увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 28.09.2016 06:28
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



УКРАЇНСЬКИЙ КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС У 2013: СПОДІВАННЯ VS РЕАЛЬНІ МОЖЛИВОСТІ


[1]

Як уже не раз зазначалося раніше, після того, як Конституційний Суд України 30 вересня 2010 року скасував «політичну реформу», яка розділила національний політикум на прихильників і противників парламентської республіки, конституційний процес опинився під впливом ідеї Леоніда Кравчука про створення Конституційної Асамблеї України, яка мала б оновити національний Основний Закон. Віктор Янукович ініціативу підтримав і 25 січня 2012 року видав відповідний Указ. Політикум зустрів цей крок неоднозначно, адже оновити Конституцію України на громадських засадах, як того вимагав Указ, видавалося проблематичним. Так чи так, опозиція відмовилась увійти до складу конституційного форуму.

Як писав ще у 90-х роках професор конституційного права Володимир Шаповал, Конституція України 1996 року було розроблено як Основний Закон держави, а не громадянського суспільства, тобто її регулятивний потенціал апріорі мав обмежені часово-просторові рамки. Розрахована на посттоталітарну державу Конституція виявилася функціонально недосконалою в умовах політичної свободи і ринку. Можливо тому Конституційна Асамблея у своїй діяльності вирішила керуватися не лише законодавством України, але й принципами та нормами міжнародного права. Йшлося також про засади верховенства права, колегіальності, самоврядності, прозорості, відкритості, незалежності в ухваленні рішень, професіоналізму та науковості.

Результатом роботи Конституційної Асамблеї стали оприлюднені ще у вересні 2012 року доповіді голів комісій[2], а також прийнятий 21 червня 2013 року за основу проект «Концепції внесення змін до Конституції України» (далі – Концепція). Її обговорення пройшло у критичній тональності, проте завершилося попереднім схваленням (66 – за, 4 – проти). Відтак офіційна Україна здобула оновлену філософію свого конституційного побутування.

Загальні підходи

Концепція починається із констатації «загальнометодологічних підходів». Зокрема, в ній сказано, що оновлений Основний Закон має «впроваджувати кращі сучасні досягнення європейського конституційного доробку». Оновлена Конституція має також стати актом, який «закріплює засади інноваційної моделі суспільного та державного розвитку». Але якщо Україна справді прагне поступу, то обмежитися здобутками європейського конституціоналізму для неї буде недостатньо. Річ у тому, що європейський конституціоналізм є багато в чому лише поміркованим віддзеркаленням сміливіших американських конституційних підходів.

Навіть якщо не думати про те, що Михайло Грушевський уважав американський конституціоналізм зразковим, а американська конституційна ідеологія знала не лише періоди злетів, але й падіння, припустимо стверджувати, що сучасний американський конституціоналізм є спокусливим не лише для сходу та центру, але також і заходу Європи. Йдеться, насамперед, про доктрину економічного конституціоналізму, а також про унікальне ставлення Конституції США до свободи слова та преси (враховуючи пізніші рішення Верховного Суду США – до свободи інтелектуального самовираження загалом). Північно-американці Першою поправкою вивели свободу слова та преси поза межі можливих законодавчих обмежень, чим радикально прислужилися власному поступові. Тим самим вони юридично розділили сфери символічної та предметно-матеріальної (фізичної) реальності. Можна сказати, що у Сполучених Штатах уже від 1791 року в сфері інтелектуальної творчості фактично почав діяти постмодерний принцип: anything goes (допустимо все). Відтоді конгрес США не має права серйозно модифікувати чи оптимізувати через встановлення будь-яких обмежень свободу слова як свободу самовираження сучасної людини.

Тим часом європейці, керуючись статтею 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод (1950), а також положеннями Хартії засадничих прав Євросоюзу (2000), рішуче забороняють обмежувати свободу інтелектуального самовираження лише у сферах літератури, мистецтва та науки. Такий підхід є близьким до американського, але не тотожним йому. На думку Ульріха Бека, сучасний поступ визначається не так парламентською чи урядовою активністю, як вільною хаотично-стохастичною діяльністю творчо налаштованих людей та інститутів. Саме цьому типові активності ідеально пасує заборона будь-яких обмежень свободи інтелектуального самовираження на законодавчому, а не лише виконавчому рівні. Невипадково найбільша кількість наукових відкриттів у світі здійснюється в США, а загальне число американських науковців більш як у чотири рази перевищує їх кількість в об’єднаній Європі.

Якщо Конституційна Асамблея України серйозно прагне забезпечити український поступ, то для цього їй треба оголосити про недопустимість обмежень свободи слова і преси референдумом чи законодавчими зборами. І розмістити цю заборону вже у першому розділі Основного Закону. На жаль, у проекті Концепції про таке не йдеться.

Наступне питання стратегічного значення та ваги становить визначення «найвищої соціальної цінності». Чинна Конституція такою цінністю (на першому місці у відповідному списку у статті 3) оголошує життя людини. Концепція жодним словом не натякає на можливість зміни цього принципу. Єдине, на що наважилися члени Асамблеї, то це додати до вже наявного переліку соціальних цінностей категорію свободи. Як зазначається в Концепції, «з метою реального забезпечення принципу справедливості та утвердження демократичної, правової, соціально орієнтованої, екологічної держави, у центрі уваги має бути визнання пріоритету загальнолюдських цінностей (життя, здоров’я, честь, гідність, свобода (курсив мій – В.Р.), недоторканість, безпека».

Про необґрунтовану відсутність категорії свободи у переліку найвищих соціальних цінностей Конституції писалося не раз і давно. Ще 11–13 січня 1996 року Міжнародний юридичний форум у Гуті-Синьогорі запропонував внести до переліку найвищих конституційних цінностей категорію свободи. Проте вже за кілька тижнів українські розробники вилучили поняття свободи з конституційного проекту.

Одначе просто вписати фундаментальну категорію свободи до статті 3 чинного Основного Закону замало. Адже, по-перше, це поняття у рейтингу цінностей стоїть далеко не на першому місці (а жоден перелік в Основному Законі не є довільним), і по-друге, в самому переліку сполучено цінності з суттєво різних смислових регістрів. Наприклад, цінність фізичного життя людини відверто контрастує із цінністю збереження національної свободи: очевидно, що слова державного гімну України «Душу й тіло ми положим за нашу свободу» ставлять свободу вище від фізичного існування громадянина.

Прикметним є й те, що життя людини як фізичної істоти не становило найвищої соціальної цінності ні для християнських мучеників, ані для таких авторитетів давнини, як Сократ, Геродот або Софокл. Пізніші історико-філософські уявлення про те, що людське життя є найвищою соціальною цінністю, аргументовано критикував Гегель, а в наш час – Олександр Кожев і Френсіс Фукуяма. Тобто безсумнівним є те, що життя людини становить її найвищу особисту цінність. Проте нації відносно легко жертвують життями своїх громадян для збереження суверенітету, політичної свободи і територіальної цілісності своєї країни. Політично незріла, «інфантильна» нація може якийсь час не розрізняти цінностей свободи, з одного боку, і життя громадян, з другого, але політично досвідчені народи легко складають собі уявлення про ієрархію пріоритетів.

Концепція стверджує також, що «основою конституційного регулювання є відносини між людиною і державою, суспільством і державою». Такий підхід нагадує витяг із радянського підручника держави і права. Творці Концепції свідомо чи підсвідомо проігнорували загальновизнану в євроатлантичному конституціоналізмі тезу про те, що за своїм призначенням будь-яка справжня (органічна) конституція є функціональним обмежувачем будь-якої (навіть демократичної) влади. Вироблені на основі ідей Руссо, Монтеск’є і Локка основні конституційні моделі ґрунтовано на тому, що держава – це потенційно небезпечний суб’єкт, схильний до хронічної екстраполяції своєї влади. Тобто будь-яка держава – з точки зору призначення конституційного реґулювання – є суворим Левіафаном у сенсі Томаса Гоббса. Щоби впоратися з ним, належало винайти конституцію в якості мета-закону громадянського суспільства.

Розв’язуючи питання стратегічного значення та змісту, Концепція мала би керуватися тим, що зрілий Основний Закон є правовим гарантом культурного, політичного й економічного поступу країни. Як це випливає з класичної доктрини, органічна конституція призначена запобігати «розщепленню атомів свободи, демократії та ринку». Генеральною метою справжньої конституції є поступ – стан, який досягається забезпеченням творчої ініціативи й активності максимальної кількості індивідуальних і колективних суб’єктів. Ідеться про радикальне пришвидшення всіх соціальних трансакцій, стрімке зростання соціального капіталу (довіри до індивіда, його можливостей), зменшення контрольних, реєстраційних і дозвільних інстанцій, гарантування економічної, політичної та особистої свободи людини, невтручання держави в приватну сферу і життя громадянського суспільства в цілому.

Звідси випливає, що оновлення Конституції України має здійснюватися з опертям не так на державу, як на цивілізований бізнес, науку, освіту, академічну свободу, спонтанну творчість, можливості інформаційного суспільства і глобалізованого світу в цілому. Під кутом зору оновлення Конституції України ринкова економіка має стати таким самим утіленням засад економічної свободи, як ліберальна демократія – засад політичної свободи, а недоторканність приватно-сімейної сфери – гарантією особистих свобод індивіда. Всі розумні (не обов’язково помірковані) інтереси фізичних і приватних юридичних осіб мають перебувати під захистом Основного Закону. З погляду модерного конституційного дизайну, ніхто не може скасувати економічних, політичних і особистих свобод народу. Можливі хіба що окремі обмеження їх практичного здійснення лише у випадках, прямо передбачених конституцією як мета-законом.

Держава не повинна обмежувати чи надмірно контролювати підприємницьку ініціативу. На конституційному рівні це має означати, що Українська держава гарантує на своїх теренах вільний рух осіб, товарів, послуг і капіталу. Розмір державних та місцевих податків і зборів не повинен загрожувати економічній свободі. Торгівля має бути максимально вільною, а внутрішні та іноземні інвестиції належить усіляко заохочувати. Недарма ідея про те, що держава мусить гарантувати вільний рух робочої сили, товарів, послуг і фінансових ресурсів, є провідним європейським гаслом. Ця нормативна вимога є ключовим елементом Хартії засадничих прав Євросоюзу та Лісабонської угоди, фактично це основний принцип життєдіяльності об’єднаної Європи. Як свідчить класичний лібералізм, і що цілком підтверджує історія СРСР, якщо державу не обмежувати справжньою конституцією, вона з часом скасує ринкову економіку, замінивши її всеохоплюючим тоталітарним соціалізмом.

Як стверджує також Концепція, «для забезпечення стабільності конституційного ладу в реформованому Основному Законі України має бути передбачений поділ законів [на] конституційні, органічні, звичайні, закони про ратифікацію міжнародних договорів». Це потребує різної кількості голосів парламентарів – залежно від серйозності предмету регулювання. Такий підхід виглядає легковажним із політичного боку, бо дозволяє незрілій українській опозиції блокувати ухвалення якраз найважливіших законопроектів. Українська політична опозиція є конструктивною лише на папері. На практиці вона залишається надмірно збудженою й непоступливою. Україна живе без великого Герба України, бо на його графічний дизайн не погодилося 300 депутатів. Якщо така сама доля спіткає «конституційні закони» про вибори, референдум, імпічмент або місцеве самоврядування, країні не позаздриш.

Преамбула і засади конституційного ладу

Як це випливає з Концепції, Конституційна Асамблея пропонує «зберегти ціннісні орієнтири і висхідні цілі, закріплені нині у Преамбулі Конституції України». Новелою для преамбули є лише пропозиція «доповнити перелік політико-правових орієнтирів <...> положеннями, пов’язаними зі зміцненням соборності і єдності України та констатацією Української держави як частини світової європейської спільноти, з прагненням розвивати екологічну державу [і] громадянське суспільство». Асамблея вважає також можливим помістити в преамбулу мету «соціальної справедливості».

Ґанджем такого підходу є брак розуміння Основного Закону як стратегічного обмежувача державної влади і погано прихований державницький патерналізм. Генетичним джерелом західного конституціоналізму є ідея автономності, окремішності політично вільного та свідомого своїх цілей індивіда. Тобто конституція – це маніфестація не так духу єдності і колективізму, як здорового індивідуалізму і творчої свободи. Органічний основний закон боронить вільний стан суспільства, а тому інтегрує громадян на основі їх «колективного» прагнення не бути підопічними. На жаль, українське тлумачення Конституції, принаймні поки що, є суттєво відмінним: в ній убачають таку собі ленінську «Іскру» – колективного організатора і пропагандиста.

Патерналістським у підході до Преамбули виглядає також намір «розвивати» громадянське суспільство. Інтегративною рисою громадянського суспільства є саме прагнення його членів зберегти й обстояти (супроти держави) свою політичну, економічну й особисту свободу. Прагнення ж до «соціальної справедливості» в контексті України виглядає відверто проблематичним. На жаль, Україна ще й сьогодні залишається державою незаможних робітників і селян. А для більшості незаможних ідеал соціальної справедливости – це перерозподіл добробуту, а не його примноження. На цьому тлі гасло соціальної справедливості виглядає як моральний налигач у розпорядженні вітчизняних диктаторів, демагогів і політичних авантюристів.

Провокативною є констатація у Концепції того, що «положення частини четвертої статті 5 Конституції України: “Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами” не отримало розвитку в інших статтях Конституції України, <...> залишаючись абстрактною декларацією». Справді, якщо не брати до уваги ухваленого в 2012 році Закону України «Про всеукраїнський референдум», в Україні не існує конституційного механізму, який дав би змогу відвернути політичну катастрофу в тому разі, якби держава чи окремі владні гілки узурпували народний суверенітет.

Чинна Конституція однозначно засуджує захоплення народного суверенітету державним апаратом, але мовчить щодо будь-якого легітимного виходу із такої ситуації. Конституції багатьох західних демократій передбачають на цей випадок право народу на легітимне демократичне повстання. У різних формах про можливість народного повстання йдеться у конституціях і конституційних законах Великої Британії, Німеччини, Литви, США, Чехії, Греції, Естонії тощо. Отож увага Конституційної Асамблеї до гарантій народного суверенітету є вочевидь виправданою. На жаль, зовнішньою увагою в даному випадку все й вичерпується.

Концепція практично не визнає легітимності, демократичної виправданості права українського народу на повстання. З формально-юридичного боку цей підхід є, по-своєму, логічним. Адже найвищою соціальною цінністю свободу українського народу чинна Конституція не визнає. А якщо свобода народу – це не найвища соціальна цінність, то кому потрібне демократичне повстання? Натомість Концепція часто-густо говорить про принципи «гарантування», «дотримання», «захисту» і «забезпечення» Українською державою прав і свобод людини і громадянина. Подібні декларативні констатації в ділянці прав і свобод вимагають конкретніших пояснень.

Перш за все, звертає на себе увагу той факт, що Концепція вкотре говорить про забезпечення й гарантування суб’єктивних прав і свобод у патерналістському дусі. Йдеться, наприклад, про «встановлення обов’язку держави дотримувати і захищати ці права», про «визначення дієвої системи забезпечення та захисту конституційних прав і свобод», про «оптимізацію співвідношення громадянського суспільства і держави» і навіть про поєднання «саморегулювання суспільних процесів в економіці, політиці, духовній і інших сферах життя з державним управлінням у цих сферах». Чого вартий досі був такий підхід, свідчить міжнародна статистика. Конституційно закріпивши як «найвищу соціальну цінність» життя людини (стаття 3), Україна (за даними журналу The Economist) посідає перше місце в світі за рівнем смертності свого населення. У дивному прагненні все поєднати і об’єднати Концепція говорить, з одного боку, про індивідуалістичну «цінність людини і гарантування державою її прав», а з другого – про «принцип єдності державної влади», «конституювання соціального партнерства» та «суспільне значення власності».

Натомість справжнє гарантування державою суб’єктивних прав мало б означати запровадження, насамперед, ринкових стосунків як широкої системи вчасного розпізнавання й винагородження людських здібностей і талантів. Сюди ж відноситься повномасштабне визнання власності на землю, а також «абсолютизму» власності взагалі. Нині об’єкти власності можна відібрати у нас за балансовою (не ринковою) вартістю, якщо йдеться про задоволення «суспільних» потреб. Україні не завадило б також скасувати внутрішні паспорти разом із реєстрацією громадян та іноземців за місцем мешкання. Ще гостріше стоїть в Україні проблема автономії бодай найкращих університетів і загалом академічної свободи. Давно на часі впровадження страхової медицини, радикальне звуження вилки бюджетних зарплат, скасування фантастичних пільг і синекур для високопосадовців.

Права, свободи та обов’язки людини

Цей розділ Концепції є одним із найприйнятніших. Щоправда, тривожить вимога «збалансованості» прав і свобод людини «з правами й правомірними інтересами інших суб’єктів та й усього суспільства загалом». Неясно, хто має встановлювати чи відновлювати відповідні баланси і як поєднати вимогу балансування прав людини з правами держави і суспільства за вже оголошеної в засадах конституційного ладу пріоритетності суб’єктивних прав? Очевидно позитивним надбанням Концепції є вимога «розширити конституційні можливості організацій громадянського суспільства (насамперед найбільш представницьких об’єднань профспілок і об’єднань правозахисних організацій) впливати на дотримання прав і свобод, а також контролювати (курсив мій. – В.Р.) їх реалізацію і притягнення посадовців до відповідальності за їх порушення». Крім того, Концепція вказує на необхідність «створення реальних умов для громадських інституцій з прав людини для [здійснення] достатньо широких повноважень у сфері виконання своїх функцій».

Науковий аналіз і просто здоровий глузд підказують засади, на яких мало би ґрунтуватися оновлення українських підходів до формулювання прав і свобод людини і громадянина:

• Конституційне визначення суб’єктивних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина має здійснюватися як правовий стандарт для країни, яка потенційно вважає себе членом Євросоюзу. Тобто транзитерів, що перетнули кордон України, не повинно спіткати суттєве пониження гарантій їхніх суб’єктивних прав. Для цього треба запровадити надійний національний стандарт захисту прав і свобод.

• Права і свободи необхідно подавати у формулюваннях Європейської конвенції 1950 року та підписаних від імені України протоколів до неї. До українського переліку прав треба обов’язково додати також окремі права та свободи з Хартії засадничих прав, на яку посилається Лісабонська угода.

• Визначаючи суб’єктивні права і свободи, слід керуватися тим, що в Україні постійно більшає іноземців. Ідеться про осіб, які постійно або тимчасово мешкають в Україні, залишаючись при цьому іноземцями чи апатридами. Конституційний кодекс прав і свобод має орієнтуватися на права іноземців в Україні далеко більшою мірою, ніж сьогодні.

При цьому весь комплекс конституційних прав і свобод належить сприймати не як сферу деталізованих патерналістських зусиль Української держави, а як простір автономності, «окремішності» індивіда, у якому він справді сам визначає свої пріоритети і спрямованість власних зусиль. Ідеться про сферу, в якій людина самостійно обирає стратегію і тактику своєї поведінки і повністю відповідає за свої дії. Цим самим варто було би покінчити з неочевидним, але фактичним сприйняттям української Конституції як «основного закону для незаможних».

Комплекс конституційних прав і свобод має містити в собі (як принцип чи якось інакше) посилання на трискладовий тест, за яким будь-які обмеження на здійснення прав і свобод мають бути а) встановлені винятково Конституцією або законом; б) точно відповідати легітимній (передбаченій у Конституції) меті; в) спочатку визнані необхідними у демократичному суспільстві. Крім того, конституційний кодекс прав і свобод повинен містити в собі презумпцію того, що окремі конституційні права, свободи, а також обов’язки стосуються не лише фізичних, але й юридичних осіб. Тому назву другого розділу Конституції доцільно було б замінити на: «Права, основоположні свободи, обов’язки».

Варто також змінити юридичну форму закріплення соціально-економічних прав. Їх доцільно визначати за юридичною моделлю, вжитою у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права (1966). Тоді всі позитивні соціальні й економічні права сприйматимуться як стратегічна мета, програма діяльності уряду на перспективу. Очевидно, що більшість соціально-економічних благ в Україні може забезпечити лише ефективний ринок. І лише в разі соціально ослабленого стану індивіда мають включатися реалістичні гарантії від суспільства й держави. Надалі вимагати дотримання таких юридично коректних гарантій можна буде в судах.

Формулюючи конкретні суб’єктивні права, слід, як уже тут було сказано, використовувати не лише Європейську конвенцію захисту прав людини і основоположних свобод (1950), а й ухвалені пізніше протоколи до неї. Крім того, необхідно запозичити базові норми Європейської хартії засадничих прав, зокрема, про непорушність людської гідності, академічну свободу, права молоді, доступ до публічної інформації, права людей похилого віку тощо. Якщо досвід використання американської Першої поправки здається нам надто радикальним, варто закріпити повну заборону обмежень на здійснення свободи слова (самовираження) у сферах науки, літератури і мистецтва. Наріжним же каменем усієї конституційної надбудови треба визнати принцип вільного переміщення людей, товарів, послуг і капіталу.

У конституційному переліку суб’єктивних прав і свобод свобода слова та преси (свобода символічного самовираження) мала би визначатися не просто як одне з прав людини першого покоління, а як класичний засіб забезпечення політичної та інтелектуальної свободи – головних підвалин поступу України, каналів реалізації творчого потенціалу українського народу. Сенс цього підходу полягає в тому, що свободу слова та преси (свободу ЗМІ) не можна обмежувати ні парламентською більшістю, ні навіть загальноукраїнським референдумом. Задля цього слід перемістити свободу слова та преси у «перед-політичний» простір України. Таку широку гарантію інтелектуальної свободи має містити перший (засади конституційного ладу) розділ національного Основного Закону.

Академічна свобода

Слід зазначити, що остання версія Концепції передбачає лаконічну тезу такого змісту: «Пропонується статтю 53 чинної Конституції України доповнити положенням про те, що держава сприяє академічній свободі та автономії університетів, у тому числі у використанні матеріальних ресурсів та коштів відповідно до своїх статутних завдань». Загалом же проблема конституційного визнання академічної свободи та/або автономії університетів в Україні має глибокий філософський та політико-прагматичний виміри.

На філософському рівні академічна свобода і пов’язана з нею автономія університетів є ніби «вторинним» віддзеркаленням дещо ширшої проблематики інтелектуальної свободи. Інтелектуальна ж свобода є передумовою соціальної творчості, для якої є вигідним, щоб ідеї (їх циркуляція, обертання) не мали кордонів. На думку Броніслава Маліновського, інтелектуальна свобода може бути окреслена в якості умови, необхідної і достатньої для визначення і постановки будь-якої цілі; переведення даної цілі у ефективні дії за посередництвом інструментарію культури; одержання насолоди від подібного роду активності. У свою чергу, інтелектуальна свобода адекватно реалізується за наявності умов: а) ціль розумової діяльності має обиратися індивідами вільно (індоктринація заборонена); б) дії по реалізації мети мають залишатися автономними (неконтрольованими); в) результати інтелектуальних зрушень мають залишатися у вільному розпорядженні суб’єктів інтелектуальної дії.[3]

Як писав з аналогічного приводу Альберт Ейнштейн, більшість видатних досягнень науки були здійснені в атмосфері свободи, тому обмеження інтелектуальної свободи є допустимими лише там, де це безпосередньо пов’язано із загрозою для виживання людства.[4] І хоча інтелектуальна активність нерідко служить досягненню наперед визначених цілей, у своєму кращому застосуванні вона традиційно виходить за межі плану, а її результати передбачити неможливо. Не дивно, що між наукою та вищою освітою, з одного боку, і конституційним правом – з іншого складаються важливі стосунки. Основним в них є визнання тієї обставини, що контроль та надмірна регламентація руйнують або знищують інтелектуальну (наукову, освітню) ефективність.

Закономірно, що в сучасному глобалізованому світі вже сформувалася низка імперативів, які вважаються підґрунтям академічної свободи та автономії університетів. Зокрема, оскільки кращі результати науково-освітньої діяльності є безпосереднім наслідком інтелектуальної свободи, ця діяльність потребує конституційних гарантій захисту від тиску релігії, політики, соціальних забобонів, міфів і т.п.

Тобто для розвитку культури потрібним є вільний ринок ідей, гарантії спонтанного поступу в науці, мистецтві та освіті. Не менш необхідними є також конкуренція освітніх стратегій, методологічний плюралізм. Для посттоталітарних країн нагальним виглядає подолання марнославства і ксенофобії в системі гуманітарного знання. Загалом, сучасний світ спонукає до заміни «повчаючого суспільства» «суспільством діалогу» (Ульріх Бек), що зумовлює трансформацію педагогічних установок, стимулює множинність у сфері дослідницьких методологій і навчанні в цілому. Глобалізація зродила також потребу у транснаціональній освіті, модернізації університетських курсів у напрямку global studies. Університети покликані нині виробляти у студентів не лише навички критичного мислення, але й спонукати їх до нешаблонних синтетичних підходів і розв’язань.

Все це означає, що університетська освіта має бути максимально наближеною до науково-дослідницьких стандартів, які узгоджуються не стільки із засадами прозорої дидактики, скільки з «вільними стрибками творчої уяви». Як свідчить теорія науки, більшість відкриттів робиться й робилося раніше не стільки завдяки правилам логічного виводу, скільки завдяки «невираховним переходам» наукової інтуїції. З цього ж почасти випливає й те, що кращі студенти мають самостійно визначати сфери своїх зацікавлень, здійснювати вибір дисциплін і вільно розпоряджатися одержаними знаннями. Це, у свою чергу, ставить перед східноєвропейськими урядами практичне завдання забезпечити автономію університетів і академічну свободу на власних теренах. Що ж стосується старих демократій Західної Європи і США, то в них свобода і автономія університетів традиційно вважаються критично важливими інститутами права.

Тобто академічна свобода і автономія університетів сприймаються в євроатлантичному світі в якості організаційно-правових передумов суспільного поступу, прогресу. Зокрема, в США прийнято розрізняти чотири сутнісних свободи університетів: а) свободу самостійно визначати академічні основи навчання; б) свободу самостійно добирати й запрошувати на роботу викладачів; в) свободу самостійно визначати методики викладання; г) свободу самостійно добирати майбутніх студентів (про що писав Рональд Дворкін).

Даний підхід підкріплений низкою конституційних рішень Верховного Суду США, в одному з яких стверджується: «Справа університету – забезпечувати ту атмосферу, яка найбільшою мірою сприяє роздумам, експериментам і творчості. Це атмосфера, в якій панують чотири основних права університетів: самостійно вирішувати, кому викладати, що викладати, як викладати і кого зараховувати до університетів».[5]

На європейському континенті академічна свобода та/або автономія вищих учбових закладів передбачається ст. 58 Конституції Словенії (1991); ст. 40 Конституції Литви (1992); ст. 67 Конституції Хорватії (1990); ст. 53 Конституції Болгарії (1991); ст. 46 Конституції Македонії (1991); ст. 33 Конституції Італії («у вищих навчальних закладах, прирівняних до державних, діє академічна свобода»), ст. 35 Конституції Молдови тощо.

Крім того, у ст. 70 Конституції Угорщини (1990) говориться про те, що вирішення наукових питань та визначення значущості наукових досліджень є прерогативою професійно залучених до науки осіб. У ст. 207 Конституції Бразилії (1988) міститься норма, яка гарантує університетам учбову, наукову та адміністративну автономію, що доповнюється їх правом вільно розпоряджатися існуючими фінансами та майном. Крім того, університети мають функціонувати на основі принципу «нерозривності навчання і наукових досліджень». Конституція спонукає університети запрошувати на роботу іноземних викладачів, наукових співробітників і спеціалістів.

У відповідності до ст. 33 Конституції Італії (1947) мистецтво, наука і викладання проголошуються вільними. У свою чергу, ст. 5 Основного Закону ФРН (1949) гарантує кожному право одержувати знання з будь-яких існуючих джерел. При цьому мистецтво, наукові дослідження і викладання мають бути вільними. Ст. 70 Основного Закону ФРН гарантує автономію вищих навчальних закладів. Автономія університетів передбачається ст. 70 Конституції Польщі (1997), свобода наукової діяльності застерігається у ст. 23 Конституції Японії (1947) тощо.

Чинний Основний Закон України прямо не передбачає автономії університетів та/або академічної свободи. Національний підхід до даної проблематики ґрунтується на положеннях ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), яка містить в собі понад десяток обмежень у здійсненні свободи інтелектуального самовираження. Майже всі вони увійшли до ст. 34 чинної Конституції України. Проте це зовсім не означає, що українська регламентація інтелектуальної свободи відповідає існуючим європейським стандартам.   

По-перше, в Україні не застосовується трискладовий тест, відповідно до якого обмеження у здійсненні основних свобод може мати місце лише на підставі закону і тільки у випадках, коли це відповідає легітимній меті та є необхідним у демократичному суспільстві. По-друге, в Конституції України відсутня існуюча в Євросоюзі важлива норма про те, що всі передбачені національними конституціями обмеження свободи слова не можуть бути застосовані у сферах літератури, науки та мистецтва. Подібна норма закріплена Хартією засадничих прав Євросоюзу (2000) й іноді прямо відтворюється на національному рівні. По-третє, в Конституції України не передбачається записане у статті 10 Європейської конвенції (1950) право людини одержувати й поширювати інформацію незалежно від державних кордонів. Крім того, класичне європейське і американське розуміння академічної свободи і автономії університетів передбачає заборону для поліції вступати на учбову територію університетів, про що в Україні просто не прийнято говорити.

Широко оцінюючи дану проблематику, Джон Ст. Міль свого часу писав: «Те, що сьогодні так небагато людей мають сміливість бути ексцентричними – головна небезпека нашого часу». Йшлося, власне, про загрозу уніфікації в західній освіті і культурі. Пізніше Вацлав Гавел назвав освітню уніфікацію «криміналізацією принципу множинності». У СРСР подібна уніфікація здійснювалася десятиліттями. За словами Жана Кокто, «мурашкова ідеологія на зразок російської» вважала ідейну багатоманітність злочином. У результаті сталося так, що, поставивши свої країни поза грою цінностей, комуністичні лідери створили «замкнену систему зі специфічними принципами».[6]

Нині найбільш рішучою і послідовною в справі захисту академічної свободи і університетської автономії є конституційна доктрина і практика США. По-перше, вона апріорі не визнає можливості існування «помилкових ідей». На думку Верховного Суду США, істину можна здобути лише на ринку «вільного продажу ідей», в умовах конкуренції.[7] По-друге, освітнім закладам за будь-яких обставин заборонено ставати «анклавами тоталітаризму», а їх адміністраціям – мати абсолютну владу над тими, хто навчається.[8] По-третє, вільній освіті загрожує тиск навіть з боку таких факторів, як «національна єдність», «патріотизм» або «віддання честі прапору».[9]

Сполучені Штати, писав Френсіс Фукуяма, досягли свого успіху завдяки відданості етиці ірраціонального, з чого випливає серйозна вимога захисту всього непередбачуваного і спонтанного в бізнесі та науці. Оскільки демократія має не стільки творче, скільки селективне обдарування, пересічні громадяни можуть бути успішними, як правило, лише в межах того, що було раніше створено світлим розумом їх національних еліт. Логічне розгортання даної тези означає, що якщо народоправству в Україні не передуватиме університетська чи академічна свобода, нашим громадянам доведеться й надалі споживати інтелектуальний secondhand. Не викликає також жодного сумніву й те, що дана загроза мала б стати серйозним пунктом в чинному рейтингу українських конституційних проблем, які вимагають розв’язання.

Безпосереднє народовладдя

Асамблея пропонує визначити на конституційному рівні коло питань, щодо яких референдум є обов’язковим, а також питань, які виносити на референдум не можна. Окремо Концепція пропонує «визначити перелік сфер регулювання законом, щодо яких не допускається проведення референдуму за народною ініціативою».

Як відомо, 6 листопада 2012 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про всеукраїнський референдум». Відтак утратив чинність попередній Закон «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» (1991), який істотно розходився з Конституцією. За новим законом предметом всеукраїнського референдуму може стати як ухвалення нової редакції Конституції України, так і внесення змін до неї. Референдумом можна також скасовувати будь-який закон про внесення змін до Конституції України. У цей же спосіб можна ухвалювати і скасовувати звичайні закони України, а також внесення змін до них (крім законів про податки, бюджет і амністію).

Все це створило додаткові стимули для діяльності Конституційної Асамблеї. Адже до ухвалення закону про референдум її пропозиції про зміни до Основного Закону потрапляли у пряму залежність від Верховної Ради. А тепер ухвалення оновленої Конституції може відбутися без участи народних депутатів, тобто винятково волею народу за його ж ініціативою. Не дивно, що українські політики сприймають Закон «Про всеукраїнський референдум» неоднозначно.

Крім того, ухвалення закону про всеукраїнський референдум суттєво поглибило зміст статті 5 чинної Конституції про повновладдя народу. Як зазначено в частині третій цієї статті, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». З огляду на юридичний сенс цієї норми, референдумом (на додачу до вимог Розділу XIII чинної Конституції) мають змінюватися всі норми Основного Закону, які є юридично причетними до визначення параметрів конституційного ладу України. Простіше кажучи, закон про всеукраїнський референдум дозволяє скасовувати внесені Верховною Радою України, але реально невідповідні до інтересів українського народу зміни до Основного Закону. Можна сказати, що цей закон є поміркованим вітчизняним аналогом чинного у західному конституціоналізмі права народу на демократичне повстання.

Одним із виявів гострої реакції на Закон «Про всеукраїнський референдум» був закид парламентові, що той відмовився від власних прерогатив. І мало хто з критиків закону усвідомлював, що процес внесення змін до Конституції України не повинен обмежуватися нормами тринадцятого розділу і визначається також статтею 5 Основного Закону, яка досі просто не мала належної конкретизації. Якщо тлумачити зміст цієї норми у точній відповідності з її метою (телеологічне тлумачення), то всі закони, які прямо впливають на визначення сутнісних характеристик конституційного ладу України, належить ухвалювати тільки всенародно. Основний Закон не випадково вживає у статті 5 слово «виключно», підкреслюючи тим, що зміна елементів конституційного ладу вимагає не затвердження цих змін (після їх первісної парламентської підтримки) на референдумі, а саме прямого – без посередництва Верховної Ради – народного голосування. Наприклад, у такий спосіб годилося би змінити в 2004 році українську форму правління.

Отже, Закон України «Про всеукраїнський референдум» наповнює змістом поняття гарантій проти узурпації народного суверенітету державою. Очевидно, що державним узурпатором може виявитися не лише законодавча, але й виконавча, а також судова гілка влади, не кажучи вже про президента. Тобто конституційний референдум можна вважати єдиним в Україні легітимним засобом протидії державному заколотові проти інтересів народу.

На жаль, остання версія Концепції передбачає заборону референдумів за народною ініціативою, на які могли б ставитися будь-які «позитивні» (в сенсі – раніше ніяк не врегульовані) питання. Як вважають члени робочої групи Асамблеї, референдуми за народною ініціативою повинні використовуватися лише для коригування існуючих законів. Тобто такі референдуми можуть лише вилучати, але не додавати до правового поля України нові норми на рівні закону. Ще далі у своїх політико-правових аспіраціях, підтриманих робочою групою Конституційної Асамблеї, пішов професор Володимир Шаповал. На його думку, референдуми за народною ініціативою мають проводитися лише з питань, заздалегідь визначених Конституцією України…

Парламент (Верховна Рада України)

Концепція рекомендує зменшити обсяг недоторканості народних депутатів, одночасно удосконаливши механізм їх відповідальності за ухвалені рішення. Серед запропонованих новел – посилення парламентського контролю за виконавчою гілкою, запровадження інтерпеляції (проведення слухань із питань діяльності Кабінету міністрів України), визнання можливості саморозпуску (двома третинами голосів) парламенту, запровадження «народної» законодавчої ініціативи, закріплення обов’язку вносити проект закону про державний бюджет України винятково за Кабінетом міністрів, запровадження поділу законів на конституційні та звичайні.

Конституційна Асамблея знову порушила (хоча поки що не підтримала) ідею створення двопалатних законодавчих зборів. Обирати верхню палату (як палату регіонів чи то сенат), яка уособлюватиме політичне представництво 24-х областей, Автономної Республіки Крим та окремого столичного округу – міста Києва, мало би безпосередньо населення або відповідні ради: обласні, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Київська міська. Також сенатором міг би ставати за посадою кожен колишній президент України, якщо тільки він не мусив залишили її через імпічмент. Нижню палату у складі 300 депутатів мали б обирати дорослі громадяни України на основі рівного, прямого, загального і таємного виборчого права. Запровадження двопалатного парламенту могло би зменшити конфліктність у механізмі здійснення державної влади. Не скасовуючи соціокультурних відмінностей сходу та заходу країни, він дав би їй змогу розвиватися гармонійніше, посприяв розвиткові регіонів, підвищив авторитет місцевого самоврядування, посилив представницькі функції парламенту, а також підтримав би політичний курс України на вступ до Євросоюзу. Загалом існування двопалатного парламенту в унітарній країні не є винятком із правила. Такі парламенти працюють у Польщі, Італії, Японії, Іспанії, Нідерландах, Румунії, Франції, Хорватії, Чехії, на Філіппінах та в Ірландії. Двопалатними є більшість законодавчих зібрань у старих демократіях незалежно від форми державного устрою (Велика Британія, Франція, Італія, США, Швейцарія). Верхні та нижні палати зазвичай різняться кількісним складом, порядком формування, компетенцією, статусом тощо. Найчастіше нижні палати обирає населення на загальних, рівних і прямих виборах. Із ними пов’язана ідея народного представництва, верховенства легіслатури, наділеної правом ухвалювати бюджет та інші важливі закони.

У країнах із двопалатним парламентом згоду на призначення уряду дають, як правило (за винятком США), нижні або (як в Італії) одночасно верхня та нижня палати. У більшості таких парламентів палати не рівні за статусом. Українська Концепція могла би керуватися аналогічним принципом. Загалом двопалатні парламенти забезпечують більш дієву систему народного представництва, ніж однопалатні: ефективніше представляють інтереси регіонів, успішніше долають законотворчі помилки й ухвалюють збалансованіші рішення.

Президент України

Розділ Концепції, присвячений статусові президента України, відбиває суперечливі прагнення членів Конституційної Асамблеї створити, з одного боку, «належні правові умови для збалансованості та ефективного функціонування змішаної форми державного правління», а з другого – зміцнити роль очільника держави «у забезпеченні стабільного функціонування державного механізму». З цією метою пропонується... «дозволити Президенту України реалізовувати функції політичного арбітражу». Аналіз цієї частини Концепції показує, що вона – як це було і раніше – покладає на президента України паралельне виконання багатьох функцій.

За чинною Конституцією президент є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання національної Конституції, а також прав і свобод людини і громадянина. Він, як це випливає з тексту його присяги, зобов’язаний «усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі». Для порівняння: президент США, приступаючи до виконання своїх обов’язків, присягається лише в тому, що «буде віддано виконувати обов’язки президента Сполучених Штатів і буде щосили зберігати, захищати та обороняти Конституцію Сполучених Штатів».

Стилістичну відмінність наведених текстів зумовлюють, звісно, не лексичні особливості української чи англійської мови. Йдеться про суттєву відмінність між північноамериканською та українською конституційними парадигмами. У першому випадку бачимо цивілізацію універсально-ринкового типу, де все ніби «крутиться само по собі», і реально правову державу, де роль президента зводиться до підтримання відповідних процедур («як» на противагу «що»); це ніби круп’є у загальнонаціональному казино, який контролює правила гри, а не розміри виграшів і ставок. У другому йдеться про принципово відмінний політико-правовий стереотип, коли держава на чолі з її очільником є рушієм усього на світі – всіх існуючих і потенційно можливих змін. Бачимо президента-деміурга, який повністю визначає і контролює весь політико-технологічний процес.

Концепція декларує трансформацію конституційного статусу президента в бік розширення його арбітражних функцій. І вона мала би докладніше пояснити, як саме відбуватиметься трансформація президентської ролі від виконання матеріальних до більшою мірою процесуальних повноважень.

Що ж стосується правил проведення імпічменту президента, то одинокою причиною його примусового усунення з посади названо, як і раніше, вчинення злочину. Проте злочини суттєво різняться між собою тим, умисні вони чи скоєні через необережність. Окрім того, злочин не становить типової президентської спокуси чи моделі поведінки: суттєво більшим ризиком для суспільства є вчинення президентом грубих порушень Конституції. Якби Конституційна Асамблея погодилась з таким підходом, то базовий їх перелік можна було б передбачити в тілі Конституції. Факультативні ж випадки порушень Основного Закону слід віднести на розсуд Конституційного Суду.

Кабінет міністрів України, інші органи виконавчої влади

Особливої уваги заслуговує побіжна згадка в Концепції про необхідність «виокремлення системи органів охорони правопорядку, завданням яких є захист життя, здоров’я, прав і свобод людини, забезпечення її недоторканності і безпеки, охорона національної і громадської безпеки, захист інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, запобігання та протидія злочинності». Хоч це й дивно, жодної деталізації подібного «виокремлення» Концепція не пропонує. Йдеться лише про те, щоб закріпити на конституційному рівні принцип деполітизації та позапартійності працівників цих органів, а також визначити на рівні закону параметри дозволеного застосування ними «примусових заходів».

Насправді Концепція і пізніше Конституція мали б закріпити повномасштабний парламентський контроль за органами охорони правопорядку, вимагаючи визначення законом – а не указом президента чи постановою уряду – їх статусу, штатного розкладу, функцій та обсягу фінансування; передбачаючи щодо них можливість повного парламентського розслідування, включно із забороною високопосадовцям відмовлятися від надання інформації парламентським комісіям; запровадити контроль громадських правозахисних організацій за правоохоронною діяльністю; надати право українському омбудсману призупиняти на 48 годин дію або акт будь-якої (включно з міністром) посадової особи Міністерства внутрішніх справ, пенітенціарної системи тощо.

Судова влада, прокуратура

Основним завданням конституційної реформи в судовій сфері Концепція називає «посилення гарантій незалежності судів і суддів», проте саме тут варто було б починати з підвищення рівня виховання й освіти («інтелігентності») суддівського корпусу України. Йдеться про загальну якість «людського капіталу» у вітчизняній юридичній сфері. Брак довіри до судів і суддів пов’язаний також із браком поваги до людської гідності взагалі. Студенти-юристи українських університетів навіть четвертого (найвищого) рівня акредитації виховуються в атмосфері жорсткого реалізму і прагматизму. Це не так виховання, як радше «дресирування для суспільства». На все інтелектуально складне, високе й постмодерне у них просто не залишається часу і місця.

За задумом складачів Концепції, якщо суддів призначатиме на посаду президент України за поданням оновленої Вищої ради юстиції, це зменшить їхню політичну заангажованість та ідеологічну залежність. Для цього на посаду судді планується призначати більш зрілих за віком (30 років) і стажем роботи (5 років) професіоналів. Проте неформальне спілкування з суддями показує, що багато хто з них ключовим моментом судової реформи вважає не кращу освіту чи віковий ценз, а встановлення такого порядку заміщення посади голови суду, який передбачав би таємне рейтингове голосування його кандидатури суддями. Якщо голову суду вибиратимуть шляхом таємних виборів його ж колеги-судді, справа поліпшиться не тільки в морально-етичному сенсі. А якщо голову суду й надалі адміністративно призначатимуть горішні структури, модернізувати суди по-справжньому не вдасться.

Що ж стосується статусу прокуратури, то Концепція поки що не містить чіткого розв’язання. Прокуратура традиційно прив’язана до захисту державного централізованого інтересу. Наділена правом порушувати, розслідувати і передавати в суд кримінальні справи, вона завжди виконувала в Україні функцію владного батога. Нині на інтуїтивному рівні вимальовується підхід, за яким прокуратура мала б здійснювати контроль за дотриманням Конституції і законів України лише у тих державних органах й структурах, у яких людина найбільше ризикує опинитися в соціально ослабленому, залежному, без реальної свободи вибору поведінки стані.

Йдеться, насамперед, про структури міліції (поліції) і служби безпеки України, розгалужену сферу установ виконання покарань, підрозділи Збройних сил України та інші військові чи воєнізовані формування. Можливо, доцільно було би покласти на прокуратуру України виконання таких повноважень: а) кримінальне переслідування особи, висунення обвинувачення та складання обвинувального акту; б) підтримання державного обвинувачення в суді; в) представництво інтересів людини і держави в суді у випадках, встановлених законом; г) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; ґ) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням свободи людини; д) нагляд за додержанням органами виконавчої влади, посадовими і службовими особами, іншими суб’єктами владних повноважень прав людини й основоположних свобод; є) нагляд за додержанням прав людини й основоположних свобод у підрозділах Збройних сил України, інших військових і збройних формуваннях.

Відповідно до свого правового і фактичного статусу підрозділи Збройних сил України, інших військових і збройних формувань мають можливість неконтрольованого застосування сили, фізичного, психічного та ідеологічного примусу і тиску в умовах обмеженої свободи індивіда. Найперше це стосується громадян, які проходять обов’язкову чи контрактну військову службу.

Територіальний устрій, Автономна Республіка Крим, місцеве самоврядування

Розглянуті в Концепції питання територіального устрою України зводяться головно до того, що в Україні даний устрій є надмірно подрібненим, що тут досі не існує закону про територіальний устрій та про місто Севастополь, а також не визначено на законодавчому рівні порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою. Концепцією запропоновано поширити юрисдикцію територіальних громад та їх об’єднань на землі населених пунктів, а також прилеглі до них землі для розвитку економічної, соціальної, транспортної та іншої інфраструктури. Пропонується також створити нову адміністративно-територіальну одиницю – громаду, після чого територіальний устрій України має бути представлено на трьох рівнях: регіони (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь); приблизно у п’ять разів укрупнені (!) райони; громади. Передбачається також можливість формування спеціалізованих (медичних, соціальних, освітніх, статистичних та інших) округів. При цьому пропонується офіційно визнати те, що «система органів влади Автономної Республіки Крим становить самостійну підсистему органів публічної влади».

З пропозиціями Концепції щодо модернізації місцевого самоврядування у більшості випадків (за винятком радикального укрупнення районів і визначення громад в якості територіальних одиниць) можна погодитися. Актуальним в Україні є приведення конституційно-правової основи місцевого самоврядування у відповідність із вимогами Ради Європи та Євросоюзу – Європейської хартії місцевого самоврядування (1985) і протоколів до неї. Закріплення на конституційному рівні потребує також принцип повноти повноважень місцевого самоврядування, визнання за місцевими радами права самостійно визначати систему і структуру своїх виконавчих органів, загальну чисельність апарату, а також обсяг видатків на його утримання в межах місцевого бюджету.

Конституційний Суд України

Згідно з Концепцією статус Конституційного Суду України суттєвих змін не зазнав. Новели стосуються лише окремих аспектів діяльності Суду й зводяться головно до нового порядку призначання конституційних суддів на посаду, позбавлення Конституційного Суду права тлумачити закони України, доручення Судові перевіряти на конституційність проекти законів, які виносяться на всеукраїнський референдум.

Зміна порядку призначання суддів на посаду передбачає передачу цієї функції Президентові України. Кандидатури на посаду судді мають попередньо одержати рекомендації від з’їзду суддів України, Національної академії правових наук, а також Міністерства юстиції України. Якби Україна мала двопалатний парламент, то призначати конституційних суддів на посаду міг би президент за поданням верхньої палати. Подібний порядок призначення суддів діє в США. Досвід показує, що коли судді набувають повноваження одночасно від двох гілок влади, це робить суд відносно незалежним у політичному сенсі. Ще важливішим є те, що розгляд кандидатур суддів у верхній палаті робить процес добору суддів більш вимогливим і публічним (прозорим).

Однак найважливішим для України залишається загальне переосмислення ролі єдиного органу конституційної юрисдикції. Адже, на відміну від загальних судів, покликаних боронити головно законність і правопорядок, конституційні суди мають захищати стан свободи суверенного народу. Враховуючи традиційний лаконізм конституційних текстів, захист громадянської свободи вимагає від суддів найвищого рівня освіченості і культури. Адже боронити свободу є набагато важчою і відповідальнішою справою, ніж захищати позитивну рутинність повсякдення. У правовій державі конституція – це абстрактний регулятор, який стоїть над уособленою в живих людях владою. Суспільство є динамічним і успішним переважно тому, що має реальну можливість грати своїми творчими силами й амбіціями. Забезпечити вільну гру людських пристрастей та енергій якраз і покликані конституційні судді.

P.S.

У подальшому (після 15 вересня 2013 року) робота Конституційної Асамблеї над проектом Концепції проходила у формі зібрань спеціально створеної для цього робочої групи, до складу якої увійшло близько 10-12 ключових (з точки зору професійної ієрархії Асамблеї) осіб та приблизно стільки ж експертів, але вже без права вирішального голосу. Робоча група скоротила первісний текст Концепції на 40-50 %, редакційно уточнивши при цьому більшість її положень. Оновлену Концепцію планували повторно розглянути і остаточно затвердити Асамблеєю 6 грудня 2013 року, проте через появу українських «євро-майданів» і, як наслідок, «невизначеність політичної ситуації в країні» (Л.Кравчук) реалізацію цього плану було призупинено на невизначений час.

[1] Підготовлено Всеволодом Речицьким, представником УГСПЛ в Конституційній Асамблеї України, конституційний експертом ХПГ. Скорочену версію матеріалу див.: Речицький В. Конституція для країни мрій // Критика, № 7-8(189-190), липень-серпень 2013. – С. 10-15.

[2] Стислий огляд цих доповідей див.: Речицький В. Конституційний процес в Україні у 2012 році //Права людини в Україні – 2012. Доповідь правозахисних організацій. – Харків: Права людини. 2013. – С.

[3] Malinowski B. Freedom and Civilization. – London: George Allen, 1947/ – P. 25, 170.

[4] Einstein A. Out of My Later Years. – London: Thames and Hudson, 1950. – P. 19.

[5] Civil Rights Decisions of the United States Supreme Court. The 20-th Century. – San Diego, California: Excellent Books, 1994. – P. 221-222.

[6] Кокто Ж. В трех томах с рисунками автора. Т. 1 – М.: Аграф, 2001. – С. 238.

[7] Freedom of the Press Decisions of the United States Supreme Court. – San Diego, California: Excellent Books, 1996. – P. 58.

[8] Freedom of Speech Decisions of the United States Supreme Court. – San Diego, California: Excellent Books, 1996. – P. 154-156.

[9] Freedom of Speech Decisions of the United States Supreme Court. – San Diego, California: Excellent Books, 1996. – P. 74-75.