MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

11. Захист від дискримінації

21.04.2014   

[1]

Тема дискримінації, особливо протидії дискримінації дуже довгий час залишалася поза фокусом уваги та визнання державних органів України: не було окремого профільного законодавства, не велося статистики, не було визначено відповідальний державний орган – вважалося, що проблеми не існує взагалі. Державні доповіді із виконання зобов’язань щодо прав людини, які Україна методично роками направляла до різних інституцій (ООН, Рада Європи, ОБСЕ), містили посилання на статтю 24 Конституції щодо подолання проблеми дискримінації всіх вразливих груп та загальні заяви на кшталт «На сьогодні Україна має відповідні правові механізми для попередження расизму, расової дискримінації, нетерпимості та упередженого відношення з огляду на національну чи етнічну ідентичність»[2], або: “Законодавство України гарантує громадянам однакові права та свободи стосовно рівності перед законом незалежно від раси, статі, національності, мови, відношення до релігії, соціального походження, переконання, громадського статусу. Рівність громадян перед законом у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя закріплено статтею 24 Конституції України ...”[3]

У 2010 році виступаючи на Європейській конференції голів парламентів (м. Лімассол, Республіка Кіпр) голова Верховної Ради України В.М. Литвин рішуче засудив дискримінацію та зазначив:

В Україні склалися достатньо ефективні механізми захисту прав громадян, які виходять з принципу недискримінації на позасудовій і судовій основі. На ефективність функціонування цих механізмів вказує хоч би такий факт. За 12 років з моменту прийняття Україною зобов'язань по Конвенції про захист прав людини і основних свобод до Європейського суду з прав людини надійшло понад 20 000 заяв від громадян України, проте серед них немає і не було скарг по ст.14 і Протоколу №12.”[4]

Екс-спікер помилився, за роки практики в ЕСПЛ була одна успішна справа проти України, де заявники скаржилися саме на порушення статті 14.[5] Із чого досить легко зробити висновок, що парламентарі та державні органи не тільки не розуміють природи явища дискримінації, але й не вбачають необхідності протидії, в тому числі і через реформування відповідної законодавчої бази.

Основна проблема відсутності чіткого законодавчого регулювання та неможливості прямого застосування статті 24 Конституції довгі роки зводилася до відсутності законодавчого визначення, що таке дискримінація, її форм та встановлення відповідальності за дискримінаційні дії. Так, перша спроба законодавчо визначити дискримінацію відбулася ще у 2005 році, коли в Законі України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” в статті 1 було визначено поняття дискримінації за ознакою статі - дії  чи  бездіяльність,  що виражають  будь-яке  розрізнення,  виняток або привілеї за ознакою статі,  якщо  вони  спрямовані  на  обмеження або  унеможливлюють визнання,  користування  чи  здійснення на рівних підставах прав і свобод людини для жінок і чоловіків.

В інший закон, що забороняє дискримінацію стосовно певної групи осіб – “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, поняття дискримінація та розумне пристосування були введені лише в 2011 році. Тут законодавець вирішив нічого не вигадувати та дав пряме посилання на Конвенцію[6] про права інвалідів: “Терміни "дискримінація  за  ознакою  інвалідності",  "розумне пристосування" та "універсальний дизайн"  вживаються  у  значенні, наведеному в Конвенції про права інвалідів”[7]. Цікаво, що з моменту ратифікації Конвенції до моменту внесення змін до закону минуло два роки. Що ще раз свідчить про розуміння нагальності протидії дискримінації в очах українських чиновників та парламентарів.

Розуміння чи скоріше визнання невідворотності розробки та прийняття окремого антидискримінаційного закону прийшло в Україну в 2010 році лише після початку процесу зближення із Європейським Союзом, коли пункт про розробку та прийняття андискримінаційного закону був зазначений серед вимог із виконання Плану дій з лібералізації візового режим[8]: “Ухвалення всеохоплюючого антидискримінаційного законодавства, що рекомендовано моніторинговими органами ООН та Ради Європи для забезпечення ефективного захисту від дискримінації̈.

Але й тут українськи чиновники вирішили піти шляхом найменшого спротиву і замість окремого закону, що чітко визначено вимогами Плану, спочатку розробили “Стратегію боротьби із дискримінацією в Україні”.[9]  За словами Міністра юстиції Олександра Лавриновича, розробка документу була обумовлена відсутністю концептуального визначення державної політики у сфері боротьби з дискримінацією, а також відсутністю в Україні принципів діяльності державних органів в цій сфері, стратегічних цілей, завдань і стандартів із забезпечення реалізації прав людини, які б дозволили підвищити ефективність протидії дискримінації.

Громадські організації та окремі експерти одразу виступили із критикою цієї ініціативи та її змісту, основними зауваженнями були наступні: стратегія не є законом, не встановлює відповідальності за вчинення дискримінації, не передбачає повноважень окремих державних органів та не включає до переліку захищених ознак такі як сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність та вік. З іншого боку експерт[10] Міністерства юстиції, яке було розробником стратегії так прокоментувала цю ініціативу:

"Стратегія базується на загальних правових засадах, на Конституції. Що таке дискримінація – на жаль, не визначено в українському законодавстві. Тож мені подобається, що документ якраз дає більш широке розуміння – що держава має робити, аби реалізувати права людини, як зазначено у Конституції”.

За її словами, стратегія є більше "дорожньою картою", "дороговказом" із загальним підходом до захисту державою людей від дискримінації, але не є законом. Тож дискусія щодо визначень конкретних груп осіб можлива тоді, коли розроблятиметься закон, а мета стратегії – зосередити зусилля держави у боротьбі з дискримінацією, але не захищати обрані групи осіб: "Така вибірковість буде дискримінацією навпаки".[11]

Стратегія була оприлюднена для громадського обговорення, більшість коментарів, досить очікувано надійшла від релігійних організацій, які заперечували необхідність захисту від дискримінації взагалі.  Однак стратегія так і не була підписана Президентом. Ймовірно, не отримавши підтвердження від Європейської Комісії, що стратегія буде “зарахована” як виконання відповідного пункту Плану дій з лібералізації візового режиму, український уряд перейшов до розробки безпосередньо закону, як того і вимагали численні рекомендації, громадські організації та вищезазначений План. Законопроект, розроблений Міністерством юстиції був виставлений для громадського обговорення в квітні 2012 року, однак вже за тиждень, тобто без врахування коментарів громадськості, був зареєстрований в Верховній Раді та досить швидко пройшов перше читання. Експерти українського громадянського суспільства, зокрема КПД[12], міжнародні експерти та офіс Уповноваженого з прав людини, неодноразово висловлювалися з приводу низької якості законопроекту. До профільного Комітету ВР було надіслано численні зауваження та пропозиції. Комітет навіть погодився створити робочу групу для обговорення законопроекту, яка зібралася один раз після першого читання. Жодна пропозиція від членів робочої групи не була врахована в тексті, який надійшов до другого читання. Законопроект також було розкритиковано експертами Європейської Комісії. Уповноважений з прав людини надіслала законопроект в Європейську Комісію проти расизму та нетерпимості, однак на жаль, депутати ВР проголосували законопроект у другому читанні до того, як ЄКРН надіслала свої висновки[13]

У своєму висновку, крім іншого, ЄКРН вказала на такі суттєві недоліки закону:

1.    Перелік ознак, за якими забороняється дискримінація, включає й «інші ознаки», що робить його невичерпним. Це є позитивним моментом. Проте, бажано було б додатково вказати такі ознаки як громадянство, сексуальна орієнтація, ґендерна ідентичність. Такий крок надав би суддям необхідні додаткові орієнтири.

2.    Повинно бути чітко встановлено, що термін «закон» в частині другій статті, поширюється на всю систему норм матеріального та процесуального права. Таке положення закладено в норми, що встановлюють цивільну та адміністративну відповідальність, а також регулюють цивільний і адміністративний процес в інших країнах – членах Ради Європи.

3.    Проект закону чітко не встановлює, що його дія також поширюється на приватно- правові відносини (тобто відносини між фізичними та юридичними особами, які не наділені владними повноваженнями), наприклад, у сфері житлових відносин, зайнятості та доступу до товарів та послуг. Це має бути виправлено (див. параграф 7 GPR №7).

У свою чергу, Коаліція з протидії дискримінації коментуючи законопроект, звертала увагу членів комітету на наступні недоліки тексту:

  • окремі проблемні моменти формулювань визначення прямої та непрямої дискримінації, утиску та підбурювання до дискримінації;
  • неповний перелік захищених ознак, зокрема відсутність в ньому таких ознак як “сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність”;
  • відсутність принципу “перенесення тягаря доведення” в справах про дискримінацію;
  • відсутність чіткого механізму застосування закону та встановлення відповідальності за дискримінацію.

Останній коментар на думку як українських, так і міжнародних експертів є основною проблемою українського антидискримінаційного закону, адже загальне визначення дискримінації, що міститься у Законопроекті за своїм змістом фактично повторює частину диспозиції статті 161 Кримінального кодексу України, якою “пряме  чи непряме  обмеження  прав  або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними  або іншими ознаками” визнається злочином. Отже, виходячи зі змісту статей 61 та 62 Конституції України, особи, які чинять дискримінацію за будь-якою ознакою (в тому числі в усіх її формах, що їх визначено законопроектом) можуть бути притягнені до юридичної відповідальності тільки в рамках кримінального процесу. Ця ситуація не тільки позбавляє юридичного сенсу ряд положень анти-дискримінаційного законопроекту, в тому числі стосовно права оскаржити дискримінаційне поводження в суді, а також стосовно ролі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в питаннях захисту осіб від дискримінації, права громадських організацій представляти інтереси потерпілих від дискримінації в суді та органах держаної влади тощо, але й призведе до того, що увесь антидискримінаційний закон як такий фактично є “мертвонародженим”.

Майже одразу після вступу в дію цього закону [14]  українська влада вирішила його реформувати. Вже в листопаді 2012 року той самий розробник, Міністерство юстиції, почало роботу над пакетом змін до цього закону. Ситуація, принаймні в світлі співпраці із представниками громадянського суспільства та врахуванні коментарів від зацікавлених сторін, повторилася повністю. Незважаючи на численні коментарі та пропозиції (від КПД, Уповноваженого, Європейської Комісії, ЄКНР), які надавалися до тексту законопроекту, Міністерство юстиції не врахувало майже нічого, зупинившись на власному бачені необхідних змін і цього разу навіть без формального оголошення відкритого громадського обговорення, передало законопроект до КМУ, який згодом зареєстрував його в ВР[15] під № 2342.  У пояснювальній записці до законопроекту було зазначено наступне: «Проект Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» (далі законопроект) розроблено на виконання низки доручень Кабінету Міністрів України за результатами засідань Координаційного центру з виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України. Проект не потребує громадського обговорення.»

Єдиним компромісом, на який пішли розробники законопроекту, було включення сексуальної орієнтації до переліку ознак, за якими заборонена дискримінація в трудовій сфері. Саме це згодом і стало формальною причиною, по якій законопроект № 2342 так жодного разу і не потрапив на голосування навіть у першому читанні, зважаючи на те, що його неодноразово включали в порядок денний, а також на те, що цей законопроект є одним із останніх невиконаних державою зобов’язань за Планом дій з лібералізації візового режиму. Натомість  навколо законопроекту виникла значна суспільна дискусія, спровокована заявами релігійних організацій та груп та підтримувана депутатами.

Так депутат Верховної
Ради України 6 скликання,
Павло Унгурян заявив, що в разі прийняття законопроекту № 2342 «Щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» під видом протидії дискримінації буде заборонена будь-яка критика та обмеження дій сексуальних меншин, а також під видом «запобігання дискримінації» вони отримають нечувану свободу діяльності та юридичний захист. Завдяки розмитому тлумаченню даних понять, після прийняття закону будь-яку людину чи церкву можна буде притягти до адміністративної чи кримінальної відповідальності: за критику гомосексуалістів, за протидію пропаганді їх способу життя, за відмову прийняти на роботу, в церкву чи місію гомосексуаліста, за відмову їх вінчати, за відмову гомосексуалістам у будь-яких їх ініціативах і т.д. Судові органи будуть все це називати «непряма дискримінація», «пособництво у дискримінації», «підбурювання до дискримінації» і т.д.

Подібної думки дотримується депутатка Олена Бондаренко з фракції Партії регіонів: «проблема цього в тому, що, по суті, гомосексуалістам дозволяється переслідування гетеросексуалів».

На думку Руху “Любов проти гомосексуалізму”,[16] який впродовж 2013 року неодноразово проводив масштабні публічні акції проти законопроекту № 2342, його основна небезпека в тому, що :

2342 – це знищення свободи слова і свободи віросповідання в Україні!

2342 – це ліквідація принципу презумпції невинуватості!

2342 – легалізована гомодиктатура!

Жодної адекватної відповіді від органів державної влади чи від депутатів на підтримку необхідності прийняття законопроекту не було. Єдині офіційні аргументи, які лунали на користь 2342, стосувалися необхідності виконати зобов’язання перед ЄС. В інформаційному просторі лише громадські активісти привертали увагу до того факту, що антидискримінаційне законодавство потрібно для захисту кожного, хто став жертвою дискримінації. Однак такі заяви жодним чином не були підтримані політиками чи чиновниками. Після літніх відпусток із наближенням строку проведення саміту в Вільнюсі почали лунати нові аргументи. Так, спочатку Уповноважений ВР з прав людини Валерія Лутковська зробила заяву[17] про те, що потрібно просити Європу не наполягати на прийнятті змін до антидискримінаційного законодавства. За її словами, розроблений Мін’юстом законопроект включає заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, що, на думку пані Уповноваженої, є спірним, тому парламент не може його прийняти через брак розуміння цього питання в українському суспільстві. Згодом, аналогічну заяву[18] зробив голова Комітету ВР з прав людини Валерій Пацкан: «… сьогодні Комітет ВР з питань прав людини разом з Омбудсменом та представниками інших політичних сил звернеться до Європейського Союзу з проханням виключити у цьому законі норму про сексуальні меншини. Наразі українське суспільство не готове до появи у законі поняття «сексуальні меншини» …».

Ані профільний Комітет ВР, ані офіс Уповноваженого з прав людини не проводили ніяких публічних обговорень проблеми дискримінації, не виступали із відкритими заявами стосовно необхідності удосконалення законодавства, тим більше – не проводили інформаційної роботи як серед парламентарів, так і серед громадян. Таким чином, в інформаційному просторі склалася ситуація, коли влада і релігійні організації масово заявляли про відсутність дискримінації, тоді як лише окремі організації громадянського суспільства та європейські експерти говорили про необхідність працювати із проблемою, досліджувати її та вдосконалювати законодавство.

Національна інституція з питань рівності, якою за законом став офіс Уповноваженого ВР з прав людини, лише восени наприкінці 2013 року розпочала розробку власного плану дій щодо запобігання та протидії дискримінації. Було розроблено стратегію, яку Уповноважена затвердила окремим наказом[19] та яка повинна виконуватися з початку 2014 року. Загальну концепцію було обговорено із членами експертної ради при відповідному департаменті офісу Уповноваженого[20], тоді як особливу частину (яка після затвердження стратегії наказом була виключена із стратегії та вочевидь має стати частиною плану дій по виконанню стратегії) ще необхідно доробити та узгодити із окремими представниками громадянського суспільства, які працюють із тими чи іншими вразливими групами. Сам офіс так визначає основні напрямки своєї роботи:

1) Відповідність національної нормативно-правової бази та судової практики з питань рівності та недискримінації міжнародним та європейським стандартам;

2) Ефективність системи моніторингу дотримання правових стандартів рівності та недискримінації у діяльності державних органів та осіб приватного права;

3) Ефективність реагування на окремі або системні прояви дискримінації та забезпечення поновлення прав;

4) Ефективність системи просування принципів рівності та недискримінації шляхом інформування та підвищення рівня обізнаності з цього питання;

5) Функціонування стратегічних національних і міжнародних коаліцій для просування принципів рівності та недискримінації.

Загалом стратегію можна оцінити як необхідний та важливий крок офісу у виконанні нарешті своєї ролі як національної інституції із забезпечення рівності, однак виникає одне важливе питання, чи є наразі в офісу достатньо кваліфікації та ресурсів для впровадження масштабної та амбіціозної стратегії. Адже значна її частина наразі потребує не тільки тісної співпраці із громадянським суспільством та меншинами, але й значних ресурсів.

Ще напередодні саміту у Вільнюсі Європейська Комісія оприлюднила звіт[21] з оцінкою прогресу України у виконанні зобов’язань в рамках ПВДЛ. Окремо в тексті наголошувалося на недостатньому прогресі з удосконалення анти-дискримінаційного законодавства. Вважаючи на невиконання кількох кроків плану (окрім проблеми дискримінації неврегульованим також залишилося питання прийняття закону про корупцію), Україну не було переведено на другий етап реалізації ПВДЛ. Що дало змогу чиновникам використовувати питання покращення захисту від дискримінації в своїх агітаціях проти зближення з ЄС після листопада 2013 року та поширювати відверто неправдиву та ксенофобну інформацію. Так, “відзначився” прем’єр-міністр України М.Азаров, заявивши, що: "Опозиційні лідери розповідають казки про те, що ми підпишемо Угоду і завтра будемо без віз їздити до Європи. Нічого подібного. Ми повинні ще узаконити одностатеві шлюби, прийняти закон про рівність сексуальних меншин"[22] жодної спроби розпочати діалог та пошук можливості або проголосувати за законопроект № 2342, або ж відкликати його  та розробити новий, до кінця 2013 року не було. Єдина примарна заява[23] пана Клюєва про те, що нібито вдалося “знайти компроміс у питанні про дискримінацію із Єврокомісією” так і не була офіційно розтлумачена, тож інформації у чому полягає на сьогодні “новий” компроміс – немає.

Повертаючись до аналізу недоліків як закону “Про засади запобігання та протидії дискримінації”, так і законопроекту 2342, варто зупинитися ще на одному моменті. Діючий закон не передбачав змін до законодавства з огляду на встановлення відповідальності за вчинення дискримінації і таким чином поклав це питання на статтю 161 КПУ, що призводить до неможливості його практичного застосування. У свій час Головне наукове управління ВР в своєму коментарі відзначило, що криміналізація дискримінації статтею 161 Кримінального кодексу України свідчить про належне законодавче закріплення принципу недискримінації. Якраз навпаки, такий підхід суперечить обов'язковим для України стандартам в сфері захисту прав людини. Адже норми міжнародного права вимагають, щоб відповідальність за будь-яке правопорушення була пропорційною та створювала умови для ефективного захисту та відновлення прав особи (осіб), які постраждали від такого правопорушення. А отже, не кожен вияв дискримінації може вважатися кримінально караним діянням. Хоча б тому, що кримінальна відповідальність може бути тільки особистою, тож, якщо будь-які форми дискримінації криміналізовано, особи які зазнали, наприклад, “інституційної дискримінації” виявляються позбавленими ефективних засобів правового захисту.

Ілюстративною для висвітлення невідповідності чинного законодавчого закріплення принципу недискримінації у формі частини диспозиції статті 161 КК України міжнародним стандартам в сфері захисту прав людини є справа Данілєнков та інші проти Росії[24], в якій Європейський суд з прав людини піддав нищівній критиці підхід до законодавчого закріплення принципу недискримінації російським законодавством, що на той час був ідентичний чинному на сьогодні в Україні. У цій справі Суд постановив, що органи влади Російської Федерації порушили право заявників на свободу від дискримінації, гарантоване статтею 14 Європейської конвенції в контексті ст. 11 Конвенції (“свобода зібрань та об'єднань”) тим, що не спромоглися запровадити ефективні та дієві засоби правового захисту, якими заявники могли б скористатися для захисту від дискримінації з боку їх роботодавця на ґрунті профспілкового членства.

Саме цей недолік існуючого закону є однією із причин незначної правозастосовної практики за час його існування. Так впродовж 2012-2013 років в Єдиному судовому реєстрі рішень було знайдено лише 7 справ, всі вони стосуються дискримінації за ознакою інвалідності. Фонд підтримки стратегічних справ з дискримінації[25], створений громадськими організаціями-членами КПД, за 2012-2013 роки отримав лише не більше 10 заявок про надання допомоги від представників вразливих груп та/чи їх адвокатів. Серед підтриманих справ, 4 три стосуються людей із інвалідністю, дві ЛГБТ та одна – ВІЛ-інфікованої людини.

Іншою причиною, через яку бракує звернень громадян до суду із скаргами на дискримінацію, правозахисники називають низьку обізнаність із темою загалом, невміння “бачити” дискримінацію та незнання механізмів захисту.

В рамках іншого дослідження громадської думки[26] в 2012 році на питання «Чи захищені українці від дискримінації за різними ознаками (інвалідність, вік, соціальний статус, гендер тощо)» відповіді були наступними:

«Незахищені», – вважають 68,3% вуличних респондентів. 70,5% респондентів в мережі також відповіли «ні».

«Людина, яка не схожа на більшість (інша раса, гей чи інвалід), зазнає утисків на всіх рівнях соціального життя».

У рамках дослідження “ДУМКИ ТА ПОГЛЯДИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ: вересень 2013” (Омнібус)[27] на питання: «Чи доводилось Вам протягом останнього року стикатися з випадками дискримінації (утиску прав та інтересів особи через неоднакове ставлення в залежності від її національності, статі, раси, майнового стану, поглядів тощо)?» лише 15% опитаних відповіли «так».  На друге запитання, чи знають вони про існування механізму із захисту від дискримінації та профільного закону, лише 18,7% опитаних відповіли «так».

З другого боку, дослідження громадської думки через проведення фокус-груп "Дискримінація: думки різних груп"[28], яке провів Український незалежний центр політичних досліджень восени 2012 року, показало, що опитані респонденти досить обізнані із теми дискримінації та помічали такі випадки по відношенню до себе чи своїх рідних. Однак потрібно зазначити, що дослідження проводилося серед респондентів, які або відносять себе до вразливих груп, або добре обізнані із роботою громадських організацій.

Висновки

Україні бракує системного підходу до протидії дискримінації. Якщо громадянське суспільство протягом останніх років намагається побудувати партнерські взаємини як всередині (створення Коаліції з протидії дискримінації, активна участь в адвокаційних заходах, навчання активістів та представників вразливих груп, створення та розвиток Фонду стратегічних справ, пошук можливостей для співпраці із державними органами), то державним органам взагалі бракує розуміння своєї ролі в цьому процесі та відповідальності за незахищеність громадян від дискримінації. Єдина інституція яка демонструє бодай зацікавленість та деяку відкритість в співпраці із громадянським суспільством, це офіс Уповноваженого ВР з прав людини. Так, в рамках консультативної ради при департаменті із питань прав дитини, гендеру та недискримінації проводилося кілька обговорень напрямків роботи офісу, коментарів до законопроекту № 2342 та рекомендацій громадських організацій до стратегії Уповноваженого з протидії дискримінації на 2014-2017 роки. Міністерства, органи місцевого врядування загалом або не демонструють бажання співпрацювати, або ж відповідають стандартними фразами на кшталт «в державі не має проблеми дискримінації, а є лише її поодинокі випадки».

Рекомендації

1. Реформувати відповідне законодавство з метою припинення всіх видів дискримінації,  а саме, за обов’язковою участю експертів та представників громадянського суспільства: 

· Розробити комплексні поправки до анти-дискримінаційного законодавства, яке міститиме чітке визначення дискримінації, її тлумачення та стандарти ідентифікації;

· Включити до законодавства вичерпний перелік «захищених характеристик», в тому числі сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність як такі, що потребують безумовного захисту; 

· Забезпечити загальні стандарти та принципи доведення наявності дискримінації;

· Переглянути кримінальне, цивільне та адміністративне законодавства щодо наявності в них механізмів обов’язкового фінансового та морального відшкодування збитків, завданих жертві. 

2. Таке законодавство має гарантувати виконання обов’язків  держави щодо вчинення позитивних кроків у запобіганні дискримінації, відшкодуванні збитків, завданих  через дискримінацію, а також накладати відповідні санкції за порушення антидискримінаційних норм. Такі санкції мають передбачати компенсацію жертвам дискримінації.

3. Вдосконалити  інституціональну структуру, необхідну для ефективного запровадження антидискримінаційного законодавства та політики; до функцій якої обов'язково належатиме:  

· Впровадження державної політики;

· Моніторинг та звітування перед громадськістю;

· Координація діяльності інших учасників процесу;

· Участь в розслідуванні;

· Допомога жертвам та відшкодування збитків.

4. Держава мусить забезпечити доступ до судів всім жертвам дискримінації, в тому числі, до правової допомоги, наприклад, шляхом зобов’язання відповідної установи надавати  консультації з цих питань, надання громадським організаціям права пропонувати таку допомогу або представляти громадян, чи групи в державних органах та в судах.

5. Проводити навчання з прав людини для працівників міліції, прокурорів, прикордонників та суддів, а також створити ефективну процедуру повідомлень щодо випадків порушення рівноправності та дискримінації працівниками міліції по відношенню до ромів, представників інших етнічних груп та ЛГБТ; забезпечувати ефективне розслідування таких скарг та притягнення винних до відповідальності.

6.  Вжити заходів  щодо припинення та розпалювання ненависті (використання мови ворожнечі та проголошення завідомо неправдивої інформації), зокрема, у висловлюваннях посадових осіб та політиків в контексті розвитку законодавства, забезпечення прав людини та виконання євроінтеграційних зобов’язань України.



[1] Розділ підготовано Іриною Федорович, головою координаційної ради Коаліції з протидії дискримінації та співкоординитором Проекту “Без Кордонів”.

[2] Переклад з росийської автора, джерело: Національна доповідь, представлена у відповідності із пунктом 15А додатку до резолюції 5/1 Ради за прав людини ООН, повний  текст доповіді доступний за посиланням http://daccess-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/G08/127/18/PDF/G0812718.pdf?OpenElement

[3]  Неофіційний переклад з російської, джерело: Національна доповідь (19-21 періодична доповідь представлена в 2010 році) до Комітету ООН з ліквідації усіх форм расової дискримінації, повний текст доступний за посиланням http://tbinternet.ohchr.org/_layouts/treatybodyexternal/SessionDetails1.aspx?SessionID=398&Lang=en

[4] Повний текст виступу доступний за посиланням http://iportal.rada.gov.ua/news/Novyny/Povidomlennya/31801.html

[5]  Мова qде про справу Федорченко та Лозенко проти України (Заява N 387/03), текст ришення доступний за посиланням http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SOO00476.html

[6] Офіційний український переклад Конвенції доступний за посиланням http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_g71

[7] Стаття 2 ЗУ “Про основи соціальної захищенності інвалідів в Україні”, повний текст доступний за посиланням http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/875-12

[8] Пункт 2.4.3 “Права громадян, включаючи захист меншин”. Повний текст доступний за посиланням http://kmu.gov.ua/kmu/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=244813273&cat_id=223280190&ctime=1324569897648

[9] Повний текст доступний за посиланням http://kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=244963098&cat_id=244274160

[10] Експертом була пани Валерія Лутковська, яка на той час (початок 2012 року) була урядовим уповноваженим в Європейському cуді з прав людини.

[11] Детальніше тут http://dw.de/стратегія-проти-дискримінації-український-уряд-забув-про-секс-меншини/a-15766620-1

[12] КПД – Коаліція з протидії дискримінації в Україні – об’єднання громадських організацій, детальніше про КПД за посиланням www.antidi.org.ua.

[13]  Не зважаючи на те, що Комітет ВР з прав людини було попереджено про очікувану експертизу від ЄКРН, так само як Комітету било надано висновки Євпропейької Комісії та українскьих експертів.

[14]  Закон вступив в силу 5 жовтня 2012 року

[15]  B Верховній Раді зареєстровано законопроект №2342 «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні» 19 лютого 2013 року.

[16]  Детальніше ознайомитися із аргументами ЛПГ можна за посиланням http://blogs.pravda.com.ua/authors/kukharchuk/51924532d447a/

[17] "Я предлагаю другой вариант – представить Еврокомиссии стратегию развития деятельности офиса (омбудсмена – ИФ) в сфере недискриминации. В случае если эта стратегия удовлетворит Еврокомиссию, то говорить о том, чтобы мы могли реализовать те механизмы, которые заложены в законопроекте (№2342 о внесении изменений в законодательные акты относительно предотвращения и противодействия дискриминации в Украине - ИФ) сейчас с пониманием европейских стандартов в сфере недискриминации, но без спорных положений…"; детальніше тут http://interfax.com.ua/news/political/166422.html

[18]   Текст повної заяви доступний за посиланням http://eunews.unian.net/ukr/detail/198686

[19] Детальніше про стратегію Уповноваженого за посиланням http://ombudsman.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=3255:-2014-2017-&catid=14:2010-12-07-14-44-26&Itemid=75

[20] Департамент з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівності.

[21] Повний текст англійськю мовою досутпний за посиланням http://ec.europa.eu/dgs/home-affairs/what-is-new/news/news/docs/20131115_3rd_progress_report_on_the_implementation_by_ukraine_of_the_apvl_en.pdf

[22] Джерело http://pravda.com.ua/news/2013/12/14/7006832/

[23]  Джерело http://economics.unian.net/rus/news/182759-klyuev-rasskazal-chto-nujno-dlya-sleduyuschego-etapa-plana-po-uproscheniyu-vizovogo-rejima-s-es.html

[24] Справа Даниленков та інші проти Росії  (№ 67336/01) доступна за посиланням

[25]  Детальніше про роботу Фонду можна прочитати за посиланням http://antidi.org.ua/ua/fond

[26] Дослідження проводилося Центром інформації про права людині разом із Проектом «Без кордонів» за підтримки ПРООН, результати дослідження доступні за посиланням http://humanrights.com.ua/162

[27]  Дослідження проводилося Київським міжнародним інститутом соціології з 6 по 27 вересня 2013 року. Польовий етап тривав з 13 по 25 вересня 2013 року. Опитування проводилося в 110 населених пунктах (PSU) у всіх областях України та в автономній республіці Крим. В результаті польового етапу було зібрано 2044 анкети.

[28]  Повний текст дослідження доступний за посиланням http://ucipr.kiev.ua/userfiles/fg_report_discrimination2012.pdf

 

 Поділитися