Три літери для української журналістики або чи настане перезавантаження «четвертої» влади?
Про те, що ситуація зі свободою слова в Україні дійшла до критичної межі, свідчить чимало подій останнього часу. Серед них, зокрема, круглий стіл за участі редакторів та журналістів харківських ЗМІ, основним лейтмотивом якого було: «Цензура заборонена. Запобіжником повинна бути журналістська етика» (http://khpg.org) та «Відкритий лист журналістів телеканалу «Інтер» керівництву «Національних інформаційних систем» (http://telekritika.ua ).
Це досить важливі сигнали того, що зміни у «четвертій» владі назріли так само гостро, як і у всьому суспільстві. Бо, думається, жити далі у тому інформаційному просторі, у якому ми перебували останнім часом, вже не можна…
Парад і «мордобій»…
Ах, жизнь полна суровости,
Заплачешь над судьбой:
Единственные новости –
Парад и мордобой!
Ці рядки поет-сатирик Саша Чорний написав на початку минулого століття. А здається ніби про нинішній час. Ми, справді, опинилися у реальності, котра змальована невеселою фразою про те, що після перегляду українських новин фільми жахів видаються комедіями. А ще нерідко відвертим прислужуванням вітчизняної журналістики владі і грошам.
Аналізуючи ситуацію, можна говорити правильні слова про те, що українська незалежна журналістика ще доволі молода, що на свободу слова у нас періодично здійснюється більший чи менший тиск. Можна посилатися на редакційну політику електронних і друкованих мас-медіа, котру визначають власники…
Все це, дійсно, є. Однак навіть в умовах колишнього тоталітарного режиму чимало пишучих людей в Україні знаходили можливість і методи доносити до свого народу ті зерна правди, яких так потребувало суспільство.
Чому ж сьогодні стаємо сміливими тільки тоді, коли для цього складаються певні передумови у суспільстві?
Може тому, що так легше, простіше, безпечніше і комфортніше? На згадку приходить розмова з молодою журналісткою, яка відбулася задовго до нинішніх непростих подій в Україні. Намагань пояснити, що професія медійника це насамперед пошук теми, її розробка, аналіз, а не «біганина» з мікрофоном від одного об’єкта до іншого чи просто тупе передавання фактів, дівчина не розуміла.
- А, нас не так вчили, - відмахнулася вона. – Нам казали взагалі не дуже задумуватися, що і як написано у самому матеріалі. Головне схопити «смажений» факт і придумати який-небудь «гарячий» заголовок. І тоді народ все це «проковтне».
Якщо ми так ставимося до свого читача чи глядача, чи маємо й самі право вимагати у нього поваги й до себе і свого видання чи каналу?
Можна, звичайно, певний час жити за формулою, що «народ все проковтне». Але раніше чи пізніше за власну непрофесійність, байдужу позицію до інтересів суспільства, а то й за відверту непорядність доведеться таки відповідати.
Всілякі клоуни…
- Ой, Вань, гляди какие клоуны!
Рот – хочь завязочки пришей…
Ой, до чего ж, Вань, размалеваны,
И голос – как у алкашей.
Свій «Диалог у телевизора» Володимир Висоцький написав у іншому часовому вимірі і в іншій країні. Але щось схоже хочеться сказати й сьогодні, дивлячись на екран телевізора.
Але найбільший жаль від того, що немає зав’язочок, найчастіше з’являється тоді, коли на телеканалах запускаються рекламні блоки.
Пам’ятаю, як один досвідчений відповідальний секретар любив повторювати, що оголошення і реклама – це теж журналістські матеріали, які потребують відповідного опрацювання, бо й через них люди судять про видання.
Та дивлячись сьогодні на рівень рекламного матеріалу, який нам пропонується, «героям» багатьох рекламних роликів дуже вже хочеться «закрити рота».
Крім того, відомо, що телереклама здебільшого створюється з врахуванням менталітету країни, на населення котрої розрахована. Тобто персонажі рекламних роликів – це ми самі, наша поведінка на вулиці, на роботі і в побуті.
А якщо так, то складається враження, що Україна – це країна невихованих дітей, жінок, які вищать, ніби несповна розуму, з будь-якого приводу, і чоловіків – гірких п’яниць, котрі нічого без високоградусних напоїв ні зробити, ні вирішити не можуть? Одним словом, - всіляких клоунів…
Тяжка спадщина минулого…
«Если вы заботитесь о своїм пищеварении, вот добрый совет: не говорите за обедом о большевизме и о медицине. И, боже вас сохрани, не читайте до обеда советских газет!»
Надто великою була спокуса згадати цю цитату з «Собачого серця» Михайла Булгакова. Бо хоч сьогодні в Україні немає радянських газет, але залишилася тяжка спадщина минулого, яка й досі відчутно впливає на вітчизняну журналістику.
А тому під відкритим листом журналістів каналу «Інтер» могли б підписатися чимало інших працівників ЗМІ незалежно від того, працюють вони у приватних виданнях чи комунальних. Останні й далі залишаючись рудиментом радянського періоду.
Так вже повелося, що влада в Україні змінюється, а комунальні видання залишаються. Навіть короткі періоди перепочинку, коли свобода слова починає бодай якось пробиватися, як паросток до сонця, мало що змінюють у цьому медійному сегменті.
У цьому не вина, а біда провінційної журналістики. Люди, котрі трудяться у районних газетах, найчастіше, з огляду на певні обставини, змушені погоджуватися з «редакційною політикою» і умовами роботи «на короткому повідку», а іноді терпіти навіть відверте знущання. Бо втратити роботу легко, а знайти її у невеличкому місті чи селищі практично неможливо.
Тут, далеко від столиці і обласних центрів, трапляються різні історії, суть в яких одна – приниження професійної і людської гідності журналіста.
Ось як у цьому випадку. Кореспондентку місцевої газети повідомили, що вона буде звільнена за скороченням штатів. Жінка почала шукати роботу. Їй скрізь відмовляли під тим чи іншим приводом, навіть тоді, коли вона знала, що вакансія є. Та найбільше вразило те, що почула від одного керівника, з яким, як їй здавалося, досі мала непогані стосунки, часто співпрацювала, готуючи матеріали до газети:
На своє запитання з приводу свого працевлаштування почула:
- Прибиральницею ти ж не підеш, а для коханки – вже стара.
(Ніби кохана – теж професія).
Тим часом в установі, яку він очолював, працювали дівчатка, які взагалі не мали не те що вищої освіти, навіть фахової середньої.
Про яку свободу вираження журналістських поглядів можна говорити, коли «цінні» вказівки редактору дає чиновник середньої руки з освітою бухгалтера, якому доручено «опіку» над районною газетою. От і стосуються його «мудрі» поради того, що у вже підготовленому до друку номері замітку про футбол треба «перенести» з останньої сторінки на шосту, а матеріал про відзначення Шевченківських днів «пересунути» з третьої сторінки подалі. Про моральні пріоритети у цьому випадку, звичайно, говорити не доводиться.
Як і у багатьох інших…
Стандарти мають значення
Є старий анекдот: навчаючи молодого колегу, як потрібно писати, редактор каже йому, що журналістський матеріал повинен відповідати трьом «С» - сьогоденності, сенсаційності й сексуальності, а все решта неважливо.
На жаль, багато в чому сучасна українська журналістика також вимірюється цією далекою від професійності і хороших моральних якостей формулою.
Залишається лише сподіватися, що нинішні зміни в Україні стануть поштовхом і до перезавантаження «четвертої» влади, як нерідко називають ЗМІ.
Бо, як стверджують соціологи, достатньо багато українців все ще довіряють засобам масової інформації. Аби виправдати цю довіру немає іншого шляху, як нарешті виробити стандарти журналістики належні для демократичного суспільства.