увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 28.09.2016 04:46
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Чи справджуються закони Ньютона для українського медіа-простору?

15.07.14 | Наталка Ковальчук

Яблуко достигло, відірвалося від гілки і гупнулося об землю. Кажуть, ніби саме так великий вчений Ісак Ньютон відкрив закон земного тяжіння.

«Яблуко реформ» для державних і комунальних ЗМІ в Україні не може визріти ось вже 15 років. А відтак і підконтрольні владі мас-медіа тримаються на застарілій гілці ще радянської системи «управління пресою» і навіть не зрушують у бік демократичних норм….

Час іде, а законів, за якими українські державні і комунальні медіа мають стати демократичними, так і не вироблено.

Бо одні вважають, що  комунальним засобам масової інформації треба йти у «вільне плавання». Інші – залишити все, як є…

 

Проблема з «довгою бородою»

 

Питання роздержавлення ЗМІ в Україні має тривалу історію. Говорити про це почали з 1999 року, коли Верховна Рада прийняла постанову щодо необхідності «прискорити розробку концепції роздержавлення ЗМІ».

У 2003 році Верховною Радою проведені слухання, за підсумком яких внесено на розгляд парламенту законопроект «Про Концепцію роздержавлення ЗМІ», котрому так і не судилося стати законом.

У 2006 році Національна рада з питань телебачення і радіомовлення розглянула і затвердила проект закону «Про роздержавлення ЗМІ». Його не ухвалено парламентом.

У 2010 році у Верховній Раді зареєстровано відразу два законопроекти щодо роздержавлення мас-медіа. Але і цього разу питання не доведено до кінця.

17 квітня 2014 року Верховною Радою заблоковано законопроект «Про реформування державних і комунальних засобів масової інформації».

 

«Верхи» не хочуть… Але і «низи» не бажають?

 

Блокування парламентом законопроекту, спрямованого на реформування державних і комунальних ЗМІ, у час, коли Україна відчутно наблизилася до європейських цінностей, засвідчив, що влада не готова розлучитися з медіа, які на неї працюють. Принаймні, хоча б зробити для того перший крок.

І йдеться не тільки про центральну владу. На місцях також не надто поспішають відмовлятися від своїх видань, навіть тоді, коли ті намагаються позбавитися владного ярма.

Що, загалом, зрозуміло. Скажімо, у яких ще мас-медіа, крім комунальних, керівники територіальних громад зможуть безкоштовно вести пропаганду політичних партій, які представляють? Або свою власну передвиборчу кампанію?

Журналісти яких ще ЗМІ, крім комунальних, будуть витрачати цілий день у турне по округу за депутатом-мажоритарником, а потім ще й розписувати на цілу сторінку його «неоціненну допомогу» виборцям (найчастіше за державний кошт), знаючи, що фінансово газета з того нічого не отримає?

У які ще, крім комунальних ЗМІ, «можна посадити свого редактора». «Свого» - не тільки за політичним уподобаннями чи партійною приналежністю, а й за родинною ознакою. Є й така практика в Україні. Особливо на рівні невеликих міст і районів.

Отже, «верхи» роздержавлення не хочуть?

Однак, виявляється й «низи» далеко не завжди бажають ставати вільними і незалежними.

У зв’язку з цим звертають на себе увагу дві події останнього часу. Так, недавно у Калуші на Івано-Франківщині відбувся семінар, де йшлося про діяльність редакційних колективів у період реформування комунальних медіа. nsju.org

Трохи пізніше відбулася конференція «Трансформація державного мовлення в суспільне: шляхи та проблеми». nsju.org І тут «ламалися списи» навколо реформування ЗМІ.

Та якщо під час семінару, хоч і не було одностайності, але думки розділилися як за скоріше роздержавлення, так і щодо необхідності не поспішати з цим процесом, то на конференції склалася інша ситуація. Більшість представників обласних телерадіокомпаній висловилися за те, щоб ОДТРК залишилися державними.

 

Коли немає правил гри

 

Чому ж самі редакційні колективи державних і комунальних ЗМІ не завжди схвально ставляться до ідеї реформування? Фахівці, котрі вивчають український медіа-простір, говорять, як правило, про те, що в нових умовах одні видання можуть взагалі припинити своє існування, інші – стати предметом купівлі-продажу для бізнесових структур, в тому числі й закордонних, а відтак знову ж тією чи іншою мірою потрапити під контроль своїх власників.

Причини називаються різні. Є ще, мабуть, і так званий «людський фактор»: журналісти у державних і комунальних ЗМІ все-таки більше захищені законом, ніж у приватних. Скажімо, відмова журналіста писати матеріал у комунальному виданні завершиться хіба що конфліктом з редактором. У приватних, які ми всі чомусь називаємо незалежними, можуть швидко попросити «з речами на вихід» (випадки такі були).

Однак, думається, головна проблема в тому, що в Україні взагалі немає конкретних правил гри для медіа-простору.

Наприклад, у такому важливому питанні як оподаткування.  Бо навряд незалежне видання, яке працює прозоро, має рівні можливості з тим, де всі журналісти зареєстровані як приватні підприємці? Або з тим, де лише третина зарплати для журналіста проводиться через бухгалтерію, а все решта – сплачується у конверті?

Так, український медіа-простір не уникнув корупційних схем. Їх нахабність залежить лише від суспільного статусу власника ЗМІ, його наближення до влади чи силових структур. А це суттєво впливає на конкурентне середовище, у якому доводиться працювати.

Тож вириватися з-під захисту держави і органів самоврядування у самостійний шлях на таке «незоране законом» інформаційне поле не хочуть іноді навіть ті ЗМІ, які вміють самі заробляти кошти чи потерпають від тиску влади.

 

Без права вибору

 

І все ж в Україні є видання, що підтримують роздержавлення ЗМІ, як то кажуть, обома руками, хоч і знають, що їм доведеться непросто.

Є такі, що з розумінням ставляться до ідеї реформування, і зовсім не проти того, аби стати самостійними. Особливо там, де інформаційний простір не надто переповнений і висока ймовірність, що незалежність від влади принесе більше переваг, ніж втрат.

В Україні є навіть видання, зокрема районні і міськрайонні, які вже обрали, образно кажучи, самостійний шлях розвитку. Але через відсутність відповідного законодавчого забезпечення цим мас-медіа у переважній більшості випадків своє права вибору на свободу, на демократичні засади у роботі, на незалежність від влади доводилося виборювати через конфлікти, суди, моральні і матеріальні втрати.

І це доводить: якби в Україні було відповідне законодавство, комунальні і державні ЗМІ мали б права вибору. І тоді, мабуть, не тільки одиниці з майже без малого семиста державних і комунальних газет зважалися б зробити рішучий крок і стати незалежними.

 

* * *

 

До речі, щодо Ісака Ньютона. Один з його законів, мабуть, таки справджується для українського  інформаційного простору. Сила інерції в ньому така, що  за півтора десятка літ не знайшлося сили, яка б зрушила зі «стану спокою» реформування  державних і комунальних ЗМІ в Україні. Така механіка.