пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"201422
31.07.2014 | Ольга Багалій, Харківська правозахисна група

Микола Левченко. Зламана доля

Схожі повідомлення

Коментар до проекту Кримінально-процесуального кодексу України [1]

ГРАЖДАНСКИЕ ПРАВА ПАЦИЕНТА В УКРАИНЕ

Проект закону про прокуратуру та проект Кримінально-процесуального кодексу України

Право на справедливый суд по новому Кодексу

Президент повинен застосувати вето на антиконституційний закон про право прокурорів надавати санкцію на обшук, затримання, прослуховування та інші слідчі дії

Причини поширення випадків подвійного громадянства – слід шукати в Законі України «Про громадянство України»?

Відкритий лист до Президента України В.Ф.Януковича

Права людини в Україні - 2006. IV. Право на справедливий судовий процес

Висновок Комітету з питань правової політики: «Військові суди треба лікві-довувати поступово»

Регіональні проблеми ресоціалізації уразливих груп засуджених та звільнених з місць позбавлення волі в Харківській області

   

Микола Захарович Левченко… Один з тих, кого судили у справі Спілки Визволення України (СВУ) в 1930 році. Судили цвіт української інтелігенції. Судили не за реальні дії, а за документами, надуманими і сфальсифікованими працівниками ГПУ. Справу почали готувати у грудні 1929 року (http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog%5Cdocument?id=42919). Вже в цих документах, до речі написаних російською мовою, серед академічної групи згадується Микола Левченко, як співробітник інституту Української наукової мови. Головною задачею цього Інституту було складання термінологічних словників української мови. У зв’язку з процесом у «справі СВУ» багато працівників ІУНМ зазнали репресій та переслідувань. Їхня діяльність, а згодом і значна частина термінологічних праць, були схарактеризовані як «націоналістично-шкідницькі».

Микола Захарович Левченко народився в 1903 році (за іншими даними в 1900 році) в м. Києві. Батько його був селянином, який в 20-ті роки заробляв на життя як візник-вантажник. З великими труднощами батько дав освіту синові Миколі, який у 1920 році закінчив 2-у Київську гімназію, а в 1923 році історичне відділення Київського інституту народної освіти. Паралельно був слухачем в Київському археологічному інституті та одночасно працював бібліотекарем у Всенародній бібліотеці України (нині Національна бібліотека України ім. В.Вернадського).

Саме в Київському археологічному інституті з Миколою Левченком познайомилася видатний історик України Наталія Полонська-Василенко, яка залишила вартісні спогади про Миколу Левченка – «Про нечисленних з-поміж незчисленних», присвячені 30-літтю процесу СВУ, написані в 1959 – 1960 рр. і надруковані в часопису «Український самостійник» (Ч. 36, жовтень 1960. – Мюнхен, а також Ч.32, квітень 1960[1]). Авторка згадує його як «молодика років двадцяти, гарного собою. З винятковою сумлінністю він відвідував лекції, складав іспити, писав реферати.»

З 1923 року Микола Левченко займав посади завідувача друкарні ВУАН (ВУАН – нині Національна академія наук України) і наукового секретаря канцелярії Історично-філологічної кафедри ВУАН, був помічником і секретарем у академіка Агатангела Кримського. Від 1924 — постійний позаштатний співробітник Кабінету арабо-іранської філології, з 1928 — дійсний член Етнографічної комісії ВУАН і Діалектологічної комісії ВУАН.

Наукова кар’єра Миколи Левченка швидко розвивалася – він мав значну посаду в Академії наук, мав дві значні праці, десятки статей та рецензій, мав вже значне наукове ім’я. Все увірвав арешт.

Арештували Миколу Левченка навесні 1929 року. Із самого арешту академік Кримський намагався довести відсутність провини Миколи Левченка та якось полегшити його перебування у в’язниці. В ті часи ще не був відпрацьований жорстокий режим репресій – ще до вересня 1929 року в Академії наук нараховували зарплатню заарештованому Миколі Левченку, ці гроші бібліотекар Кабінету арабо-іранської філології Володимир Іванець[2] сплачував спеціальним жінкам (як він їх називав «хазяйки»), які купували продукти і відносили передачі Миколі Левченку до в’язниці.

В своєму листі від 2 серпня 1929 року до Агатангела Кримського Володимир Іванець пише: «Що робити з хазяйками? Вони беруть у тиждень 30 карбованців на передачу, яка буває 4 рази. Я думаю, як добре вони готують, дають три блюда, передають сало, цукор, булку, як коли конфетки, все ж таки для 4 передач 30 карбованців – занадто.»[3]

Спочатку Володимир Іванець в листі до Агатангела Кримського від 27 липня 1929 року[4] радить приїхати до Києва та займатися справою визволення Миколи Левченка особисто, бо допомоги чекати від Академії наук не варто – багато співробітників Академії заарештовані і невідомо за якими обвинуваченнями. І Володимир Іванець, і Агатангел Кримський вірили, що арешт Левченка – це якесь непорозуміння, але якщо не допомагати йому, то сидіти у в’язниці йому доведеться довго. Але ситуація швидко змінюється, і вже в листі від 2 серпня 1929 року Іванець пише Кримському, що приїжджати недоцільно, бо арешти в Академії продовжуються – вже арештовані Сергій Єфремов і Андрій Ніковський, тому «можна припустити, що Миколу взято не в особистій справі. Тому зрозуміло, що слідство затягнеться надовго.»

Академік Кримський вирішив звертатися до керівників УСРР з клопотанням стосовно долі Миколи Левченка. 8 серпня 1929 року він звертається з листом до начальника УОУ ГПУ УСРР Западного (Кессельмана Семена Ізраїльовича[5]), а у вересні 1929 року до Володимира Затонського[6] (відразу після того, як В.Затонського обрали членом Академії). Тексти цих листів майже ідентичні за текстом – спочатку Агатангел Кримський розповідає, що він «вірний син Радянської влади, непохитний та незрадливий слуга Радянської влади», але, зважаючи на свій вік та стан здоров’я академік прохає звільнити свого помічника та наукового секретаря Миколу Левченка, який заарештований «безперечно без вини» і просить можновладців зробити так, «щоб Миколу Левченка Київське ГПУ випустило на волю й оддало на поруки» академіку Кримському. Чи були відповіді на ці листи – невідомо.

Наталія Полонська-Василенко згадує[7] розповідь Агатангела Кримського про те, що під час слідства «слідчий допитував Миколу Левченка не стільки про його участь в СВУ, скільки про участь академіка Кримського. Левченко твердо заперечував причетність Кримського до справи. Тоді слідчий показав йому власноруч написане «зізнання Кримського» стосовно його участі в СВУ. Левченко говорив академікові, що в очах у нього потемніло: поза всяким сумнівом, це був почерк Кримського! (А почерк останнього був дуже оригінальний.) Микола Захарович почав уважно вчитуватися в кожне слово – і побачив, що це мистецькі виконана підробка. Він заявив слідчому, що перед ним не рукопис Кримського, бо академік не вживає слово «майже», а тут воно фігурує, а також не вживає «герундиву». Комбінація ГПУ з фальшивкою була провалена, своїми свідченнями Микола Левченко врятував академіка Кримського від арешту, а сам без суду був засланий на п’ять років на Ведмежу Гору.

Судовий процес над основними учасниками, а їх було визначено 45, розпочався 8 березня 1930 року. За задумом організаторів, це мав бути суд не стільки над конкретними особами, скільки над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського народу. А окремі підсудні, яких обирало ГПУ, мали символізувати цей період, його філософію, світоглядні засади.

Усього, за деякими підрахунками, під час та після процесу СВУ було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тисяч осіб[8].

Микола Захарович Левченко попав до таборів «Управления Соловецких и Карело-Мурманских исправительно-трудовых лагерей». Спочатку він опинився на Єнгоозері і працював на лісових роботах, потім опинився на Чупі-пристані, потім працював на Сегежі інспектором виробничого відділу.

Будівництво велося в основному ув’язненими ГУЛАГу, загальна чисельність яких не перевищує 126 тисяч чоловік. Кожен підневільний будівельник називався укладений каналоармеец, скорочено "з/к", від чого сталося жаргонне слово "зек". Підрозділ ГУЛАГу на каналі називалося Біломоро-Балтійський табір ("БелБалтЛаг").

У цілому, за весь час будівництва, каналоармійці виконали земляні роботи обсягом 21 млн. кубометрів, спорудили 37 км штучних шляхів, перенесли Мурманську залізницю, яка заважала проведенню земляних робіт. Норма харчування ув’язнених (т. зв. "пайка") залежала від фактичної виробки: чим менше з/к виробляв, тим меншою була його пайка, а за ударну працю пайку, навпаки, збільшували. Звичайний пайок в’язня-будівельника становили 500 г. хліба і баланда з морських водоростей. Дуже часто давалися завищені показники, т. зв. "туфта", завдяки якій більшість з / к і змогло вижити.

Влітку до засланих в табори в’язнів могли приїжджати родичі, і Агатангел Кримський кожного літа відвідував Левченка. Кримський розповідав, що Левченко дуже тяжко працює, працює багато, щоб не тільки відбути свій термін заслання, а ще й добитися зняття судимості.

1932 рік. Лист Миколи Левченка з Беломорсько-Балтійського табору

До періоду перебування на засланні відноситься лист Миколи Левченка, який публікується вперше.[9] Лист написаний до доньки Дмитра Івановича Багалія – Багалій Ольги Дмитрівни.

Примітка: У листі Миколи Левченка збережений авторський правопис (ред.)

 

20-ІІ-1932р.                       

Любий, далекий і незабутній друже Ольго Дмитровно[i][10]!

Сьогодні із величезним сумом і сердешним болем дізнався я із «Известий» про смерть Дмитра Івановича[11]. Ця смерть мене приголомшила, бо всі звістки про Д. Ів. я мав цілком заспокійливі. Це зразу нагадало мені про Харків, про Київ, про мої зустрічи з вами і я не можу втриматися, щоб не висловити Вам і Юрасикові[12] моє глибоке співчуття з приводу цієї неоціненої втрати. Знав я і про передчасний кінець Марії Васильовни[13] й про х[в]оробу Ал.Мих[14]. Так часто я поривавсь написати до Вас і поділить Ваше горе з Вами, з цих жорстоких утрат, але раз-у-раз мене спиняла думка: як приймуться ці мої співчуття? Більше не можу мовчати сльози так і льються з очей, коли я пишу ці рядки.

Смерть Д.Ів. розбудила в мені всю мою душу, примусила прокинутися од житьової апатії й байдужости, в яку я ховаюся од самого себе. Зразу повстало і минуле й з далеких обріїв виринає образ майбутнього: через багато-багато років повертаю[сь] і «одних уж нет, другие далеко»… Так колись, випадково, мабуть і про смерть А.Е.[15] доведеться прочитати в газеті й знати, що відтоді я залишуся зовсім-зовсім самотній. У Вас є Юрасик і хоч як тяжко переживати це несподіване сирітство – вас двоє осиротіло.

Хотілося б, щоб Ви почули мій голос із далекої чужини і прийняли й мою скорботу й мій сум. Я ще й досі живу рожевими споминами нашого минулого й в душі моїй отак само сильні синівські почуття до Вашої родини.

Не смію сподіватися на те, що ви напишете мені про своє теперішнє життя, про свої переживання, своє внутрішнє Я. досі я став Вам зовсім-зовсім чужий й ви напевне давно викинули з пам’яти мою постать. Та й чи ж дивно це? Вже три роки зминуло відколи я порвав всі зв’язки із близьким людьми і зробився для них ніби мрець. Багато довелося зазнати мені за цей час розчарувань, сильних переживань і зневіри в людях. Про те я мало що змінився, хіба що солідніший трохи став та на три роки постарів. Ті самі поривчасті рухи, той самий вічний сміх у очах і така ж дитяча любов до життя й природи. Всі старі друзі одцуралися, за малим винятком, й вірші «и друга лучший друг забудет» – на мені справдилися повністю. Тільки й тут так багато хороших людей, до того ж старих знайомих, що пустка душевна заповнюється.

Сумую за нашою соняшною країною, але тут своєрідна краса. І тутешні довгі світлі ночі, і темні дні, і морози люті, і північне сяйво чарівне, – все має принаду своєрідну й заспокоюють наболілу душу й вносить рівновагу в життя. Багато перепетій перейдено, але найтяжче мабуть позаду лишилося. Тепер найголовніша в моєму житті – праця. Працюю багато, безнастанно й забуваю за працею все. Робота далеко не фахова, але все ж по своєму цікава і до деякої міри завдовольняє мій житьовий азарт. Читаю багато, найчастіш ночами. Найголовніше моє читання літературне. Захоплююся Прустом, знахожу все нові риси в Гюго, перечитав Толстого із новим жаром. Иноді буваю у театрі, який має й сили непогані, а иноді й сам топчу сценічні дошки і не без певного успіху. Над головою в мене радіо й часто чую я «Алло! Алло! Говорить Харків! – І так багато-багато говорить мені це слово «Харків»… багато чарівно-гарного й незабутнього і Ваш образ, образ мого поступу у житті встає тоді з незмінною силою!

Шлю Вам мій сердешний привіт – кріпко цілую Юрасика.

Увесь Ваш – Микола.

Адреси своєї не подаю, не маючи надії на відповідь. Пишу лише тому, що далі не можу мовчать у такий тяжкий для Вас час.

 

Невідомо, коли саме і яким чином лист Миколи Левченка дійшов до адресата. Мабуть це був немалий проміжок часу. Наприкінці 1932 року Ольга Дмитрівна звернулася до Наталії Дмитрівни Полонської-Василенко, з якою дружила і з якою переписувалася, і попросила взнати у академіка Кримського адресу Миколи Захаровича.

30 жовтня 1932 року Полонська-Василенко надсилає листа, в якому повідомляє: «Адрес Н.З., узнала вчера, но не от Аг.ЕФ., который еще не приехал, а от жены одного из его товарищей: станция Медвежья гора. Бело.балт.лаг. [Беломоро-Балтийский лагерь. 5 сводная рота.»[16]]

Відомостей про лист Багалій О.Д. до Миколи Захаровича немає.

Восени 1934 року Миколу Левченка звільнили з табору як непоправно психічно хворого. Він прибув до Києва, і жив з дружиною в академіка А. Кримського на Мало-Підвальній, 4. але так і не повернувся до нормального стану. Наприкінці 1934 року, шантажований чекістами, безробітний Микола покінчив життя самогубством.

 


 

[1] .Наталія Полонська-Василенко. Спогади. Києво-Могилянська академія. 2011.

 

 

[2] Іванець Володимир Григорович – співробітник та бібліотекар Кабінету арабо-іранської філології, керованого Агатангелом Кримським

 

 

[3] Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890 – 1941рр.) Том ІІ, стор. 204 – НАН України, Київ, 2005

 

 

[4]  Там же, стор.201

 

 

[5] Там же, стор.205

 

 

[6] Там же, стор.222

 

 

[7] Наталія Полонська-Василенко. Спогади. Києво-Могилянська академія. 2011.

 

 

[8] Володимир Пристайко, Юрій Шаповал. Справа «Спілки визволення України». Київ, ІНТЕЛ, 1995 р.

 

 

[9] Лист зберігається в архіві родини Багалій.

 

 

[10] Багалій-Татаринова Ольга Дмитрівна – (7.10.1889, Харків – 19.09.1942, Харків), дочка Багалія Д.Ів., український історик, співробітник комісії громадських течій ВУАН і , науково-дослідчої кафедри історії культури України.

 

 

[11] Багалій Дмитро Іванович – (7.11.1857, Київ – 9.02.1932, Харків), український історик, дійсний член ВУАН з 1918 року, член комітету для заснування ВУАН, перший голова історико-філологічного відділу, в 1920-х роках голова Харківського наукового товариства при ВУАН, науково-дослідчої кафедри історії культури України, науковий керівник архівних справ в Україні; професор (з 1887р.), ректор Харківського університету (1906 – 1910), член Державної Ради Росії від університетів (1906, 1910 – 1914), міський голова м. Харкова (1915 – 1917)

 

 

[12] Багалій Юрій Володимирович (2.09.1915 – 6.04.1976), син Багалій Ольги Дмитрівни.

 

 

[13] Багалій Марія Василівна (уроджена Олександрович, 17.03.1858, м.Полтава – 20.04.1931, м.Харків, за фахом історик-палеограф.

 

 

[14] Ладиженський Олександр Михайлович (4.10.1891, м.Юр’єв (Дерпт) – 9.01.1973, м.Москва), чоловік старшої доньки Багалія Д.Ів. – Наталії Багалій, доктор юридичних наук, професор Московського державного університету.

 

 

[15] Агатангел Юхимович Кримський 15.01.1871, м. Володимир-Волинський – 25.01. 1942, м.Кустанай, тюрма ч.7 НКВС), мовознавець, поліглот – знавець багатьох європейських та східних мов, неодмінний секретар ВУАН (1918 – 1928). 20.07.1941 був арештований у м.Києві, вивезений до тюрми м. Кустанай.

 

 

[16]  Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Т.3. НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім.. М.С. Грушевського, Київ 1999 р

 

 

 


 

 

 

 

 

Схожі повідомлення

Коментар до проекту Кримінально-процесуального кодексу України [1]

ГРАЖДАНСКИЕ ПРАВА ПАЦИЕНТА В УКРАИНЕ

Проект закону про прокуратуру та проект Кримінально-процесуального кодексу України

Право на справедливый суд по новому Кодексу

Президент повинен застосувати вето на антиконституційний закон про право прокурорів надавати санкцію на обшук, затримання, прослуховування та інші слідчі дії

Причини поширення випадків подвійного громадянства – слід шукати в Законі України «Про громадянство України»?

Відкритий лист до Президента України В.Ф.Януковича

Права людини в Україні - 2006. IV. Право на справедливий судовий процес

Висновок Комітету з питань правової політики: «Військові суди треба лікві-довувати поступово»

Регіональні проблеми ресоціалізації уразливих груп засуджених та звільнених з місць позбавлення волі в Харківській області

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори