі Великої палати з 17 суддів.

Більш детальна інформація про хід розгляду справи викладена в англійському та французькому прес-релізах.

Постанова була винесена Великою палатою з 17 суддів у складі:

Жозеп Касадевалл (Андорра), голова,
Гідо Раймонді (Італія),
Інету Зімеле (Латвія ),
Ізабель Беррі-Лефевр (Монако),
Корнеліу Бірсан (Румунія),
Пер Лоренцен (Данія),
Альвіна Гюлумян (Вірменія),
Ханлар Гаджієв (Азербайджан),
Драголюба Попович (Сербія),
Луїс Лопес Герра (Іспанія),
Христина Пардалос (Сан-Марино),
Вінсент А. де Гаетано (Мальта),
Юлія Лаффранк (Естонія),
Хелен Келлер (Швейцарія),
Хелена Йедерблом (Швеція),
Кшиштоф Войтичек (Польща),
Дмитрій Дєдов (Росія),
а також Ерік Фріберг, секретар.

 

Рішення Суду

 

Стаття 2 (право на життя)

Суд постановив, що він може досліджувати питання ефективності розслідування в відносно подій, які відбулися до ратифікації Росією Європейської Конвенції про захист прав людини, за умови, що між цими подіями і вступом Конвенції в силу існує «реальний зв’язок». Існування «реального зв’язку» визначається двома критеріями: по-перше, період часу між подією і вступом Конвенції в силу повинен бути розумно коротким і в будь-якому разі не повинен перевищувати десять років, а по-друге, значна частина слідчих дій повинна була бути проведена після вступу Конвенції в силу.

Суд дійшов висновку, що родичі заявників повинні вважатися розстріляними радянською владою в 1940 році. Незаперечним факт їхнього перебування у 1939-40 рр. під повним контролем радянських властей. Їхні імена значилися у списках польських військовополонених, які всі без винятку підлягали розстрілу, і родини не отримували ніяких новин від зниклих військовополонених після 1940 р. Однак, оскільки Росія ратифікувала Конвенцію в травні 1998 р., тобто через 58 років після розстрілу родичів заявників, Суд вирішив - підтримавши рішення Палати від квітня 2012 р., що цей період часу був надмірно тривалий в абсолютному вимірі, щоб встановити наявність «реального зв’язку» між їх смертю і вступом Конвенції в силу щодо Росії.

Розслідування за фактом виявлення масових поховань було формально закінчено в 2004 р., тобто після вступу Конвенції в силу щодо Росії. Однак, ключові кроки в розслідуванні, такі як ексгумація, експертні дослідження, опитування можливих свідків розстрілів, були зроблені ще на початку 1990-х рр. При цьому, як зазначив Суд на підставі міститься інформації та аргументів сторін, які містяться удосьє по скарзі, в період після травня 1998 жодних

реальних процесуальних дій проведено не було. У цей період не з’явилися жодні нові докази. На цій підставі Суд зробив висновок, що ні той, ні інший критерій існування «реального зв’язку» не були виконані.

Суд далі нагадав, що в певних надзвичайних ситуаціях, що не задовольняють критеріям існування «реального зв’язку», достатнім підставою для висновку про існування такого зв’язку може бути потреба в забезпеченні реальної та ефективного захисту прав та основоположних цінностей Конвенції. Така ситуація може виникнути в разі вчинення серйозних злочинів з права, таких як військові злочини, геноцид або злочини проти людяності. Однак навіть у цих ситуаціях компетенція Суду обмежена в часі подіями, які мали місце після прийняття Конвенції 4 листопада 1950, бо лише з цього моменту Конвенція початку існувати в якості міжнародного договору про права людини. З цієї причини Велика палата підтвердила рішення Палати про те, що в обставинах сьогодення справи відсутні факти, які могли б «перекинути місток» з далекого минулого в недавній часовий відрізок після ратифікації Конвенції Росією. Відповідно, розгляд скарги за статтею 2 виходить за рамки часової компетенції Суду.

 

Стаття 3 (заборона нелюдського поводження)

У своїй практиці Суд визнав, що страждання членів сім’ї «зниклого особи», які живуть то в надії, то в розпачі, можуть вести до порушення статті 3 в зв’язку з байдужим ставленням влади до їх спроб знайти інформацію про долю зниклого родича. Однак, в даному справі юрисдикція Суду поширюється тільки на період часу після травня 1998 р., коли Конвенція

набула чинності щодо Росії. Після цієї дати ніяких сумнівів з приводу долі польських військовополонених не залишалося. Хоча не всі тіла були виявлені, їхня смерть була публічно підтверджена радянською, а потім і російською владою і стала встановленим історичним фактом. Отже, справа, яке спочатку стосувалося «зникнення» родичів заявників, до цього моменту стало справою про їх «підтвердженої смерті».

Масштаб вчиненого радянською владою в 1940 р. злочину - це сильний емоційний аргумент. Однак, з чисто правової точки зору, Суд не може йогоприйняти в якості підстави для зміни своєї усталеної практики, що стосується членів родини «зниклих осіб», та поширення цього статусу на заявників, для яких смерть їхніх близьких була очевидністю. У цьому зв’язку Суд

дійшов висновку про те, що страждання заявників були якісно відмінні від тієї емоційної травми, яку неминуче переживають всі родичі жертв серйозних порушень прав людини. Відповідно, Суд не встановив порушення статті 3.

 

Стаття 38 (зобов’язання створити умови для розгляду справи)

У ході розгляду справи Палатою російський уряд відмовився виконати вимога Суду про надання копії постанови про припинення кримінальної розслідування від вересня 2004 р., посилаючись на його секретність. У ході розгляду справи Великою палатою уряд представив ряд додаткових документів, але не запитану копію постанови від вересня 2004 р.

Суд підкреслив, що тільки сам Суд може вирішувати, які докази боку повинні представити для належного розгляду справи, і що сторони зобов’язані виконувати вимоги Суду про представлення доказів. Російське уряд посилалося на те, що постанова була оголошено секретною у Росії, і на те, що російські закони не дозволяють передачу секретних матеріалів міжнародним організаціям, якщо не гарантована їх секретність. Однак, Суд вказав, що посилання на дефект національної правової системи, яка не дозволяє передавати секретні документи міжнародним організаціям, які не є достатньою підставою для неподання запитаної інформації.

Суд не має можливості для перевірки висновку національної влади про наявність загрози національній безпеці, але принцип верховенства права вимагає, щоб заходи, що зачіпають основні права людини, підлягали розгляду в змагальному процесі в незалежному органі, який володіє повноваженнями перевіряти обґрунтованість такого висновку. Однак, рішення російських судів в ході розгляду питання про зняття грифа секретності не містили по суті аналізу підстав для засекречування документа. Суди послалися на експертну думку Федеральної служби безпеки РФ, згідно якій постанова про припинення розслідування містила секретні матеріали, але вони не розглянули питання, чому ці матеріали слід тримати в секреті, якщо з часу подій минуло понад 70 років. Більше того, суди не розглянули по суті аргумент «Меморіалу» про те, що ця постанова завершувала розслідування масового вбивства беззбройних військовополонених, тобто одного з найсерйозніших порушень прав людини, вчиненого за вказівкою вищих радянських керівників. Нарешті, суди не намагалися знайти справедливого балансу між необхідністю зберігати секретність інформації, що належить ФСБ (спадкоємиці радянського НКВС-КДБ, який привів у виконання рішення про розстріл польських військовополонених), з одного боку, і публічним інтересом у прозорому розслідуванні злочинів минулого тоталітарного режиму, з іншого сторони.

Виходячи з неповного розгляду питання російськими судами, Суд не був переконаний, що подання запитаного постанови від вересня 2004 р. могло пошкодити національній безпеці Росії. Більше того, російський уряд міг клопотати про застосування процесуальних заходів для забезпечення секретності, наприклад, про проведення закритого слухання, але він цього не зробив.

Суд дійшов висновку, що Росія порушила свої зобов’язання за статтею 38.

 

Справедлива компенсація (Стаття 41)

Більшістю голосів Суд відхилив вимоги заявників про справедливу компенсації.

 

Особливі думки

Судді Гюлумян та Дєдов висловили особливі думки, що збігаються. Суддя Войтичек висловив особливу думку, яка частково збігається і частково неспівпадає. Судді Зімеле, де Гаетано, Лаффранк і Келлер висловили спільну частково неспівпадаючу думку.

 

Постанова Суду доступно англійською та французькою мовами.

Цей прес-реліз складено Секретаріатом і не є обов’язковим для Суду. 

Переклав з російської версії прес-релізу Богдан Міщанський.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори