пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201420
25.07.2014 | Любомир Зінченко

Як подолати корупцію в Україні?

   

Стаття була опублікована російською мовою на «Економічній правді». Автор пропонує свій комплекс рецептів боротьби з суспільною хворобою – тотальною корупцією.

Ми часто чуємо про те, що живемо в епоху нової «холодної війни», і що Україна – це другий Західний Берлін. При цьому, частина нашої держави дійсно окупована, а на Сході розгорнулися справжні військові дії.

Але попередня «холодна війна» була боротьбою двох систем цінностей, відмінності між якими були очевидні практично кожному. Яке ж протиріччя лежить в основі сьогоднішнього конфлікту?

Невже «революція Сумління», анексія Криму, громадянська війна на Донбасі – це все лише складові опосередкованого протистояння Росії і США в боротьбі за контроль над видобутком і транспортуванням енергоресурсів, впливу на ринки та території? Можливо, це так. Але це тільки для них, титанів геополітики.

Для нас, простих українців, це дійсно війна двох систем. Системи чесного, конкурентного та справедливого суспільства, з одного боку, і системи, побудованої на корупції, з іншого.

Багатьом здається, що нам вже вдалося досягти деяких успіхів у цій боротьбі. Ми скинули корумпованого диктатора, обрали нову владу, зробили «цивілізаційний» вибір на користь блоку держав, який уособлює для нас справедливе суспільство.

На жаль, зроблені кроки лише позначили мету, а справжня боротьба з корупційною системою ще навіть не почалася.

Це відбувається багато в чому через те, що ми сп’янілі нашими маленькими перемогами, відвернені трагічними подіями в країні, а іноді ведені такими емоціями, як помста і розправа. За всім цим ми навіть не замислювалися серйозно про те, чому корупцію потрібно побороти, що є її джерелом, і як ефективно звести корупцію в країні до мінімуму.

На ці питання ми спробуємо відповісти в цій статті.

Частина 1. Чому корупція – це погано? Або Україна, країна з «зірочкою»

В Україні ми давно вже звикли до того, що багато речей, які нам обіцяють – будь-то обіцянки держави, роботодавця, виробника товарів, ЖЕКу, торгових центрів, школи, університету, та кого завгодно – не завжди повинні відповідати справжньому стану справ.

Візьмемо, наприклад, нашу Конституцію. Стаття під номером 49 цього документа, основоположного для всіх суспільних відносин в країні, недвозначно і гордо заявляє: «У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно».

Після цієї фрази немає звичної нам «зірочки», яку ми часто зустрічаємо в різних рекламних повідомленнях з ряду «кожному відвідувачеві – мобільний телефон у подарунок*» або «у нас найнижчі відсоткові ставки*». Але наш досвід відвідування лікарень і поліклінік різного роду наполегливо підказує, що ця злощасна зірочка в цій конкретній статті Основного Закону була пропущена помилково.

Поклавши руку на серце, давайте зізнаємося, що не тільки в ній одній. Адже теж саме можна сказати і про право на життя, безпеку, повагу до гідності, недоторканність житла, свободу думки, безкоштовну освіту, захист прав в суді – всіх тих чудових речей, які ми голосно називаємо нашими невід’ємними конституційними правами.

Чому ці всі ці права не виконуються як слід? Багато хто скаже – всьому виною корупція. Корупція, яка пронизала всю державну систему. І щоб не бути голослівними, юристи та правозахисники дійсно підтверджують, що корупція часто прямо або опосередковано призводить до порушення прав людини.

Але крім порушення прав людини, дослідження також свідчать, що корупція в тій чи іншій мірі негативно впливає на економічне зростання держави, зростання ВВП на душу населення, інвестиційну привабливість, конкуренцію в торгівлі, зростання цін на товари та послуги, розміри «тіньової» економіки, і навіть на якість і тривалість життя громадян.

А за підрахунками Світового банку, якщо в окремо взятій країні викорінити корупцію, то доходи громадян відразу ж збільшаться в цілих 4 рази…

Частина 2. Головна причина корупції

Більшості українців не потрібні додаткові підтвердження або дослідження. Ми в переважній більшості і так виступаємо проти корупції.

Проблема тільки в тому, що сама корупція стала головною системою стимулів в суспільстві, способом його існування. Не важливо, з якого боку столу в чиновницькому кабінеті ми сидимо.

Корупція стала простим і ефективним, а іноді і єдиним засобом досягнення будь-якої мети – від отримання довідки лікаря до дозволу на будівництво, від вступу до університету до влаштування на роботу. В Україні навіть небіжчикові без корупції не виділять місце на кладовищі.

Корупційна винагорода – на сьогоднішній день основна складова доходу більшості «бюджетників». Це відкинуло будь-які інші спонукання і стимули у держави і суспільства для зміни стану справ. Корупційна система, по суті, лягла в основу сьогоднішніх суспільних відносин.

Почувши суспільний запит на боротьбу з корупцією, новий президент у своїй промові на інавгурації дуже правильно заявив, що для побудови успішної держави нам потрібно подолати корупцію. Для цього він запропонував укласти дуже простий загальнонаціональний антикорупційний пакт між владою і народом: чиновники не беруть, а люди – не дають. Трохи раніше були створені різні люстраційні органи, запропоновані антикорупційні заходи, почалася широка громадська дискусія.

Звичайно, не можна не погодитися з тим, що прийняття нами хабарництва як норми поведінки неминуче впливає на масштаби корупції. Так само як і з тим, що система покращиться, якщо призначити «хороших» людей на керівні посади, а всім «поганим» заборонити ці посади позичати. Але чи справді ми віримо, що ці заходи можуть вплинути на систему в довгостроковій перспективі?

Приміром, чи віримо ми, що в сформованій системі батько не дасть хабар, щоб поліпшити результат своєї дочки на зовнішньому тестуванні, а син відмовиться заплатити за лікування матері в державній лікарні? Або в те, що суддя буде довго протистояти спокусі, приймаючи рішення в багатотисячних, а іноді багатомільйонних спорах? Або в те, що прокурор буде сумлінно розслідувати кримінальну справу проти людини, готової віддати будь-які багатства, аби залишитися на волі?

Щоб побороти цю ситуацію, злощасну систему, потрібно подолати одну дуже просту системну проблему – її головне джерело, який більшість адептів боротьби з корупцією впритул не хочуть бачити. А її головна причина не в культурі, не в менталітеті, не в моральних цінностях людини.

Вона полягає в наступному: сьогодні в Україні очікуваний дохід потенційного хабарника перевищує негативні наслідки, які його очікують, якщо він буде спійманий.

Щоб звести корупцію до мінімуму (давайте будемо реалістами – повністю викорінити це явище ні в кого не вийде), нам, по-перше, потрібно змінити відповідь у цій дилемі хабарника: «Що краще, брати чи не брати?».

По-друге, деякі прояви корупції можна нівелювати, дозволивши їм існувати на законних підставах – визнавши сьогоднішній стан справ, і надавши суспільству законну альтернативу хабарництву, що максимально відображатиме склалося взаємини.

Частина 3. Як побороти корупцію?

Пропозиція перша. Батіг і пряник.

Отже, як поміняти відповідь на «гамлетівське» питання бюджетника-корупціонера?

Що впливає на його рішення? Совість? Саме до неї волає президент у своєму проханні більше не вдаватися до корупції.

Але в умовах дикого капіталізму, що запанував в Україні, навряд чи можна покластися на таке ефемерне поняття, як совість. Тим більше, що вона стала часто сприйматися скоріше як слабкість, недолік, який заважає людині з «підприємницькою жилкою» рости і розвиватися.

Що ж робити, якщо не сподіватися на совість? Відповідь до смішного проста, і лежить на поверхні. Необхідно зробити все, щоб покарання за хабарництво було неминучим, а його тягар у багато разів перевищував вигоди від отриманих хабарів. Не потрібно бути Гері Беккером (американський економіст, нобелівський лауреат – ЕП), щоб зрозуміти просту логіку: вкрадеш – відрубають руку; з украденим добре – але без руки гірше; сьогодні не відрубали – завтра точно відрубають.

Але багато хто скаже, що передбачені Кримінальним кодексом покарання вже досить високі, але це ніяк не зупиняє корупцію.

Однак чи може хтось стверджувати, що покарання дійсно неминуче настане? Само явище не побороти, якщо ймовірність опинитися за ґратами залишатиметься близькою до нуля.

Тому, одним з головних кроків у подоланні корупції має максимальне збільшення ймовірності, що хабарник зрештою заплатить суспільству справедливу ціну за свої діяння, втратить роботу або опиниться у в’язниці.

У той же час, державні службовці, що знаходяться в групі ризику, повинні отримувати достатню винагороду за свою роботу. Як це зробити – непросте питання. Але про це трохи пізніше, а зараз детальніше про те, яким чином підвищення оплати праці бюджетнику повинно допомогти боротьбі з корупцією.

По-перше, якщо людина отримує гідну заробітну плату, спокуса брати дрібні хабарі пропадає, особливо коли вона ставить під загрозу постійний дохід, статус, економічне благополуччя, а іноді навіть свободу.

Ситуація трохи змінюється, якщо мова заходить про шестизначні-семизначні цифри – тоді ніяка зарплата не допоможе. У цьому випадку налякати може тільки неминучість тюремного терміну.

По-друге, тільки у випадку справедливої винагороди за працю ми зможемо з чистою совістю заявити, що цей конкретний злочинець дійсно заслужив таке покарання. Що це покарання – справедливе. Адже хто щиро зможе засудити вчителя, що виживає на копійки, який збирає гроші в «фонд класу»? Або лікаря, від якого залежать життя сотень людей, що натякає своїм пацієнтам на необхідність доплатити йому за лікування?

Карати таких людей навряд чи хоч комусь видається гуманним. Нехай багатьом складно співчувати прокурору, судді, меру, заступнику міністра, співробітнику обласної адміністрації та іншим чиновникам. Але в цілому вони знаходяться в схожій ситуації.

Більш того, нерозумно очікувати, що правоохоронці, уповноважені карати корупціонерів, зможуть утриматися від спокуси благополучного життя, якщо їх винагорода залишиться нікчемною.

Тому, не надавши справедливу оплату праці в державному секторі, складно говорити про покарання. Спочатку потрібно створити нову систему стимулів, а вже тільки потім чогось вимагати.

З цих міркувань, боротьба з корупцією має зосередитися на покаранні хабарників завтрашніх. Хабарників, які можуть забезпечити гідне життя на свою зарплату, але які захотіли більшого і переступили грань закону.

Більшість хабарників вчорашніх суспільству потрібно буде постаратися пробачити. Для них, багато в чому, корупція була питанням виживання та ігри за правилами. Для значної частини суспільства це означає пробачити самих себе або своїх близьких, і почати все з чистого аркуша.

Пропозиція друга. «Жертвопринесення».

Де ж взяти кошти на гідну винагороду чиновникам?

По-перше, нам не потрібна така армія «бюджетників».

Не новим буде пропозиція скоротити кількість депутатів Верховної Ради. Цілком можливо, що в результаті скорочення кількості парламентаріїв представництво інтересів громад покращиться. Але таким популярним, або навіть популістським, кроком скорочення не повинні обмежитися.

У нас сила-силенна величезних і неефективних державних органів. Наприклад, візьмемо Державну фіскальну службу. Загальне число податківців і митників сьогодні становить приблизно 65 тисяч чоловік.

Десь стільки ж службовців працює в аналогічному органі Великобританії. Це при тому, що кількість населення і підприємств в Україні в середньому менша на 30%, ніж на «туманному Альбіоні». Мабуть, щось із збором податків ми робимо не так.

Інший приклад – судді. Тут теж потрібно задуматися про ефективність системи. Наприклад, за деякими даними, апеляційна інстанція змінює кожне третє рішення адміністративних судів першої інстанції. Така кількість прийнятих до розгляду апеляції рішень (а в цілому, схожа статистика не тільки в адмінсудах, а й по всій судовій системі) може говорити тільки про наступне: або у нас в судах першої інстанції сидять ідіоти, або десь в ланцюжку засів корупціонер .

Якщо вже говорити про судову систему, то можна розглянути і скасування деяких її органів. Того ж Конституційного Суду, наприклад. У наших умовах ми цілком могли б обмежиться наданням конституційної юрисдикції Верховному Суду (як це відбувається в деяких інших країнах).

Це просто для ілюстрації ідеї – як і інші заходи щодо поліпшення ефективності державного апарату, подібні кроки повинні ґрунтуватися на глибокому розумінні проблем і потреб того чи іншого сектору.

В цілому, звичайно ж, скорочення «бюджетників» – дуже складна міра. Однак для можливості підвищення оплати праці значна частина державного апарату повинна змиритися з долею «ягняти», принесеного в жертву світлого майбутнього нашої країни.

Природно, звільнення повинні проходити поступово (щоб дозволити колишнім чиновникам знайти корисне застосування своїм умінням), а їх масштаби повинні бути результатом серйозних розрахунків.

Всі звільнення повинні проводитися паралельно з докладним переглядом багатьох функцій і структури державного апарату. Але й неозброєним поглядом видно, що величезна частина державного сектору могла б працювати із залученням набагато меншого людського ресурсу, якби робота виконувалася ефективно.

Якщо звільнити навіть 50% всіх тих, хто сьогодні знаходиться на «забезпеченні» в держави, це дозволить всього лише подвоїти винагороду для тих, хто залишилися. Але в середньому, замість трьох з половиною тисяч гривень на місяць, середньостатистичний чиновник почне отримувати сім, це вже крок до прогресу.

Пропозиція третя. Легалізація корупції, або як полюбити і перестати боятися корупцію?

Додатковим способом «фандрейзингу» для боротьби з корупцією в деяких сферах може послужити своєрідна легалізація хабарництва, а саме заміна хабарів аналогічною їм законною формою.

Наприклад, хабар за «звільнення» від служби в армії може бути замінений офіційним внеском на потреби Збройних Сил.

Оплата роботи лікарів може бути частково забезпечена визнанням факту відсутності безкоштовної охорони здоров’я в Україні, і поступовим введенням системи загального медичного страхування.

Одним із подібних заходів у сфері освіти, могло б бути створення офіційних фондів шкіл або університетів.

Така «легалізація» корупції, насправді, могла б бути впроваджена в багатьох інших сферах. Вона узаконила б деякі сформовані у суспільстві відносини і зробила б їх більш передбачуваними і зрозумілими.

Пропозиція четверта. Приватизація і суспільне фінансування державних функцій.

Ми всі побачили, що «приватизація» деяких державних функцій може зробити їх виконання більш ефективним.

Приклад, який просто напрошується, – це своєрідні «приватні» військові утворення, які, за свідченням багатьох, більш старанно виконують функцію захисту держави та забезпечення правопорядку, ніж регулярна армія і міліція. Звичайно ж, це міра вимушена і, будемо сподіватися, тимчасова. Але чому цей досвід, хоча б частково, не перенести на інші галузі?

Наприклад, чому б не провести приватизацію деяких лікарень та медичних установ? Це має сприяти тому, що нові приватні лікарні будуть конкурувати і встановлять ринкові ціни на медичні послуги, а роль «цербера» щодо їх роботи перейде від держави до їхніх нових власників. До того ж, багато медичних установ і так фактично функціонують як приватні підприємства вже сьогодні.

Звичайно, приватизація повинна проходити зважено, і держава повинна задуматися про те, щоб залишити частину лікарень на дотаціях, які забезпечать послугами населення, не здатне платити за послуги приватних лікарів.

Одночасно, кошти від приватизації могли б піти на формування основи для державних страхових медичних фондів.

Фінансування реформи сектора охорони здоров’я могло б стати наступним кроком у виконанні свого громадянського обов’язку головними меценатами країни, які брали активну участь у підтримці оборонного потенціалу нашої армії.

Можливо також розглянути приватизацію частини освітніх установ, залишивши державі більшість існуючих шкіл і кілька національних університетів, і поступово відмовившись від системи держзамовлення. Все-таки занадто багато Україна витрачає на підготовку непотрібних їй фахівців.

Кошти від «приватизації» могли б бути спрямовані на фінансування головних державних навчальних закладів та оплату навчання деяким студентам державних ВНЗ, сім’ї яких не можуть собі це дозволити (видається більш справедливим, якщо державний бюджет фінансуватиме лише тих, хто дійсно цього потребує).

Суспільство в цілому теж могло б підключиться до формування фондів, що займаються допомогою державним освітнім та медичним закладам, а також тим, хто не може оплатити своє лікування або навчання. Громадські активісти могли б включитися в ці процеси з таким же запалом, як вони це зробили для забезпечення фінансування Майдану і армії.

Такі приватизаційні заходи, на які може піти кілька років, фактично прибрали б корупцію в медицині та освіті. У цих сферах уже склалися «тіньові» ринкові відносини. Чому б не дати цьому ринку існувати на законних підставах, якщо нічого іншого зробити ми і так не можемо?

Пропозиція п’ята. «Вийти із тіні».

Кошти від оподаткування «тіньової» економіки також могли б допомогти фінансуванню нової, некорупційної системи. Це можливо, на жаль, лише в довгостроковій перспективі.

Сьогоднішнім завданням могло б стати виведення «тіньового» сектора в «світло» без додаткових витрат (або хоча б з мінімальними витратами) для підприємств і працівників.

Першим кроком до цієї мети могло б бути визнання того, що усталені на ринку розміри оподатковуваного доходу та розмір сплачуваного податку – справедливі. Виходячи з цього, необхідно прийняти такі зміни до законодавства, які б закріпили стан справ, що склався, хоча б на наступні кілька років.

Наприклад, після таких змін, якщо вчора працівник отримував тисячу гривень «офіційно», а другу тисячу – «в конверті», то завтра він повинен отримувати дві тисячі «офіційно», але платити податки і збори тільки з першої тисячі. Бюджет від цього нічого не втрачає, а працівник і роботодавець звільняються від тягаря корупційного податку на другу тисячу.

Забезпечити це, наприклад, може звільнення від податків на кілька років будь-якого підвищення зарплати чи зарплати нового працівника. Багато хто, звичайно, спробує скористатися такою нормою для ухилення від сплати податків. Запобігти цьому зможуть деякі законодавчі обмеження – але це все деталі…

У підсумку, виведення економіки з «тіні» має допомогти збільшити надходження в казну, хоча б у результаті часткового звільнення приватного сектора від тягаря корупційної данини. У довгостроковій же перспективі (через три-чотири роки), коли більшість підприємств і підприємців декларуватимуть весь свій прибуток і зарплати працівників, можна буде поступово встановити справедливе оподаткування таких доходів, виведених у «світло».

***

Запропоновані заходи не є вичерпними, і потребують подальшої розробки. Описані зміни вимагають величенної політичної волі, участі та непосильних зусиль, навіть жертв від усього суспільства. Але якщо війна з корупцією «холодна», і десь навіть холоднокровна, то її не виграти красивими гаслами, і в ній не обійтися без жертв.

«Холодна» війна між Штатами і Союзом тривала 45 років. Хотілося б, щоб часу на нашу боротьбу з корупцією пішло на порядок менше. Але необхідно усвідомлювати, що навіть для того, щоб втілити в життя всі ті нескромні пропозиції, висловлені в цій статті, піде кілька років. Війну з таким серйозним супротивником не виграти за один день.

Якщо ми наважимося прийняти виклик, результатом може стати остаточна перемога над корупційною системою. Тоді дійсно можна буде говорити про перемогу нових цінностей, про нову, кращу країну. Про країну, гідну успіху і всесвітньої слави.

Хто готовий до такої боротьби, або як сказав би один відомий блогер, до цієї фінальної сутичці добра і нейтралітету?

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори