увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 30.09.2016 11:18
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Служба безпеки України та права людини

[1]

Деякі загальні проблеми

Служба безпеки України (СБУ) є одночасно спецслужбою та правоохоронним органом. Ніде в світі спецслужба не виконує правоохоронні функції, її призначення – збір інформації в межах її компетенції.

Згідно з ч.1 статті 1 Закону про СБУ «Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України»[2]. Водночас значна частина підрозділів СБУ виконує правоохоронні функції, пов’язані із боротьбою з корупцією, організованою злочинністю, контрабандою, продажем наркотиків, економічними злочинами. Зазначені повноваження фактично дублюють функції інших правоохоронних органів – прокуратури, Державної податкової інспекції, Державної митної служби, Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України, Департаменту державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України та інших.

Цього дуалізму треба позбавлятися. На першому етапі можна було б залишити СБУ правоохоронні функції, які стосуються національної безпеки України та боротьби з тероризмом. Для цього необхідно позбавити СБУ повноважень щодо дізнання, слідства та інших повноважень щодо боротьби з корупцією, організованою злочинністю, контрабандою, економічними злочинами.

Слід зауважити, що реформування СБУ в 2008-2009 роках планувалося саме в напрямку руху цього кентавру до сучасної спецслужби. Правовою основою для змін СБУ були Концепція реформування Служби безпеки України та Комплексна цільова програма реформування Служби безпеки України, схвалені рішеннями Ради національної безпеки і оборони України, і введені в дію Указами Президента України від 20 березня 2008 року та від 20 березня 2009 відповідно. Концепція та Програма ставили завдання перетворення СБУ на суто контррозвідувальний орган без правоохоронних функцій.

Після президентських виборів 2010 року і зміни керівництва СБУ Концепція і Програма були відкинуті, як і нова редакція Закону України «Про Службу безпеки України» (реєстр. № 4839 від 16.07.09). Ці документи втратили сенс після ухвалення Верховною Радою Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із Конституцією України». Відповідний законопроект був зареєстрований у Верховній Раді 7 жовтня 2010 року і в той же день прийнятий без будь-якого попереднього розгляду в парламентських комітетах, експертних установах тощо. Закон був покликаний привести у відповідність до Конституції в редакції 1996 року низку законів після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України). Це Рішення КСУ скасувало зміни до Конституції від 8.12.2004 року, і команда Януковича поспішала закріпити свою владу, примусивши Верховну Раду проголосувати за доволі сумнівні зміни до 32 законів, згідно з якими Президент перебирав на себе багато повноважень, що належали уряду та парламенту. Особливо це стосувалося змін до Закону про СБУ.

За цими змінами  (Закон №2592-VI) СБУ підпорядкована тільки Президенту України. Голова СБУ та його заступники призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом вже без будь-якої участі Верховної Ради, те ж саме стосується колегії СБУ. П.16 статті 24 «Обов’язки Служби безпеки України» накладає на СБУ зобов’язання «виконувати за дорученням Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави». Які саме «інші завдання» – не уточнюється. Зауважимо, що формулювання «інші дії», «інші завдання», «в інших випадках» після перерахування законних підстав дозволяють розширити межи втручання державного органу в ту чи іншу сферу і створюють загрозу порушення прав людини. Зміни до Закону про СБУ фактично ліквідували парламентський контроль за діяльністю СБУ, який і без того був зовсім слабким. Щорічні звіти СБУ або хоча б відкрита інформація з цих звітів, наскільки нам відомо, не публікується, нічого невідомо про діяльність спеціально призначених Президентом для контролю за діяльністю СБУ посадових осіб, так само як і невідомо Положення, що визначає їх повноваження та правові гарантії їх діяльності. Представляється безсумнівним, що СБУ діє практично безконтрольно або, принаймні, про цей контроль громадськості нічого не відомо.

Необхідно також звернути увагу на недоліки Закону про СБУ, внаслідок яких деякі дії працівників СБУ є незаконними.

1. Хоча до обов’язків СБУ відносяться виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів, що входять до компетенції СБУ, проведення дізнання та слідства у цих справах, розшук осіб, які переховуються у зв’язку із вчиненням зазначених злочинів (п.3 ст.24), у Законі ніде не говориться про право на затримання і арешт підозрюваних та обвинувачених. У Законі «Про міліцію», наприклад, це право регламентовано дуже докладно. У Законі про СБУ немає відсилання ні до Закону «Про міліцію» (як це зроблено щодо порядку зберігання, носіння, використання та застосування зброї та інших спецзасобів), ні до будь-яких інших законодавчих актів. Проте, оскільки і затримання, і арешт використовуються Службою безпеки дуже широко, вони, ймовірно, регламентуються в закритих відомчих інструкціях. Але відповідно до статті 57 Конституції «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Відсутність регламентації затримання та арешту у відкритому парламентському акті є порушенням принципів права і може привести до повної безконтрольності дій СБУ.

2. П.5 ст.25 Закону давав СБУ право мати слідчі ізолятори для утримання осіб, взятих під варту та затриманих органами СБУ. Проте Законом України від 06.02.2003 р. № 488-IV цей пункт виключений. Тому слідчі ізолятори СБУ функціонують незаконно. На це також неодноразово вказувала колишній Уповноважений ВРУ з прав людини Ніна Карпачова[3]. Як відомо, в Києві слідчий ізолятор СБУ знаходився за адресою Аскольдів пров. 3б. У 2009 році в ньому був проведений повний капітальний ремонт, після чого він відповідає всім європейським стандартам. В установі утримуються особи, слідство у відношенні яких проводиться СБУ та Генеральною прокуратурою, особи, затримані органами СБУ до їх відправлення в Лук’янівське СІЗО. Фактично ця установа відіграє роль ізолятора тимчасового тримання.

3. П.1 статті 25 «Права Служби безпеки України» надає її органам і співробітникам право «вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв’язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності». Проте нічого не говориться про надання співробітниками СБУ цим особам доказів згаданої загрози, у зв’язку з якою проводяться подібні дії. Не передбачено навіть звичайне пред’явлення посвідчення співробітника СБУ, який проводить огляд. При цьому ст.36 Закону вимагає обов’язковості виконання громадянами і посадовими особами законних вимог співробітника СБУ, а непокора або опір законним вимогам тягне за собою відповідальність, передбачену законодавством.

Діяльність СБУ, яка стосується прав людини

11 березня 2010 року на посаду голови СБУ було призначено Валерія Хорошковського, одночасно були звільнені всі заступники голови СБУ і керівники низки департаментів. У той же день новопризначений Голова СБУ заявив журналістам про припинення процесу встановлення правди про історію України ХХ століття і розкриття архіву: «дуже багато матеріалів розсекречено… правду, яку потрібно було донести українському народу, та правда донесена», «турбота спецслужби, перш за все, в тому, щоб охороняти свої секрети, охороняти закони, які ці секрети створювали».

Найбільше в цьому вражала цілковита впевненість високопосадовця, що ту правду, яку потрібне, народу вже дали, і досить. Виходить, є правда, яку не треба давати? Знову намагаються за суспільство вирішувати, що йому треба знати, а що не треба.

Після президентських виборів 2010 р. значно звузилася політична свобода, й істотну роль у цьому зіграло розширення області діяльності СБУ порівняльне з попередніми п’ятьма роками. Загалом слід констатувати, що СБУ втручається  в громадське життя і суспільні процеси в цілому значно більше, ніж раніше. При цьому цілі цього втручання, взагалі кажучи, виходять за межи компетенції Служби, визначені законом: «захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці».

Про це свідчать такі факти[4], як візити працівників СБУ до ректорів вузів з вимогою підписати лист де ректор погодився би застерегти студентів від участі в будь-яких протестах, «несанкціонованих владою», скарги студентів з багатьох регіонів країни, які брали участь в протестах проти нового міністра освіти та проти практики платних послуг в державних вишах згідно з постановою Кабміну №976, що на них здійснюють тиск. Проводилися «профілактичні бесіди» у деканатах, з батьками і навіть з погрозами відрахувань, якщо студенти не відмовляться від акцій протесту. Таку ж «профілактику» щодо протестних дій СБУ застосовувало до активістів громадських організацій. Про це стверджували активісти «Демократичного Альянсу», Фундації регіональних ініціатив, Студентського самоврядування в Києві, Черкасах та Миколаєві, Харківської крайової організації «Спілка української молоді» та інші.

Спостерігалася також активність СБУ стосовно журналістів – як у формі бесід, так і у формі стеження. Так, кореспондент газети «Комерсант-Україна» Артем Скоропадський повідомляв про бесіду співробітників СБУ з ним, про стеження заявляла директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар та інші журналісти. Такою самою «профілактикою» було взяття СБУ з блогера Олега Шинкаренка письмової обіцянки, що той більше не критикуватиме владу «в різкій формі» у своєму блозі.  З того ж ряду дії СБУ щодо перевірки співпраці міжнародного фонду «Відродження» з громадськими організаціями в Київській області.

Неадекватною реакцією СБУ були дії щодо директора українського представництва фонду Конрада Аденауера  в Україні Ніко Ланґе, якого затримали в аеропорту «Бориспіль» на 10 годин, намагаючись депортувати як людину, чия присутність в Україні є небажаною. І тільки втручання на найвищому дипломатичному рівні рятувало Ніко Ланґе від депортації. Така реакція СБУ на критичну статтю Ніко Ланґе про перші 100 днів президентства В. Януковича є просто незаконною.

Зберігаючи обличчя, Генеральна прокуратура України разом з СБУ офіційно визнали його дії «втручанням у внутрішні справи України», але в чому полягало це «втручання» залишилося невідомим. СБУ відмовилося пояснити причини заборони на в’їзд в Україну Ніко Ланґе навіть у відповіді на депутатський запит Лесі Оробець[5], де перший заступник Голови СБУ Володимир Хімей написав таке: «Ніко Ланґе Службою безпеки було заборонено в’їзд в Україну на підставі положень абзацу другого частини другої статті 25 закону про правовий статусу іноземців та осіб без громадянства. Відповідно до закону про інформацію надати на Вашу адресу копію тесту постанови СБУ щодо заборони в’їзду Ланґе до України не є можливим». А згідно з другим абзацем ч.2 статті 25 Закону про правовий статус іноземців, «в’їзд в Україну іноземцю та особі без громадянства не дозволяється в інтересах забезпечення безпеки України або охорони громадського порядку».

Коментуючи факт затримання Ніко Ланґе, екс-міністр закордонних справ Борис Тарасюк заявив[6]: «Заборона Службою безпеки в’їзду в Україну представнику Фонду Конрада Аденауера свідчить про репресивний, авторитарний характер правоохоронних органів та Служби безпеки України… В той час, коли знову відкриваються кордони держави перед такими російськими шовіністами як Лужков, Затулін та інші, забороняється в’їзд представникам міжнародних організацій, які є демократичними за своїм змістом і жодним чином не порушували українського законодавства. Це свідчить про згортання демократичних свобод в Україні і початок практики, яка іде навіть далі за практику часів Кучми».

Кореспондент німецької газети Frakfurter Allgemeine Zeitung Конрад Шуллер повідомив "Українській правді", що СБУ проводить допити осіб, які контактують з іноземними журналістами. За його словами, співробітники Служби безпеки неодноразово зустрічались з людьми, з якими він контактував в України під час підготовки журналістських матеріалів щодо президентської кампанії. Ці зустрічі мали місце в кінці квітня 2010 року. «Як мінімум двоє» з тих, з ким він мав контакти, були запрошені на бесіду з офіцерами СБУ. При цьому, за словами цих людей, розмова йшла про «журналістську роботу» Шуллера.

Кореспондент звернувся в червні з офіційним листом до голови СБУ Валерія Хорошковського з вимогою пояснити мету та підстави таких зустрічей. Спецслужба відповіла, що СБУ не здійснювала ніяких заходів щодо кореспондента німецької газети Frakfurter Allgemeine Zeitung Конрада Шуллера.[7] Проте пізніше В.Хорошковський таки визнав, що за Конрадом Шуллером було встановлено спостереження. Про це Голова СБУ заявив в інтерв’ю недільному випуску Frankfurter Allgemeine. Хорошковський сказав, що факт перевірки мав місце у зв’язку з тим, що у Шуллера були проблеми з акредитацією. «Тому офіцери цікавилися, роз’їжджаєте ви як журналіст, чи в якійсь іншій якості», – пояснив голова СБУ, звертаючись до Шуллера[8].

Реакція німецького журналіста не забарилася. Конрад Шуллер заявив «Німецькій хвилі»[9], що працівники СБУ могли подзвонити йому з приводу акредитації, а не шпигувати за ним і залякувати його інформаторів.

Шуллер визнав, що на момент, коли СБУ почала проявляти підвищений інтерес до його діяльності в Україні, чинної акредитації в нього не було. Але наголосив, що він не був поінформований про те, що акредитація в Україні є обов’язковою для журналістів.

Журналіст дивується, чому відсутність акредитації тільки тепер зацікавила українські структури і не завадила йому свого часу взяти інтерв’ю у чотирьох українських міністрів закордонних справ – Тарасюка, Огризка, Порошенка і Грищенка, у двох прем’єр-міністрів – Тимошенко та Януковича, та двох президентів – Ющенка і Януковича.

«Я дивуюся, що такі факти моєї біографії, вочевидь, вислизнули з-під уваги СБУ та українського уряду і що в них існували сумніви щодо того, чи я справді є журналістом, а не шпигуном», – сказав Шуллер.

Він переконаний, що навіть якщо акредитація для зарубіжних журналістів обов’язкова – хоча формулювання щодо цього в українському законодавстві доволі розмиті – то такі випадки не повинні ставати предметом розгляду СБУ, а тим паче ставати приводом для стеження.

Очевидно, що в усіх демократичних країнах застосовується негласне стеження, аби вчасно запобігти терактам чи справжнім загрозам життю публічної особи чи державній безпеці.  Так само очевидно, що усі перераховані вище українці та іноземці такої небезпеки не становили. У демократичній країні подібне залякування та тиск на громадян і гостей не тільки заборонено, але й немислимо, і немає жодного місця для так званої «профілактики».

 СБУ розширила свою компетенцію також по відношенню до судів. Так, Валерій Хорошковський заявив, що СБУ відслідковує законність судових рішень у кримінальних справах, які вона розслідувала, мотивуючи це корумпованістю судової системи, мовляв, «розвалюються справи, які фактично були завершені і всі докази були зібрані».

Абсурдною уявляється кримінальна справа за фактом підготування до передачі відомостей, що містять державні таємниці, та виїмка архівних матеріалів у директора Музею на Лонцького Руслана Забілого та архівних матеріалів в самому музеї. Архівні документи щодо політичних репресій радянських часів не можуть містити державних таємниць незалежної Української держави.

Усе вищевикладене свідчить про значне розширення області профілактичних та оперативних дій СБУ порівняльне з попереднім періодом, що мало серйозний охолоджуючий ефект в громадському та політичному житті.

Необхідно відзначити також активну участь СБУ в кримінальних справах проти колишніх урядовців Юлії Тимошенко, Юрія Луценка, Анатолія Макаренка, Ігоря Діденка та інших – в «газовій» справі, щодо боргів ЄЕСУ тощо. Усі ці справи є політично вмотивованими, і тому СБУ використовувалася як інструмент для політичного переслідування представників опозиції[10]. Керівництво СБУ змінювали двічі – в січні-лютому 2012 року та січні 2013 року, проте використання СБУ як інструмента боротьби проти опонентів режиму Януковича не припинялося.

При цьому офіцери СБУ діяли часто-густо в гірших традиціях радянських часів. Про це свідчать їхні дії проти Юлії Тимошенко, в кримінальній справі проти харківського професора Володимира Чумакова та молодих інженерів Сергія Рудя та Олексія Чичотки, обвинувачених в зраді батьківщині у формі шпигунства на користь Китаю[11], академіка НАН України, директора Інституту сорбції й проблем екології НАН України Володимира Стрілка, якого запідозрили у шпигунстві на користь США[12], виклик на допит всієї Вченої ради Інституту соціології НАН України[13], та інші.

Під час прямого зіткнення народу і режиму Януковича в листопаді 2013 – лютому 2014 року спочатку про СБУ взагалі нічого не було чути. 25 листопада на Євромайдані активісти затримали автобус, в якому було обладнання для прослуховування, зброя та декілька людей. СБУ визнала автобус своїм і вимагала розслідувати цей випадок.[14] 8 грудня СБУ розпочала розслідування у зв’язку із діями окремих політиків, що спрямовані на захоплення державної влади в Україні, яке припинило 8 лютого відповідно до закону про амністію[15]. Протягом 19 лютого СБУ знову відкрила таке ж саме  кримінальне провадження[16]. Чи брала участь СБУ у розстрілах активістів Майдану 18-20 лютого і яку саме, має встановити розслідування.

Інформаційна безпека

У січні 2012 року указом президента Управління СБУ щодо захисту інформації розширили до «Департаменту контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки». Президент сказав, що новий орган має «сприяти концентрації сил та засобів, оптимізації управлінської діяльності у вирішенні завдань із захисту законних інтересів держави і прав громадян в інформаційній сфері від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, протиправних посягань організацій, груп та осіб».

Інформаційна безпека згадується в сотнях нормативних актів, безпосередньо її захисту вже 15 років присвячуються десятки документів, серед яких Доктрина інформаційної безпеки, Укази трьох останніх президентів, декілька рішень РНБО, міжнародні документи про співробітництво в межах СНД… Але в жодному з них немає визначення цього поняття, і що, власне, захищається, можна намагатися зрозуміти з переліку численних загроз та заходів щодо їх подолання.

У першій частині ст. 17 Конституції України забезпечення інформаційної безпеки України проголошено «справою всього українського народу». Прокоментувати це беззмістовне, по суті, твердження досить складно, оскільки в ньому суто державна справа охорони інформації з обмеженим доступом, яка знаходиться у розпорядженні органів державної влади, розглядається мало не як стратегічне завдання для всього суспільства. Хіба що слід це розуміти як справу захисту свободи інформації від свавільного втручання держави?

Пропонується внести до Закону «Про інформацію» таке визначення інформаційної безпеки.

«Режим інформаційної безпеки

Інформаційна діяльність суб’єктів інформаційних відносин в Україні перебуває в режимі інформаційної безпеки.

Інформаційна безпека України полягає в забезпеченні (гарантуванні) вільного доступу кожного до відкритої інформації та в охороні і захисті державної та іншої передбаченої законом таємниці.

Забезпечення інформаційної безпеки України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу»[17].

Інформаційна безпека фактично не розглядається в контексті захисту інформаційної свободи. Розглянемо окремі помилки у правовому регулюванні інформаційної свободи в Україні як складової інформаційної безпеки і деяким негативним наслідкам цих помилок.

Формулювання права на інформацію та його обмежень (статті 5, 6 Закону «Про інформацію», стаття 6 Закону «Про доступ до публічної інформації) не відповідають міжнародним стандартам і, зокрема, статті 10 Європейської конвенції. Згідно з частиною першою статті 10 «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів». Ніде в українському законодавстві ви не знайдете згадки про здійснення права на інформацію незалежно від державних кордонів, хоча в епоху Інтернету це є аксіомою. Далі, відповідно до ч. 2 статті 5 Закону «Про інформацію» «Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб». Цю норму виконати неможливо: реалізація права на інформацію, як правило, порушує чиїсь інтереси. Фактично це положення загрожує здійсненню права на інформацію і надає можливість чиновнику при бажанні відмовити в задоволенні більшості інформаційних запитів.

Друга частина статті 10 проголошує: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду». Порівняйте з ч. 2 статті 6 Закону «Про інформацію»: в ньому, по-перше, обмежується само право на інформацію, а не його здійснення, а по-друге, відсутня презумпція для обмеження бути необхідним в демократичному суспільстві. Норми статті 10 необхідно було закріпити в новій редакції Закону «Про інформацію», оскільки рішення Європейського суду є джерелом права у національній правовій системі згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Помилки в визначенні базових понять призводять до істотного звуження інформаційної свободи в законодавчому регулюванні. На практиці ситуація ще гірше.

Приблизно з середини 1995 року поступово набувала сили тенденція все більшого засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну під гаслом захисту інформаційної безпеки, ця тенденція спостерігається на всьому постсоціалістичному просторі. Вона уявляється найбільше небезпечною для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини й основних свобод, і ось чому.

Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й інші рішення в царині областей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах.

Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів.

Ця ситуація видається до певної міри природною, якщо взяти до уваги органічну природу і характер взаємовідносин інформації і влади: у кібернетичному сенсі інформація є «кількість непередбаченого, що міститься в повідомленні» (Абрахам Моль). З метою соціальної стабільності влада пересуває інформаційні новинки в дальній кут, і спочатку здається, що нічого поганого не відбувається. Криза і глибока соціальна фрустрація з’являються пізніше. В результаті гарні наміри влади та й сама вона дискредитуються. Для запобігання подібних ситуацій досвідчені демократії розробляють конституційні гарантії, що забороняють кому б те не було втручатися у свободу інформаційного обміну. Яскравим прикладом таких гарантій є Перша поправка до Конституції США, яка забороняє навіть конгресу приймати рішення, що загрожують інформаційній свободі.

Оскільки саме нове знання дає можливість ефективно вирішувати суспільні проблеми, остільки обмеження доступу до інформації означає безумовне гальмування соціального розвитку і суперечить ідеї прогресу науки. Як писав західний філософ науки ХХ століття Пол Фейєрабенд, в інтересах наукового прогресу допустимо усе, бо наука є колаж, а не бюрократично організована система. Тому виглядає помилкою віднесення Законом України «Про державну таємницю» до відомостей, що становлять державну таємницю, інформації про «наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції або технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність і національну безпеку України». Держава може і повинна обмежувати доступ до інформації, що необхідна для реалізації функцій охорони порядку і безпеки – інформації, що на свій страх і ризик добувають силові структури і яка виступає як відомості, про які апріорі відомо, що їхнє розголошення може завдати шкоди. Проте ні в якому разі не можна обмежувати доступ до інформації, відносно змісту якої ще нічого не відомо на майбутнє.

Сьогодні мало в кого збереглися сумніви в тому, що ефективніше розвиваються саме ті суспільства, у яких більш вільно та швидко розвивається творча думка, що черпає своє натхнення в інформаційній сфері. Саме тому прямолінійно охоронна тенденція української законотворчості виглядає системно небезпечною для країни. Взагалі наука, у якій створюється політичне й економічне майбутнє країни, у нас ледь животіє. Єдина можливість для визначення реальної цінності наукової та технічної творчості – участь у міжнародних проектах, тому що ринок науки в країні в іншій формі практично відсутній. При цьому, проте, вільна передача наукової інформації закордонним колегам, неутруднений науковий дискурс вочевидь турбують державні структури, про що красномовно свідчать як уже прийняті нормативні акти, так і щоденна практика. Симптоматичними є історія з обвинуваченнями на адресу академіка НАН України Володимира Стрєлка в передачі в США секретної інформації, пізніше знятими, обвинувачення професора В.Чумакова двох молодих харківських інженерів в державній зраді в формі шпіонажу на користь Китаю (див. вище), вироки у кримінальних справах за статтею 333 Кримінального кодексу «Порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю».

Фізик В. працював за контрактом одного з провідних вишів країни з китайським інститутом щодо розробки прибору, який не є товаром військового призначення, і згідно з контрактом передавав квартальні звіти про виконану роботу. Ці дії були кваліфіковані судом як склад злочину за ч.1 статті 333 КК, і В. був засуджений до 3-х років з відстрочкою вироку. Апеляційний суд пом’якшив покарання до штрафу. Прибор post factum був визнаний продукцією подвійного призначення, хоча були проведені всі необхідні експертизи і отриманий дозвіл на його розробку. Китайці вимагають або повернення коштів, або розроблений прибор. Проте так нічого і не передано.

Сьогодні головне багатство будь-якої країни – люди, спроможні створювати нове, саме вони залучають такі необхідні країні інвестиції. Ще Джон Локк говорив, що стосовно своїх інтелектуальних можливостей індивіди між собою різняться більше, ніж люди взагалі відрізняються від тварин.

Вищенаведене, на мою думку, переконливо свідчить, що при неправильних інформаційних орієнтирах діяльність СБУ, як спеціально уповноваженого державного органу у сфері забезпечення охорони державних таємниць, швидко перетворюється в пряму загрозу українському громадянському суспільству. Немає потреби доводити, що інформаційна закритість в усьому світі має один результат – вона веде до стагнації і масового від’їзду талановитих людей. Тому необхідна широка суспільна дискусія про те, яка інформація повинна контролюватися, і яким чином подібні історії стали б у нашій багатостраждальній батьківщині надалі неможливими.

Боротьба з тероризмом

За даними СБУ, у 2009 і 2010 роках було порушено по одній справі за статтею 258 КК України «терористичний акт»[18]. У документі «Результати роботи СБУ за 2010 рік у цифрах»[19] сказано, що в 2010 році «розкрито 135 проявів з ознаками терористичного характеру».

СБУ розслідувала справу за 258 статтею КК за фактом вибуху 31 грудня 2010 року, коли за 20 хвилин до Нового року був висаджений в повітря бюст Сталіна біля офісу Запорізького обкому КПУ. Жодній особі обвинувачення у цій справі не пред’явлено, пошук злочинців триває.

У 2011 році за твердженням СБУ було розкрито 8 злочинів, учинених суспільно небезпечним способом та з ознаками терористичного акту[20].

20 січня 2011 року, в Макіївці, рано вранці сталися два вибухи, на відстані 600 метрів один від одного: перший – в центрі міста в районі адмінбудинку ДП "Макіїввугілля", другий – в районі торгового центру "Голден Плаза". Жертв і постраждалих не було. Зловмисники нібито вимагали від відомих в Макіївці людей 4,2 мільйони євро. Глава СБУ Валерій Хорошковський у той же день заявив, що за фактами вибухів порушено кримінальну справу за статтею 258 КК.

15 лютого, правоохоронці повідомили про затримання двох підозрюваних. За версією міліції, після розбійного нападу на таксиста в тій же Макіївці по гарячих слідах затримано двох молодих людей, 23 і 24 років, які на допитах зізналися і в здійсненні терактів 20 січня.

У ході слідства у справі про «макіївські вибухи» оперативники СБУ переконалися, що затримані міліцією підозрювані теракт вчинити не могли. Про це повідомило ZN.UA[21] з посиланням на інформоване джерело в Донецькому облуправлінні Служби безпеки. «На допитах з’ясувалося, що вони абсолютно нічого не розуміють у вибуховій справі. Несуть повну маячню... Їхні свідчення абсолютно не відповідають тому, що було насправді», – розповів співрозмовник. Тим не менш, затримані до цих пір утримуються в СІЗО і продовжують стверджувати, що виконавцями теракту були саме вони.

Крім того, експерти-вибухотехніки нарешті встановили, якою вибухівкою користувалися зловмисники при вчиненні теракту. За даними джерела, це був амоніт, який використовується у багатьох галузях промисловості, у тому числі і в гірничій справі.

Слідство триває. Основною версією, як і раніше залишається «вимагання з метою отримання викупу».

Незважаючи на сумніви СБУ в здатностях обвинувачених вчинити вибух, на початку вересня Макіївський суд засудив обвинувачених у січневих вибухах в Макіївці Дмитра Онуфрака – до 15 років позбавлення волі, Антона Волошина – до 8 років позбавлення волі.

27 квітня 2012 року в Дніпропетровську пролунали з невеличкими інтервалу часу вимагали викуп – 4,5 млн. доларів, інакше вибухи будуть тривати. 1 червня 2012 р., генеральний прокурор України Віктор Пшонка повідомив, що справу за фактом вибухів повністю розкрито, і що в справі достатньо доказів для арешту затриманих напередодні чотирьох підозрюваних. Як встановило слідство, двома роками раніше та сама група терористів здійснила вибухи в Дніпропетровську, восени 2011 року в Харкові та Запоріжжі і знову ж таки у Дніпропетровську. Двоє обвинувачених визнали свою вину: Віктор Сукачов – частково, Віталій Федоряк – повністю. Зараз йде судовий процес.

Двоє інших обвинувачених в пособництві тероризму, Дмитро Рева та Лев Просвірін, не визнають себе винними: Рева з самого початку, Просвірін спочатку написав явку з повинною, потім від неї відмовився, і вже не сходить з цієї позиції. Уся отримав смс-ку від свого знайомого Сукачова. З Федоряком Рева незнайомий. За словами адвоката Реви, в матеріалах справи доказів його вини немає.

Адвокат Просвіріна теж вважає свого підзахисного невинуватим і наводить серйозні аргументи на підтримку свої позиції. А сам Просвірін написав відкрите звернення до Президента України Віктора Януковича, в якому пише: «Замість того, щоб зняти з мене звинувачення, працівники слідчого відділу СБУ і прокуратури почали активно фальшувати докази моєї нібито причетності і застосовувати тиск на мене для отримання неправдивих даних». За цими фактами Просвірін ще 29 серпня, тобто до кінця досудового слідства, написав заяву. Не отримавши відповіді на цю заяву, він написав 16 жовтня до прокуратури Дніпропетровської області ще одну заяву. Але ці заяви так і не були перевірені.

Чи можна очікувати, що суд об’єктивно вивчить усі матеріали справи і визнає, за відсутності доказів вини, Реву та Просвіріна невинуватими, коли вже на всю країну перші особи країни сказали про чотирьох терористів, коли вже отримані нагороди, коли вже в фільмі «Пекельне пекло», показаному на Першому національному, вони вже названі злочинцями?

Як видно з вищевикладеного, в усіх справах про тероризм, які були в провадженні СБУ, не було жодної, де вирок суду не викликав би сумніви.

 

[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, ХПГ. Оскільки такий розділ включений до Доповіді вперше, в ньому розглядаються події не тільки 2013 року, а й попередніх років.

[2] Тут й далі в цій доповіді уривки з нормативних актів наводяться з комп’ютерної правової системи «Ліга-Закон».

[3] ukr.obozrevatel.com

[4] Більш детальний опис фактів див.: http://khpg.org/index.php?id=1321886708

[5] www.pravda.com.ua

[6] www.pravda.com.ua

[7] www.pravda.com.ua

[8] www.pravda.com.ua

[9] www.pravda.com.ua

[10] Питання участі СБУ в політичних переслідуваннях політиків висвітлюється в окремій доповіді ХПГ. Див.: khpg.org

[11] Детальніше про цю справу дивіться в розділі «Політичні переслідування».

[12] www.segodnya.ua

[13] www.unian.ua

[14] www.pravda.com.ua

[15] www.pravda.com.ua

[16] www.sbu.gov.ua

[17] Законопроект про зміни та доповнення до Закону України «Про інформацію», розроблений Харківською правозахисною групою та зареєстрований в Верховній Раді 15 травня 2009 року, реєстраційний номер 4485.

[18] www.pravda.com.ua

[19] ssu.gov.ua

[20] www.ssu.gov.ua

[21] news.zn.ua