Заява Харківської правозахисної групи у зв’язку з ухваленням Закону України «Про правовий статус осіб, які вимушені залишити місця проживання внаслідок тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя та обставин, пов’язаних з проведенням антитерористичної операції на території України»

Законопроект №4998-1 був внесений для розгляду 19 червня і прийнятий 19 червня в той же день одразу в цілому, тобто зі значними порушенням регламенту. Такий поспіх можна пояснити його надзвичайною актуальністю, але, на превеликий жаль, він в цілому не вирішує проблем вимушених переселенців. Громадське обговорення цього законопроекту не проводилося, рекомендації УВКБ ООН з прав біженців щодо принципових положень такого закону були проігноровані. Викликає подив, чому депутати Валерій Пацкан та Сергій Соболєв відмовилися від законопроекту №4998 на ту ж саму тему, внесеного ними 17 червня разом з Володимиром Ар’євим. Той законопроект, за нашою оцінкою, значно краще враховував права та законні інтереси вимушених переселенців.

Закон поширюється тільки на вимушених мігрантів з АР Крим, м. Севастополя та зони АТО. Тобто у разі виникнення вимушеної міграції, скажімо, внаслідок теракту поза зоною АТО, даний закон не буде поширюватися на переселенців з цієї території. У цьому сенсі закон недалекоглядний.

У пояснювальній записці вказано, що прийняття законопроекту не потребує  додаткових видатків із Державного бюджету України. Це говорить про те, що законодавець взагалі не хоче дбати про вимушених переселенців, а хоче, мабуть, щоб ними опікувалися тільки міжнародні організації, благодійні фонди та українська громадськість.

Відповідно до ст. 3, ч. 13 особі може бути відмовлено у видачі посвідки вимушеного мігранта якщо:

а) відсутні обґрунтовані підстави для  вимушеного  залишення  місця проживання на території, зазначеній у частині 2 статті 1 цього Закону;

б) у органів державного управління наявні відомості про:

здійснення особою злочину проти миру та людяності, конституційного устрою чи територіальної цілісності України;

участь у протиправних, у відповідності з міжнародним правом та чинним законодавством, діях  на тимчасово окупованій території або території проведення антитерористичної операції.

П. а) означає, що на особі лежить тягар доведення, що вона залишила місце проживання

«на території України внаслідок виникнення обставин, які загрожують життю чи здоров’ю особи або членам її сім’ї, втрати житла, засобів (джерел) забезпечення та існування, загрози застосування насильства, переслідування за політичними, релігійними переконаннями, національною приналежністю чи належністю до певних соціальних груп або з наміром уникнути наслідків збройного конфлікту або окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини і яка не перетинала міжнародно визнаного державного кордону України»

А принцип, закладений в п. б), значно ускладнить процедуру отримання посвідки вимушеного мігранта, якраз «створить ризики вчинення корупційних правопорушень» і ґрунт для масових відмов в отриманні посвідки.

Це може означати, що Державна міграційна служба (ДМС) має робити запити в МВС та СБУ для перевірки особи, що претендує на отримання статусу вимушеного мігранта. Це взагалі створює небезпеку для життя, здоров’я і майна переселенців, тому що такі запити потрапляють до правоохоронців на території, з якої вибули переселенці, а, значить, можуть потрапити до рук терористів.

Пункт (б) може міститись лише в положенні про підстави позбавлення статусу вимушеного мігранта, а не в положенні про відмову у видачі посвідки.

За даним законом вимушеними мігрантами опікується ДМС. Це віддзеркалює філософію цього закону: державі більш важливо вести облік і слідкувати за міграцією переселенців, ніж надавати їм допомогу. Якщо головна мета закону – надати допомогу людям, які внаслідок вимушеної міграції опинилися у скрутному соціальному становищі, то цим має опікуватися Міністерство соціальної політики.

Що для вимушеного переселенця є першочерговим? Звичайно, отримати допомогу для влаштування в новому місці. Проте в законі відсутня процедура реєстрації місця проживання, за якою переселенець зберігав би стару реєстрацію та отримує тимчасово нову, яка надасть йому можливість реалізації його прав та законних інтересів.

Допомога з житлом взагалі не надається у випадку, якщо вимушений мігрант самостійно обирає регіон та місце проживання, не включений до переліку регіонів, визначених Кабінетом Міністрів для тимчасового розселення вимушених мігрантів. Таким чином, держава може залишити більшість переселенців без допомоги з житлом, тому що люди хочуть працювати за фахом, вчитися, інтегруватися в нове середовище.

Недоліки закону і загрози правам людини та основним свободам внаслідок його прийняття цим наведеними тезами, на жаль, далеко не вичерпуються. Загалом ухвалений закон не досягає мети ефективної допомоги внутрішньо переміщеним особам.

Ми рекомендуємо невідкладно розробити проект змін і доповнень до даного закону і ухвалити на наступній пленарній сесії Верховної Ради України.

Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи