увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 27.09.2016 22:01
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



3. Право на свободу

[1]

Регулювання затримання осіб у новому Кримінальному процесуальному кодексі

З прийняттям нового КПК відбувся значний прогрес у правовому регулюванні затримання осіб під час кримінального провадження. Зокрема, приведені у відповідність з Конституцією України підстави для затримання особи за підозрою у вчиненні злочину уповноваженою посадовою особою без судового дозволу: при вчиненні злочину або замаху на його вчинення, а також, якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець або сукупність очевидних ознак вказують, що певна особа щойно вчинила злочин. Після такого затримання уповноважена особа повинна за допомогою технічних засобів повідомити про затримання в орган попереднього розслідування і доставити затриману особу до найближчого органу досудового розслідування, в якому негайно зареєструвати доставку особи, а також у разі доставки затриманого довше об'єктивно необхідного, слідчий зобов'язаний провести перевірку причин цього і вирішити питання про відповідальність винних в цьому осіб[2].

Згідно зі ст. 209 КПК України термін затримання особи обчислюється з моменту затримання, який визначений Кодексом відповідно до практики ЄСПЛ, тобто коли вона силою або через підпорядкування наказом змушена залишатися поруч з уповноваженою посадовою особою або в приміщенні, визначеному уповноваженою посадовою особою.

Статтею 212 КПК України передбачено в кожному підрозділі органу досудового розслідування наявність службової особи, відповідальної за перебування затриманих, яка має негайно зареєструвати затриманого, роз'яснити йому підстави затримання, його права та обов'язки; забезпечити належне поводження із затриманим і дотримання його прав та невідкладне надання належної медичної допомоги, а також фіксацію медичним працівником тілесних ушкоджень або погіршення стану здоров'я затриманого, в тому числі за бажанням затриманого допустити для цього конкретну особу, яка має право на заняття медичною діяльністю; забезпечити запис інформації про всі дії, що проводяться із залученням затриманого. Проте ні в КПК, ні в інструкції МВС з організації роботи чергових частин ОВС, в якій продубльовано останнє положення КПК, навіть не згадується про те, в який саме документ мають заноситися записи про дії, що проводяться із залученням затриманого.

В дійсності в ОВС функції такої службової особи, відповідальної за тримання затриманих, виконуються «за сумісництвом» співробітниками чергової частини, які мають величезну кількість інших, в тому числі більш пріоритетних службових обов’язків. Наразі самі обов’язки осіб, відповідальних за тримання затриманих, щодо нагляду за останніми, зокрема, за станом здоров’я, викладені не в окремому нормативному документі, а лише в одному підпункті інструкції про організацію роботи чергових частин ОВС із зовсім невідповідною для цього назвою «Розгляд обставин щодо осіб, доставлених до органу внутрішніх справ». Для порівняння в Англії і Уельсі є окремий Процедурний кодекс щодо затримання осіб, поводження з ними та їх опитування службовцями поліції як складова частина Закону про поліцію та збирання доказів у кримінальному провадженні від 1984 року (PACE), яким детально врегульовані всі аспекти приймання, тримання та передачі (звільнення) затриманих осіб у приміщеннях поліції. Отже, правове регулювання зазначених питань в українському законодавстві є явно недостатнім. Навіть за часів чинності попереднього КПК[3] порядок короткочасного тримання осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, визначався окремим нормативним актом колишнього СРСР.[4]

Незважаючи на законодавчі нововведення, після вступу в силу нового КПК не відбулося суттєвих змін у роботі правоохоронних органів, а такі види порушень закону як невизнане затримання, затримка в реєстрації затримання, взяття під надуманим приводом і надалі продовжують використовуватися.

Продовжується практика фактичного затримання осіб працівниками оперативних підрозділів, при цьому офіційний протокол затримання складається не ними, а слідчим. Відповідно, в протокол заноситься спотворені час і місце фактичного затримання, і таким чином ховається затримка в реєстрації затримання, а головне те, що продовжується використання тримання фактично затриманої особи під контролем працівників оперативних працівників протягом невизначеного часу, без надання їй статусу підозрюваного, а відтак, позбавлення її можливості скористатися відповідними процесуальними правами.

За інформацією адвокатів, які виконують обов'язки захисників у кримінальному провадженні, для «обходу» положень КПК продовжують використовуватися різноманітні хитрощі, зокрема, записи у відповідному реєстраційному журналі про «відвідування» особою приміщення райвідділу ОВС за власним бажанням з подальшим «залишенням» цього приміщення, при цьому насправді особа продовжує утримуватися в ОВС. Взагалі, реєстрація доставки фактично затриманого в приміщення ОВС як відвідувача використовується офіцерами міліції для тлумачення статусу особи як «вільної», яка перебуває не у стані підпорядкування наказу залишатися поруч з уповноваженою посадовою особою, а нібито може на свій розсуд залишити приміщення ОВС.

Для обходу загальної заборони здійснювати затримання без судового дозволу в частині випадків використовується така «процедура»: спочатку особу фактично затримують і тримають в райвідділі , де від неї отримують потрібну інформацію про злочин. Надалі слідчий звертається до суду з клопотанням про затримання особи, а після отримання судового дозволу (постанови) складає протокол затримання, в якому як момент затримання зазначається час, який настав після винесення рішення суду, а також вигадане місце затримання.

Безсумнівно, що новий КПК, встановивши заборону обґрунтування судових рішень показаннями, наданими слідчому або прокурору, тобто письмовими протоколами відповідних слідчих дій, і отже, зробив марним отримання письмових зізнань від затриманого, істотно ускладнив завдання довести обвинувачення в суді. Разом з тим, отримання від особи під фізичним та / або психологічним тиском інформації, яка дозволить отримати докази злочину, зокрема, матеріальні, при незаконному її утримання під контролем офіцерів з моменту фактичного затримання і до часу офіційної реєстрації затримання, залишається достатньою мотивацією для застосування катувань в органах досудового розслідування. Крім того, шляхом застосування фізичного та психічного насильства можна залякати затриманого, який потім під час побачення з адвокатом або відмовляється від нього або, побоюючись поганого поводження з боку офіцерів у майбутньому, вибирає позицію визнання провини.

Більше того, незважаючи на те, що в КПК прямо зазначено, що пояснення, отримані від учасників кримінального провадження та інших осіб, не є доказами, такі пояснення, відібрані співробітниками органу досудового розслідування, продовжують долучатися до матеріалів кримінального провадження. Фактично весь час перебування в ОВС до передачі його в ІТТ затриманий перебуває під контролем агентів держави в органі внутрішніх справ, оперативні працівники якого, у переважній більшості випадків здійснюють затримання особи без ухвали слідчого судді, а згодом багаторазово контактують з нею, щонайменше, доставляють її до органу досудового розслідування, виконують функції конвою при провадженні до суду, при обранні запобіжного заходу і т.і., тобто мають можливість тиснути на затриманого. Так чи інакше, у офіцерів залишається мотивація для застосування незаконних методів розслідування, насамперед , катувань і жорстокого поводження. Звичайно, незаконна практика затримання та тримання осіб в ОВС без реєстрації поєднується не тільки із застосуванням тиску для отримання від них зізнання чи потрібної інформації, але і з поганим поводженням в плані відсутності харчування і нормальних умов для сну в приміщеннях органів розслідування.

У чергових частинах районних відділів міліції існує журнал реєстрації осіб , які перебувають на території райвідділу, до якого вносяться відомості про ім'я , по-батькові та прізвища особи, дані про співробітника міліції, на запрошення якого особа прибула до районного відділу або який здійснив затримання особи, домашню адресу особи, прибулої до районного відділу, а також графа про наявність претензій, яку затримана або запрошена особа заповнювала самостійно, вказуючи суть претензій або їх відсутність.

Слід зазначити, що навіть після набуття чинності новим КПК МВС, незважаючи на чітке визначення моменту затримання в ст.209 Кодексу, залишив певні засоби для маніпуляцій як у визначенні моменту затримання, так і взагалі з визнанням самого факту затримання особи. За інструкцією МВС про організацію роботи чергових частин ОВС з кінця 2011 року замість двох реєстраційних журналів, одного для доставлених до чергової частини, а іншого для відвідувачів та запрошених до ОВС, використовується єдиний журнал доставлених, відвідувачів та запрошених до ОВС. Це надає правоохоронцям практично необмежений розсуд у наданні статусу особам, яка доставляються ними до ОВС, в тому числі, після їх попереднього фізичного затримання.

Таким чином, і в теперішній час правовий статус особи визначається не реальним характером відносин уповноважених службових осіб з особою (фізичне затримання або добровільна згода прибути до ОВС), а змістом запису у зазначеному реєстраційному журналі. Особу може бути фактично затримано, доставлено в ОВС і зареєстровано в журналі як відвідувача або не зареєстровано взагалі, і тоді у фактично затриманої особи не виникає відліку часу позбавлення її волі, а за відсутності офіційного статусу затриманого у неї формально не виникає передбачених законодавством процесуальних прав.

Ще однією проблемою є те, що відповідно до Інструкції МВС з організації роботи чергових частин ОВС особа вважається «доставленою» лише тоді, коли її доставили саме до чергової частини ОВС, а самі приміщення для утримання в них осіб називаються «кімнати для затриманих і доставлених». Отже, особи, яких примусово привели до ОВС повз чергової частини і (незаконно) тримають в інших його приміщеннях, набувають статусу затриманих лише в разі складання протоколу затримання.

Таким чином, частині людей, які примусово тримаються в камерах ОВС, не надається статус затриманих з моменту їх фактичного затримання. Така невизначеність у правовому статусі осіб, примусово приведених до ОВС, пояснюється окремим врегулюванням затримання за підозрою у вчиненні кримінального злочину і адміністративного затримання, якому передує «доставляння» в міліцію без надання статусу затриманого. Слід зазначити, що в новому КПК відсутнє поняття «доставлена особа», цей термін залишається в Кодексі України про адміністративні правопорушення (ст.265-9, 260). У випадку, коли особу заводять до приміщення ОВС і не передають до чергової частини, вона не вважається такою, що примусово утримується у ОВС. Звичайно, таке нормативне врегулювання питань короткочасного ув'язнення осіб, як і сама практика тримання осіб в приміщеннях правоохоронних органів, не відповідає положенням ст.5 Конвенції та практиці ЄСПЛ, наприклад, у справі І.І. проти Болгарії.

Рішення Європейського суду з прав людини проти України щодо порушення статті 5 Конвенції з прав людини та основоположних свобод

Безпідставне затримання та взяття під варту

ЄСПЛ у справі Таран проти України (Taran v. Ukraine, заява № 31898/06, рішення від 17 жовтня 2013 року) знов висловив свою чітку позицію, що «§ 1 статті 5 Конвенції вимагає, щоб для позбавлення волі, яке було б можна вважати вільним від свавілля, недостатньо, що цей захід застосовувався відповідно до національного законодавства, він також має бути необхідним за даних обставин».

У справах Сизарев проти України (Sizarev v. Ukraine, заява № 17116/04, 17 січня 2013) та Тимошенко проти України (Tymoshenko v. Ukraine, заява № 49872/11, рішення від 30 квітня 2013 р.) ЄСПЛ знов нагадав, що суд при розгляді питання щодо застосування взяття під варту має вислухати аргументи сторін: «хоча стаття 5 Конвенції не накладає зобов'язання на суддю при розгляді скарги на затримання звертатися до кожного аргументу, що міститься в доводах апелянта, її гарантії були б позбавлені суті, якщо суддя, спираючись на національне законодавство та практику, міг би тлумачити як такі, що не стосуються справи, або ігнорувати конкретні факти, на які посилається затриманий, що були б здатні поставити під сумнів «законність» позбавлення свободи».

     Натомість у справі Сизарева суд не взяв до уваги те, що лікарняний, який був доказом нездатності заявника приймати участь у слідчих діях, а відомості про нібито вчинене ним залякування потерпілого, базувалися виключно на твердженні останнього, до того ж «висновки суду щодо вчинення заявником декількох поїздок без дозволу слідства не містять, навіть в узагальненому вигляді, жодних фактів».

     У резонансній справі Тимошенко ЄСПЛ повторив думку про надзвичайну важливість дотримання загального принципу юридичної визначеності, коли йдеться про позбавлення свободи: «щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані та щоб застосування цього законодавства було передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією», та визнав, що рішення про взяття заявниці під варту «само по собі суперечить вимозі законності». Також ЄСПЛ визнав, що «з висунутих щодо неї причин взяття її під варту не вбачається жодного ризику ухилення заявниці від правосуддя», а постанова суду про взяття заявниці під варту не містила посилань на будь-які порушення нею запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, та не було підстав вважати її запізнення на декілька хвилин у судове засідання «небажанням з її боку до співпраці». Виходячи із постанови судді, «головною підставою тримання заявниці під вартою стало імовірне перешкоджання встановленню істини у справі та зневажлива поведінка», що в розумінні ст. 5 § 1 Конвенції не є підставою для позбавлення волі. До того ж, «Суду незрозуміло, яким чином заміна підписки заявниці про невиїзд на взяття під варту була за тих обставин найбільш відповідним запобіжним заходом». З огляду на те, що підстави, а, отже, і мета попереднього ув’язнення заявниці залишалися незмінними до самого її засудження, ЄСПЛ зробив висновок, що позбавлення її свободи впродовж всього цього строку було свавільним та незаконним.

У справі Тарана ЄСПЛ зазначив про необхідність обґрунтування попереднього ув’язнення особи конкретними обставинами справи: «Аргументи за і проти звільнення, включаючи ризик того, що обвинувачений може перешкодити належному веденню провадження, не мають бути прийняті абстрактно, а повинні підтримуватись фактами. Небезпека втечі обвинуваченого не може вимірюватися виключно ступенем тяжкості вироку, що йому загрожує. Вона має бути оцінена з посиланням на ряд інших чинників, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі або роблять її настільки незначною, що це не може служити виправданням утримання під вартою на час судового провадження (§ 68 рішення).

У справі Барило проти України (Barilo v. Ukraine, заява № 9607/06, рішення від 16 травня 2013 р.) ЄСПЛ визнав порушення § 1 статті 5 Конвенції у справі, коли суддя подовжив затримання заявника до десяти діб лише з метою забезпечення слідчих органів часом для обґрунтування їхнього подання про взяття затриманого під варту, з наступною відмовою прокурора від цього подання, за відсутності доказів існування будь-яких обставин, які б перешкоджали зробити це до внесення подання, оскільки кримінальна справа була порушена за три доби до затримання заявника, а подання було подано до суду ще через три дні після затримання.

У справі Тарана ЄСПЛ також визнав порушення § 1 (с) у поєднанні із § 3 статті 5 Конвенції в плані не доведення владою існування ризиків для застосування в якості запобіжного заходу попереднього ув’язнення та обґрунтування його застосування виключно на основі тяжкості покарання, що загрожує обвинуваченому, а також порушення § 1(с) статті 5 Конвенції щодо продовження тримання заявника під вартою після закінчення досудового слідства і направлення кримінальної справи до суду за відсутності судового рішення про (подовження) тримання його під вартою.

У справі Геращенко проти України (Gerachenko v. Ukraine, заява № 20602/05, 7 листопада 2013 року) ЄСПЛ визнав порушенням § 1 (c) статті 5 Конвенції призначення апеляційним судом при скасуванні вироку стосовно заявника подальше його тримання під вартою, без зазначення жодних підстав для цього та визначення його граничного терміну.

Використання позбавлення свободи для нелегітимної мети

У справі Тимошенко ЄСПЛ констатував, що хоча позбавлення заявниці свободи формально здійснювалося для цілей, що передбачаються підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції – «з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення», але як фактичний контекст, так і мотивування, наведене державними органами, вказують, що справжньою метою обрання цього заходу було покарання заявниці за неповагу до суду, яку, як стверджувалося, вона демонструвала своєю поведінкою впродовж провадження.

Незареєстроване затримання

У справах Гавула проти України (Gavula v. Ukraine, заява № 52652/07, рішення від16 травня 2013 року) та Білоусов проти України (Belousov v. Ukraine, заява № 4494/07, рішення від 7 листопада 2013 року) ЄСПЛ визнав порушення § 1 статті 5 Конвенції щодо невідповідності часу реєстрації затримання осіб моменту їх фактичного затримання, коли затримки у реєстрації складали одну добу. Окрім того у справі Білоусова (§ 83) ЄСПЛ визначив, що «із заявником поводилися як з підозрюваним, і він залишався під фактичним контролем поліцейських у відділку міліції … і йому не було дозволено покинути будівлю поліцейського відділку за власним бажанням».

ЕСПЛ підтвердив свою позицію про те, що «відсутність запису про затримання має само по собі вважатися серйозним порушенням, позаяк за усталеною позицією Суду невизнане затримання особи є повним запереченням фундаментальних гарантій, передбачених статтею 5 Конвенції і є серйозним порушенням цього положення» (справа Гавула, § 82).

Необґрунтоване призначення адміністративного арешту в якості адміністративного стягнення

У 2013 році ЄСПЛ знов приймав рішення, в яких визнав, що в Україні продовжує бути проблемою практика застосування адміністративного затримання особи під вигаданим приводом для того, щоб мати можливість здійснювати процесуальні дії, пов’язані з підозрою у вчиненні кримінального злочину (справи Квашко проти України (Kvashko v. Ukraine, заява № 40939/05, рішення від 26 вересня 2013 року), Рудниченко проти України (Rudnichenko v. Ukraine, заява № 2775/01, рішення від 11 липня 2013 року). У справі Рудниченко ЕСПЧ визнав таку практику також і порушенням принципів правової визначеності та захисту від свавілля, закріпленого в § 1 статті 5 Конвенції.

У справі Квашко ЄСПЛ до того ж визнав порушення § 3 статті 5 Конвенції стосовно невиправданої затримки у доставленні затриманого до судді внаслідок затримання адміністративного і кримінально-процесуального, що відбувалися без перерви у часі.

Незаконне затримання учасників Євромайдану

30.01.2013 року відбулося масове побиття співробітниками спецпідрозділу «Беркут» МВС України учасників Євромайдану та затримання більше 30 осіб. Заяві, в тому числі, про незаконне затримання, одного із потерпілих цього розгону мирної акції Ігоря Сиренка (Sirenko v. Ukraine, заява № 9078/14) ЄСПЛ надав статус пріоритетної. [5] За обставинами справи після побиття бійцями спецпідрозділу заявник був доставлений до відділу міліції і утримувався там упродовж декількох годин без інформування його про підстави затримання. ЄСПЛ направив справу для комунікації Уряду України, поставивши як одне із запитань для відповіді питання щодо відповідності затримання заявника положенням § 1 статті 5 Конвенції.[6]

Необґрунтованість подовження тримання під вартою

Більшість рішень, винесених у 2013 році ЄСПЛ у справах проти України щодо порушень статті 5 Конвенції, стосувалися відсутності будь-яких змін в обґрунтуванні судами тримання під вартою заявників із плином певних проміжків часу, їх фактичної відмови у перегляді законності тримання під вартою і розгляді можливості застосування альтернативних запобіжних заходів.

У справі Геращенко ЄСПЛ зазначив про численні порушення Україною в минулому § 3 статті 5 Конвенції з тих підстав, що навіть за тривалого періоду тримання під вартою національні суди посилалися на одні й ті ж аргументи за наявності таких протягом всього періоду ув’язнення або взагалі використовували стереотипні формулювання без демонстрації звертання уваги на плин часу. При цьому Суд нагадав правила, за яких тривале тримання під вартою може вважатись обґрунтованим:

– воно «може бути виправдане … тільки якщо є фактичні ознаки, що вимоги дійсного публічного інтересу, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи, викладеної у статті 5 Конвенції»;

– «приймаючи рішення про звільнення або ув’язнення особи, органи влади мають розглянути альтернативні заходи для забезпечення її явки до суду»;

– національні судові органи повинні, «приділяючи належну увагу принципу презумпції невинуватості, вивчити всі факти за і проти існування суспільного інтересу, що виправдовує відхід від правила в статті 5 і встановити їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення».

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (справи Геращенко, Рудниченко, Сизарев та Таран) «обґрунтованість періоду тримання під вартою ніколи не оцінюється in abstracto», «§ 3 статті 5 Конвенції не може розглядатись, як такий, що беззастережно дозволяє попереднє ув’язнення за умови, що воно триває не більше певного періоду», а «виправдання будь-якого періоду затримання, яким би коротким від не був, має бути переконливо продемонстровано владою».

У рішенні по справах Рудниченко та Геращенко ЄСПЛ повторив думку про те, що «продовження існування розумної підозри щодо того, що затримана особа скоїла злочин, є обов’язковою умовою щодо законності триваючого тримання під вартою, але із плином певного періоду часу вона стає недостатньою».

У справі Гавули ЄСПЧ висловив думку, що хоча спочатку взяття заявника під варту могло бути виправдано серйозністю висунутих проти нього обвинувачень, а також ймовірністю його втечі і перешкоджанні розслідуванню, «з плином певного часу суди зобов'язані були дати більш чіткі причини триваючого тримання під вартою», «в дійсності …вони неодноразово покладалися на ті ж самі підстави, без надання конкретних деталей і без аналізу того, чи були зміни у ситуації заявника». ЄСПЛ не визнав достатнім аргументом для продовження тримання заявників під вартою впродовж декількох років необхідність проведення слідчих дій, і за відсутності даних, що суди розглянути питання про застосування будь-яких альтернативних запобіжних заходів, дійшов висновку про порушення § 3 статті 5 Конвенції.

У справі Сизарева ЄСПЛ, визнавши порушення §§ 1 і 3 статті 5 Конвенції зазначив, що «обґрунтування, надане національними судами для позбавлення заявника свободи …, було викладено в загальному вигляді і не враховувало його конкретний і істотний аргумент» проти взяття під варту. До того ж «в матеріалах справи немає нічого, щоб показати, що це обґрунтування було з плином часу розвинене, і що подальше утримання заявника під вартою до його звільнення було належним чином обґрунтовано».

У справі Тарана ЄСПЧ визнав порушення статті 5 Конвенції в аспекті тривалого тримання заявника під вартою, виходячи із змісту судових рішень, які були сформульовані в загальних рисах, «що не дає підстав вважати, що суди зробили відповідну оцінку фактів, які стосуються питання про необхідність застосування саме цього запобіжного заходу за даних обставин. Більш того, з плином часу утримання під вартою заявника вимагало більшого обґрунтування, але суди не надати будь-яку додаткову аргументацію щодо цього».

У справі Рудниченко національний суд не зробив оцінки аргументів заявника щодо появи нових обставин, що мають враховуватись при розгляді питання про продовження тримання під вартою, а обґрунтовував його виключно наявністю у нього попередньої судимості.

У рішенні у справі Самойлович проти України (Samoylovich v. Ukraine, заява № 28969/04, рішення від 16 травня 2013 року) ЄСПЛ висловив позицію щодо обґрунтування тривалого попереднього ув’язнення заявника, який не мав судимостей в минулому і обвинувачувався у вчиненні одного епізоду пограбування: «у випадку особливої тривалості тримання під вартою заявника підстави для цього мали б бути виключно серйозними» і визнав недостатність підстав для виправдання утримання заявника під вартою впродовж 5 років.

Також ЄСПЛ визнав порушення § 3 статті 5 Конвенції у справі Коберник проти України (заява № 45947/06, рішення від 25 липня 2013 року), коли у рішенні апеляційного суду про повернення справи для додаткового розслідування не містилося обґрунтування щодо залишення цього запобіжного заходу відносно заявника.

У справах Геращенко, Комарова, Рудниченко, Гавули ЄСПЛ висловив правило, що навіть, коли підстави для продовження тримання під вартою є «стосовними» та «достатніми», «Суд має пересвідчитись, чи показали компетентні органи «спеціальну старанність» в проведенні провадження у справі». Виходячи з такої позиці, ЄСПЛ у справі Рудниченко затримку в провадженні у справі, пов’язану із зміною складу суду, визнав порушенням права заявника «бути судимим впродовж розумного строку або бути звільненим до закінчення судового розгляду», так як це не відповідає позиції ЄПСЛ: «коли такі підстави є «стосовними» та «достатніми», Суд має пересвідчитись, чи показали компетентні органи «спеціальну старанність» в проведенні провадження у справі».

У справі Комарова проти України (Komarova v. Ukraine, заява № 13371/06, рішення від 16 травня 2013 року) ЄСПЛ зазначив, що «національний суд постійно обґрунтовував подальше тримання заявника під вартою відсутністю підстав для його звільнення, у той час, як § 3 статті 5 Конвенції передбачає протилежний підхід та зобов’язує національні органи зазначати підстави для триваючого ув’язнення особи». До того ж, «немає даних…, що суди розглядали можливість застосування альтернативних запобіжних заходів».

У справі Геращенко суд визнав порушення § 3 статті 5 Конвенції, оскільки обґрунтування первинної постанови про взяття під варту тяжкістю обвинувачення та ризиком втечі або вчинення нового злочину не було розвинене із плином часу провадження у справі, як і не був розглянутий жодний альтернативний захід замість тримання під вартою.

Відсутність затриманого під час розгляду питання про тримання під вартою

У справі Таран ЄСПЧ визнав порушення статті 5 Конвенції в аспекті тривалого тримання заявника під вартою (п’ять років та дев’ять місяців) на підставі судових рішень, деякі з яких були прийняті без заслуховування заявника особисто та були сформульовані в загальних рисах, що не дає підстав вважати, що суди зробили відповідну оцінку фактів, які стосуються питання про необхідність застосування саме цього запобіжного заходу за даних обставин. Більш того, з плином часу утримання під вартою заявника вимагало більшого обґрунтування, але суди не надати будь-яку додаткову аргументацію щодо цього.

Порушення права на перегляд без зволікання законності затримання

У справі Тимошенко ЄСПЛ дійшов висновку, «що межі та характер судового перегляду, наданого заявниці Печерським судом, не відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції». При цьому він взяв до уваги численні клопотання заявниці про звільнення з-під варти, в яких вона зазначала конкретні та істотні доводи на користь її звільнення без зазначення, чи розглядався будь-який з цих аргументів взагалі, явно вважаючи їх несуттєвими для питання законності попереднього ув’язнення заявниці, а також пропозиції про звільнення під заставу, які всі відхилив національний суд (§ 279 рішення).

У справі Сизарева ЄСПЛ визнав строк апеляційного провадження з перегляду законності досудового тримання заявника під вартою в 1 місяць і 5 днів є несумісним з вимогою «без зволікання» § 4 статті 5 Конвенції.

У справі Тарана ЄСПЛ в черговий раз визнав порушення § 4 статті 5 Конвенції щодо відсутності в Україні на момент оскаржуваних подій (2005 рік) процедури перегляду законності продовження тримання під вартою після закінчення досудового слідства.

Порушення права потерпілого від незаконного арешту або тримання під вартою на відшкодування

У справах Тимошенко, Квашко і Тарана ЄСПЛ суд визнав порушення § 5 статті 5 Конвенції на тих підставах, що право на відшкодування за незаконне тримання під вартою виникає у випадку, коли незаконність тримання під вартою встановлюється рішенням національного суду, а законодавством України не передбачена процедура звернення до національного суду з вимогою відшкодування шкоди за позбавлення свободи в разі визнання ЄСПЛ порушення того чи іншого пункту статті 5 Конвенції.

Реалізація положень КПК (2012 р.), що стосуються права на свободу

Природно, що з набранням чинності новим КПК не відбулися автоматично зміни у підходах судів (слідчих суддів) до застосування запобіжних заходів. Як свідчить практика, тяжкість злочину продовжує бути домінуючим чинником при застосуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Практичне застосування судами нових для українського кримінального процесу понять «обґрунтована підозра» і «ризики» у багатьох випадках дуже відрізняється від прецедентів Європейського суду з прав людини. Існує низка проблемних питань щодо застосування запобіжних заходів, особливо у вигляді взяття під варту, частина яких є специфічними для нового кримінального провадження і пов’язані зі специфікою регулювання цих питань у КПК (2012 р.), а інші є традиційними для нашою системи кримінального судочинства:

– покладення тягаря доведення про відсутність обґрунтованої підозри у вчиненні правопорушення, ризиків (ст.177 КПК) та можливості застосування менш суворого запобіжного заходу на підозрюваного, всупереч вимогам ч.2 ст.194 КПК

– неврахування всіх обставин, які мають враховуватись при обранні запобіжного заходу, зокрема, стану здоров’я (ч.1 ст.178 КПК), та під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу (ч.1 ст.194 КПК);

– врахування при встановленні розміру застави від майнового та сімейного стану підозрюваного (ч.4 ст.182 УПК);

– недостатнє використання альтернативних запобіжних заходів: домашній арешт, застава, особиста порука;

– подовження тримання особи під вартою після закінчення строку дії ухвали про тримання під вартою, зокрема, у випадку закінчення терміну дії ухвали слідчого судді (ч.4 ст.196 КПК) або максимального строку тримання під вартою в ході досудового розслідування (ст.197 УПК), наприклад, у разі затримки передачі обвинувального акту до суду, помилок у підрахунку закінчення терміну дії ухвали слідчого судді про взяття під варту, порушення прокурором, слідчим строків подачі клопотання про подовження строків тримання під вартою (ст.199 КПК);

– неврахування нових обставин, які необхідно враховувати відповідно до ч.3 ст.199 КПК України про продовження строку тримання під вартою.

04.04.2013 р. Вищий спеціалізований суд України видав Інформаційний лист про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, в якому дав роз’яснення щодо застосування відповідних положень КПК.[7]

 Не можна не відзначити, що є випадки, коли судові органи при розгляді питань щодо застосування запобіжних заходів демонстрували не лише дотримання норм національного законодавства, а й діяли у відповідності до підходів Європейського суду з прав людини, приклади цього наведені нижче.

Так, 09.12.2013 р. апеляційний суд Черкаської області відмовив у апеляційній скарзі прокурора на ухвалу слідчого судді про у застосуванні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту замість тримання під вартою, про що клопотав слідчий. Суд мотивував своє рішення, в тому числі, тим, «що слідчим не доведено, що інші менш м'які запобіжні заходи не можуть запобігти ризикам, передбаченим ст.177 КПК України та не враховано, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом».[8]

12.12.2013 р. Солом’янський районний суд м. Києва з посиланням на Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №511-550/0/4-13 від 04.04.2013 року «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до КПК України» залишив без розгляду клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу у вигляду тримання під вартою у випадку закінчення строку дії ухвали слідчого судді про надання дозволу на затримання і не доставлення особи в судове засідання.[9]

12.12.2013 р. апеляційний суд Закарпатської області скасував ухвалу слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у випадку, коли підозрюваному раніше був обраний інший запобіжний захід. Слідчий у клопотанні не зазначив про нові обставини, які виникли після попереднього рішення про застосування запобіжного заходу, або існували на той час, та були невідомі органам розслідування. До того ж слідчий обґрунтовував підозру у вчиненні особою злочину доказами, отриманими до внесення відомостей про злочин до Єдиного реєстру, які, відповідно, є недопустимими.[10]

Окремі результати впровадження нового КПК

Як один із позитивних моментів практики відзначають триваючу тенденцію до зменшення кількості кримінальних процесуальних затримань – їх стало менше на 30. Кількість клопотань слідчих і прокурорів про взяття під варту скоротилося на 45 %, число обшуків – на 30 %. За статистикою МВС слідчими органів внутрішніх справ без судового дозволу, на підставі ст.207 та ст.208 КПК, затримані за підозрою у вчиненні злочину у першому кварталі 2013 року 3801 людини. У цій статистиці рахуються в одному показнику затримання, здійснені як уповноваженими посадовими особами, так і цивільними особами, і саме цей «сумарний» показник кількості затримань використовується у звітних формах органів досудового розслідування. По-перше, уявляється нелогічним враховувати разом затримання, здійснені співробітниками правоохоронних органів і цивільними особами, оскільки кожен із цих видів затримань врегульовано окремими нормами, і це вносить істотну невизначеність в цю статистику. По-друге, з цього випливає, що продовжує зберігатися практика визнання особою, яка здійснила затримання, слідчим, хоча очевидно, що у переважній більшості випадків слідчі навряд чи присутні при вчиненні злочинів або замаху на них, або перебувають поруч з винною особою безпосередньо після вчинення злочину. Наразі фактично ці затримання здійснюються іншими особами, переважно співробітниками оперативних підрозділів.

Виходячи з інформації МВС і Генеральної прокуратури, кількість клопотань про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу до суду взагалі не передбачено формами статистичної звітності в якості показника діяльності органів досудового розcлідування.

Аналіз кримінальної статистики за перший квартал 2013 року в порівнянні з відповідними даними за 2012 рік показує, що кількість осіб у СІЗО зменшилась на 35%, або на 11.000 осіб – з 32 до 21 тисячі. Кількість клопотань про взяття під варту зменшилась на 45% – з 2.500 щомісячних подань у 2012 році до 1.350 щомісячних клопотань у першому кварталі 2013 року. Порівняння з 2011 роком показує зменшення на 70% – щомісячна кількість зазначених подань у 2011 році сягала 4.350. Також збільшилась кількість випадків застосування альтернативних запобіжних заходів. Щомісяця до 40 осіб застосовують особисту поруку, до 250 осіб – домашній арешт, і до 2.100 осіб – особисте зобов'язання.[11]

За офіційною статистикою Верховного суду України кількість подань слідчих органів про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у першій половині 2013 року у порівнянні із кількістю їхніх подань про обрання взяття під варту у першій половині 2012 року зменшилась майже на 70%. При цьому кількість випадків застосування в якості запобіжного заходу застави за цей же період збільшилось у 2.65 рази. Але й цей показник у першій половині 2013 року склав лише 6% від кількості випадків застосування тримання під вартою.

 

Показник

Перше півріччя 2012 року

Перше півріччя 2013 року

Кількість подань (клопотань) про взяття (тримання) під варту/задоволено судами (слідчими суддями)

 

16.3/14

 

9.7/8.3

Застосовано заставу в якості запобіжного заходу

505

190

З часу введення в дію нового Кримінально-процесуального кодексу [станом на19.06.13], як заявив експерт Центру політико-правових реформ Олександр Банчук, близько 12,5 тисяч осіб з близько 32 тисяч були звільнені з СІЗО по всій Україні. Він також зазначив, що майже на 30% зменшилася кількість затримань підозрюваних, зменшується кількість людей, яких утримують у СІЗО. «Якщо на час початку дії нового КПК в СІЗО перебувало 32 тис. осіб, то станом на 1 червня 2013 року в СІЗО перебувають 19 тис. 503 особи. Тобто фактично 40% людей звільнили з місць попереднього ув’язнення...».[12]

 

Тримання під вартою з метою екстрадиції. Судовий перегляд у процесі екстрадиції

Правовий захист осіб, які підлягають видачі (екстрадиції), не можна назвати ефективним. Більш того, в Україні не існує механізму індивідуальної оцінки необхідності утримання під вартою кожного мігранта або шукача притулку, як це вимагається міжнародним правом.

Так, Генеральна прокуратура України повідомила, що протягом 2009 – 2013 років надійшли 640 запитів про видачу іноземних осіб та 47 запитів про тимчасову видачу. За цей період за рішеннями Генеральної прокуратури України видано 420 осіб, тимчасово видано 43 і транзитно перевезено по території України 116 осіб. Статистика обробки запитів на видачу осіб іноземним державам в зв’язку з їх кримінальним переслідуванням надана в наступній таблиці.

 

Кількість отриманих запитів

Кількість задоволених запитів

Кількість запитів, в задоволенні яких було відмовлено

38

14

2

Статистика судових проваджень щодо застосування екстрадиційного арешту в 2013 році підтверджує думку про низьку ефективність судового способу захисту в провадженнях стосовно видачі осіб іноземним державам, в яких здебільшого використовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою[13]:

 

 

Вид провадження

Рішення суду

Задоволено

Відмовлено

Клопотання прокурора про застосування екстрадиційного арешту

28

6

Клопотання прокурора про подовження екстрадиційного арешту

38

0

Апеляція на екстрадиційний арешт:

 

 

-                  Прокурора

2

7

-                  затриманого (захисника)

3

18

Клопотання затриманого (захисника) про заміну екстрадиційного арешту на інший запобіжний захід

 

0

 

5

 

Іноземці та особи без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, не передбачені законодавством України в якості спеціальних суб’єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу. Реалізацію цього права для осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Законом України відтерміновано до 01.0.2015 року.[14] Отже, зазначені категорії осіб, не можуть ефективно реалізувати своє право на судовий захист своїх прав, в тому числі щодо оскарження затримання та тримання в Пунктах тимчасового тримання.

Статистика звернень щодо порушення різних аспектів права на свободу та особисту недоторканність органами СБУ, МВС та прокуратури, що надійшли до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за період з 01.01. по 15.11.2013 р., має такий вигляд:

Порушені права

Кількість

Право на свободу та особисту недоторканість :

2035

право на перевірку судом обґрунтованості тримання під вартою

92

свобода від незаконного арешту чи затримання

403

право знати мотиви арешту чи затримання

18

право арештованого чи затриманого знати свої права

6

право арештованого чи затриманого на захист і

правову допомогу захисника (ст. ст. 29, 63)

221

право затриманого оскаржити в суді своє затримання

-

свобода від незаконного примусового лікування

517

право арештованого на зміну запобіжного заходу

253

право на повідомлення родичів про арешт чи затримання

23

Інші порушення з цього питання

502

Рекомендації

1.    Застосувати систему контролю щодо:

-       випадків фактичного затриманнями осіб співробітниками оперативних підрозділів без ухвали слідчого судді, в тому числі без складання протоколу затримання;

-       дотримання положення ст.209 КПК щодо визнання моменту затримання підозрюваного у вчиненні злочину часом позбавлення її свободи пересування;

2.    З метою усунення певної невизначеності у статті 208 КПК доцільно уточнити час складання протоколу про затримання.

3.    Підготувати і затвердити на законодавчому рівні положення про тримання затриманих в органах внутрішніх справ, яким було б докладно врегульовано порядок тримання осіб за весь час їх перебування під контролем правоохоронних органів з моменту затримання і до моменту доставляння особи до слідчого судді.

4.    Провести моніторинг дотримання положень КПК про покладення на прокурора тягаря доказування наявності обґрунтованої підозри, ризиків втечі підозрюваного, обвинуваченого, пошкодження або знищення доказів, негативного впливу на свідків чи інших осіб і т. і., а також недостатності застосування інших запобіжних заходів.

 

[1] Підготовлено Геннадієм Токаревим, адвокатом, начальником відділу стратегічних справ ХПГ

[2] ст.210 КПК

[3] zakon2.rada.gov.ua; ст.106-1 КПК (1960 р.)

[4] zakon2.rada.gov.ua

[5] tyzhden.ua

[6]#{%22docname%22:[%22sirenko%22],%22respondent%22:[%22UKR%22],%22documentcollectionid2%22:[%22DECISIONS%22,%22COMMUNICATEDCASES%22],%22itemid%22:[%22001-141427%22]}

[7] cn.cr.court.gov.ua

[8] reyestr.court.gov.ua

[9] reyestr.court.gov.ua

[10] reyestr.court.gov.ua

[11] www.pravda.com.ua

[12] www.khpg.org

[13] За даними Єдиного державного реєстру судових рішень reyestr.court.gov.ua

[14] zakon1.rada.gov.ua