Хто боїться «Відкритого доступу»?

1 грудня 2013 року, саме у ті гарячі післяполуденні години, коли у столиці переливалося через край розбурхане людське море, у провінційному містечку Чорткові на Тернопільщині комусь не давав спокою показ документального фільму «Відкритий доступ», що здійснювався в рамках Мандрівного кінофестивалю «Docudays UA». Про це повідомляє Екологічно-гуманітарне об’єднання «Зелений Світ». Як відомо, у документальному альманаху «Відкритий доступ» вітчизняних авторів В. Тихого, Д. Коновалова, С. Андрушка, Ж. Довгич та Д. Тяжлова розповідається про спроби українських громадян боротися із закритістю влади, котра у багатьох ситуаціях є прикриттям для її корупційних дій. У одному з п’яти сюжетів альманаху йдеться, зокрема, про завісу штучного втаємничення над резиденцією Президента «Межигір’я», яку намагаються розвіяти журналісти та громадські лідери. Організатори фестивалю, знаючи про перешкоди показу цього кіноальманаху у багатьох інших містах України (востаннє – в Івано-Франківську) та намагаючись убезпечити комунальні заклади культури від владного тиску, свідомо обрали саме для цього показу незалежну аудиторію Єпархіального управління Української греко-католицької церкви. Сподівалися на те, що вже сам по собі авторитет єпископа, Владики Димитрія Григорака не дозволить стороннім «цензорам» «підправити» фестивальну програму. Але не так сталося – за півгодини до початку сеансу в приміщенні Єпархіального управління… зникло світло. Знеструмленою виявилося усе приміщення колишнього монастиря, разом із закладом соціальної опіки «Карітас», у якому перебувають десятки немічних та хворих людей, частиною вулиці Монастирської та Незалежності, де проживає кількасот мешканців. Випадкове співпадіння? Ймовірно, у це можна було б повірити, якби напередодні деякі надміру цікаві особи не турбували дзвінками канцелярію Єпархіального управління – із запитаннями стосовно його партнерства з фестивалем «Docudays UA»… Можливо, дехто з глядачів, прийшовши того вечора на фестиваль, і потрапивши у темні монастирські коридори, махнув рукою на оте кіно та й повернув додому… Кілька людей таки справді пішли, почувши від організаторів, що «show must go on» за будь-яких обставин, тобто перегляд альманаху відбудеться з 17-дюймового монітора. На початок показу у залі ми налічили близько 40 глядачів. Але ніхто не сподівався, що камерний формат перегляду фільму цього разу виявиться настільки комфортним. Принаймні усі глядачі погодилися подивитися не лише «крамольний» сюжет про «царське село» у Межигір’ї, але ще й чотири інших. Для перегляду якнайтісніше вмостилися довкола столу конференції. А обговорення сюжету провели при світлі ліхтариків… В ході сеансу покинув залу один лише юний співробітник Служби безпеки. Можливо, це його присутність надавала аудиторії такого от особливого, майже інтимного, затишку? Адже усі присутні глибоко усвідомлювали – якщо могутня Служба з нами – то тепер вже жодної загрози державному суверенітетові, конституційному ладові, територіальній цілісності, економічному, науково-технічному і оборонному потенціалу України, законним інтересам держави та правам громадян – зокрема від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, як і розголошенню державної таємниці заходи фестивалю «Docudays UA» не становлять… Користуючись нагодою, просимо вибачення у гостинних господарів Єпархіального управління, у пацієнтів «Карітасу» та мешканців прилеглих будинків – за усі незручності, пов’язані із відсутністю електроенергії того вечора, 1 грудня. Оскільки, не виключено, що саме наш «Docudays UA» був їхнім мимовільним винуватцем. І ніхто інший, мабуть, вибачатися не стане.