увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 27.09.2016 05:00
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Юридичний коментар до поточних конституційних трансформацій в Україні

04.04.14 | Всеволод Речицький, конституційний експерт ХПГ

Поточні конституційні трансформації в Україні являють собою низку парламентських заходів, спрямованих на правове врегулювання нової політичної реальності, яка виникла внаслідок глибокого конфлікту між владою і громадянським суспільством в Українській державі під загальною назвою «Євромайдан».

До ключових моментів конституційної трансформації слід віднести, на нашу думку, ухвалення українським парламентом таких документів, як: Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року; Постанову Верховної Ради України «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952- VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII» від 22 лютого 2014 року; Постанову Верховної Ради України «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України» від 22 лютого 2014 року, Постанову Верховної Ради України «Про покладення на Голову Верховної Ради України виконання обов’язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України» від 23 лютого 2014 року тощо.

З формально-юридичної точки зору сюди ж слід було б віднести також рішення Конституційного Суду України від 14 та 20 березня 2014 року, ухвалені з приводу прийняття владними суб’єктами Автономної Республіки Крим актів про проведення місцевого референдуму та про зміну статусу Автономної Республіки Крим та міста Севастополь внаслідок імплементації його (референдуму) результатів. Однак через елементарно прогнозований зміст цих рішень ми залишаємо їх поки що за дужками.

Розглянемо вищезгадані нормативні акти парламенту України в хронологічному порядку.

 

  1. Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України»

 

Перше, на що варто звернути увагу при ознайомленні із Законом «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року, це його назва. Зокрема, словосполучення: «відновлення дії… Конституції» є функціонально навантаженим в хибному, з конституційно-правової точки зору, керунку.

Адже стаття 85 чинної (на момент ухвалення цього Закону) Конституції України, яка містить в собі перелік парламентських повноважень, не передбачає жодної можливості для «відновлення дії <…> Конституції України» шляхом однократного парламентського голосування. Як зазначається у статті 85 Основного Закону, до повноважень Верховної Ради України (в плані можливих модифікацій Основного Закону) належить… «внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції». Очевидно, що цей порядок є виключним за своїми процедурними параметрами, тривалим і складним.

Крім того, як стверджується у статті 5 Конституції України, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно (виділено мною – В.Р.) народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Останнє, як підказує формальна логіка і здоровий глузд, означає, що всі зміни до Конституції, які втілюють в собі або суттєво зачіпають елементи конституційного ладу України, мають ухвалюватися виключно народом на всеукраїнському референдумі – без жодної суттєвої (за винятком організаційної) участі держави та її агентів у його проведенні.

Оскільки зміну форми правління від одноосібної до колегіальної прийнято вважати правдивою модифікацією конституційного ладу, перехід України від президентської республіки до моделі республіки парламентської може здійснюватися лише за недвозначно вираженою волею (згодою) українського народу. Простіше кажучи, запровадити парламентську республіку в Україні замість президентської може – відповідно до статті 5 Конституції – виключно народ на референдумі.

Цю, підкреслену свого часу Б.Футеєм, обставину слід вважати універсально зобов’язуючою. Як юридичний фактор вона почала діяти зразу після ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. Строго кажучи, названої обставини цілком достатньо, щоб Конституційний Суд за будь-яких інших умов не міг погодитись з ухваленням конституційної реформи 8 грудня 2004 року через суто парламентське голосування.

Крім того, конституційний законопроект № 2222- IV був проголосований парламентом в пакеті з ординарним законопроектом та постановою Верховної Ради України, що призвело до юридично неприпустимого зворотного керування – стану, коли тексти ординарного закону і постанови (!) безпосередньо впливали на характер Конституції України. Схоже, що лише невисокий рівень правової культури в Україні дозволяє сьогодні обговорювати тему «зради» Конституційного Суду України, а також порушення конституційними суддями (у цьому випадку) своєї присяги.  

Утім, справа з реформою є більш глибокою і серйозною по суті. Як показують соціологічні дослідження, доросле населення Україні постійно виступало й продовжує виступати за збереження одноосібної влади сильного президента, якого обирає безпосередньо народ. Коректно проведені опитування давали рівень підтримки президентської республіки в Україні в межах 65-75% від загальної кількості респондентів. Ці дані відповідають національному нормативному кодові України як сукупності принципів і правил, які традиційно пронизують політичну активність країни як її органічний зліпок, повторюваний дизайн.

Схильність українців до гетьманату або до його більш сучасних аналогів просліджується в сюжетних поворотах «Ogniem i mieczem» Г.Сєнкевіча, структурі Конституції П.Орлика, моментах політичної «біфуркації» з «Історії русів» Г.Кониського, реформах і контр-реформах Павла Скоропадського, управлінських ups and downs Л.Кравчука, В.Ющенка та В.Януковича, щоб там не говорили з цього приводу опоненти.

Навпаки, обмежені можливості або й фіаско українського парламентаризму доводять приклади Центральної Ради під головуванням М.Грушевського, «колегіальної диктатури» Директорії і Конгресу трудового народу, політичне інтриганство Верховної Ради в часи спікерства В.Литвина і О.Мороза. Недарма ще на початку ХХ століття Д.Скоропадський називав українську демократію «напівосвіченою, розгнузданою, недисциплінованою й нетрадиційною». Не дивно, що вітчизняний парламентаризм був у більшості випадків «субсидіарним» в політичному сенсі, суто тактичним. Як управлінський конструкт він повсякчас демонстрував свою неефективність. Щойно народившись, він почав хворіти на «гайдамаччину» (О.Шульгін), «отаманію» (Д.Скоропадський), переважання «еросу» над «логосом» (І.Лисяк-Рудницький).[1] Відома критика М.Драгомановим українського «якобінства» так і не одержала в досвіді України суттєвої підтримки.       

Тому чергову спробу навернення України до парламентської республіки за моделлю конституційної реформи 2004 року навряд чи можна вважати відповідною до глибинних інтересів, очікувань і потреб українців. Для того щоб зробити Україну більш ефективною, президентську владу в Республіці слід було б поєднати з прерогативами членів верхньої парламентської палати – сенаторів.

 

  1. Постанова Верховної Ради України «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року із змінами і доповненнями…»

 

Якщо Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року просто повторював зміст законів України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, 1 лютого 2011 року № 2952-VI та 19 вересня 2013 року № 586-VII, то Постанова «Про текст Конституції…» від 22 лютого 2014 року є зібранням положень, пристосованих для перезапуску згаданих вище нормативних актів.

Як це було показано раніше, Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» не може вважатися конституційним ні за змістом, ні за процедурою набрання ним чинності. У свою чергу, Постанова Верховної Ради «Про текст Конституції України…» є ще більш вразливою для професійної критики.

При ознайомленні з Постановою складається враження, що її автори маніпулюють фрагментарно вирваними з різних контекстів юридичними аргументами, що тільки поглиблює сумнів в її законності й легітимності. Наприклад, Постанова безапеляційно стверджує, що «установчі повноваження Верховної Ради України беззаперечно унеможливлюють здійснення іншими органами державної влади чи їх посадовими особами будь-яких (виділено мною – В.Р.) дій стосовно зміни конституційних норм». Але ж насправді такі дії можливі, оскільки змінити Конституцію України, як і схвалити її цілком нову редакцію можна на всеукраїнському референдумі. Організація ж такого референдуму вимагає активності державних органів за рамками законотворчої функції Верховної Ради України.

Крім того, Постанова ще раз «підтверджує», що «положення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року стали невідємною складовою Конституції України, а сам закон вичерпав свою функцію». Стверджуючи останнє, Постанова посилається на Ухвалу Конституційного Суду України від 5 лютого 2008 року № 6-у/2008, яка містить в собі відповідне формулювання. Проте у даному випадку ми маємо чітко розрізняти текст і контекст. З точки зору права наведене положення Постанови означає лише те, що Конституційному Судові України не можна адресувати звернення стосовно перевірки на відповідність конституції (конституційність) будь-яких фрагментів її тексту, якщо при цьому суб’єктом офіційного звернення ігнорується процесуально-процедурне, генетичне походження цих фрагментів.

Подібну обмежену вимогами статей 157, 158 Конституції України перевірку Суд зобов’язаний здійснювати лише по відношенню до законопроектів про внесення змін до Основного Закону. За інших обставин діє правило: допоки офіційним суб’єктом конституційного звернення не порушено питання про легітимність (процесуально-генетичну чистоту) того або іншого конституційного фрагменту, він залишається невразливим для судового аналізу і перевірки.

Звичайно, все це не забороняє конституційним суддям сумніватися (в якості приватних осіб) в легітимності будь-яких конституційних поправок. Однак свою офіційну думку з цього приводу вони можуть висловити виключно за зверненням котрогось із суб’єктів, перелічених у частині другій статті 150 Конституції України. До надходження подібного звернення положення Конституції України залишатимуться юридично невразливими для Суду.

Процесуальні аспекти вітчизняного конституціоналізму непросто сприймаються політиками і журналістами, але це зовсім не означає, що таких аспектів взагалі не існує, або що з ними можна не рахуватися. У реальному конституційному судочинстві вони завжди зберігають свою потенційну силу.

Таким чином можна стверджувати, що Конституційний Суд України не може ні за поданням відповідних суб’єктів, ні за власною ініціативою сумніватися у конституційності як легальності формально чинної Конституції України. У противному випадку довелося б визнати, що Конституційний Суд знаходиться не під, а над Основним Законом України, що у правовій державі є неможливим за означенням. Тобто Конституційний Суд не може перевіряти на предмет законності будь-яку формально чинну частину конституційного тексту. Проте це зовсім не означає, що Конституційний Суд не має права перевіряти за поданнями відповідних суб’єктів стан конституційності як легітимності Конституції України в цілому або її окремих фрагментів.

Як прийнято вважати у правовій державі, легітимність правових актів забезпечується скрупульозним дотриманням процедури їх розробки, ухвалення та введення в дію. Подібно до того, як у художника для вираження душі є тільки тіло (П.Гоген), у правника для перевірки легітимності закону існує лише процедура. Особливо важливою роль юридичної процедури робиться при ухваленні основних законів як регуляторів стратегії політичного життя на необмежену в часі перспективу. У залежності від складності процедури ухвалення конституцій останні діляться на жорсткі, гнучкі і змішані. Зокрема, творці «жорстких» конституцій виходять з презумпції того, що їх вітчизняні еліти вряди-годи намагатимуться змінювати конституційні тексти й що це прагнення може ставати іноді дуже сильним. Тому для протидії реформаторським пристрастям конституції виготовляються майже «незмінюваними».

Усе це має значення для правильного усвідомлення логіки Конституційного Суду України у справі про «скасування» (свідомо вживаю журналістський термін) конституційної (політичної) реформи 2004 року. Адже для пересічного громадянина Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010 справді може здаватися відміною парламентської республіки з наступною  узурпацією колегіальної влади (за допомогою Суду) одноосібним Президентом.

Однак насправді все це було лише офіційним визнанням нелегітимності як демократичної невиправданості комплексу конституційних поправок. Оскільки демократична виправданість конституційних змін перевіряється Судом в межах формального дотримання або недотримання законодавцем процедури, остання є головною запорукою адекватного перетікання народної волі в конституційний зміст, трансформації народного вибору в право.

Можна стверджувати, що через дотримання процедурних вимог відбувається кристалізація («схоплення») актуальних для народу пріоритетів правовими оболонками. Навпаки, при суттєвому порушенні демократичної процедури має місце заміщення (підміна) народного волевиявлення політико-апаратними оборудками. Схоже, що подібне «пересмикування» народного волевиявлення апаратом матеріалізувалося 8 грудня 2004 року в пакетному парламентському голосуванні за конституційну реформу.

Утім, на користь Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року свідчать також інші аргументи. По-перше, Конституція змінювалася в умовах емоційно неврівноваженого модусу суспільства, який міг сприйматися також в якості фактичного надзвичайного стану. Навряд чи екзальтоване Помаранчевою революцією голосування народних депутатів є підходящим засобом ухвалення доленосних рішень.

По-друге, голосування за конституційні поправки здійснювалося в пакеті з ординарним законом і постановою, які у реверсному режимі впливали (як стимул або гальма) на зміну конституційного ладу України.

По-третє, зміна форми правління як складова конституційного ладу взагалі мала б здійснюватись – на основі статті 5 Основного Закону – не парламентом, а виключно народом на всеукраїнському референдумі.

По-четверте, остаточна версія законопроекту про внесення змін до Конституції України не пройшла передбаченої статтею 159 Основного Закону експертизи Конституційного Суду.

Критики «скасування» Конституційним Судом реформи наполягають на тому, що Суд своїми діями нібито вторгнувся у компетенцію Верховної Ради. Тобто вони вважають, що Конституційний Суд мав передати питання щодо визначення долі реформи на розгляд парламенту України. Але хто б тоді захистив український народ у його гаданому розходженні (конфлікті) з Верховною Радою України? Якщо народ прагне до сильної одноосібної (президентської) влади, а парламент – до влади парламентської і колегіальної, то остаточний вибір повинен залишитися за народом. Саме ця логіка є конституційно прийнятною. Верховна Рада України не може самостійно вирішувати питання про легітимність своїх юридичних актів. Думати інакше означало б відкидати засади розділення влад як складову органічного конституціоналізму.

Ніщо в природі не забороняло українцям повернутися до парламентської республіки після 30 вересня 2010 року. Для цього відповідне питання треба було винести на всеукраїнський референдум. Оскільки такого референдуму проведено не було, маємо новий приклад «підсвідомого» посягання держави на народний суверенітет у формі Постанови Верховної Ради України «Про текст Конституції України…» від 22 лютого 2014 року.

Загалом, рівень усвідомлення політичним класом України сутності конституційних трансформацій свідчить про те, що він знаходиться лише на початковій стаді засвоєння конституційної культури. Інакше кажучи, вітчизняний політикум все ще відносно погано орієнтується в засадах верховенства права. 

 

  1. Постанова Верховної Ради України «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України»; Постанова Верховної Ради України «Про покладання на Голову Верховної Ради України виконання обов’язків Президента України згідно із статтею 112 Конституції України»

 

Перша із зазначених постанов «Про самоусунення Президента…» від 22 лютого 2014 року ґрунтується на визнанні того, що Президент України В.Янукович самочинно усунувся від виконання своїх конституційних повноважень, що поставило під загрозу керованість держави, її територіальну цілісність і суверенітет, зашкодило правам і свободам громадян України.

Виходячи з обставин крайньої необхідності й виражаючи суверенну волю українського народу, Верховна Рада вирішила офіційно «встановити, що Президент України В.Янукович у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних повноважень та є таким, що не виконує свої обов’язки».

На цій підставі й відповідно до пункту 7 частини першої статті 85 Конституції України парламентом були призначені позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 року. Паралельно на основі Постанови Верховної Ради «Про покладання на Голову Верховної Ради України виконання обов’язків Президента України…» від 23 лютого 2014 року парламент поклав на спікера О.Турчинова виконання обов’язків Президента України у відповідності до вимог статті 112 Конституції України. Обидві постанови Верховної Ради набували чинності з моменту їх прийняття – 22 та 23 лютого 2014 року, відповідно.

За цих обставин в якості правового орієнтира парламентом були використані положення статті 112 Основного Закону України в редакції Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року, стаття 6 якого встановлювала, що даний Закон набуває чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Враховуючи ту обставину, що закон про відновлення конституційних положень було офіційно опубліковано в «Голосі України» 1 березня 2014 року, в «Офіційному віснику України» – 11 березня 2014 року, а у Відомостях Верховної Ради України (№ 19) – 14 березня 2014 року, логічно зробити висновок про те, що в період з 23 лютого 2014 року по 2 березня 2014 року О.Турчинов виконував обов’язки Президента України на хисткій «підзаконній» основі.

Адже юридичним виправданням його президентської активності в цей період можна вважати лише підзаконний акт – Постанову Верховної Ради України «Про текст Конституції України…» № 750-VII від 22 лютого 2014 року, яка визнавала «такими, що є чинними на території України положення Конституції України, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року…».

Але ж в Україні на цей час продовжувало діяти ніким не скасоване Рішення Конституційного Суду від 30 вересня 2010 року у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції України, за яким… «Закон України «Про внесення змін до  Конституції  України» від 8   грудня   2004   року  № 2222-IV  (2222-15),   визнаний неконституційним,   втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення».

Тобто у відповідності до букви чинної Конституції України виконувати функції та здійснювати обмежені повноваження Президента України в період з 23 лютого по 2 березня 2014 року міг лише Прем’єр-міністр.

 Зрозуміло, що втеча Президента України з Києва та залишення ним свого поста у критичний час призвели до делегітимізації влади глави Української держави. Паралельно ці ж дії змусили український парламент вдатися до аналогії права. Адже Основний Закон на випадок втечі або іншого спонтанного залишення Президентом свого поста не пропонував жодної юридичної розв’язки. До того Україна в ці дні мала жити в режимі прискорення всіх політичних процесів.

Так або інакше, перед владою постає дилема: чи не кращим виходом із ситуації було б керуватися в перехідний період не понівеченим de facto конституційним, а прагматично налаштованим ad hoc надзвичайним законодавством? У останньому випадку в ролі правових джерел можна було б використати декрети або універсали якогось тимчасового «Комітету національного порятунку» тощо. Використання подібної схеми правового регулювання здається виправданим ще й тому, що через первісну недосконалість Основного Закону України він був апріорі непридатним для подолання виниклого конфлікту. Так або інакше, посилання Верховної Ради України на конституційність її теперішніх рішень є надзвичайно вразливим.

У конституційних трансформаціях України вимальовуються також суттєві етичні аспекти. Останні, зважуючи на обставини, мають сприйматися серйозно. Перш за все, йдеться про відповідь на етичне запитання: чи можна вважати відсторонення Президента України від поста «самоусуненням»?

Як заявив 12 березня 2014 року на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права і правосуддя речник Майдану С.Щетінін, втеча В.Януковича з повсталого Києва є насправді не «самоусуненням», а результатом «скинення» його з поста революційними масами. Державотворчі здобутки Майдану включно з вигнанням В.Януковича з України є прямим наслідком народного повстання.

Зрозуміло, що такий погляд на події не вкладається в прокрустове ложе будь-якої з українських Конституцій. Проте формальний український конституціоналізм не варто плутати з органічним українським конституціоналізмом. Як відомо, далеко не кожен основний закон є конституцією в правдивому сенсі цього слова.

Як вважали американські винахідники конституціоналізму, справжньою конституцією є лише той основний закон, який спрямований на забезпечення глибинних інтересів громадянського суспільства. Органічна конституція боронить не стільки державний порядок, скільки громадянську свободу, вона є не підсилювачем, а обмежувачем державної влади. Метою конституції є поступ, а не виплекана державою дисципліна. Саме тому кожна органічна (справжня) конституція стоїть на сторожі свободи, демократії і ринку. Гарантуючи вільний стан народу, вона закріплює поділ державної влади на окремі гілки, творить незалежний суд й гарантує відповідальне перед народом правління.

З огляду на означене, всі без винятку модифікації українського Основного Закону (1996, 2004, 2010, 2014) можна вважати лише частковим віддзеркаленням української правологічної «грунднорми» (Г.Кельзен). Так, передбачена статтею 5 Конституції можливість узурпації народного суверенітету державою, її органами або посадовими особами хоча й засуджується вітчизняним Основним Законом, проте залишається без оснащення будь-якою санкцією чи покаранням. Український писаний конституціоналізм не знає права народу на спротив диктатурі, всезагальне озброєння або легітимне повстання.

Очевидним ґанджем вітчизняної Конституції є також відверто компліментарний до Президента механізм відсторонення його від поста через імпічмент. Згідно із статтею 105 Основного Закону,  Президент України, який вчинив злочин, зберігає за собою повний набір конституційних повноважень аж до фінального (третього) парламентського голосування. Тобто до того часу він зберігає за собою повну владу над Службою безпеки, Міністерством закордонних справ, Збройними Силами України. Висловлення підозри Президенту через ініціацію імпічменту жодним чином не впливає на його дієздатність. До того ж, ті 75% голосів від конституційного складу парламенту України, які вимагаються Основним Законом для відсторонення від поста чинного глави держави, є нереалістичною перспективою. Навіть після загибелі десятків людей на вул. Грушевського та Інститутській і дезертирства В.Януковича з Банкової, Верховна Рада спромоглася зібрати лише 73% голосів за його відставку. На цю красномовну деталь європейські політики звернули нещодавно увагу Ангели Меркель.

Аналізуючи зимово-весняні події довкола й всередині Майдану з позицій органічного конституціоналізму, важко не дійти висновку про те, що всі вони ідеально вписуються в модель повстання проти тиранії, передбаченого правовими системами таких країн, як США, Великобританія, Німеччина, Греція, Естонія, Литва тощо. Якщо ж діяльність активістів Майдану та її наслідки аналізувати з позицій писаного Основного Закону України, то картина постає принципово відмінною. У цьому випадку рушієм історії виступають… лідери опозиційних фракцій. Замість повалення диктатури маємо «самоусунення» чинного Президента, примус В.Януковича до еміграції з боку «радикальних націоналістів»…

 

  1. Можливі застереження на майбутнє

 

Наостанок хотілося б зробити декілька застережень на майбутнє. Для простоти викладу головні міркування подаються списком:

1. З точки зору правових канонів виокремлення тексту чинної саме тепер Конституції України є проблематичним. Адже повернення Верховної Ради України до Основного Закону в редакції 8 грудня 2004 року було здійснено з грубим порушенням конституційного порядку, передбаченого статтею 5 та Розділом XIIІ Основного Закону. Тому український постреволюційний правопорядок краще було б сприймати в якості екстраординарного юридичного режиму ad hoc. 

2.  Для правильного усвідомлення логіки рішень Конституційного Суду України стосовно будь-яких трансформацій Основного Закону критично важливим є вміння розрізняти в його обґрунтуваннях аргументи на користь легальності (законності), з одного боку, та легітимності (демократичної виправданості) – з іншого, конституційних текстів. Якщо у випадку визначення легальності конституційного змісту рішення Суду можуть стосуватися лише законопроектів, то у випадку визначення їх легітимності об’єктом уваги стає процедура ухвалення формально чинних конституційних фрагментів. Тому висновок з цієї констатації може бути такий: недотримання юридичної процедури призводить до «відмирання» конституційної матерії також і post-factum.

3. Спроби Генеральної прокуратури України висловити конституційним суддям офіційну підозру з приводу ухвалення ними рішень, які не підлягають оскарженню, є порушенням принципу законності.  Адже формально прихильне або неприхильне до позиції Президента чи іншої посадової особи рішення Суду злочину становити не може. Законодавство не передбачає відповідальності суддів за рішення, які йдуть в унісон або в дисонанс з політичним курсом, якщо тільки ці рішення не було прийнято внаслідок корупції. Намагання ж Генеральної прокуратури України стати в позицію арбітра по відношенню до таких рішень нагадують спробу з’їсти пиріжок, що є більшим за шлунок. У кращому випадку ці спроби є доказом юридичної пересічності цієї системи, у гіршому – свідчать про фанатизм. У правовій державі над конституційними суддями може стояти лише народ і суд Божий.

4. Позбавлення В.Януковича конституційних повноважень є виправданим з позицій органічного конституційного права. При цьому версія його «самоусунення» є некоректною з огляду на реальні обставини справи. В.Янукович залишив президентський пост внаслідок демократичного повстання, яке було відплатою за державну злочинну діяльність. У будь-якому випадку логіка конституційних трансформацій має відповідати логіці реальних політичних процесів. Повстання проти тирані здійснив народ, а не парламентська опозиція за підтримки народу. Через цю обставину події на Майдані не можна вважати узурпацією державної влади. Адже узурпатором влади не може бути той, кому належать її джерела.

5. Розглядаючи пропозиції окремих експертів щодо доцільності проведення заочного імпічменту Президента, слід пам’ятати про те, що формальний конституціоналізм в Україні розходиться з її органічним конституціоналізмом. Поки що всі версії Конституції України залишаються панегіричними до вищих посадових осіб, державних органів і Української держави в цілому. Тому Конституцію України не можна вважати ефективним обмежувачем державної влади. Вона не знає категорії свободи народу, передбачає тотальний захист президентської особи, орієнтується на державницький порядок і дисципліну, а не на ринок і бізнесову активність. Прикро, але український Основний Закон залишається стагнаційним, а не креативним по своїй суті.

6. Розробникам нового конституційного проекту слід орієнтуватися не на косметичні поправки, а на докорінну зміну Конституції України. Її основу має складати сильна держава, відповідальний уряд і верховенство права. Покладаючись на авторитет Г.Спенсера, можна сказати, що від нової Конституції України не слід вимагати більшого; водночас їй не можна доручити здійснення меншого.



[1] Див. докладніше: Шульгін О. Державність чи гайдамаччина. – Париж: Меч, 1931, с. 6, 15; Скоропадський Д. Державність і патріотизм. – Kiel: Rucks and Co., вид-во Українських скитальців, 1947. – С. 11, 15; Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. – Мюнхен: Сучасність, 1973. – С. 415.