MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

…І «політбюро» районного масштабу

10.02.2014   
Наталка Ковальчук

На події останнього часу в нашій країні активно відгукуються не тільки політики, політологи, журналісти, правозахисники і правознавці, а й усна народна творчість.

Ось і недавно розповіли свіжий анекдот: «Українському чоловікові потрібно два тижні, щоб прибити поличку у ванній, і дві години, щоб побудувати барикаду».

Взагалі, як на мене, хай краще буде «холодна війна» на території однієї квартири через неприлаштовану поличку, ніж гарячі  пристрасті у межах цілої держави.

Та виникає питання, чому такий бурхливий громадянський спротив  став можливим для загалом мирного і терплячого українського народу?  Які життєві колізії, підштовхнули до цього?

Можливо, такі, про які піде мова далі?

 

«Фіговий листок» для чиновника

 

Є така бувальщина часів Російської імперії. Богомільна цариця Єлизавета дізналася, що деякі з великосвітських підданих споживають у піст скоромне і повеліла своєму народу доносити на вельмож, які поїдають м’ясце  в той час, коли треба «сидіти» на хлібові й воді.

Можновладці злякалися, що простий люд, котрий вони нещадно гнобили, почне зводити рахунки, повідомляючи про порушення посту своїми панами,   й кинулися у ноги цариці з проханням відмінити наказ. Цариця подумала-подумала і зжалилася над вельможами. Тож хоч наказ існував, але його ніхто не виконував.

Цей історичний курйоз досить органічно вписується в українські реалії. У нас так само – видати наказ чи розпорядження не означає виконати його.

Та й байка ця згадалася невипадково. Якось довелося стати мимовільним свідком, як державні чиновники одноголосно прийняли рішення, яким треба  було (майже дослівно) «закритися від вищестоящої комісії».

Тобто, впродовж тривалого часу з питання, яке, до речі, стосувалося екологічних проблем території, нічого зроблено не було. Коли дізналися, що їде комісія з перевіркою, не вдалися до бодай найменшого аналізу, аби з’ясувати причину провалу, а просто «породили» черговий папірець, яким прикрили власну неспроможність. Такий собі офіційний «фіговий листок».

Виникає логічне запитання, якщо державні чиновники так ставляться до наказів вищестоящого керівництва, то чого можна очікувати пересічному громадянину, котрий звернеться до них зі своєю «маленькою» проблемою?

Врешті, і це можна проілюструвати на конкретному прикладі. У одному населеному пункті жителі цілої вулиці змушені ходити по проїжджій частині дороги, бо їх сусід встановив цегляний паркан на стежці, що раніше правила людям за тротуар.

Чоловік - працівник однієї з районних установ. Хай  і  посада його там на кшталт «п’яте колесо до воза», але зумів добути собі потрібний «папірець», яким,   порушивши відразу кілька законів, проігнорувавши інтереси громадян, зробив те, що йому заманулося.

Люди з цього приводу тривалий час ходили по різних інстанціях з проханням допомогти, намагаючись знайти справедливість.  Але ніде нічого так і не добилися.

 

 

«Я его туда не назначал…»

 

- Как же, позвольте?.. Он же служил в очистке…

- Я его туда не назначал, - ответил Филипп Филиппович…

Михаил Булгаков, «Собачье сердце»

 

У новітній історії України є принаймні два випадки, коли якщо не вся країна, то значна її частина, ставила собі запитання: «Хто їх туди призначив?»

Бо що можна подумати, спостерігаючи як особи, які досі обіймали відповідальні посади у юриспруденції і освіті, мали певні звання і регалії, заголюються не те що перед кількома іншими людьми, а «на камеру» перед усією Україною.

Французи недаремно говорять, що «диявол ховається у дрібницях». Навряд і раніше моральні якості осіб, які не посоромилися скинути штани на людях і перед телекамерами, були достатньо високими для того, щоб вирішувати чужі долі чи виховувати підростаюче покоління.

Як же мало значить в Україні мораль, коли йдеться про можливість прилаштувати «свого» чи «потрібного собі» чоловіка? Та й нахабство роздягнутися до спіднього, даруйте, виявляється, іноді набагато важливішим від рівня освіти і професійних якостей.

Принаймні, як у наступній історії. В інтересах того, хто її розповів, місце події не буде вказано. Та, врешті, це й не має великого значення.

Отже, у керівника державної установи склалися досить теплі стосунки з однією з підлеглих. Дружба зайшла досить далеко – аж до інтимних вечірок.

Після одного з таких вечорів відпочинку жінку призначили керівником бюджетної установи, хоч ні відповідної освіти, ні потрібних фахових навичок у неї для цього не було. Вирішальним виявився… танець живота, який вона дуже майстерно виконала для начальника.

Ось така кадрова політика…

 

 

Ілюзія благополуччя…

 

За результатами аналітичного дослідження Центру Разумкова «Україна -2013: між вибором і перед виборами і перед вибором»:

- 57, 5%  українців  загалом не підтримують діяльність судів

- 53%  українців не підтримують діяльність внутрішніх органів країни;

- 52, 6%  - не підтримують діяльність Верховної Ради;

- 49, 3% - не підтримують діяльність органів прокуратури;

- 43, 5% наших співгромадян не підтримують діяльність районних державних адміністрацій;

- 29, 9% - органи місцевого самоврядування. 

http://unian.ua/politics/750298-bilshosti-ukrajintsiv-ne-podobaetsya-yak-rozvivayutsya-podiji-v-krajini-opituvannya.html

 

Можна наводити й дані щодо інших суспільних інститутів. Рівень недовіри громадян до них так само достатньо високий. 

Ще один, хоч і побічний показник соціальної невлаштованості нашого суспільства, можна знайти й на офіційних сайтах місцевих органів влади і самоврядування.

Там іноді з’являються звіти про результати прийому громадян керівництвом. Можливо, й сама форма такого зв’язку з населенням вже зжила себе як рудимент радянського часу. Але поки що вона діє і теж певною мірою віддзеркалює стан речей.

Як, скажімо, може бути так, що в районі чи місті, де мешкають 40, 50, 60 тисяч населення, зі своїми проблемами до місцевих органів влади звертаються два-три чоловіка та й то з проханнями на кшталт  того, що слід зрубати «аварійне» дерево?  Навряд такий стан речей свідчить про благополуччя у суспільстві.

Хоча є й інша точка зору. Недавно до рук потрапила одна районна газета. Перша шпальта комунального видання відкривається переможною реляцією про здобутки району і фотознімками голови адміністрації і всіх його заступників. Таке собі «політбюро» районного масштабу.

Звичайно,   якщо є в громади району здобутки, – це добре. Тільки ж навряд в цьому заслуга лише кількох чиновників?

 І що мають подумати про цю фотосесію жителі району, які насправді й працювали  на результат?

 Поділитися